Не розплющуй очей

— Скільки ще? — запитуєш ти невдоволено і чуєш тихе мамине зітхання, перш ніж отримуєш відповідь. Звичну. І зовсім не ту, що хотіла б отримати.

— Не знаю, дорогенька. Лікар каже, що треба ще почекати. Може кілька тижнів, може трохи більше. Потерпи, моя люба. Гаразд?

Тепер зітхаєш ти. Голосно. Не приховуючи роздратування.

— Я втомилась. — стогнеш ти, рукою намацуєш пов'язку, за якою від тебе сховали світ. Чи тебе від нього? — Я вже не можу. Я вже не пам'ятаю, як це — могти бачити.

— Але ж дорогенька, минуло всього три тижні, — спантеличено шепоче мама, в голосі чути і розуміння, і співчуття. Але тобі від того не легше.

Три тижні? Господи... Бо ж тобі здавалось, минула вічність.

Ти просиш маму увімкнути аудіокнигу. Це і завершення розмови, і прохання залишити на самоті водночас. Мама знає це. Ти чуєш тихеньке “добре, доню” і шурхіт її одягу, — ти вже знаєш, як звучить мамин одяг, коли вона встає, — потім відчуваєш дотик її губ до твого чола тривалістю в одну мить і завмираєш. Ніс вловлює легкі бузкові нотки — запах її улюбленої туалетної води. Запах, що асоціюється у тебе з теплом і затишком. Тобі хочеться сказати мамі щось хороше. Може, що любиш. Чи що вдячна. Але замість цього ти стискаєш губи і опускаєшся на подушку. Чуєш її кроки, потім чуєш приємний чоловічий голос з динаміка, що знов занурить тебе в світ магії. В світ, де одним помахом чарівної палички можна було б вирішити усі твої проблеми. І ти щиро шкодуєш, що живеш тут, а не там. Якщо це все ще можна назвати життям…

Ти втомилась від темряви. Від чотирьох стін. Ти не ходиш до школи. Друзі — просто зникли. Наче і не було. Часом ти просиш маму подзвонити твоїй колись найкращій подрузі, але щирої і легкої розмови вже не виходить. Інколи ти думаєш, що вона соромиться дружити з такою невдахою як ти. Інколи — що ти просто надто нагадуєш їй про те, чого не хочеться пам'ятати. Вона ж була там з тобою. Вона сміялась разом з іншими і підмовляла тебе “давай-давай, лізь”. І ти полізла. Бо боялась, що тебе перестануть приймати…

Ти намагаєшся зосередитись на сюжеті улюбленої історії, яку вже чула і читала десятки раз, та вона вислизає. Слова не складаються в речення, а в голові проростають паростки ниючого болю.

— Мам… — шепочеш одними губами, прочищаєш горло і додаєш вже гучніше: — Мам!

Чекаєш хвильку. Нічого не змінюється. Записаний голос байдуже розповідає далі про пригоди твоїх вигаданих кумирів, але ти не хочеш зараз слухати. Ти хочеш тиші. Тягнешся рукою, щоб відшукати смартфон і спробувати наосліп вимкнути, чи хоча би збавити звук, але пальці лиш ковзають по гладкій поверхні приліжкової тумбочки. Ти не можеш його знайти. Чуєш, що він десь тут, зовсім поруч, але намацати не вдається. І ти знов дратуєшся, стискаєш зуби, злишся на маму, що вона досі не тут. Знов намагаєшся перекрикнути запис і гукаєш “Мам!”

Даремно.

Тобі не залишили вибору. Справді, не залишили. Ти щиро віриш у це, коли сідаєш в ліжку і тягнешся пальцями до пов'язки. Коли зриваєш її з голови і розплющуєш нарешті очі. Вперше за… Ні, ти не знаєш вперше за скільки часу ти це робиш.

Повітря — все що було, без залишку, — виривається з твоїх грудей разом зі слабким, приглушеним криком. Щось сталось з твоєю домівкою. Щось жахливе і незбагненне. Стіни брудні, зеленаві, ніби вкриті щільним шаром плісняви, і лиш портрети в рамочках лишились такими, як ти пам'ятаєш. Ось тут ти зовсім мала, — з бантами, усміхнена, — йдеш до першого класу. Ось там ви з мамою обіймаєтесь на фоні моря три роки тому… Ти ковтаєш грудку в горлі і повільно встаєш з ліжка. Погляд ковзає далі і тобі все менше віриться, що це реальність: твоя книжкова шафа перекособочилась, полиці прогнулись під вагою пошарпаних, вкритих бурими та зеленавими плямами книг. Невже це може бути ота твоя бережно зібрана невеличка домашня бібліотека? Та ж ні, не може… Але що тоді це таке?

