Першоджерело

Ви знаєте, який вигляд має диявол? В нього моє обличчя і голос сумного барда, що співає на площі під жовтим місяцем.

Ми лежали поруч, два уламки колись цілого небесного тіла, що впали на землю, вгрузли в неї, забруднилися пилом і соромом. Його бездоганна шкіра, ще гаряча від любощів, пахла як спогад про щастя, яке зникає швидше, ніж встигаєш зрозуміти, що воно було. Кохане обличчя з витонченими рисами випромінювало спокій морфея, пасма темного як сам гріх волосся розсипалися по подушці, тій самій що лише годину тому глушила мої захоплені подихи. Я ще не встиг забути, як в дурмані ейфорії злиття благав бога, аби мій хтивий янгол залишився зі мною назавжди – винагорода за всі страждання, відповідь на всі молитви.

Лише одного сором’язливого зізнання стало, аби у делікатних янгольських рисах я побачив демонічну природу. Він сповідувався жартома й каявся в напівсерця. Зрадив і навіть не картав себе за підступ, спаплюжив моє кохання з нудьги та ревнощів. Заснув як немовля з чистим сумлінням, залишивши мене наодинці з темрявою знання.

І поки підступний нефілім, зморений розбещеністю ночі, спить, моя душа вмирає в корчах. Шипасті пагони терну проростають прямо крізь серце, безжальні й пекучі. Зло, що прокидається в мені, мов дитя, зачате в самій глибині гріха, здіймає голову та прагне справедливої помсти.

Я дивлюся на солодкоголосого барда, кого волів боготворити, й жахаюся власних бажань. Як легко було б притиснути подушку до палких рожевих вуст, що шепотіли мені отруйні ніжності, й навіки закарбувати коханого в оманливій миті блаженного спокою. Я жадаю стерти його риси, спотворити цю довершену подобу, аби не бачити в ній віддзеркалення моєї поразки. Знищити те, що так пристрасно любив: красу, потенціал, неповторну особистість, з якою плекав спорідненість. Й самому переродитися, перетворитися з поета на ката, зі зрадженого чоловіка на монстра. Бо що є кохання, як не найбезпечніше місце, де зло може пустити коріння?

У цю мить я розумію: диявол — то метафора, він ніколи не приходить ззовні. Він народжується з надміру почуття, з надривного захоплення красою, з нестерпності самої думки про втрату. Його обличчя я бачу в віддзеркаленні, його жагу я відчуваю як спрагу у власних венах.

Я спостерігаю, як мій колишній янгол, ледь повертається уві сні. Тонка беззахисна шия біліє на темному шовку простирадла. Я міг би покласти руку туди, і все скінчилося б. І біль, і жалість до себе, і жадання. Бо хіба ж не одне і те саме — кохати й нищити? Святі небеса, хіба бог і диявол не носять ту саму подобу? Хіба не в одному келиху приносять вони еліксир і отруту?

Я не рухаюсь, лише дихаю повільно, обережно, мов злочинець, що боїться викриття. Але зсередини мене розпирає шал, щось несамовите, незбагненне у своїй жорстокості, вимагає дослухатися, скоритися.

Навіщо опиратись? Я гадав ніби зможу віднайти в його обіймах прихисток, що нарешті примирить мене з богом. Та він лиш дзеркало, у якому я вимушений бачити власну потворність. Чи існує куточок, де б від нього можна було сховатися, чи світ уже не має порятунку, бо кожна молитва є також викликом, і кожен бог, що створює світло, водночас вимальовує тінь власного творіння?

Навіщо опиратись? Я гадав ніби зможу віднайти в його обіймах прихисток, що нарешті примирить мене з богом. Та він лиш дзеркало, у якому я вимушений бачити власне потворство. Чи існує куточок, де б від нього можна було сховатися, чи світ уже не має порятунку, бо кожна молитва є також викликом, і кожен бог, що створює світло, водночас вимальовує тінь власного творіння?

Звідки стільки темряви? Десь має бути відповідь.

Пошуки витоків зла стають моєю обсесією, новою пристрастю, що запалює розум, змушує нехтувати їжею та сном, а крихкі фоліанти – вірними супутниками й конфідентами. Книжки, що завжди приносили розраду, не допомагають віднайти порозуміння з безумством власного болю.

