Кітітінь

***

- Браю, я вдома!

Велетенський білий кіт, що лежав, згорнувшись клубочком, на журнальному столику, навіть не поворухнув вухом.

- Бра-а-а-ю, не ображайся. Я принесла твої улюблені рибні палички!

Це ігнорувати було вже складніше. Кіт підняв голову і направив одне вухо у бік кухні. Звідти чулося тихе мугикання його власниці, клацання ложки, якою розмішували цукор в каві й…. Так, це воно! Характерне шурхотіння пакету з паличками змусило Брая ліниво потягнутися. Голос Марічки звучав незвично гугняво, ніби вона щойно плакала.

- Знаю, ти ненавидиш, коли я не ночую вдома. Але це було востаннє. - голос дівчини став незвично високим. Вона тихенько шморгнула носом й додала - Обіцяю.

Рибні палички були достойною відплатою за безсонну ніч, що її Брай провів на килимку біля вхідних дверей. Але він не поспішав на кухню. Весняне сонце заливало кімнату світлом і виблискувало на білих кінчиках вух. Брай насолоджувався теплом, що огортало його з усих боків. Він зупинився у прямокутнику проміння посеред вітальні, витягнув вперед свої довгі передні лапи, прогнув спину й примружився від приємного відчуття у м’язах. На останок Брай різко мотнув мордою в один бік, потім в інший й струсився, розкидаючи навколо часточки пилу. Кілька довгих шерстинок зависли у повітрі, підхоплені сонцем.

- Мрр-няв!

- Привіт! Ну нарешті…

Палички з сухим стукотом впали у миску. Та Брай не поспішав. Спочатку треба було рознюхати суміш запахів, що принесла на собі Марічка.

Першими Брай відчув знайомі нотки - то була шерсть вуличного пса, якого дівчина гладила і пригощала смаколиками за першої-ліпшої нагоди. Наступним його ніс вловив відразливий сморід диму від цигарок, а за ним причаїлося ще щось. Якийсь незнайомий запах, настільки тонкий, що довелося відкрити рота, аби краще його розпробувати…

- Брай! Мало не перечепилася через тебе, ти чого? Внюхав свої палички? Ось, ось тут, в мисці, вже насипала.

Та кіт насторожився. Довгі білі шерстинки на його хребті стали дибки. Дивний сморід не давав йому спокою. Раптом він потрапив і в їжу? Брай обережно принюхався до миски.

- Ти ж не ображаєшся?

- Кррррранч! - запах рибних паличок все ж розвіяв підозри і Брай вирішив дати Марічці шанс.

Дівчина сперлася сідницями на край кухонної мийки й механічно водила ложкою в чашці з пересолодженою кавою.

- Крррранч! Хр-хр-хрр…

Вона мимохіть усміхнулася на звук.

- Смачно тобі, Брайчику-зайчику?

Дівчина почувалася винною, бо залишила кота самого так надовго. Марічка уявляла, як він чекав на неї весь вечір, вірив, що вона ось-ось повернеться з роботи. Як йшли години, у квартирі спадали сутінки, а вхідні двері залишалися німими. Що він робив? Спокійно спав собі на улюбленому стільці? Чи нерухомо сидів біля входу і жалісно кликав Марічку на ім’я всю ніч?

Потік невеселих думок перервав грюкіт - хтось розлючено гамселив у вхідні двері. Брай від несподіванки притиснув вуха до голови й на напівзігнутих лапах сховався під стілець.

- Відкривай! Я чула, як ти повернулася! - жіночий голос по той бік не обіцяв нічого хорошого.

Марічка протяжно видихнула повітря, поставила чашку й вийшла в коридор.

- Що ви хотіли? - вона намагалася перекричати стукіт, але дверей не відчиняла.

- Відчиняй кажу!

- Припиніть виламувати двері, бо я дзвонитиму до поліції!

- Давай! Викликай! Я розкажу їм, чим ти тут займаєшся! Постійні крики, гупіт, стукіт - а в мене ТИСК! Мені потрібні тиша і спокій!

Марічка зробила глибокий вдих і повільно видихнула, намагаючись заспокоїтись.

- Що вам на цей раз треба?

- СПОКІЙ! Ти що, не чуєш мене?

- Чудово…

- Твій кіт орав всю ніч! Шкрябав, гупав, стрибав, як навіжений! Я спати не могла! А ти шлялася десь по мужиках!

- Я вас почула, баб Лідо. Я не залишатиму його на ніч більше, можете не переживати.

- ТА КАНЄШНО! Мені хвилюватися не можна, а ти зі своїм котом…

Але Марічка вже не слухала. Вона зачинилася на кухні й погрози баби Ліди стали значно тихіші.

- Вона покричить і піде, не бійся. - голос Марічки звучав переконливо. Кіт виліз зі своєї схованки, але не переставав прислухатися до погроз та проклять, які потроху стихали.

Серце Марічки стислося, коли вона уявила, як сусідка грюкала її дверима вночі, аби пожалітися на шум. Брай, мабуть, сховався так само під стіл. А що, якби була тривога, чи навіть вибухи? Зі спогадів почали виринати фото з соцмереж. Ось рятувальники дістають з-під завалів брудного переляканого котика. Старезна пухнаста кішка сидить на верхньому поверсі будинку, якому вибухом знесло стіну. Пожежник вмиває непритомного кота, якого щойно витягнув з палаючої будівлі. Хіба вона не подумала тоді, що цей котик - копія її Брая? А що, якби…

- Ні! – Марічка різко струсила головою, намагаючись розвіяти жаскі образи. - Вибач мені, Кролику.

- Мррр-няв!

Брай терпіти не міг, коли його беруть на руки, але Марічка не могла стримати себе: вона хотіла заглушити цією великою пухнастою любов’ю почуття провини, що кололо її зсередини.

- Прийдеш сьогодні ночувати на подушці?

