Щасливчик

Вдалині почулося тупотіння паровозу. Я принишк. Не дивитися, не дивитися, хай там що, тільки не дивитися. Промінь прожектора прорізав темряву і зупинився на сусідньому будинку. Здалося, що в світі не існує більше звуків. Тільки тупотіння і, ледь-ледь, на самій межі чутності помітне, серцебиття. Промінь почав зміщуватися в мій бік. І згас. Паровоз потупотів далі.

В грудях скрутило. Я зрозумів, що не дихаю. Хоча ще мав би. Потихеньку, тоненькою цівочкою почав впускати повітря в змучені легені. Якщо вдихнути швидко — можна закашлятись. Кашель, це зайвий шум. Як і будь-який інший. Поступово, за декілька хвилин, дихання відновилося.

Треба забиратися звідси. Паровоз рушив на захід. Отже найбезпечніше… ніде. Але на сході зараз має, принаймні, бути тихо. Значить туди.

Крадькома, не показуючись у вікнах, пробрався на перший поверх. І питання, яке ставив собі, спускаючись, зникло саме по собі. Не залишився внизу, бо тут були панорамні вікна. Колись. Зараз від них лишились тільки рами і купи битого скла. Повільно і обережно прокравшись між ними, подякував… я вже навіть не знаю кому, за те, що під ногами нічого не хруснуло.

Отже, на схід. Без зайвого поспіху, постійно прислухаючись до кожного шороху. Я петляв між напіврозваленими будинками, уламками стін та понівеченими шматками металу, в яких, інколи, можна було вгадати автомобілі. На темні плями, що рясно вкривали все навколо, я вже давно звик не звертати уваги. Хоча, все ж намагався не вступати в свіжі калюжі. Казали, у паровоза, окрім всевидючого прожектора, ще й нюх непоганий. І, хоча ці твердження й викликають здоровий скепсис, береженого і… не знаю хто, але хотілося б вірити, що хоч хтось та й береже.

Першу жертву я помітив десь за кілометр від моєї успішної схованки. Нічого нового. Розірване навпіл тіло, відірвані по лікоть руки, голова, яку, здавалося, затисли в пательні для вафельних коржів. Добре, що сплюснута з боків. Нишпорити по кишеням, коли на тебе дивиться вдавлене в задню стінку черепа обличчя — задоволення для особливо притрушених. Не хочу навіть дізнаватися, як саме вдається так зчавити голову, що обличчя не деформується, а просто стає двовимірним.

Порожньо. Як і в наступного, і ще в двох. Або їх вже обшукали до мене, або, що найімовірніше, вони все носили в штанях. Шкода, що дуже рідко вдається знайти, хоча б відносно, цілі штани. Але порожні кишені то пів біди. Всі знайдені були вже досить старими, а значить доведеться залишитись без обіду.

Мимо вуха щось просвистіло. Переді мною об дорогу вдарився камінь, висікаючи іскри. Від наступного я вже сховався за уламком залізобетонної конструкції, як колись була частиною одного з навколишніх будинків. Ще декілька каменів задзвеніли по арматурі, що стирчала навсібіч. А щоб вас! Думаєте, як я один, то легка здобич?

Обережно висунувшись, помічаю у вікні третього поверху одного з цих виродків. З такої позиції він поза межами досяжності. Принаймні він так думає. Постріл. Принаймні, йому вистачає розуму, щоб не волати, коли падає тримаючись за око. Вбити не вбив, але з одним оком йому не довго залишилось. Свої ж приріжуть. В кращому випадку.

Справа чути швидкі кроки. Тупа оскалена пика, без зайвих ознак інтелекту, дуже живописно, на повній швидкості, наштрикується на арматуру. Відкладаю заготованого прута, краєм ока спостерігаючи, як цей ідіот під власною вагою осідає на землю, все сильніше нанизуючись на метал. А треба було дивитися, куди біжиш! Запах крові і шматочки мізків, що навпіл з кістяними крихтами лишились на арматурі, знову пробудили голод. Але спочатку потрібно розібратися з рештою. В пістолеті ще вісім зарядів. Але пневматика це не надійна зброя. Добре, якщо знову влучу в око, або зблизька зможу прострелити артерію. В усіх інших випадках, краще використовувати арматуру.