Непридатні!

Я віддаю їх на пожертву вогню, аби хоч так зігрітися. У каміні палає поезія та філософія, репають палітурки Платона, скручуються чорні рядки Августина, і я відчуваю насолоду від цього тління. Бо разом із текстами згорає частина людського розуму, який колись прагнув виправдати любов, що все прощає й довго терпить. Я був терплячим. Тепер шукаю лишень істини ненависті. Мені потрібен текст, що передував усьому, легенда про диявола до винайдення самого диявола, така стара, що могла би бути ровесницею світу, що літери її могли бути виписані кров’ю першого невинно вбитого дитяти, а сторінки вимочені у джерелі, що й стало витоком самого зла.

Мені потрібне першоджерело.

Слова стародавніх текстів проростають під мою шкіру, як чорне насіння. Ніхто не знає, звідки прийшло зло, але схоже воно народилося так само як і любов: із самотності.

Колись перший андрогінний бог, молився й приносив жертви, аби зачати нащадка, і йому відповідала лише темрява незайманого космосу. Кому би міг молитися бог нескінченного часу та простору ніхто не знає, адже не існувало нікого, аби запитати, і хто б спромігся збагнути глибину самотності першого бога. Та, схоже, навіть боги завжди шукають відповідей щодо власного існування й мають потребу у молитвах та жертовності.

Його пожертви певно були щирими та щедрими, бо невдовзі у лоні бога нескінченностей зʼявилося дитя й не одне. Брати близнюки ідентичні, як дзеркальні відображення. На радощах молодий батько оголосив, що віддасть первородному синові у володіння цілий всесвіт, й тим прирік своє творіння й усе, що було потому.

Хитріший з двох близнюків, почувши заповіт, вийняв себе з лона до строку, аби отримати обіцяний подарунок. Першого патріарха розгнівило шахрайство, але боги не визнають помилок, принаймні не з власної волі. Він оголосив, що лукавий син матиме владу над світом та лише на девʼять тисяч років, а потім правління перейде до його єдиноутробного брата.

Я не можу відірватися від сторінок. Літери здаються живими істотами, крихітними комахами, що повзають сторінками, складаючи візерунки, які ворушаться й змінюються, варто лише відвернутися. Часом ловлю себе на тому, що читаю вголос. Для нього. Здається він розуміє, мій темний нефілім, і від того марніє на очах. Бездоганна шкіра вкривається синюшними плямами, вуста стискаються в скорботній гримасі. В очах коханого тепер проступає щось давніше за пам’ять.

— Ти ж знаєш, — шепоче він, — диявол має твоє обличчя.

– Не квапся з висновками, моє кохання, – нагадую йому, – той, хто вперше розповідав цю історію, певно вважав, що світ навколо зовсім юний, молодший за девʼять тисяч років, і тому ми живемо при пануванні зла. Та як би ми дізналися, коли б і змінилося правління світом в одну з безлічі попередніх епох, адже уособлення добра й втілення всього лихого мають обличчя настільки схожі, що їх змогла б розрізнити хіба що рідна мати. Але в братів близнюків не було матері, а отже й не було нікого, хто б достеменно знав добро чи зло керує тим світом, й на чий поклик відповідає він своїм служінням.

Можливо мій нефілім не хоче слухати й натомість волів би піти. Я не винувачу його, але не можу відпустити, не до того, як знайду відповідь, адже не певен, що пішовши він не залишить мене назавжди.

– Ти невинний, мій янголе, – запевняю його, коли він відповідає сором’язливим мовчанням, – Не твоя провина, що не зміг відрізнити любов від омани. Хто б зміг? Кому було б до снаги розплутати павутиння, з якого зіткав світ його перший володар.

Демон демонів, хто ховається у холодній темряві півночі, колисковій лиха й руйнації. Хаос, невігластво та жорстокість — його головні риси. Він може приймати різні форми: отруйних змій або й спокусливих юнаків, що нашіптують зрадливі думки таким довірливим недосвіченим янголам, як ти. Це все він – прагне зруйнувати творіння свого брата, якому несправедливо дістається ласка батька. Він слідує всюди за творцем, шукаючи нагоди зіпсувати його роботу. Там, де сходить життя, він збирає смерть, для здоровʼя, приносить хворобу, для краси — потворство. Всі людські лиха — цілковита його заслуга. Не твоя. Він шепоче у вуха відданих вірян солодку брехню, аби змусити сумніватися у творці, переконує їх, що служать злу, та під личиною брата підштовхує коїти жахіття в імʼя добра й світла. Я змию з тебе його печатку, звільню тебе від його влади.