Це був їхній своєрідний ритуал: щоночі, коли Марічка забиралася під ковдру й вимикала світло, залишаючи тільки яскравий прямокутник смартфона, Брай одразу застрибував на ліжко. Спочатку він усідався на животі дівчини, рахував лапами ребра, замішував невидиме тісто та гучно деренчав, ніби той генератор. Направду, ані Марічка, ані Брай цю частину не дуже любили. Гострі лапи кота боляче впивалися в ніжний живіт дівчини. Та й Браю було незручно вмощуватися на колючих ребрах худенької Марічки. Але ритуал на те й ритуал, що всі його частини обов’язкові до виконання. Тож він проводився щовечора попри образи, несмачний корм в мисці чи спересердя розкиданий навколо лотка наповнювач. Після обов’язкової частини кіт переходив на власну подушку - сусідню з Марічкиною, - прямокутник світла згасав і обоє засинали.

Брай не вмів довго ображатися на свою людину, та саме цієї ночі спати на подушку він прийти не міг. Цієї ночі Брай мав спіймати Тінь.

***

Він зустрів Її ще у притулку.

Свої перші години там Брай - тоді ще Браян - провів, забившись у куток крихітної клітки й з жахом поглядаючи на незнайомих людей, що байдуже крокували навколо. Чоловік, від якого пахло рибними паличками, і з яким кіт жив скільки себе пам’ятав, приніс його сюди рано вранці.

Доступний котові світ враз стиснувся до невеликого клаптика одноразової пелюшки, з усих боків оточеного решітками, крізь які кіт не міг прослизнути… А от небезпека, здавалося, могла потрапити всередину без перешкод. Її Брай відчував звідусіль - це були запахи - десятки, якщо не сотні запахів! Інших котів, незнайомих людей, ліків, несмачного корму, що його в клітку засипала чиясь рука, та навіть сморід собак, яких Брай до цього бачив лише з вікна своєї квартири на третьому поверсі. Залишалося хіба забитися в куток, притиснутися до решіток і похапцем оглядатися на звуки кроків, що лунали позаду. Так минали години, а згодом і дні.

Коли нарешті наставала ніч і люди зникали, можна було згорнутися компактним клубочком і трохи подрімати. Головне - прокинутися до приходу прибиральника. Цього чоловіка Брай особливо не любив. Той заходив до кімнати з гучним торохкотінням відер, щось насвистував собі під носа й щоразу намагався погладити м’якеньку білу шерсть, що стирчала крізь решітки клітки. Кіт від цього різко зривався з місця, забивався в протилежний від руки кут й щільно притискав до себе вуха й хвіст. Від страху Браю відбирало мову й він не наважувався навіть шипіти - щось у прибиральникові лякало його настільки, що паморочилося в голові. Можливо, це був його голос - хрипкий та гучний. Або дивний запах мазуту й кислого поту, змішаний з чимось іще… чимось невловним, відразливим і лячним водночас.

- Боїшся? Нічо-нічо-о-о. Вийду на пенсію і заберу тебе до себе, Барсіку. Будеш мені мишей і тарганів ловить!

За цим завше слідував неприємний сиплий сміх, що переходив у кашель.

- Чуєш, Барсік? Мишей і тарганів! Пхик-пхик-пхгаак…

Поки прибиральний вовтузився навколо кліток та вольєрів, Брай не зводив з нього переляканих, але уважних жовтих очей.

Так проходили дні. Постійна напруга, що виснажувала кота, згодом переросла в байдужість. Клітка стала звичною, корм взагалі втратив будь-який смак, а люди навколо більше не наводили жах, а радше ледве дратували Брая. Він цілими днями лежав “хлібинкою” і байдуже спостерігав за тим, що коїлося навкруги крізь металеві решітки. Кіт не міг пригадати, чи бачив він колись світ без них.

Невідомо, як довго тривало б це безрадісне існування, якби одного ранку Брай не зустрівся віч-на-віч зі смертю.

Кіт напівдрімав, коли почув в коридорі вовтузіння прибиральника. Він похапцем перегрупувався з клубка у компактну “хлібинку”, притиснувся до протилежної від вхідних дверей стінки клітки й нашорошив вуха. Боковим зором кіт помітив тривожний рух у сусідніх вольєрах - решта мешканців притулку теж готувалася до приходу чоловіка з гучними відрами й різким голосом. Та на цей раз прибиральник був не сам.

Щойно двері в кімнату прочинилися й душне повітря навколо розворушив незвично прохолодний протяг, Брай відчув, як вздовж хребта мимохіть нашорошилися чутливі волоски, ніби хтось пройшовся рукою проти шерсті. За мить його осліпив спалах світла від верхніх ламп і кіт відчайдушно зіщулив очі - заплющувати їх в одній кімнаті з прибиральником було надто небезпечно.

- Кхе-КХАК! Шо ви тут, барсіки? Сидите? Кхє-хе…

Прибиральник зупинився в дверях й оглянув свої володіння. Здавалося, що від його чи то кашлю, чи то сміху миготить світло й трясуться стіни.

- Кхи-ииииИИИИ…

Легені чоловіка втягували повітря з жаским звуком, схожим на звіряче виття. Ніби збиралися поглинути не лише кисень, а й все навколо - вольєри, відра, котів, стіни й саме світло і звук... Раптом в повітрі щось сухо клацнуло, миготливі лампи на стелі спалахнули прощальним яскравим вибухом і згасли. Навколо вмить згустилася непроглядна навіть для котячого ока чорнота. Запала тиша.

Брай приголомшено завмер у своїй клітці, він не міг ані поворухнутись, ані кліпнути - здавалося, від того, як напружено він вдивлятиметься та вслухатиметься в темряву залежить саме його життя. Пройшло кілька довгих секунд, коли кіт почув те, від чого всередині йому все захололо.

За його спиною, прямо над кліткою, хтось судомно й жадібно вдихнув повітря, й воно з хрипом наповнило легені.

Здавалося, що час сповільнився. Брай не наважувався навіть повернути голову в бік небезпеки й лише сильніше притискав вуха й хвоста, готовий будь-якої миті вчепитися кігтями у ворожу руку, якби та заслизнула у клітку. Та десь глибоко зачаїлося тривожне передчуття: йому не врятуватися, це кінець.