Камінчик поряд зі мною ледь помітно ворухнувся. Не може бути! Мій погляд прикипів до цього шматочка бетону. І ось знову. І ще раз. Є лише одне, що може змусити предмети на землі рухатись. Ці кляті ідіоти прикликали своїм галасом паровоз!

Треба вшиватися. Якусь мить повагався, чи варто розжитись новими штаньми з трупа… та біс із ними! Якщо пощастить — будуть на місці, коли стане безпечно.

Не оглядатись, в жодному разі не оглядатись. Ноги несли мене вперед, очі вишукували безпечний маршрут, а в голові набатом била тільки одна думка: “НЕ ОГЛЯДАЙСЯ!”. Тебе не бачить те, чого не бачиш ти. Ось нарешті досить міцна будівля. Не гальмуючи пірнаю у підвальне вікно, молячись… не знаю кому, щоб там не було пасток, або чогось, що може наробити галасу, коли я туди впаду. І мені щастить. Кімната встелена напівзогнилими матрасами, які глушать моє приземлення. Перекотившись, одразу відскакую назад і притискаюсь спиною до стіни так, щоб мене не можна було побачити з вікна. Дуже обережно і повільно відновлюю дихання. Пульс гупає у вухах, ледь не гучніше від паровозу.

На якусь мить западає тиша, перериваючись криком, що здатен розірвати серце. Але розірвався той, хто кричав. Воно завжди так. Спочатку ти кричиш. Потім тебе розривають.

Після ще пари криків вулицею пройшовся прожектор. І ще раз. І знову. Це значить, що з тими, хто на мене напав покінчено. Але паровоз когось шукає. Не підіймаючи голови, не дихаючи, швидко оглядаю себе, переконуючись, що нікуди не вліз, що мене ніщо не видасть.

Промінь світла знову і знову проходить між будинками, відкидаючи через вікна химерні тіні. Не дивитись. Не ворушитись. Не дихати. Не думати. Не існувати. Стати частиною стіни. Будь-що, тільки не звертати на себе увагу. Закрити очі. Заплющити настільки міцно, щоб не бути впевненим, що вони потім взагалі відкриються. Краще вже осліпити себе, ніж побачити це світло поряд.

Далі вулицею здійнявся якийсь шум. Хтось здався. Хтось виглянув. Паровоз пронісся наді мною. Ще один крик розрізав повітря, а потім спокійний, рівномірний стукіт дав зрозуміти, що небезпека знову відступила.

Падаю обличчям в матрас, вата якого перемішана з гниллю і брудом, я сподіваюсь. Хай там як, втискаю в нього обличчя. Втискаю до болю, щоб заглушити вдих і кашель. Навпомацки знаходжу ще один і накриваюсь ним. Краще задихнутись нечистотами, ніж нашуміти хоч трохи. За декілька хвилин я вже дихатиму рівно і спокійно. Горло саднитиме, легені палатимуть, але хіба то висока ціна за життя?

Здається вже можна звідси вилазити. Повітря, в якому не було жодного звуку здавалося густим, як желе. Обережно, буквально по міліметру, повертаю голову до вікна. Загустіле повітря стає в пригоді, не даючи розвернутися надто швидко. У вінкі порожньо. Ледь стримую видих полегшення. Швидко вилажу на вулицю і повертаю назад, туди, де зустрів вже точно мертвих ідіотів.

Мій розрахунок справдився. Швидкісного суїцидника паровоз не зауважив. І, хоча уламок стіни, на якому він висів, відлетів на декілька метрів, тіло майже не постраждало. Швидко, але спокійно, знімаю з нього штани. На мене трохи великуваті, але пасок вирішує цю проблему.

До шиї торкнулося щось холодне. Цілком ймовірно металеве і гостре. На плече лягла чиясь рука. Хтось потягнув мене і я повільно розвернувся. Це не ті дегенерати, які кидалися камінням, але не те, щоб це було доброю новиною. Між маскою і капюшоном було видно тільки пару очей, таких само зелених, як і мої. Повільно опускаю повіки, сигналізуючи, що не робитиму дурниць. І рука, і залізка зникли. Водночас, чоловік кивком вказав мені напрям.

Очі передають інформацію ногам минаючи мозок і я йду абсолютно безшумно, обережно оминаючи всі підозрілі місця. Мій конвоїр рухається так само тихо і тільки легкі доторки, то до одного, то до іншого плеча, нагадують мені що я не сам. Ну і напрям руху вказують, куди ж без цього.