Мої руки тремтять, але радше передчуттям насолоди, ніж від страху. На столі перо, чорнило і сторінка біла як шкіра коханого не заплямована зрадою. Мені майже шкода вкривати її своїми словами, та текст стародавньої книги проростає в моїх думках:

Зло у кожному, хто пізнав любов до межі розпаду.

Набридлива зелена муха сідає на зіницю запливлого ока, і я відганяю її стопкою списаного паперу. З кожним днем все важче стримувати відразу до зрадливого коханця. Я більше не знаходжу в його рисах спокусливого сяйва юності, натомість в горлі гіркою грудкою стоїть огида від бруду, що виступає зсередини назовні й заплямовує чистоту краси. Не ревнощі чи образа охоплюють мене. Це нова форма буття, ясніша й глибша за любов, проростає з нутрощів. Мені не хочеться бачити, як сяйво очей, що колись дивилися з такою ніжністю, блякне. Але це необхідний крок, аби перетворитися з мерзенної гусені на метелика. Потрібно довести красу до краю, до межі знищення, де вона стає потворністю. Я більше не боюся гнійних виразок, що вкривають колись досконалу шкіру, тьмяності погляду, що не відбиває світло, смороду, яким просотані простирадла. Так і має бути, це трансформація.

На стіні годинник б’є дванадцяту. Вогонь у каміні ледь тліє. Моя тінь витягується, роздвоюється, і я вклоняюся своєму відображенню, своєму братові-близнюкові. Він усміхається у відповідь, і від того усміху стає гаряче.

– Ми не винні, що заплутались у своїй любові. Чуєш?

Кажуть, перші двоє людей були створені з решток світла й тіні — не зовсім чисті, не зовсім злі, але здатні бачити сни, які жоден бог не насмілювався бачити. І коли вони відкрили очі, світ ще парував після творення: земля дихала теплом розпеченого каменю, вода пахла залізом, а зорі були вологими, мов дитячі зіниці.

І темний брат творця, перший, хто збрехав, прийшов поговорити з людьми. Його голос був м’яким, як туман, солодким і теплим, як парне молоко. Він назвав себе володарем всесвіту.

— Це я дав вам дихання, – мовив він, – дав вам очі, аби бачити, дав вуха, аби чули. Мій брат-брехун прагне забрати у вас волю. Він трикстер, пройдисвіт, що вкрав у мене вогонь і світло, а тепер грає з вами, змушуючи у всьому собі відмовляти, заганяє у ґрати умовностей, немов худобу. Та хіба ж ви скот, аби коритися й жити у страху?

І люди повірили, бо брехня завжди звучить лагідніше за істину. Їхні серця наповнилися сумнівом, а розуми підступом.

Відтоді людська любов потьмяніла, змарніла, як твоє прекрасне лице. Вони кохалися в темряві, наче злодії, та замість пристрасті відчували сором і страх. Прокляті й безплідні, вони блукали віками, шукаючи свого призначення й не знаходили нічого окрім відчаю.

Та зрештою творець змилувався. Пошкодував створінь, що заблукали між богами, й подарував їм дитя — першу істоту, в якій мала б жити людська надія. Немовля було прекрасне, рожеве, наче соковите яблучко, але верескливе і таке безпорадне.

— Не дозволяйте йому кричати, — прошепотів той, що завжди ховається в тінях чужої слави, схиляючись над колискою з ребер кремезної тварини, — мій брат побачить, який скарб я вам подарував, і захоче забрати його собі. Йому потрібна ваша кров, аби зміцнити своє царство. Стережіться, він обдурить вас, як колись обдурив мене.

В ту ніч, під чорним небом без жодної зірки, перші люди з’їли своє немовля. Не зі зла, а з розпачу, що лише так зможуть урятувати його від жорстокості ревнивих богів. Вони рвали тепле тіло зубами й руками, а їхні обличчя сяяли слізьми, і у своїх сльозах вони знаходили виправдання власному голоду. Сльози — це милість.