Кіт навіть не смикнувся, хіба ширше відкрив очі, коли гуркотливі відра впали на підлогу поруч з його кліткою. Ще трохи, і це станеться - темрява навколо стане вічною. Брай напружив кожен м’яз у тілі, ніби готувався до великого стрибка, коли зненацька йому в носа вдарив незнайомий різкий запах. Це сталося настільки несподівано, що збило кота з пантелику: на мить він забув про смертельну загрозу, що буквально нависла над ним. Що це за запах? Чогось сухого й гарячого, чогось, що ніби ось-ось загориться… Зачарований дивним запахом, кіт на мить втрати пильність і не одразу помітив, як над його кліткою простягнулася чорна тінь. Тінь, що вирізнялася навіть з непроглядної темряви навколо. Це була рука з довгими тонкими пальцями й загнутими, схожими на котові, кігтями. Брай мав менше, ніж мить, аби усвідомити, що вона зовсім не схожа на набряклу й мозолисту лапу прибиральника. Цей зародок думки заглушив раптовий цокіт перекинутого відра. Крізь нього прорвалося перелякане шипіння, якому ніби вторило розлючене низьке гарчання. Зрештою всі звуки обірвав пронизливий крик.

У нестепній тиші, що настала після, Брай не міг зрозуміти: чи то не він раптом видав цей страшний звук? І чи ця темрява й тиша з ним тепер навічно? Аж ось щось приглушено клацнуло й до котячих вух донеслося знайоме гудіння генератора. Зазвичай через нього шкірою пробігав мороз, але тепер цей звук приніс полегшення. Не встиг Брай видихнути й усвідомити, що він живий, як йому в носа вдарив жаский металічний запах, від якого стиснуло нутрощі. Це був запах страху, відчаю і крові.

Лампи на стелі спалахнули й залили кімнату стерильним світлом. Від несподіванки Брай замружився, але звук дверей, що прочинилися, змусив йогом миттю розплющити очі. У кімнату зайшли дві жінки - кіт добре їх знав: вони насипали йому несмачний корм і прибирали в клітці. Інколи Брай навіть дозволяв одній з них почухати його щічки й витягував вгору підборіддя, хоча й ніколи не муркотів у відповідь.

- Що тут сталося? Я чула крики…

- Кх… Він вибіг, я не побачив… Кха-хек!

- Борька! Ой господи-боже!

Жінка сховала зморшкувате обличчя в долоні й приглушено схлипнула.

- Я не можу на це дивитись!

- Крррхр-гм! Я не…

Друга жінка виглядала блідою, але не зводила уважного погляду з прибиральника.

- Він, мабуть, втік з вольєра знову. Але як він так?..

Вона кинула швидкий погляд на підлогу, але одразу відвела очі й мимохіть зціпила зуби.

- Я пере.. - Кхак! - перечепився й відро з водою впустив. Кх! Мабуть, впало йому прям на голову…

Перша жінка зі здавленим виттям міцніше притисла долоні до очей.

- Досить!.. Галю, тримайте себе в руках. Романе Петровичу, ви допоможете мені прибрати, поки Галя годуватиме тварин.

- Кх… Згода.

Навколо клітки Брая закрутилася робота, але кіт нічого не помічав. Він сидів з притиснутими до голови вухами й дивися в одну точку, ніби в трансі - перед очима у нього досі була тінь з хижою лапою, а з пам’яті безперестанку виринав той страшний крик. Із заціпеніння Брая вивів різкий запах хлорки. Кіт зрозумів - йому треба тікати.

***

Наступного ранку прибиральник не з’явився. Брай чекав на нього всю ніч: щільно забився в куток і не стуляв очей. На ранок Галя знайшла його у цій позі й з повною мискою корму, якого кіт навіть не торкнувся.

- А тут у нас що? Ти захворів, чи наляканий? Ану, давай тобі сьогодні паштетик дамо.

Жінка висипала сухі кульки корму й вони з торохкотінням вдарилися об дно пустого смітника. Коти в сусідніх вольєрах ніби прокинулися від масового сну: звідусіль зазвучав підлабузний нявкіт, а металеві сітки мало не електризувалися від десятків пухнастих боків, що одночасно об них терлися. І тільки Брай продовжував сидіти нерухомо, з виряченими очима, яких не зводив з дверей клітки.

“Кррак”, - Галя відкрила банку вологого корму й коти навколо, здавалося, геть втратили здоровий глузд: нявчання стало мало не відчайдушним, а сітки вольєрів аж попрогиналися від десятків лап, які на них спиралися.

- Зараз-зараз, чекайте! До всіх дійде черга.

Двері клітки Брая прочинилися, та щойно Галина рука з мискою паштету просунулася на кілька сантиметрів всередину, жінку засліпив спалах болю.

- Аааа! Пусти! Пусти!

Кігті й зуби Брая вп’ялися глибоко під жовтувату й трохи огрублу шкіру. Несамовитий вереск жінки налякав кота й він сильніше стиснув щелепи.

- Допоможіть!

- Галю, що… Боже!

Двері в кімнату лунко гупнули, Брай відчув, як пара рук силоміць розкриває йому щелепи й вже за мить Галина рука вирвалася з лещат.

- Чого він? Я ж навпаки, побалувати його хотіла… - жінка аж схлипнула від несправедливості.

- Галю, візьміть себе в руки. Треба обробити вам рану.

- Він.. Кинувся, як скажений.

- Ні, на сказ його перевіряли, не переживайте. Напишу, щоб його оглянув черговий ветеринар. Може, болить щось. А може стрес, через вчорашнє… Але ви більше голими руками до нього не лізьте, використовуйте товсті рукавиці.

У відповідь Галя гірко схлипнула:

- Чого він раптом, не розумію…

Брай і сам не розумів, чому накинувся на руку. Вона ніколи його не кривдила, тільки приносила їжу й хіба інколи обережно гладила. Та на мить кіт засумнівався: що як під пухкою жовтуватою рукою Галі сховалася чорна лапа з закрученими кігтями?

Під вечір, окрім страху, кіт відчув ще дещо - голод. Через свій вибрик він залишився без корму. Тож коли наступного ранку товстелезна рукавиця поставила перед ним миску з крихітним кавалком паштету, Брай без зайвих роздумів його проковтнув. І вже за кілька хвилин зрозумів, якої великої помилки припустився.