Уважно запам’ятовую маршрут. Мало що станеться, може й стане в нагоді. Ось тут, на повороті, з-за рештків вантажівки виглядає майже зотлілий скелет. А біля муралу зображенням напівголої жінки треба пройти крізь чималий пролом в стіні. Дивно, що саме зображення залишилось майже непошкодженим.

Перед велетенським скелетом, який колись був бізнес центром, або дорогим готелем, я зупинився. Обабіч — купи сміття і уламків. А йти вперед не хотілося майже так само сильно, як і назустріч паровозу. Від цієї будівлі відгонило жахом і смертю.

Легкий поштовх в спину, хоч і не додав впевненості, але позбавив останніх ілюзій контролю ситуації. Пневматичний пістолет, це, звісно, добре, але не тоді, коли тобі в спину вже тицяють чимось залізним і гострим. Стримуючи розчароване зітхання роблю перший крок до гігантського лобі, яке займає ледь не третину будівлі.

Нашвидко оглянувши конструкцію зблизька, зауважую декілька облаштованих оборонних позицій. Хто б тут не жив, вони роблять це давно. І тихо. Я думав, що знаю про всі великі і середні групи. Але мені ніколи не доводилось чути, що хтось живе в подібному місці. Не сказав би, що це хоч трохи втішні новини.

Підкорюючись все тим же сигналам, спускаюсь вниз сходами. Один поверх, два, три. На диво, повітря досить сухе, немає запаху вогкості і гнилі, якими просякнутий кожен перший підвал. На п’ятому підземному мене знову зупиняють. Хитра комбінація ледь чутних стуків і важкі металеві двері відкриваються без жодного звуку. Декілька пар рук втягують мене всередину і двері закриваються.

То тут, то там загоряються саморобні свічки. На мене дивляться декілька десятків пар очей. Більшість без жодного інтересу. Але жагу крові, яку випромінює компанія в дальньому кутку справа, важко не відчути.

В свою чергу, повільно і без різких рухів оглядаю приміщення, наскільки це можливо в світлі свічок. Кожен сантиметр підлоги, стелі і стін щілько вкриті якимсь ганчір’ям. Не найкраща звукоізоляція, але на такій глибині навіть цей рівень виглядає майже надмірним. Зліва кімната розділена саморобними перегородками з того ж таки ганчір’я і я не одразу розумію її розміри. Схоже, метрів вісім на десять-дванадцять.

Біля дверей сидить старий, затуляючи своєю головою єдине не закрите місце. в його вусі теж шматок тканини. А іншим, вочевидь, слухає, що відбувається ззовні.

Мене вхопили за руку і відвели вліво в дальній від “кровожерливих” куток. Краєм ока помічаю, що голий труп “мого знайомого самовбивці” передали з рук в руки, кудись в іншу частину приміщення. Він виглядав досить молодим, тож, можливо, сьогодні буде смачна їжа… Хоча, враховуючи кількість місцевих, мені навряд чи щось дістанеться.

Зосереджуюсь на тому, хто переді мною. Таких старих людей я ще не зустрічав. Йому, мабуть, років тридцять, а може й більше. Дивиться на мене, як на порожнє місце, але я впевнений, що він зчитав мене повністю, як тільки я сюди зайшов. І продовжує уважно спостерігати.

Старий жестом запропонував присісти, почекав, поки виконаю його “прохання” і спитав:

— Скільки років? — голос низький, глибокий. Говорить тихо, але після мертвої тиші міста, його слова гримлять громом.

— Ш-ш-кх-скх-кху-ш… — замість слів вириваються хрипи і кашель. Горло досі болить. Та й не говорив я вже… скільки? Місяця чотири? Чи п’ять?

Хтось дає в руки невелику піалу. В ній щось рідке. Нюхаю. Наче безпечне. На смак… гидота, але тепле. Роблю два маленькі ковтки і віддаю чужу рідину. Наче стало трохи краще. Пробую відповісти ще раз:

— Шіст… надця… ть. — говорити не вдається. Але мій хрип почули. — Шістнадцять і три дні.

— Та ти щасливчик. — голос Старого не виражав жодних емоцій. — Вижив після зустрічі з дикими мисливцями, паровозом і навіть встиг стати занадто старим, щоб бути закускою. Як, думаєш, чому тобі так щастить?