Кажуть, тоді світ здригнувся вперше, сонце відвернулося, сховавшись за щитом місяця, й море відступило від берега, ніби відчуло огиду. Пізніше легенди змінили дитя на яблуко, аби витоки людства не здавалися настільки кривавими й безжальними. Та з того часу жодна людина не народжувалася без тіні, і демон демонів досі живиться цією історією. Він сидить біля колиски кожної нової дитини й шепоче матері:

— Хіба ти певна, що народжуєш любов, а не спокуту?

Він зазирає в очі палких коханців, і їх охоплює провина. Кладе руку на плечі новоспечених батьків, і вони цураються своїх нащадків, прирікаючи тих на жебракування чи голодну смерть. Він не прагне знищення світу, лише насолоджується його розкладом, повільним і прекрасним, мов тління троянди в теплі долоні. Як я насолоджуюсь тлінням твоєї краси у теплі мого дому, бо гріх — не покарання, а мистецтво. Може ти і є моя тінь?

Я читаю тобі на ніч, та твоє обличчя не осяює спокій. Чи мої казки надто моторошні перед сном? Їхні рядки зливаються з моїм диханням, і ось замість літер відкривається чорний, беззоряний простір. Хочеш, я почитаю тобі про прекрасного принца?

Принц Сарах, син люблячого батька й великого правителя, зростав серед шовку і музик, але серце його з дитинства свербіло невдоволенням. Він був красенем, але звик до палацових лестощів, і коли демон демонів з’явився перед ним у подобі чарівного юнака, вродливішого за досконалі портрети з-під пензлів майстерних художників — принц не здивувався. Краса завжди знаходить шлях до розбещеного серця, бо його легше ввести в оману: там, де немає скромності, немає й захисту.

Їхня дружба стала розрадою в тенетах палацової нудьги.

Вони гуляли ночами посеред рясних садів, що пахли стиглими персиками, вечеряли в залі бенкетів, де полум’я свічок нетерпляче тріпотіло від протягів, яких не мало б бути. І щоразу друг нашіптував Сарахові солодкі лестощі, тонкі, як отрута без кольору й запаху. І принц слухав. І ти слухай, мій янголе, це така красива казка.

Одного вечора вони лежали на пухнастому килимі біля каміна. Полум’я тріскотіло й відбивалося у темних зіницях молодиків, знуджених без гідних викликів. Срібні кубки з вином стояли близько, так що легко сплутати, де чия чаша. Пальці юнака ковзали краєм металу, і принц не відводив погляду, зачарований тією тонкою, майже жіночою рукою.

Друг нахилився ближче. Його гарячий подих пахнув як вишневе вино з медом. Вуста торкнулися мочки вуха принца, легко, неначе випадково.

— Чи уявляв ти, Сарахе, яким чудовим стане світ, коли ти нарешті піднімешся на престол?

Його слова, його зваблива неусвідомлена близькість, розтікалися по шкірі гарячим воском. Звичайно, він уявляв все це і набагато більше, але не наважувався промовляти вголос, аби коридорами палацу не розповзлися чутки про зраду.

— Хіба не благом було б прискорити відхід того, хто вже втратив розум? Хіба королівство не зітхне з полегшенням? Хіба не чекає воно на тебе, свого молодого, сильного володаря? Твій батько – немічний старий, надто жадібний до корони. Він тримає її так міцно, ніби боїться, що ти, його законний спадкоємець, відбереш у нього разом з короною світло сонця. Хіба справедливо, що влада не переходить до дорослого сина, що її можна вирвати лише з мертвих скарлючених пальців ревнивого безумця?

Принц, сп’янілий вином та уявою власної величі, слухав, затамувавши подих. І його палке серце калатало швидше, сповнене мрій та сподівань.

— Все так просто, — прошепотів спокусник, вкладаючи руку на груди принцові, аби вгамувати шалений стукіт. — Варто лише дати старому піти, і ти будеш вільний робити як забажаєш. Ми будемо вільні.

Ніч убивства стала чорною плямою на полотні історії, і жодна молитва не змогла б її вивести.