Його повіки стали важкими, а клітка закрутилася навколо, немовби хтось скинув її з крутого схилу. Світло ламп стало нестерпним, а самого Брая ніби огорнули товстелезною ковдрою, що стишувала навколишній шум. Зрештою, як кіт не пручався, його очі закрилися й він, остаточно знесилений, провалився в темряву.

***

- Тут у нас котики від семи місяців до трьох рочків. Ви дівчинку хотіли чи хлопчика?

Голоси лунали ніби з іншої кімнати. У темряві навколо було щось таке заспокійливе, таке безпечне, що Браю хотілося залишитися у ній якнайдовше.

- Н-не знаю.

- Дивіться тоді: ось у цьому вольєрі у нас дівчатка, а отам - біля стіни - мужички сидять. Всі кастровані.

Кроки двох пар людських ніг потроху наближалися. Браю здавалося, що він може лежати так вічність. Але в кімнаті клацнув вимикач і світло вдарило в очі котові навіть крізь закриті повіки. Він замружився й щільніше скрутився в калачика.

- Це Майка, Майя, себто. Бойова мадам. А он в кутку Соня, наше сонечко - найспокійніша й найніжніша кицька, яку я зустрічала. До людей тягнеться - страшне.

- Привіт, Соню.

Другий голос був Браю незнайомий. Він привідкрив одне око і крізь найкрихітнішу щілинку подивився в бік, з якого лунала розмова. Там ворушилися й перетікали одне в одного сірі силуети котів, що збуджено стрибали вольєром. Біля них стояли дві високі тіні, одну з яких Брай впізнав - це була власниця жовтуватої пухкої руки… Раптом шерстю на хребті пробігла неприємна хвиля, а в роті з’явився металічний присмак. Здається, він згадав, що сталося перед тим, як його затягнула темрява.

Кіт відкрив очі й схопився на лапи… та вони його підвели й підкосилися. Він спробував ще і ще, але йому так нестерпно оберталося в голові, що він змушений був знов лягти. Шум у клітці привернув увагу жінок.

- А це хто?

Одна з великих тіней наблизилась до клітки й Брай зненацька вловив запах рибних паличок - його улюблених. У притулку таких не давали, тож він вже й не пам’ятав, коли куштував їх востаннє.

- Ооо, ні-ні-ні, на цього не дивіться, він у нас агресивний - днями покусав мені руку до м’яса. Ось, гляньте…

- Ого! Може, у нього щось болить?

Та здоровий, як бик. Його лікар оглянув якраз - він оце млявий, бо від седації відходить.

Брай відчув, як навколо його клітки зібралися тіні й надзусиллям змусив себе відкрити очі. Його зустрів стурбований погляд кароокої дівчини. Помітивши, що кіт прокинувся, вона повільно кліпнула йому, на секунду замружившись. Вперше після страшного інциденту з Тінню кіт не відчув від людини загрози.

- Я чула, що котики можуть агресувати, якщо з ними жорстоко поводилися...

- Та яке там жорстоко! Нормальний чоловік - корму нам мішок цілий приніс, попросив, щоб ім’я коту залишили - Браян - бо кіт до нього звик. Це щось з цих… Грифонів, чи як їх?

- Гм. Грифінів, мабуть.

- Так-так! Він сам у військо пішов, не хотів тваринку на вулицю викидати.

Брай підняв голову й принюхався. Так, це беззаперечно був запах тих самих рибних паличок, змішаний з іще чимось… чимось затишним, таким, що об нього хотілося погострити кігті й потертися щокою. В голові сяйнула думка: це воно! Його шанс на порятунок!

- Мррр-няв!

Хиткі лапи могли зрадити будь-якої миті, тож діяти треба було швидко. Брай підняв догори й розпушив свого розкішного хвоста, але майже одразу втратив рівновагу, завалився на бік, зачепивши миску з водою. Задня лапа опинилася в крижаній калюжі - від несподіванки кіт зашипів.

- От бачите! Кажу ж, цей агресивний. Придивіться краще до Соні…

Але дівчина її вже не чула.

- Цьому котику дуже потрібен дім і любляча людина поруч. Тільки це допоможе йому змінитися.

Брай слухав заспокійливий голос і намагався дотягнутися до задньої лапи, аби облизати її, та постійно втрачав рівновагу й незграбно завалювався на бік.

- Я заберу його. Браян, кажете?

- Так, - обличчя Галі спохмурніло. - Але з клітки його самі витягайте, мені мої руки ще потрібні.

Менше ніж за годину Брай вже сидів у пластиковій переносці на задньому сидінні таксі. Дівчину з карими очима звали Марічка, хоча достеменно невідомо, чи розумів це кіт.

Марічка терпіти не могла Грифінів, але з поваги до колишнього власника-військового - залишила коту імʼя, хіба трохи скоротила його. Так Браян став Браєм і переїхав у своє нове спокійне життя в затишній однокімнатній київській квартирі на третьому поверсі. І це життя могло би бути безтурботним. Якби одного дня до нього не повернулася Тінь.

***

- Ти ще злий на мене? - Марічка питально заглянула у жовті очі Брая. Той доброзичливо замружився.

- Хрррр-мррр!

Дівчина нарешті випустила кота з обіймів, тож він залишив її допивати пересолоджену каву наодинці й попрямував до вітальні, щоб влягтися на підвіконні. Але подрімати йому так і не вдалося.

Цокотіння ложки в чашці й шарудіння на кухні перервав різкий звук телефонного дзвінка. Брай повернув вуха в бік джерела шуму й чекав, що Марічка візьме слухавку й почне говорити своїм заспокійливим голосом. Та цього не сталося. Кіт невдоволено підняв голову. Ще трохи й він би зістрибнув з підвіконня, аби перевірити, чому дівчина не вимикає це бридке дзижчання. Та, на щастя, звук обірвався й з сусідньої кімнати почулося тихе й боязке: “Ало?”.