Ти, ледь дихаючи, робиш крок і роззираєшся далі. Погляд на падає на приліжкову тумбочку, брудну, як і все інше, та вкриту слідами-розводами від твоїх рук, що судомно шукали на її поверхні телефон. Його там і справді нема.

І аудіокнига більше не звучить. Ти лише зараз розумієш це, та коли саме зник звук — ти не знаєш.

Груди твої стискає страх. Ти робиш зусилля, щоб зробити черговий вдих. І ще більше зусиль мусиш витратити, щоб втриматись на ногах. Бо вони тремтять. Бо ти ось-ось осядеш прямо на вкриту товстелезним шаром пилу підлогу. І ти розумієш, що тут щонайменше тижнями не ступала людська нога. А скільки минуло з тієї миті, як ти чула мамині кроки? Година? Трохи більше?

Очі пощипує. Чи то від порушення настанов лікаря чи від сліз, що просяться назовні. Ти ще не розумієш до кінця як з'єднати у своїй голові те, що бачиш, зі своїми знаннями про те, яким має бути світ поза твоєю пов'язкою. Ти ще намагаєшся знайти цьому якесь розумне пояснення. Та ніяк не вдається.

Погляд зачіпляється за схожу на ганчірку штору, і ти рушаєш до неї. Ти крокуєш швидко і нервово. З надією і страхом водночас.

Спиняєшся, смикаєш тканину, кривишся, відвертаєшся на мить, бо твій рух підняв у повітря з тканини весь задавнений пил. Зрештою заглядаєш у мутну шибку. Здригаєшся. Сліпі вікна будівель навпроти кричать, що ти даремно очікувала побачити за вікном знайомий світ. Світ, що ти бачиш - мертвий, похмурий, спустілий. Ні єдиної людини на чорній, ніби обгорілій полосці дороги між такими ж чорними будинками. Ні єдиної пташини в сірому небі.

А потім ти помічаєш рух. Хтось ніби пливе по той бік вулиці. Рух надто плавний і разом з тим надто стрімкий. І ти розумієш, що то не людина. Ти запитуєш себе, чи є взагалі там, під довжелезним плащем, ноги? А потім воно підносить голову і повертається в твій бік. Ніби відчувши погляд. І ти бачиш зелену пляму замість людського обличчя. І не бачиш на ній очей.

Крик майже вилітає з твого рота, але ти встигаєш затулити рукою рот і квапливо відступаєш на крок назад. Тієї ж миті в ніс тобі вдаряє нестерпний запах мертвечини. Їдкий, нудотний, з ледь вловимою, огидною ноткою солодкавості.

— Ти що там робиш, доню? — доноситься ззаду голос мами і ти торопієш. Звідки тут, у цьому кошмарі, мама? Чому її голос такий спокійний?

Ти обертаєшся. Біля дверей кімнати стоїть така ж потвора, як та, яку ти щойно бачила за вікном. Тільки не в плащі, а в маминому рожевому халаті. Темні провалля замість очей, зелена пляма замість обличчя. Зелені руки з перетинками поміж пальців, зелені, колодоподібні ноги. Тобі здається, що ти зараз зомлієш. Але якимось чином тримаєшся.

Потвора починає рухатись до тебе. Пливти повітрям, не переставляючи ніг і не торкаючись підлоги, ковзаючи прямо над нею. Тепер ти розумієш, чому на підлозі не лишається слідів.

— Ти ж не знімала пов'язку, дорогенька? — знов лунає мамин голос з глибини третього провалля, що замінює потворі рота. І ти здригаєшся. Інстинкти волають “біжи!” вприскуючи у кров скажену дозу адреналіну, але ноги, здається, перетворились на вату і не збираються підкорятись. Та й куди бігти? Ти ж бачила, що там, за вікном.

Це схоже на якесь божевілля.

— Доню? — озивається знов почвара. Вона вже посередині кімнати. Ти вдивляєшся в пусті очниці і не розумієш, бачить вона тебе чи пливе на твій голос, на твоє схвильоване дихання. Ти вирішуєш, що не бачить, адже питає про пов'язку.