Король, що колись був безстрашним воїном, спав на купі подушок неглибоким сном старості. Сріблясте волосся скуйовдилося навколо обличчя, тривожні зморшки довгих років царювання не покидали його чоло, ніби й уві сні він бачив жадібних загарбників та зрадливих васалів, що тільки й чекають на хвилинку його забуття. Принц стояв над ліжком у напівтемряві, вперше усвідомивши, що тільки перед ним одним його батько завжди був беззахисним. І безмежність власної могуті паморочила голову. Яка велична мить!

— Поспіши, — благав демон демонів за його плечем, як коханець просить поцілунку.

І принц опустив руку.

Король прокинувся, хапаючи повітря, вчепився в руку принцеві з неочікуваною силою, ніби рештками старечої волі міг відтягнути від себе саму смерть. Але вона вже сиділа в нього на грудях у подобі рідного сина. Колишній воїн не забув всіх своїх трюків, спочиваючи в палацових кімнатах, він виривався з обіймів смерті відчайдушно й жорстоко. Болючі удари посипалися на живіт та ребра, принц вискнув від болю, готовий визнати поразку й ганебно тікати, поки вартові не збіглися на крики. Срібло металу зблиснуло в делікатній руці друга, й Сарах вхопився за нього як за останній шанс на порятунок. Він тільки хотів вижити, хіба в тому є провина?

Метал увійшов у груди, застрягши між ребер. Кров вдарила фонтаном, гаряча, вʼязка і така червона, ніби сік стиглих плодів гранату, що розтікався між жадібних пальців. Принц зблід, відповз від закривавленого ліжка. Хто міг очікувати, що смерть може бути такою гучною, мокрою, смердючою? Запахом заліза, страху і свіжої сечі наповнились королівські покої.

Принц потягнув на себе простирадло, аби прекрасний друг не побачив його в такому ганебному вигляді, та вже за мить зрозумів, що залишився зовсім один.

Вулиці королівства ще місяцями повнилися жалобним плачем. Народ оплакував мудрого справедливого правителя, що був їм за батька. Оплакував так глибоко, що плач проникав у товсті палацові стіни, позбавляючи принца сну та апетиту.

Сарах сидів на омріяному троні, що здався раптом жорстким та холодним, і не бачив жодної посмішки любові. Підозри, страх, і тяжка мовчанка — ось чим обдаровували нового короля невдячні піддані. Його юний друг розчинився у повітрі, як дим від свічки, а разом з ним зник і блиск його лестощів. Народ не складав пісень на честь молодого правителя, не поспішав до його палацу з щедрими дарами. Люди скиглили та жалілися на неврожай та посуху, ніби він міг керувати погодою. Вони шепотілися в нього за спиною та вигадували принизливі прізвиська. Король-ледащо, король-блазень.

Та Сарах не надто горював над своєю фатальною помилкою. Навпаки, втішався власним розумом та безкарністю, адже спромігся звинуватити у вбивстві зниклого таємничого друга. Смерті батька ніби й не сталося: вона лише відчинила перед молодим королем двері до нескінченної зали насолод. Він пірнув у багатства з тією ж хтивою жадобою, з якою стерв’ятник кидається на теплу ще тушу. Влада смакувала йому, як вишукана страва, що кожен день нова на його нескінченному бенкеті. Його дні минали в розкішних убраннях, ночі у вині та тілесних втіхах, але й вони з часом стали нудні.

Лише їжа ніколи не розчаровувала, вона зігрівала черево від крижаного страху викриття, заповнювала порожнечу зрадженого серця. Бенкети нового короля, швидко стали легендою серед придворних і жахіттям серед кухонної челяді. Ніхто не міг вдовольнити нескінченні примхи короля-ненажери. Поки не з’явився у палаці новий кухар. Невідомо, звідки той прибув. Старий служник казав, ніби знайшов його вночі, в тіні саду, коли він зривав з гілок стиглі персики. Інші запевняли, що він одразу з’явився у кухні, просто стояв біля казана, помішуючи жирний плов з бараниною та родзинками, саме такий, як полюбляв покійний король.