Щастить? Не думаю, що хоч комусь, хоч колись, хоч десь в цьому світі щастило. Але сперечатися не варто. Знизую плечима у відповідь на погляд Старого. Ніколи в житті не покладався на удачу. Ти або робиш достатньо, щоб вижити, або вмираєш. Я, досі, був у першій категорії.

— Ти можеш тут заночувати, — вів далі Старий. — Але не більше. Тебе ніхто не чіпатиме, поки ти спиш. Даю слово. Але, щойно прокинешся — йди геть. І забудь, що ти тут був. Це виключно для твого добра.

Спокійний сон. Звучить, як щось на межі між неймовірною розкішшю і маренням божевільного. І це місце може бути останнім, де таку розкіш сприймають як належне. Підкоряючись жесту старого, мене відвели в ближній до дверей, “огорожений” закуток і залишили на самоті. Ну, наскільки це можливо в кімнаті повній людей.

Вмостившись позручніше на купі якогось дрантя і вати з розідраного матрасу, одразу провалююсь в сон. Так, це безвідповідально, але якщо мене все ж захочуть вбити, я все одно не відіб’юсь від усіх.

Раптове відчуття небезпеки вирвало з обіймів сну. Навколо була тиша. Чи то всі теж сплять, чи тут просто прийнято не говорити в присутності чужих. Мабуть перше, бо на всю кімнату горить лише одна свічка біля входу.

Тривога наростала. Пам’ятаючи слова Старого, швидко перевірив чи все на місці і пішов до дверей. Вартовий, не кажучи ні слова випустив мене і швидко зачинив двері. Серце билося все швидше і виною цьому були не сходи, по яким я злетів до виходу з цього підземелля.

Згадавши розташування сміттєвих териконів, підіймаюсь одразу на третій поверх, пробігаю будівлю наскрізь і вистрибую у вікно. Страх, липкий, огидний, ірраціональний, від якого пересихає в роті і хочеться виблювати порожній шлунок, дає сили приземлитися не зламавши ніг і продовжити біг. В декілька карколомних стрибків злітаю з купи сміття на відносно рівну і чисту дорогу. Зупиняюсь огледітись, перевести подих і хоч трохи вгамувати шалений серцевий ритм.

Справа вгорі лунає гучний металевий дзвін, змушуючи здригнутися саму землю. Відскакую за найближчий уламок стіни, вишукуючи очима джерело звуку. На верхівці облізлої вежі стоїть клятий Старий. Він заносить великого металевого молота і знову гатить по старому дзвону, що, незрозуміло як, досі не впав з тієї верхотури.

Сучий покидьок! Я більш ніж впевнений, що він мене бачить. Бачить і посміхається, заносячи свій сраний молот втретє. Лишатися тут не можна. Ще раз нашвидко роззираюсь і зриваюсь з місця.

Біжу швидко і безшумно, аж поки за два квартали над головою знову дзвенить. Часу зупинитись і подивитись немає, земля під ногами ледь помітно тремтить і я прискорююсь, витискаючи з себе все на що здатен і навіть більше. Над головою дзвеніло так, наче в кожному будинку хтось гупав металом об метал.

Мені не вперше бігти наввипередки зі смертю. Але ще ніколи смерть не дихала в спину аж так відчутно. Краєм ока помічаю, як дрібні камінці на дорозі починають підстрибувати. Відволікшись, не зауважую того, що один з них відкочується просто мені під ногу. Падаю, перекочуюсь і знову біжу. Крізь металевий дзвін поступово пробивається ще далеке, але до болю впізнаване тупотіння.

Почуття загострюються. Я чітко розрізняю кожен стук паровоза, кожен удар свого серця і кожен свій крок, хоча вони й звучать в унісон. Дихати стає важко, тому я перестаю стримуватися і вести себе тихо.

Вперше за все своє свідоме життя я вдихаю гучно і відкрито, на повні груди. Вперше я не стишую крок. Я б’ю залишки асфальту ногами, як особистого ворога і дорога відповідає мені взаємністю, відштовхуючи, надаючи прискорення.