Брай вклав голову на передні лапи, готовий заснути під лагідний голос Марічки… Але щось було не так і вже за кілька секунд він стурбовано вдивлявся у коридор, що вів до кухні.

- Так, я вже заспокоїлась. Але ні, не передумала. Я… Авжеж, пам’ятаю!

Голос дівчини був незвично високим і періодично сходив на придушені схлипування. Аж раптом Брай почув те, що змусило його рвучко зіскочити з підвіконня й шугонути на допомогу. Марічка кричала.

- Добре, ДОБРЕ! Це я, Я ВИННА в усьому! Спровокувала тебе… Ні, ЗМУСИЛА. Авжеж, добре, ЯК СКАЖЕШ! - дівчина мало не задихалася, але вже не могла спинитися. - А тепер послухай мене… Дай мені сказати! Так, я винна, я жахлива, я все зіпсувала, але це ВСЕ. Це кінець, я більше так не хочу.

Брай, настовбурчивши шерсть, залетів на кухню, готовий накинутися на нападника… Але нападника не було. Він здивовано роздивися навсібіч і принюхався, та не знайшов в кімнаті нікого, крім Марічки. Але з нею самою щось було не так. Руки дівчини трусилися, обличчя розчервонілося, а сльози невпинно струменіли по щоках, що аж скрапували з підборіддя. Вона досі тримала біля вуха телефон, з якого лунали крики, і важко, зі схлипами, дихала. Врешті, тихо промовила:

- Не дзвони мені більше. Ніколи.

Марічка поклала трубку, обірвавши потік лайки, що ні на секунду не вщухав, й важко опустилася на підлогу. Телефон знову різко задзвонив. Від несподіванки ошелешений Брай засичав.

- Браю! - Марічка похапцем скинула дзвінок. - Котику, налякала тебе?

Дівчина боязко простягнула до нього руку. Кіт обережно принюхався… Та чергове гучне дзижчання телефона змусило його підстрибнути й прожогом вискочити з кухні.

- Стій! Не йди, будь ласка. Не кидай мене саму-у-у… - останні слова потонули у схлипуваннях, які Марічка більше не могла стримувати.

Брай обережно зазирнув у дверний прохід.

- Я вимкнула телефон, іди сю-сюди, до м-мене.

Кіт зробив кілька кроків й сів на безпечній відстані, аби Марічка не могла до нього дотягнутися. Він спостерігав, як вона здригається всим тілом, охопивши голову руками. Брай обережно підійшов ближче, невпевнено замуркотів й боднувся лобом об лікоть дівчини.

- Браю!.. - вона пригорнула кота до себе й муркотіння стало дужчим.

Кіт намагався заспокоїти свою людину, але сам хвилювався не менше. Дивний запах, що принесла на собі дівчина зранку, а тепер це… Востаннє він бачив Марічку такою у ніч, коли повернулася Тінь.

***

Того дня в їхній затишній квартирі було неспокійно.

Від ранку Марічка не сиділа на місці. Спочатку вона довго ходила взад-вперед кімнатами з дивним приладом, чиє гудіння змушувало Брая ховатися під ліжко. Потім дівчина перемістилася на кухню, де гуркотіла посудом. Згодом квартиру заповнили дивні різкі запахи спецій, що від них аж щипало в очах. А коли сусідка знизу - баба Ліда прийшла жалітися на шум, Марічка навіть прочинила двері й сказала щось таке, від чого жінка заохкала й подалася геть, тихо постукуючи костуром по сходинках. Після цього дівчина закрилася в душі, і як Брай не шкрябав двері - ті не піддавалися.

Та найгірше сталося під вечір. Марічка навіщось витягла журнальний столик - його улюблене місце - на середину кімнати й почала заставляти його посудом. А щойно кіт спробував відстояти своє право на стіл - дві руки обережно, але твердо зняли його й поставили на підлогу.

- Не сьогодні, Браю. Можеш лягти отут на стільчику, але на стіл тобі зась.

Котові здалося, що його неправильно зрозуміли, тож він спробував ще і ще. Та щоразу Марічка знімала його зі столу, зітхала й протирала поверхню від шерсті.

Зрештою у двері подзвонили. Різкий звук не сподобався Браю, якого й так виснажила загальна метушня, тож він, про всяк випадок, сховався під ліжком у спальні.

Вхідні двері відчинилися й він почув в коридорі незнайомий чоловічий голос, якому знервовано відповідав лагідний Марічкин.

- Це тобі, ось.

- Дякую! Боже, які гарні лілії! Проходь до вітальні, я зараз.

Раптом щось глухо клацнуло й Брай на мить подумав, що осліп - саме повітря навколо ніби стало чорним.

- Ой! - від хвилювання Марічкин голос став тоншим. - Мали тільки за годину вимкнути, чого б це…

- Маєш ліхтарика?

- Маю дещо краще, ось тут… Запали їх у вітальні, будь ласка. А я пошукаю вазу.

Щось спалахнуло й в коридорі затанцювало мляве жовте світло. Повз двері в спальню пройшла важка широка тінь й до Брая долетіли знайомі нотки цигаркового диму. Відколи Марічка почала пропадати на всю ніч, то зранку завжди приносила на собі цей запах. Вслід за чоловіком до вітальні нечутно промайнула ще одна тінь - довга й тонка. Вона здалася котові знайомою, але ж цього не могло бути… Та не встиг кіт завершити думки, як з кухні пролунав звук розбитого скла.

- Все добре! - пролунав схвильований Марічкин голос. - Я зараз швидко все приберу!

Брай похапцем вибрався з-під ліжка й, намагаючись рухатись якомога тихіше, на напівзігнутих лапах попрямував до вітальні. Він обережно визирнув з-за прочинених дверей.

В кімнаті палало з десяток свічок. Від їхнього мерехтіння й круговерті світла й тіней на стінах Браєві пішла обертом голова. Біля журнального столика стояв невисокий, жилавий чоловік й крутив у пальцях запальничку. Кіт обережно зробив крок уперед й прискіпливо роззирнувся, часто втягуючи носом повітря. Але більше у вітальні нікого не було.