Страви нового кухаря гурмани зі всього королівства визнавали витворами мистецтва, ніби він замішував тісто на ностальгії й приправляв спеціями заборонених бажань. Вони п’янили, розпалювали, змушували принца жадати ще — ще вина, ще м’яса, до тремтіння піднебіння від солодких спогадів про безтурботну юність. Здавалося, кухар знає фантазії свого повелителя ліпше, ніж той сам. Він пропонував страви, що зігрівали у застуду, бадьорили у нудьгу, дарували забуття у приступах сорому й самотності. Так вчасно, наче вгадував думку ще до того, як вона визрівала в мозку.

Зачарований такою відданістю й майстерністю, молодий король забажав віддячити за служіння. Його щедрість була безмежною: золото, жінки, землі. Але кухар лише покірно схиляв голову, відмовляючись.

— Усе, чого бажаю, ваша величносте, — промовив він одного вечора, коли король, ситий і захмелілий, спирався на підлокітник трону, — це торкнутися шанобливим поцілунком ваших могутніх плечей.

Король засміявся. Йому вбачалося це кумедним, майже ніжним капризом слуги, який впав у захват від свого повелителя. Нічого підозрілого не помітив він у зухвалому проханні, адже марнославство застило очі й гладило порожнє серце.

— Добре, — сказав він, випроставши спину, немов бог, якому прийшли поклонятися. — Наблизься.

Кухар ступив уперед. Його прекрасне молоде лице спалахнуло захопленим рум’янцем, а подих пахнув вишневим вином із медом.

М’які гарячі губи майже благословенно торкнулися оголених плечей. Король замріяно примружив очі, та коли розплющив, кухар зник, немов ніколи й не існував.

Король не встиг навіть зойкнути, бо на місцях, де мить тому поцілунки обпікали шкіру, щось ворухнулося. Спершу шкіра взялася пухирцями. Потім над похиленими плечима проросли рухливі тіні. Вони шипіли, як розпечене вугілля, що торкається живої плоті, вилися тонкими стрічками, наводячи жах на прислужників, що падали на землю і молилися про порятунок. Король голосив і віддавав накази, та ніхто не розумів, як завадити жахливому чаклунству. Аж зрештою тіні набули тілесних форм.

По три чорні змії виповзли з королівських плечей, звиваючись так тісно, ніби вони й були його плоттю від початку. Їхні холодні обсидіанові очі вп’ялися в короля, а довгі роздвоєні язики смакували повітря поряд з вразливою шиєю.

Король закричав.

— Зріжте! Зріжте їх негайно! — наказав він у паніці, зриваючи голос на хрип.

Варта, охоплена страхом і відразою, кинулася до нього з шаблями. Кров розбризкувалася на мармурову підлогу, змії падали на плити, але щойно вони торкалися холодного каменю, на їхньому місці виростали нові. Лютіші та спритніші.

Вони дзьобали королівську шию, сповзали його спиною, їх ікла впивалися в м’язи, як розпечені цвяхи. Огрядний безпомічний король тільки й міг, що волати.

— Зрізайте! — благав він, тремтячи всім тілом. — Зрізайте!

Та кожен удар меча приносив лише нову хвилю шипіння й переродження отруйних тварюк з його відкритої рани, з його власної плоті.

Стогін короля-змія змішувався з плазуванням, і жодна настоянка, жодна цілюща есенція не стишувала біль, не позбавляла жаху, бо в жаху тому було щось невблаганно справедливе. Той, хто напоїв свою душу кров'ю батька, тепер сам ставав поживою для створінь, породжених з його власної злочинної плоті.

– Ось бачиш? – питаю я у свого втомленого відображення в тьмяному дзеркалі, – Світ справедливий. Якщо комусь дане нестерпне страждання – це відплата за його злодіяння. Ти не винний.

Але сторінки, списані моїм нерівним почерком, викривають мене, вони розповідають історію зовсім інакшу, ніж я пам’ятаю. Це все темний близнюк намагається мене оббрехати, заплутати, заморочити голову моєму коханому, аби він з докором вдивлявся пустими зіницями в моє обличчя. Та я не дозволю омані розділити нас. Тепер я бачу, чия провина лежить за всіма нещастями.

– Я пробачаю тобі зраду, чуєш? Але ми маємо спалити мої дописи. Не бійся, я про все потурбуюсь, а ти почитай для мене.