І раптом тебе охоплює певність, що ти у безпеці, доки вона не знає, що ти бачила. Принаймні досі тебе не кривдили. І ти примушуєш себе відповісти, водночас відганяючи думку про те, що не тікати — це все ж помилка, що ти втрачаєш останній шанс.

— Не знімала. — Ти відразу усвідомлюєш, що варто їй простягнути огидну подобу руки до твого обличчя, як твій обман буде розкритий, а тому додаєш: — Вона десь зісковзнула, я не змогла знайти. Але очей я не розплющувала.

Твій голос майже не тремтить. Тільки коліна. Зовсім трішечки.

— Звісно, не знімала… — відповідає “мама” лагідним голосом. — Ти ж у мене розумничка. Ти б більше не стала шкодити собі.

Вона вже зовсім поруч. Підносить руку. І ти примушуєш себе стиснути повіки. Ти не бачиш іншого шляху. Лише довіритись божевільній надії, що ти у безпеці, доки їй не відомо, що ти знаєш правду.

І раптом огидний трупний запах зникає, лишаються тільки солодкаві нотки, та й вони вже не здаються огидними. Вони знайомі. Приємні. Квіткові. Бузковий цвіт?

Ти відчуваєш як на твоє чоло лягає долоня. Тепла, мамина долоня. Ти здригаєшся, потім чуєш мамин стурбований голос:

— Мила моя, ти ж гориш вся… От лихо…

Далі ти відчуваєш, як на очі знов лягає пов'язка, відчуваєш, як теплі пальці зав'язують її позаду акуратними, швидкими рухами. Потім ти дозволяєш відвести себе до ліжка і вкласти в постіль.

Ти не можеш вникнути у полотно стурбованих слів, що намагаються пробитись в твою свідомість. Ти намагаєшся зрозуміти, чому більше не чути огидного запаху і чому пальці потвори, яка видає себе за твою маму, точно такі ж на дотик як мамині. Хіба можна сплутати рідну маму з жахливою потворою? І для чого потворі турбуватись про тебе? Навіщо їй заварювати тобі чай з лимоном?

І ти дозволяєш зародитись у твоєму мозку ненадійній, але, можливо, рятівній думці: що, як тобі все примарилось?

Ти не піддаєшся так легко, ти згадуєш, аналізуєш. По новому вивчаєш світ на дотик. І маму. Ти знов і знов тримаєш її за руку, акуратно мацаючи, чи є між пальцями перетинки. Нема.

Зрештою ти з полегшенням дозволяєш собі повірити, що весь той жах був несправжній. Травма. Лихоманка. Хтозна, що ще могло стати причиною. Але щось, очевидно, стало.

Здається, тобі майже вдається повернутись до нормального стану. Єдине, тепер ти стала більш мовчазною. Принаймні, так каже мама. І більше ти вже не питаєш, коли можна буде зняти пов'язку. І дзвонити подрузі не просиш.

Ти не знаєш, скільки минуло часу від того дня. Але тобі здається, що не менше тижня. Ти вже не так часто про нього думаєш, жаскі спогади вже не постають в пам'яті аж так чітко, щоб виступати мовчазним запереченням твоєї віри у їх нереальність. І все ж десь глибоко в тобі живуть сумніви. Ти хочеш позбавитись їх. Але не знаєш як. Тож просто відволікається. На спогади про своє життя до нещасного випадку. На мрії про життя, яке матимеш, коли одужаєш.

Коли мама заходить в твою кімнату, щоб поставити на приліжкову тумбочку твої улюблені кекси з родзинками і повідомити, що мусить вийти в магазин на годинку, ти лиш мовчки киваєш, майже не виринаючи з думок. Ти чуєш, як клацає замок вхідних дверей і лише тоді повертаєшся до реальності, згадуєш про кекси. Намацуєш, відкушуєш, насолоджуєшся. Не поспішаєш. Зрештою, куди тобі поспішати?

А потім твоя рука з кексом зависає на півшляху до рота. Ти раптом усвідомлюєш, що маєш зробити, щоб позбутись тіні тих жахливих видінь — зняти пов'язку! Ти маєш зробити це тепер, коли немає лихоманки, коли не болить голова. Ненадовго, на одну коротку мить, просто щоб побачити світ таким, яким він є. І зрештою заспокоїтись.