- О, то ви вже познайомились! - зашаріла Марічка з’явилась у дверях з порцеляновою вазою, що була явно завелика для букета з трьох білих лілій.

Чоловік роздратовано підняв брови й обернувся.

- Ти довго.

- Так, вибач, стався… форс-мажор з вазою. - Марічка невпевнено усміхнулась, але обличчя чоловіка лишилося незворушним. - Зараз, я тільки поставлю квіти повище, аби Брай не дістав…

- Хто?

- Брай - осьо він, - дівчина ніжно кивнула головою в бік кота, що тепер сидів у проході й прислухався до розмови. - Лілії отруйні для котів, а він такий, що може їх по…над… кусювати… Отак. - Марічка з зусиллям дотягнулася, аби поставити вазу на самий верх книжкової шафи. Чоловік лише нерухомо спостерігав.

Дівчина жестом запросила його сідати. На журнальному столику, де Брай тільки зранку викручувався навсібіч в променях сонця, тепер було повно тарілок, від яких пахло прянощами. Кіт сидів нерухомо й слухав стукіт приладдя і заспокійливий голос Марічки, що інколи переривався сухими й короткими фразами від чоловіка. Повіки ставали дедалі важчими, Брай замружився і перегрупувався у “хлібинку”.

- Він так і буде весь час дивитися? - від несподіванки кіт смикнувся й відкрив очі.

- Ну… Він любить компанію. І якщо чесно, то це його стіл. Якби я не наше побачення, він би вже згорнувся тут клубочком і…

- Ти пускаєш тварину на стіл? - виделка з ножем дзвінко зацокотіли об тарілку.

Брай сів. Його очі, мов два жовтих ліхтарики, свердлили обличчя чоловіка.

- Не переживай, я сьогодні все тут помила, - голос Марічки звучав розгублено й винувато.

- Гм. - у повітрі зависла напружена павза. Зрештою чоловік озвався - на цей раз його голос звучав м’якше: - У тебе на балконі можна палити?

- Еее… Краще б на вулиці.

- Авжеж. Як скажеш. - чоловік підвівся з місця й попрямував до коридору. - Посвітиш мені, поки я взуваюсь?

Коли гупнули вхідні двері, Брай схопився на лапи й попрямував до крісла, на якому сидів незнайомець - треба було все ретельно обнюхати. Аж раптом дві руки ніжно обхопили його й підняли в повітря.

- Ня-а-арв!

- Вибач, Брайчику. Але тобі поки краще посидіти в спальні. - кіт намагався викрутитись з обіймів дівчини, але вона тримала його, немовби в лещатах. - Я принесу сюди твої улюблені палички, окей? - Марічка опустила кота на ліжко, той миттю розвернувся й стрибнув в бік виходу.

Та дівчина виявилася спритнішою. Вона вискочила з кімнати перша й причинила двері. А тоді у шпарину, крізь яку не протиснулася б і котова лапа, промовила, стишивши голос:

- Він хороша людина, правда. Просто йому не вистачає трохи терпіння, але це можна виправити… - дівчина на мить задумалася, - Ви потоваришуєте, я впевнена. Треба тільки…

Марічка різко замовчала й обернулася на шум - з під’їзду лунала лайка. Брай перестав ломитися у двері й завмер: знайомий холодок вздовж хребта змусив кота нашорошитись.

- Що там таке? - Марічка підійшла до вхідних дверей і прислухалася.

Лайка ставала гучнішою, аж поки не переросла у крик, від якого дівчина аж сахнулася. Та не встигла вона прокрутити ключ в замку, як все стихло. Руки Марічки тремтіли, але вона натисла на дверну ручку… Брай скористався моментом і вибіг з квартири - він мусив знати, мусив побачити…

- Брай, ні!

На сходовому майданчику було темно. Брай завмер за кілька кроків від входу, не ризикуючи заходити глибше в чорноту. Навіть чутливі котові очі не розрізняли силуетів - настільки щільною була пітьма навколо. Зате його ніс вловив той самий запах - чогось, що ось-ось готове спалахнути. Він ніби затис Брая з усих боків.

Здавалося, що кіт простояв знерухомлений цілу вічність, перш ніж нарешті помітив Її. Ще чорніша, ніж все навколо, Тінь повільно скрадалася вздовж стіни. Час зупинився. Від жаху Брай не міг поворухнутися й безпомічно спостерігав, як вона почала рости, заповнюючи собою кут аж до стелі. А тоді, вигинаючись на тих ділянках темряви, де мали б бути сходи, й поступово набираючи форми (якої саме було неможливо зрозуміти), Тінь попрямувала прямо на Брая. Її рух був плавним і неспішним, але невідворотним. Вона наблизилася майже впритул, Брай навіть чув Її дихання - хрипке, що зі свистом затягувало повітря. Ще трохи й воно затягне і його самого.

“Клац!” - на мить все навколо освітив непевний червоний спалах.

“Клац!” - на цей раз запальничка в руках Марічки не погасла. Квола помаранчева цятка натужно вихоплювала з темряви випадкові обриси на сходовому майданчику.

Та її було замало. Замало, аби відігнати Тінь. Вона нависла прямо над Браєм, зменшившись до невисокого, жилавого силуету. Кіт ніби оторопів. Заворожений смертельною небезпекою, як і тоді, в притулку, він не міг поворухнутися. Ще мить - і все закінчиться.

- Романе? - голос Марічки звучав ніби здалеку. - Це ти?

Тінь над Браєм сіпнулась, а тоді повернула голову в бік, з якого лунав голос. Вона помітила Марічку. Заціпеніння відступило і Брай зрозумів - це його шанс. Не до кінця усвідомлюючи, що робить, він відштовхнувся задніми лапами й вчепився пазурями… в шкіру?

- Ааааргх!

- Що сталося? - стривожений голос Марічки розвіяв ману - Брай відпустив руку чоловіка, й, нашорошивши кожну шерстинку тіла, відступив до стіни.

- Твій кіт!

Марічка нарешті увімкнула ліхтарик на телефоні. Брай, не зводячи очей з чоловіка, загрозливо вигнув спину - він досі не розумів, куди поділася Тінь. Кіт похапцем рознюхував повітря, коли вже знайомий металічний запах ніби вдарив його під дих.