Я кидаю, списані брехливими зізнаннями, аркуші у вогонь. Вони шиплять і скручуються як змії. На мить завмираю, переконуючи себе, що то просто пасмо волосся ковзнуло по плечу. Проте, коли повертаю голову, щоби струсити примару, сироти вкривають шкіру. Слизькі скелясті плазуни звиваються навколо шиї, видушують повітря. На голій шкірі між шиєю та ключицею повільно, з холодною рішучістю, проповзає щось, що не може бути тінню, народженою страхом. Я відчуваю настирливий дотик, і шипіння біля вуха повторюється голосніше, майже розбірливо. Воно читає мені кінець історії, давнішої за час, і кожне слово її віддається в грудях раптовими судомами. Я не впевнений, що хочу знати завершення, та в мене немає вибору.

Чіпляючись за надію про порятунок: король пообіцяв щедру винагороду кожному, хто бодай запропонує спосіб позбавити його від цього гидкого ікластого жаху, що ріс на його плечах. Гінці поверталися з порожніми руками, цілителі кліпали зляканими очима, мудреці заспокоювали порожніми словами. Знесилений король схуд і змарнів, а змії тим часом лише товстіли.

Одного вечора, коли західна заграва була схожа на пропечений до вугілля край приреченого світу, до палацу прибув молодий лікар. Його темна шкіра не мала жодної зморшки, лише світлі незрячі очі видавали мудрість прожитих років. Голос же мав таку глибину, що ніхто у палаці не посмів йому заперечити й не пустити до короля, хоч той і обіцяв відсікти голови варті, якщо приведуть ще хоч одного шахрая до його покоїв.

Навіть сам король, виснажений болем і страхом, одразу пройнявся до цілителя відданою довірою.

— Я знаю спосіб, ваша величносте. – мовив лікар, – Але він не буде легким і вимагатиме від вас твердості серця.

Король, готовий на все, аби позбутися жорстокого прокляття, лише кивнув.

— Змії на ваших плечах, — пояснив лікар рівним голосом, — можуть бути приборкані, якщо щодня їх годувати людськими мізками. Інакше ж вони звернуть свій голод на вас, ваша величносте, й зжеруть ваш мозок замість іншого.

Як камені у пусту криницю, впали ці слова й розійшлися луною по всьому королівству.

Король не вагався ні миті. У відчайдушному прагненні врятувати своє життя він наказав негайно розпочати принесення щоденних людських жертв. І катівні залунали невпинними криками.

Дні текли, мов чорнила з розбитої пляшки. Мешканці королівства щезали один за одним. Спершу спустіли тюрми, бо ніхто не переймався долею злочинців, люди королівства полегшено зітхали, що нарешті прийшли благословенні дні спокою. Потім з вулиць міста прибрали жебраків, але й тоді рідкі заперечення лунали тільки пошепки. А далі зникати стали й просто ті, кому не пощастило пройти під стінами палацу у невдалу годину, та обурюватися було запізно. Аби самим не потрапити на вечерю королю-змію, люди долучалися до палацової варти, головною роботою якої тепер стало не стерегти стіни. Згодом містяни перестали виходити на вулиці, навіть на сільських ринках не чутно було гомону. Ще трохи і бракувало вже людей, аби засіяти поля. Голод та хвороби справлялися зі спустошенням королівства краще за патрулі варти. Рів навколо палацу, куди скидали рештки зміїних обідів, перетворився на пагорб. Дні повнилися полюванням та криками, ніч же скрізь мала однаковий вигляд: безліч темних безмовних вікон і єдине світле палацове, де змії з плямканням злизували принесені ласощі зі срібних таць.

Нікому не можна довіряти: ні рідним, ні друзям, ні навіть лікарям.

Коли усе так безнадійно заплуталося? Я наче блукаю звивистим лабіринтом, де стіни пересуваються самі, а двері кожного разу відмикаються іншими ключами. Чи не вирвали тебе, коханий, з моїх рук, підсунувши натомість жорстоку подобу, злий жарт над бідолахою поетом? Коли світло й темрява стали невідрізнимим подихом одного й того ж тіла? Хто грається з нами так недоброзичливо? Хто штовхає темні думки, мов ситий кіт штовхає лінивою лапою живу, ще теплу мишу? Хто нашіптує мені ці отруйні гадки, що вже не розрізнити де закінчується істина і починається марення? Чи ти був взагалі мій, янголе? Чи не той темний близнюк ще до зради підклав мені оманливе видиво чистоти коханого, аби потім зірвати завісу й посміятися з мого падіння?

