Безформний Мушкетер
Багато років тому в одному селі в Карпатських горах жила собі добра людина. Цей чоловік усіх сусідів любив, ні з ким не сварився, завжди допомагав будь-кому, хто попросить.
Сусіди за це вважали його за дурня. Але село було невелике, і від допомоги ніхто не відмовлявся. Добрий Дурень навіть одружився з дочкою шевця, і народилася в них мила дівчинка.
Тільки одного разу на єдиній дорозі в місто з'явився кам'яний змій. Був він величезним – два будинки на зріст. І якщо зустрічав когось, то міг дихнути отруйним димом і та людина перетворювалася на камінь.
Стали люди в селі думати, що робити, адже без зв'язку з містом зими не пережити. Не було серед них козаків, ніхто навіть шаблі не тримав у руках. А отже, треба було просити про допомогу. Але ж кому піти? Кам'яний змій не всякого вбивав, та нікому ризикувати не хотілося.
І, звісно, люди попросили доброго Дурня. А він, звісно, погодився.
Несподівано ще одна людина зголосилася з ним піти. То був гість здалеку, який у селі прожив лише кілька місяців.
Проти цього теж ніхто не заперечував.
Добрий Дурень попрощався з дружиною та донькою, і вирушив у дорогу. А як тільки вийшли вони з села, його супутник раптом сказав:
− Якщо зустрінемо Змія, є один спосіб його перемогти.
− Який?
− Змій може будь-кого перетворити на камінь. Але якщо відразу перед цим вирвати своє серце, то Змій перетворить серце на чарівний срібний бурштин. І цей камінь може виконати будь-яке бажання, у тому числі Змія перемогти. Ну, таке я чув…
− Так коли серце вирвати, то помреш мабуть? − спитав добрий Дурень.
− Майже точно так. Тільки кажуть люди якщо серце чисте і добре, воно перетвориться на срібний бурштин. Але якщо Змія зустрінемо, нам все одно не жити.
Так вони спускалися дорогою і розмовляли, аж доки не почали їм траплятися кам’яні статуї.
Спершу лише одна-дві поодинокі постаті при дорозі. Але що далі вони йшли, то численнішим ставали ці скам’янілі люди. Деякі фігури були напівпоховані в землі, наче час намагався сховати їхні муки. На інших камінь потріскався, ніби ті люди й після смерті продовжували боротися, шкребтися, намагатися вирватися з власної кам’яної пастки.
Деінде лежали кам’яні тіла тварин: вівці, кінь із роззявленою пащею, навіть маленький собака, що притулився до ніг свого господаря в останню мить.
Його супутник ішов попереду й уже не жартував, не посміхався. На обличчі гостя застигла напружена, майже хижа серйозність, а очі блищали – чи то від страху, чи від якогось прихованого очікування. Дурень помітив, як той раз по раз озирається на нього, наче перевіряючи, чи вистачить йому сміливості йти далі.
Над одним із кам’яних тіл кружляли чорні круки. Вони каркали так гучно, ніби намагалися застерегти людей, та водночас із лихою цікавістю придивлялися до того, хто стане наступною фігурою в цій мертвій процесії. Дурень зупинився біля статуї молодої дівчини: камінь на її щоках був блискучий, ніби вона щойно плакала. Її очі здавалися живими, повними такого жаху, що Добрий Дурень відчув, як у нього під грудьми щось стислося.
− Я тільки три дні тому коштував у неї свіжий хліб та цукрові булочки. У неї теж дитина, хлопчик...
Доброму Дурню стало так шкода, що з його очей покотилися сльози. Він би навіть не помітив нічого перед собою, але його супутник крикнув: – Це він! Кам'яний Змій!
Так голосно крикнув, що луна покотилася між скелями й зірвалася в ущелини, ніби пробуджуючи давню силу. І навіть чудовисько почуло, хоча й спало.
Спершу здригнулася земля. Легко, наче хтось невидимий перевернувся на інший бік у глибокій печері. Потім другий удар, сильніший. Камінь під ногами заскреготів. Здалеку долинуло глухе, низьке бурчання: не людський голос, не тваринний, а щось між рухом гір і стогоном померлого велетня.
Туман перед ними ворухнувся, закрутився. І невдовзі на дорозі перед ними з’явився Змій-велетень.
Він виріс із землі, наче гора підвелася на ноги. Грубі валуни складались у тулуб, а пил і пісок сипалися з його боків. Жовті очі спалахнули страшним світлом, в якому не було нічого живого. З пащі клубився отруйний туман.
Добрий Дурень завмер у страху. Він би впав, якби не його супутник.
Той крикнув знову, тепер ще різкіше, з насолодою, що не пасувала ситуації:
− Давай! Це твій шанс! А інакше нам не жити! І доньку свою ти ніколи більше не побачиш!
Його голос дзвенів дивною, ледь радісною напругою, від якої в Дурня по спині побіг мороз.
Змій повільно нахиляв голову, вдихаючи. Здавалося, він смакує повітря, вибирає, кого першого вбити. Його тінь накрила людей, холодна та важка.
Незважаючи на страх, від якого ноги зрадницьки тремтіли, Дурень згадав про свою сім’ю. Про дружину, про маленьку доньку, яка тягне до нього ручки. І щось тепле, справжнє, пробудилося в його грудях і прокрило страх.