Світло ліхтарика сіпнулося, попрямувало вниз сходами й, ніби той прожектор, вирвало з темряви жаску картину: внизу лежало нерухоме тіло баби Ліди, а з-під її голови розливалася чорна блискуча калюжа.

***

Тієї ночі в будинку Марічки ніхто не спав. Брай нажахано забився під ліжко й звідти слухав виття сирен і спостерігав танок кольорових спалахів на стінах спальні. До квартири заходили й виходили якісь незнайомі люди. Кіт чув тихе схлипування Марічки й сухий голос чоловіка, який вкотре переповідав історію лікарям швидкої, сусідам і поліції.

- Я вийшов покурити, але забув запальничку. Коли повертався, бабця ця відкрила двері й щось мені сказала, не розчув. Я не звернув уваги й пішов далі, бачу - вона підіймається за мною сходами й щось кричить. А тоді… Тоді вона, мабуть, перечепилась і… Полетіла вниз.

- А звідки у вас рана на руці? - незнайомий голос звучав недовірливо.

- Це Брай… мій к-котик. Він вибіг з квартири, коли я в-відкрила двері й к-кинувся на Ро-рому. - язик Марічки заплітався, а слова перемежовувалися схлипуваннями.

- Навіщо ви відкрили двері?

- Я… Я почула крики. Подумала, щось с-сталося.

- Ви бачили когось ще в під’їзді? Може, когось незнайомого?

- Н-ні.

- Добре. Мені треба, аби ви обидва підписали отут.

- Вона… Баба Ліда, вона ж не…

- Лікарі роблять усе можливе. Та якщо хтось з вас раптом був причетний, то нехай це краще з’ясується зараз. Бо якщо ви це приховаєте від слідства, важко буде довести, що це був нещасний випадок і … - ридання Марічки заглушили кінець фрази.

Брай знав, що насправді це був не нещасний випадок, дарма, що не міг сказати. Але тепер він зрозумів іще дещо - на Тінь можна напасти першим.

***

Заспокійливе деренчання Брая, що лежав на Марічкиному животі, заглушало її невеселі думки. Дівчина закуталася в ковдру на ліжку й намагалася дивитися якесь відео. Та їй заважали сльози, що несвідомо котилися по щоках, а згодом - виснаження, що прийшло вслід за болем.

Після телефонної розмови кіт не залишав її саму ні на хвилину. Він уважно спостерігав, як вона розхлюпує чай, намагаючись донести чашку з кухні до спальні; як шукає в глибинах кремезної шафи зимове пальто, в кишені якого схована пачка цигарок “на чорний день”; як палить їх одну за одною, здригаючись від вітру на прохолодному нічному балконі. Вони разом пішли і в душ, де Брай чекав на пральній машинці, поки Марічка хвилин з десять просто стояла під нестерпно гарячим потоком води.

Тож коли дівчина зрештою вляглася у ліжко, він з полегшенням застрибнув їй прямо на живіт і, попри зойки, як міг зручно там вмостився. Кіт сподівався, що муркотіння допоможе їй швидше заснути й він зрештою спокійно обшукає квартиру в пошуках слідів Тіні. Адже тепер Брай був майже впевнений - та десь неподалік. І на цей раз Вона прийшла, аби завершити справу.

Брай знав - Тінь полює на нього з самого притулку. Чому? Такі складні питання кота не бентежили. Та якби міг, Брай напевне пов’язав би це з тим, що був легкою здобиччю: колишній домашній котик, що поступово згасав у тісній клітці. До того ж на відміну від решти тварин, він був самісінький: якби Тінь подалася до одного з вольєрів, то мала б справу з цілою зграєю. Але тоді замість Брая загинув інший - випадок допоміг котові вислизнути з Її лап. І здавалося, це розізлило Тінь ще більше. Тож вона прийшла вдруге, але знову промахнулася.

Та коли Тінь прийде втретє - Брай буде готовий до зустрічі.

Дихання Марічки поступово ставало глибшим, а схлипування й здригання зовсім припинилися. Обережно, аби її не потривожити, Брай зістрибнув з ліжка. Він похапцем пробігся кімнатами, зазирнув у кожну шпарину й уважно принюхався - дивного запаху, що передував появі Тіні, він ніде не відчув. Але розслаблятися було небезпечно. Тому кіт якнайтихіше застрибнув на підвіконня у вітальні, звіти шугонув на Марічкин стіл, майстерно обійшов смугу перешкод із чашок з залишками кави, кількох стаканів і пустих гуркотливих баночок з-під коли, які могли впасти від необережного помаху хвоста. Залишалося зробити останнє зусилля.

Брай присів на задні лапи, задрав морду вгору й уважно оцінив ситуацію. Перед ним була вузенька книжкова шафа, на самому верху якої стояла велика ваза з засохлими квітами. Аби туди дістатися, треба було підстрибнути не менше, ніж на метр і приземлитися на крихітний відрізок між вазою й стіною. Брай ще з секунду повитріщався, а тоді несподівано присів на передні лапи, з силою відштовхнувся й…

“Дзелень!” - ваза з грюкотом полетіла долу, дзвінко розбившись на безліч крихітних шматків.

Кіт притис вуха й пригнувся, майже торкаючись животом до вкритого пилом верху шафи. У спальні Марічка заворушилася під ковдрою і з зусиллям простогнала:

- Браю? Це ти?

З висоти шафи кіт бачив прохід до спальні й з острахом чекав, що звідти зараз вийде Марічка - тоді доведеться шукати нову схованку. Та натомість у спальні слабко спалахнуло приглушене світло, яке згасло менше, ніж за хвилину. Про всяк випадок, Брай просидів нерухомо ще трохи, а тоді роздивився навколо. З верхівки шафи добре проглядався коридор зі входом до спальні та вхідними дверима й уся вітальня. Кіт витягнув шию й уважно пройшовся поглядом по закритих дверях ванної кімнати. Єдиним місцем, за яким він не міг спостерігати зі свого поста була кухня, але й з неї був тільки один вихід - в коридор. Тож Брай ліг хлібинкою й спрямував свій уважний жовтий погляд в темряву перед собою. Здавалося, ніщо не могло відвернути його увагу. Навіть вуличні ліхтарі перед будинком, що одночасно згасли з ледь чутним клацанням.