Ти мовчиш. Ти тепер завжди мовчиш. Образився?

Я спираюся руками об холодну раму й заглядаю собі в очі, шукаючи бодай дрібну правду, бодай тінь тверезості.

Але відображення давно вже втомилося повторювати мої рухи й тепер слідує власній волі.

— Хто з вас? — питаю в нього. — Хто впустив темряву в моє серце?

Відображення не відповідає. Ніхто більше не хоче зі мною говорити. Воно ледь нахиляє голову в непритаманному мені задумливому жесті, наче кепсько наслідує, або ж, що страшніше, більше не намагається наслідувати взагалі.

— Хто? – вимагаю відповіді.

Відображення підіймає вказівний палець до вуст й обережно перегортає сторінку.

Наче слухняна лялька, я продовжую читати.

Хаос і горе продиралися через кожні двері, до кожної домівки, бо не лишилося вже тих, хто б не зазнав втрати. Лише молодий лікар з очима світлими як повний місяць крокував поміж могильників та згарищ, надихаючись плодами темного мистецтва згуби. Одного лише дорогоцінного каменю не вистачало в його колекції людських жахіть. Тож холодного неблагословенного вечора завітав він до вдівця й безутішного батька, що втратив вісімнадцятьох синів й оплакував передостанню доньку.

– Ніщо не в змозі зцілити твоє хворе надщерблене серце, – прошепотів йому лікар, – ніщо, окрім справедливої помсти.

До ранку зневірений батько зібрав натовп відчайдухів, кому не було більше що втрачати, окрім палкого горя, що і без зміїних ікол жерло би їх зсередини. Вони мали небагато зброї, але достатньо гніву, щоби підпалити небо. З ним і прибули до палацових стін та легко перетнули їх через пагорб обезголовлених тіл, що сягав вже вікон королівської вежі. Вимащені кров’ю незліченних жертв короля-змія, вони увійшли в палацові зали, що давно просякли смертю та тліном, й ніхто не чинив їм опору. Залишки палацової варти розбіглися мов щурі підвалами та щілинами. Й коли король-змій благав про милосердя, безумний батько взяв найтупішу іржаву сокиру й відтяв змієвиродку прикрашену короною голову.

Але так само як голови змій з його плечей, голова короля відросла на тому ж місці, ще зліша і потворніша. Вічно голодний язик його вимагав солодкої людської плоті та сипав прокляттями. Тоді знавіснілий натовп закував невмирущого ката у металевій клітці та відніс на скелю таку високу, що з верхівки її не сходить крига навіть у найдовші літні днини. Там в обіймах вічного холоду і залишився король-дірявоголовий, приречений до скінчення світу відгодовувати собою своїх змій, що не мають звільнення від ненаситного голоду.

– Бачиш, мій янголе, не любов звільняє від гріха, а гнів що здатен підпалити небо. Ось наш єдиний порятунок!

Я просовую крихкі сторінки першоджерела між ґратами каміна. Старий папір займається легко, й весело розсипає підлогою блискітки іскор.

– Подивись, як гарно!

Кілька жаринок падають на твоє тьмяне волосся і воно спалахує наче німб навколо зотлілого черепа. Золоте полум’я перестрибує на простирадло, й воно сяє наче крила довкола твоєї тендітної статури. Я більше не відвертаюся, вбираю в себе дивовижне видиво трансформації. Ти прекрасний, мій янголе. Тепер, коли, отримавши відповіді, мій гнів вийшов назовні, я нарешті вільний, аби знову любити по-справжньому, цілковито й беззаперечно, приймаючи твої маленькі вади та слабкості.

Полум’я незгасимого гніву знову розпалило вогонь пристрасті. Мій близнюк у дзеркалі щасливо посміхається, коли я сідаю поряд з тобою на ліжко. Жага пожирає мене зсередини, поки пожежа довершує свою роботу зовні. Крізь обвалену стелю я бачу небо, що палає.