Ти відкладаєш кекс назад в тарілку, сідаєш в ліжку, стягуєш пов'язку, відкриваєш очі. Погляд впирається в брудно-зелену в розводах стіну і ти тихо зойкуєш. Швидко ковзаєш поглядом вздовж кімнати і горло тобі перетискає грудка. Твоя кімната знов ніби з фільму жахів — занедбана і страшенно брудна. Ніби тут роками не було людей. Ніби їх вже тут ніколи й не буде. І лиш фото на стінах, як плями здорового глузду в збожеволілому світі.

В поле зору потрапляє облуплена приліжкова тумбочка з твоїм надкушеним кексом на плоскій тарілочці з рожевим обідком. Ти мимоволі думаєш про те, що якщо цю тарілочку колись і мили, то хіба в брудній калюжі. Але найгірше не це. Найгірше, що там, у дивного сіруватого відтінку м'якоті випічки, ти помічаєш дрібний рух. Нахиляєшся ближче, намагаючись водночас втамувати приступ нудоти і розгледіти, що там діється. І ти бачиш: те, що спершу здавалось родзинкою, має тонесенькі лапки, якими відчайдушно розмахує, намагаючись вирватись з полону м'якоті, у якій погрузла половина його буруватого тільця.

Тебе знуджує. Ти ледве встигаєш відвернутися і нахилитись, як на підлогу виплесується вміст твого шлунку, та полегшення це не приносить. Ти, все ще зігнута вдвоє, оторопіло дивишся на мутну калюжу, в якій помічаєш щось схоже на того жука, що ти бачила в кексі. А потім помічаєш шматочок вермішелі і згадуєш, як їла на обід вермішелевий суп. Але, ніби цього всього мало, вермішелинка у калюжі починає ворушитися. Звиватись. І ти розумієш, що це не вермішель.

Тебе знуджує ще раз. Намагаючись більше не дивитись на смердючу калюжу перед тобою, ти зриваєшся з ліжка і вибігаєш з кімнати. Минаєш коридор, — так само брудний та мерзенний, — і забігаєш на кухню. Бачиш запліснявілі стіни, почорнілі, кривобокі каструлі на чорній від бруду плиті. Потім погляд вичіплює ряд знайомих прозорих баночок на поличці з виведеними маминою рукою надписами “Мука”, “Вермішель”, “Родзинки” і щось іще. Ти з жахом спостерігаєш, як клубочиться “вермішель”, як копошаться “родзинки” і відступаєш назад у коридор.

Твоє серце шалено гупотить, а шлунок викручує. Тобі страшно. Тобі хочеться розплакатись. І хочеться, щоб жахіття зникло. Але воно не зникає.

Ти розумієш, що мусиш втікати. Ти не знаєш, куди і як, але знаєш, що іншого виходу немає. Не вийде вже вдягнути пов'язку і зробити вигляд, що нічого не було. Ти більше не зможеш у це повірити. І з'їсти хоч щось тут уже не зможеш.

Ти розвертаєшся на тремтячих ногах до вхідних дверей, робиш крок. Ще один. Машинально спиняєшся біля величезної шафи-купе з дзеркальними дверима, повертаєшся до неї обличчям. Ти не знаєш чому, можливо за звичкою, — ти завжди любила окинути себе поглядом перед виходом на двір. Чи, може, щось збентежило тебе, коли ти помітила боковим зором своє відображення?

Ти, здається, втратила здатність рухатись. І дихати сил лишилося ледь-ледь. Ти очманіло дивишся на зеленошкіру повтору в дзеркалі, а вона так само дивиться на тебе. Ти підносиш до рота руку, вона робить те саме. І ти починаєш розуміти, що це має означати. Але відразу перестаєш, коли опускаєш погляд на своє тіло і бачиш нормальну, світлу людську шкіру. Хоч і пошрамовану.

Ти знов підводиш погляд і дивишся потворі в очі. І думаєш про те, що лише цим вона і відрізняється від решти, що ти вже бачила — вона має очі. Вибалушені, круглі, неприкриті шкірою, ніби просто вставлені у провалля очниць. Але вони є.

Ти дивишся на колодоподібні ноги у дзеркалі, потім озираєшся на вкриту пилом підлогу і бачиш, що слідів немає. Ніде. В голові чомусь на диво пусто. Мабуть, ти просто не хочеш дозволити думкам існувати зараз. Нічого хорошого вони не принесуть.