В сусідній кімнаті Марічка тихо схлипнула уві сні й знову прокинулася. Якісь кілька секунд дівчина не рухалася, насолоджуючись несподіваним спокоєм - здавалося, її покинули абсолютно всі думки. Та ось вона згадала про грюкіт і тіні спогадів з минулого вечора разом із тупим болем важко й поволі закрутилися в голові.

- Браю? Ти ж там щось розбив, так? - ледве чутно й повільно пробелькотіла вона. Найменше їй зараз хотілося вставати й прибирати друзки розбитої чашки, чи що то там впало.

Та щойно дівчина майже вмовила себе вилізти з-під ковдри й спробувати сісти, як ліжко м’яко прогнулося під чотирма лапами.

- Прийшов зізнатися? - набрякле від сну та плачу обличчя Марічки на мить осяяла коротка посмішка.

Дівчина аж зойкнула з несподіванки, коли дві з чотирьох лап боляче увіп’ялися кігтями їй прямо в ребра. Кіт улігся їй на животі й точив кігті об ніжну людську шкіру. Він був такий важкий, що кожен вдих давався Марічці з зусиллям. Принаймні, тепер вона мала залізну причину не вставати з ліжка.

Та котові не сиділося на місці - він піднявся, боляче продавивши живіт дівчини лапами. Вона скривилася:

- Ай! Брай…

В цю мить у вітальні на шафі справжній Брай витягнув занімілу від сидіння в одній позі шию й вирячив жовті очі. Йому здалося, що Марічка там, у спальні, розмовляє з ним, але цього не могло бути. Кіт оторопіло принюхався: повітрям розтікався той самий запах чогось гарячого.

Він зірвався на лапи й пролетів кілька метрів, зістрибнувши з верха шафи одразу на підлогу. Далі рвонув в бік спальні, його серце несамовито калатало, він мусив встигнути…

Сонний спокій будинку прорізав відчайдушний крик. Здавалося, він заповнив собою кожен куток, й саме повітря дзвеніло й розносило його по сусідніх квартирах. Крик обірвався раптово, ніби той, хто його видавав зрозумів, що це намарно. Настала байдужа тиша. І тільки Брай у повній чорноті почув моторошне булькання й дріботіння крапель крові, що стікали на підлогу.

***

- Я прокинулася від болю в спині, а тоді почула крик. - старезна жінка на кріслі колісному перелякано дивилася на поліціянта крізь прочинені двері квартири. - У неї постійно був якийсь тупіт, галас, кіт цей… А тут крик, і після - все. Ніби хтось вимикачем клацнув.

- А цей тупіт і галас - сьогодні ви його чули?

- Не… Не пам’ятаю. Бачте, після того, як впала зі сходів, у мене з пам’яттю погано.

- Гм. Скажіть ще, ви бачили, аби хтось навідувався в її квартиру останнім часом? Може, мама, хлопець?

- Був чоловік. - бабу Ліду пересмикнуло, ніби вона пригадала щось жаске. - Але відколи повернулася з лікарні, я його не бачила.

- Коли саме ви повернулися?

- Ой… Місяці зо два тому. Напевне…

Зі сходів спустився другий поліціянт, коротко кивнув жінці й, нахилившись до плеча колеги, впівголоса промовив:

- Слідів зламу немає.

Перший правоохоронець тільки тяжко зітхнув у відповідь. Несподівано грюкнули двері під’їзду - хтось поспіхом підіймався.

- Оцей чоловік! - палець баби Ліди ледь помітно тремтів, але безпомильно вказував на жилавого невисокого чоловіка, що з’явився на сходах.

Він завмер, перелякано розглядаючи двох поліціянтів.

- Що тут сталося?

Слідчий Подільського управління поліції в місті Києві, капітан Бондаренко. - стомленою скоромовкою промовив перший поліціянт. - Прохід заборонено, ведуться слідчі дії.

- Слідчі?.. - чоловік розгублено подивився на сходи, що вели до квартири колишньої - Марічка?.. МАРІЧКА!

Баба Ліда, що досі спостерігала за всім крізь шпарину в дверях, гучно схлипнула.

- Заспокойтеся! - слідчий закотив очі й повернувся до жінки, - Ви можете йти. - двері в квартиру баби Ліди з жалібним скрипом закрилися. - Ви тут мешкаєте?

- Ні! Я приїхав до дівчини.

Поліціянти мовчки переглянулися.

- О пів на сьому ранку?

- Вона не відповідала на дзвінки. Весь вечір вчора. Я дочекався кінця комендантської й одразу приїхав. - чоловік зробив кілька кроків в бік сходів. Поліціянт жестом зупинив його. - Прошу, скажіть мені, що з нею.

- Можна ваші… - та слідчий не встиг договорити, бо з квартири нагорі спускався третій поліціянт. Він підійшов до капітана, нахилився до плеча й ледве чутно прошепотів:

- Там цей… Кіт. Він кидається на всіх, нікого не підпускає до тіла…

- Кіт?.. До ТІЛА? - чоловік зблід й ледь втримався на ногах.

- Який кіт? Іди працюй, - слідчий роздратовано видихнув, потер перенісся й повернувся назад до чоловіка: - Мені треба, щоб ви проїхали зі мною.

Очі чоловіка безконтрольно бігали в очницях, його похитувало від хвилювання, але замість спитати, що сталося, він кивнув.

- Сержанте, проведіть до службової машини.

- Чекайте! Я… Я можу забрати кота?

Поліціянти знову переглянулися. Слідчий уважно подивився в обличчя чоловіка, не відриваючи погляду, промовив: “Авжеж.” - і жестом відправив здивованого сержанта за твариною.

За декілька хвилин чоловік із переноскою, в якій сидів заціпенілий Брай, вже були на задньому сидінні машини поліції. В салоні нестерпно пахло сіркою.