Помічаю перші відблиски прожектора на стінах і, не думаючи, хапаюсь за металеву трубу, що стирчить з уламків вантажівки. Прокручуюсь на ній і стрілою вилітаю в провулок, на моє щастя порожній. Краєм ока помічаю придавлений до стіни скелет. За спиною протупотіло. Не обертатись. Паровоз не встиг відреагувати на зміну напрямку і помчав далі вулицею.

За декілька кварталів провулок закінчується і я вибігаю на велику вулицю. Повертаю по широкій дузі, не скидуючи швидкість і прислухаючись. Тупотіння все тихіше, можливо паровозу попався хтось інший і мені вкотре “пощастило”? Ця думка б’є мені під дихало і я збиваюсь з кроку. Лише на секунду, та цього виявляється досить, щоб бути почутим.

В спину б’є протяжне гудіння, більше схоже на ревіння якогось невідомого звіра, а потім знову тупотіння. Спочатку повільне, непевне, більше схоже на тупцювання на одному місці. Але швидко змінюється на вже звичний за останні два дні ритм бігу.

Страх відступив. Залишилась тільки впертість. Тому я біжу далі. Біжу так, як ніколи в житті. І вперше відчуваю себе по-справжньому щасливим. Периферійним зором відмічаю орієнтири, які запам’ятовував вчора. Я на правильному шляху!

Паровоз слідує за мною, відстаючи стабільно на один поворот. Не розумію, чи то він здогадався про мій план, чи просто вирішив погратися зі мною. Але то все не важливо. Важливо те, що я вже майже на місці.

Зрізаю через пролом в стіні, майже не звертаючи уваги на принади намальованої жінки і вибігаю на широку площу перед будівлею, з якої нещодавно втік в жаху і посміхаюсь. На півдорозі до “входу” сповільнююсь, переходжу на крок і з мого горла зриваються смішки, більш схожі на скрегіт іржавого металу. За моєю спиною синхронне тупотіння розділилося на окремі кроки сотень ніг. Яскраве світло залило все попереду, лише моя тінь накрила купку людей, що метушливо намагалися дістатися підвалу.

Серед них, навіть з такої відстані, я безпомилково впізнаю Старого. Отже це дзвонарі. Чудово, неймовірно прекрасно.

Посмішка зникає з мого обличчя. Я роблю крок убік і повертаюсь ліворуч, водночас піднімаючи праву і щільно закриваючи очі. Я добре знаю правила. Не дивитись. В жодному випадку не дивитись. За моєю спиною відчувається швидкий рух, гучний тупіт, а потім, від будівлі лунають крики. Їх багато, вони різні: від злих і погрожуючих до відверто плаксивих і боягузливих. І всіх їх чекає одна доля. Позаду знову шум, тупіт, а ще, щось схоже на вдоволене гарчання. Крізь повіки пробивається світло прожектора. Відвертаюсь до нього спиною і роблю декілька кроків вперед перш ніж відкрити очі.

Попереду мене постає прекрасна картина. Близько двох десятків свіжих, ще стікаючих кров’ю трупів, різної ступені понівечення розкидані по лобі. Ноги у всіх відірвані, в когось чисто, в когось залишивши рвані рани, які так і манили свіжим ароматом крові. Шість тіл, з нерозплющеними головами, висіли пришпилені до стін. лікті, плечі, а в когось і груди були пробиті наскрізь металевими прутами, шматками арматури. У одного навіть виявився вбитий в шию залізничний костиль. Це треба буде обов’язково дістати. З нього вийде досить символічний подарунок.

Старий висів прямо навпроти входу. Одна його нога валялась на пару метрів лівіше, друга, розтрощена, зі шматками кісток, що стирчали навсібіч, розірвавши м’язи і шкіру, висіла на кількох клаптях шкіри і огризку м’яза. Його руки підняті над головою, долоні прибиті до стіни одним одним імпровізованим цвяхом зі шматком закривавленого бетону. Ще по одному аналогічному кріпленню в розведених в боки ліктях довершувало картину.

Підходжу до нього впритул. Висить нижче, ніж здавалося. В такому стані він десь на голову, може півтори, вищий за мене. Тицяю пальцем в кістку, що стирчить з відірваної ноги. Кричить, значить живий. Це добре. Тицяю в “цілу” ногу. Нічого. Ну, воно й зрозуміло, більша кількість сенсорів не працює через больовий шок. Ну і ще тому, що нога майже відірвана. Майже…

Хапаю за коліно. В долоню неприємно штрикнуло. А цю кістку я не помітив. Перехоплюю трохи вище. Смикаю. Яка ж насолода слухати ці крики. Але нога досі на місці. Якщо можна так сказати. Смикаю сильніше. І ще раз. З вологим тріском, якого ледь чути за криками, нога, нарешті, відривається і падає на підлогу. Ледь встигаю відскочити, щоб не заляпати кров’ю нові штани.