Ти усвідомлюєш, що тремтиш. Ти відчуваєш тиск позаду очей. Мабуть, сльози. Але вони не поспішають витікати. Вони тиснуть зсередини, все сильніше і сильніше. Тобі стає боляче. Ти знов дивишся на повтору у дзеркалі і тобі здається, що її очі ще більше вибалушились. Тобі здається, що ще трохи і праве випаде з очниці.

І воно випадає. Зі звуком схожим на звук пробки, що вистрілює з пляшки, воно вилітає з очниці, вдаряється об поверхню дзеркала і падає вниз. Тобі потрібна мить, щоб збагнути, що це відбувається не в дзеркалі, а тут, з тобою. Ти опускаєш голову, бачиш біля своїх ніг моторошну білу кульку, тягнешся рукою до обличчя, відчуваєш,як пальці занурюються в пустоту, що тепер у тебе замість ока. А потім знову чуєш звук пробки і світ гасне. Ти більше нічого не бачиш. Ти лише відчуваєш, як жах огортає тебе з голови до ніг, як обплітає твій розум відчай. І як тьмяніє свідомість, як останні сили полишають тебе. Ти падаєш. Чуєш до болю знайоме клацання замка і падаєш. Ще чуєш зойк і мамин голос:

— Що ж ти наробила, люба моя? Що ж ти наробила?..

І все. Ти зникаєш. Не чуєш більше нічого. Нічого не відчуваєш.

Ти прокидаєшся. Несподівано, різко, наче хтось виштовхнув тебе зі сну в реальність. Тобі трохи холодно. І темно. І важко дихати. Але ти рада прокинутись, бо тобі наснився кошмар. Ти тягнешся рукою до очей, пальці намацують цупку тканину пов'язки. Ти полегшено видихаєш, потрохи заспокоюєшся. Водночас носа твого торкається ледь вловимий неприємний запах. Наче десь неподалік лежить шматок гнилого м'яса збризнутого духами з солодко-квітковим ароматом. Ти думаєш, що тобі здається. Або що це тягне чимось з вікна. Мусить бути якесь звичайне пояснення. І ти не дозволяєш соб навіть згадати про те, що вже чула нещодавно подібний запах.

Ти розумієш, що навколо надто тихо. Твій слух став достатньо гострим відколи ти носиш пов'язку, щоб ловити найдрібні, найтихіші звуки, але зараз ти не чуєш анічогісінько. Абсолютна тиша. Лише твоє трішки хрипке, знервоване дихання. Тобі стає моторошно. Ти простягуєш руку перед собою і не встигаєш її розрівняти, бо натикаєшся на перепону. Тверду, схожу на дерев'яну дошку, обшиту тканиною. Ти судомно ковзаєш долонею по ній в один бік, потім в інший — але вона не закінчується. Ти тягнеш руки в сторони і там теж невидима для тебе перепона. Ти перевіряєш простір ногами і зрештою розумієш, що ти в коробці. Достатньо великій, щоб комфортно лежати, але без шансу сісти. Достатньо міцній, щоб навіть впершись обома руками ти не змогла зрушити кришку. Тепер тобі стає страшно і ти питаєш себе, чи справді ти прокинулась? Чи, може, тебе викинуло з одного кошмару в інший? Ти з силою б’єш рукою в кришку коробки над тобою, і глухий звук здається надто гучним у цій тиші.

Ти судомно смикаєш пов'язку. Хіба є у тебе інші варіанти? Ти мусиш побачити, що тут в біса діється.

Ти відкриваєш очі і…

Опиняєшся у величезному залі, повному людей в чорному одязі. Сумних, заплаканих. Ти помічаєш маму. Ти ледь впізнаєш її, схудлу, виснажену. Ти хочеш підійти ближче до неї і вмить опиняєшся поруч. Здивовано дивишся вниз, не розуміючи, як це відбулось, і нічого не бачиш. Ані власного тіла, ані ніг. Ти — ніщо. Лише погляд. Присутність. Але ти чомусь не лякаєшся. Можливо тому, що з тобою траплялись страшніші речі. А може, ти просто надто приголомшена.

Ти бачиш, що мамині губи ворушаться, а погляд невідривно дивиться кудись позад тебе. Ти прислухаєшся. Здригаєшся.

“Що ж ти наробила, моя люба, — шепоче мама, — що ж ти наробила?”