Обережно лоскочу Старого, тепер за кістки з обох ніг. Я навіть не здогадувався, що дорослий чоловік може брати настільки високі ноти. Набираю в жменю трохи крові, що продовжує стікати з нього і роблю два ковтки, змочуючи горло. Густа, майже чорна, солонувата рідина, вибухає у шлунку зарядом енергії.

Відкашлююсь, прочищаючи горло. Піднімаю голову і дивлюсь Старому просто в очі. Напевно, моя посмішка, з закривавленими губами виглядає справді незабутньо. Бо його аж пересмикує.

— Ти казав, що мені щастить, пам’ятаєш? — знову смикаю його за кістку. — Так от, мені ніколи не щастило. Я просто завжди робив все, щоб до цього не дійшло. Та не волай ти так! — відпускаю кістку. В горлі все ще трохи саднить. Я відчуваю, навіть якусь вдячність за те, що вони мене вчора напоїли тією гидотою. Інакше я би зараз не зміг так довго говорити. — Подивись навколо. Всі ці люди покладалися на удачу і на тебе. Удача їх підвела, коли вони зустрілись з тобою. Ти — коли вирішив мною пожертвувати, заради своїх цілей. Але їм ще пощастило. Вони померли швидко…

За моєю спиною щось вдарилося об підлогу і проїхало нею аж до моїх ніг. Не дивлячись підбираю і кладу в кишеню. Залишився останній акт цієї вистави. І я зіграю в ньому головну роль.

Коли я підходжу до дверей на сходи, прожектор гасне. Не обертаючись, заходжу і спускаюсь на п’ять поверхів униз. Добре, що я запам’ятав їх умовний сигнал. Стукаю в двері так само, як вочаршній конвоїр. Як тільки двері відкриваються, вихоплюю з кишені пістолет і стріляю прямо в голову чоловіку, який сидів на варті. Ох, я вже й забув, що вогнепальна зброя в замкнених приміщеннях має приголомшуючий ефект. Буквально.

Штовхаю двері ногами, одразу стріляючи вдруге. Якщо він хотів напасти на мене неочікувано, то треба було це робити… неочікувано, а не в лоб через всю кімнату.

Декілька десятків переляканих очей дивляться на мене. Показую їм вільною рукою, щоб виходили з кімнати і йшли нагору. І хай би як хм не було страшно це робити, я все ж страшніший. Закриваю за останнім двері і “ненароком” показую другого пістолета. Так, він пневматичний, але виглядає як справжній і цього достатньо, щоб відбити будь-яке бажання чинити спротив.

Ось і останній виходить в лобі. Я одразу розвертаюсь і, з закритими очима, в три кроки долаю два прольота сходів. Зверху різко б’є світлом прожектора. І мені цікаво, чи здогадається хтось, що на нього не можна дивитись? Не зважаючи на крики, спускаюсь вниз, викидую з кімнати два трупи, попередньо обшукавши їх і, зачинивши двері, лягаю спати.

Давно я так добре не спав. Оглядаю кімнату на предмет поживи і бачу шмат доброго м’яса. Напевно з мого знайомого суїцидника. Смачно підкріпившись, покидаю таку гостинну кімнату і виходжу наверх.

В лобі справжнє криваве місиво. Нашвидко оцінивши ситуацію розумію — тих, хто не подивився не було. Зауважую, що Старий, якимсь дивом, досі живий. Підходжу, тицяю в кістку. Не кричить. Сумно. Вчора він був говіркішим.

— Ось бачиш як сталося? Ти поставив чиєсь життя нижче свого і втратив все. Шкода, це вже не буде для тебе уроком.

Згадую що в когось в шиї був костиль. Знаходжу і дістаю. Підіймаюсь на третій поверх. Оглядаю руїни того, що колись було процвітаючим мегаполісом. Вдалині чується тупотіння паровозу. Мого паровозу. І сьогодні я точно знаю, чиїми ногами він тупотить.