Ти обертаєшся, прослідкувавши за її поглядом, і бачиш труну. Підлітаєш, зазираєш. Бачиш своє обличчя. Зі слідами опіків, бліде. Мертве. Ти заплющуєш очі.

Ти відчуваєш, що у тебе знову є тіло. Ти сягаєш рукою догори і знов відчуваєш під пальцями дерево. У голові спалахує моторошна думка, що це труна. Що ти — в труні. Давно мертва і похована.

Але ти розумієш, що це абсурдна думка. Ти жива. Ось же ти — думаєш, відчуваєш, боїшся.

Та як пояснити те, що з тобою діється? Ти не знаєш.

Ти розплющуєш очі вдруге. Можливо, сподіваєшся, що цього разу вдасться їх просто розплющити і побачити де ти. Але замість цього ти знов перетворюєшся на безтілесну присутність і опиняєшся деінде.

Ти чуєш сміх. Дуже знайомий сміх, ти роззираєшся і бачиш купку підлітків у оверсайзних толстовках і капюшонах, що ховають їхні обличчя. Але тобі не треба бачити обличчя. Ти знаєш їх. А найкраще ти знаєш дівчинку в білій толстовці, що карабкається на дах старого потягу під підбадьорливі вигуки друзів. Давай, давай, лізь. Ти зможеш.

Ти опиняєшся поруч з дівчинкою, зазираєш у її напружене обличчя. Ти знаєш, що їй страшно, але вона рухається вперед. Ти хочеш крикнути їй, щоб вона спинилась, хочеш попередити, що її чекає після, але не можеш. І вже за мить сутінки розрізає яскравий спалах білого світла і страшний крик болю.

Ти знову заплющуєш очі. Знову опиняєшся в могильній тиші. Але серце твоє гупає, б'ється, переконує, що ти ще жива. Тобі здається, що з твоїх очей течуть сльози.

Ти не знаєш, чому відкриваєш очі втретє. Ти вже не віриш, що зможеш просто побачити світ навколо себе. І не бачиш. Ти бачиш знову своє обличчя в труні. Неприродно бліде, ніби виліплене з воску. Воно починає набрякати, риси втрачають гостроту, шкіра тьмяніє, сіріє, мертвіє. Це вже не зовсім ти. Потім з'являються бурі і зелені відтінки, обличчя набрякає ще більше і стає схоже на обличчя погано виліпленої пластилінової ляльки, а не людини. Тобі стає шкода цього обличчя. Шкода її. Шкода себе. І ти знаєш, що там, де ти знов отямишся, варто лиш закрити очі, ти плачеш. Ридаєш. Виєш. А невпізнанне обличчя перед тобою змінюється далі. Набряк сходить, але воно не повертається до колишнього вигляду. Щоки западають, вилиці навпаки, вимальовуються неприродно різко під вже темно-сірою з коричневим підтоном шкірою. Кінчик носа провалюється. Це обличчя стає схожим на череп.

Ти не можеш більше дивитись і міцно стискаєш повіки. Поринаєш у темряву і тишу, яку порушують лиш твої схлипи. Ти плачеш довго. Провалюєшся час від часу у короткий, тривожний сон, потім знов прокидаєшся і плачеш. І шкодуєш. Так щиро шкодуєш.

Ти не мала лізти на той потяг. Ти не мала знімати пов'язку без дозволу. І не мала навіть вірити очам, якщо вони показували нісенітницю. Тоді б усе було добре.

І ти раптом думаєш, що ще може бути не пізно. Ти гарячково хапаєшся за цю думку і кажеш собі, що все насправді гаразд. Ти лежиш зараз у своєму ліжку. Тобі наснились кошмари, але тепер все минуло. Ти вдома. За стіною мама.

І тобі вже й справді здається, що ти більше не чуєш запаху гнилого м'яса. Лише ледь вловимий квітковий аромат, який лишила по собі в кімнаті мама. І ти намагаєшся усміхнутись. Ти хочеш простягнути руку, щоб переконатись, що над тобою немає дерев'яної дошки, що ти не похована живцем, але спиняєшся. Не наважуєшся. Замість цього кладеш руки вздовж тулуба і тихо шепочеш:

— Мам…

Чекаєш, прислухаєшся. Нічого.

Прочищаєш горло і додаєш голосніше:

— Мам!

Знов нічого. Але ти чекаєш. Чекаєш. Чекаєш.

Ти можеш чекати довго. Тобі нікуди поспішати.