Серце забилося так сильно, що аж боліло. І він, зі зціпленими зубами, розірвав свої груди. Кров стікала теплою хвилею, а серце пульсувало у його руках, немов жива жаринка.
Він простягнув його вперед.
Отруйний туман накрив його в одну мить – обпік шкіру, заліз у горло, пробрався в легені, мов жива отрута. Все навколо стало сірим і нерухомим. І саме в цій глухій, задушливій пітьмі серце раптом спалахнуло.
Світло росло, росло, і осліпило все.
А коли туман упав на землю чорним попелом, величезний Змій зник.
Тоді ж супутник, що йшов за Дурнем із села, раптом розреготався. Він і повірити не міг, що на нього чекає такий успіх! Був він дуже розумним і хитрим злодієм, який утнув десятки хитрих справ, але це діло виявилося найвигіднішим. Хоча вже кількох людей він згубив так, але коли приїхав до того села і побачив доброго Дурня, то одразу зрозумів, що це найчистіше серце з усіх, що йому доводилося зустрічати.
Він сам приманив Змія та обдурив свого супутника. Тепер розумний Лиходій жадібно дивився на чарівний срібний бурштин. Адже за його допомогою можна виконати усі бажання! Однак, коли він зробив крок уперед і простяг руку до каменю, сталося щось несподіване. Добрий Дурень, який мав померти коли його серце було вирвано, раптом поворухнувся. А потім узяв чарівний камінь і вклав назад у свої груди. І повернувся до Лиходія з усмішкою на обличчі.
Але яким стало це обличчя! Раніше Дурень з добротою дивився на людей, довіряв кожному − все тому, що його серце було чистим і він не таїв зла. Але коли його серце скам'яніло, то й доброта зникла з очей. Він глянув на свого супутника і хижо посміхнувся.
У Лиходія серце затріпотіло, і він відчув, що треба бігти. Нехай і срібний бурштин був зовсім поруч, але не дарма він здійснив десятки крадіжок і жодного разу не попався. Завжди довіряв своєму серцю в такі моменти, а серце підказало, що він у смертельній небезпеці.
Лиходій розвернувся і побіг, як почув голос Дурня:
− Стривай.
І його ноги наче приклеїлися до землі. Все тому, що срібний бурштин мав небувалу силу, і не тільки Змію міг наказувати.
А Дурень не став розумним, ні. Просто його доброта, яка змушувала довіряти людям, зникла, коли серце скам'яніло. Припинивши людям довіряти, він припинив їх і любити, і тепер Лиходій став для нього як тарган.
− Ти мене підставив і я мало не помер, − пояснив Дурень. − Тепер я мушу помститися, га? Чи зможу я змусити тебе вирвати своє серце? Це боляче…
Як тільки він це сказав, відразу ж Лиходій відчув, як його рука проти волі потяглася до грудей.
− Стій! Стій! – закричав він. − Я не просто хотів срібний бурштин дістати. У мене теж дружина є і донька, вони захворіли бідолашні, я їх вилікувати…
− Не вірю, − перебив Дурень. Навіть якщо це правда, він людям перестав вірити зовсім, і жалості ні до кого не мав. − Ану, зламай собі руку.
З жахом Лиходій відчув, що рука його піднімається сама по собі. І ноги несуть його до кам'яної статуї неподалік, а рука сама б'ється об камінь.
− Хахахаха − засміявся Дурень. − А кумедно. Тепер, мабуть, примушу тебе око собі виколоти.
− Стій, послухай! − почав благати Лиходій. − Немає в мене дружини та дітей, а чарівний бурштин я шукав щоб пограбувати одну людину. У нього в маєтку скарб заховано, а крім золота ще книжки та вчені альманахи! Я тобі розповім, як туди потрапити, а ти мене відпустиш, домовимося?
Дурень задумався, навіть потилицю почухав. Мабуть, розумним стати він би хотів, адже Лиходій навіть без чарівного бурштину його змусив танцювати під свою дудку.
− Гаразд, − зважився він. − Але відпускати тебе я поки не буду. Ось доведеш до місця, і відпущу, бо обдуриш. А поки йдемо, так вже й бути, бажаю щоб рука твоя назад вилікувалась. Але всю дорогу ти на одній нозі стрибай, мені на втіху.
***
Невдовзі знайшли вони маєток одного мудреця та чарівника, який давно жив на самоті. Коли підійшли ближче, то Лиходій почав пояснювати, як він усередину збирався проникнути. Але Дурень просто підійшов і в двері постукав.
Здивований цим, старий Чарівник їх пустив усередину. Був він не добрим і не злим, але через те, що жив уже багато років, йому все набридло.
А Дурень і сказав:
− Пусти мене жити до себе, га? Дуже мені треба книжки почитати, хочу розумним стати. А я натомість ось тобі що покажу.
Він подивився на Лиходія і наказав:
− Засунь руку у вогонь.
Потім він ще змушував Лиходія коровою мукати і стрибати як жаба, і Чарівник так здивувався, що його нудьга минула.
І він дозволив Дурню залишитися.
− А ти, Лиходій, залишишся зі мною, поки не набриднеш, − з усмішкою вирішив Дурень.
− Але ти ж обіцяв мені.
− Ну і що, я тебе обдурив. Всі люди так роблять. Отже не треба було мені довіряти.
З того часу для Лиходія кожен день був тортурами. Дурень зробив із нього свого слугу, змушував готувати, прибирати і прати, і ще Чарівникові прислужувати. А щовечора на втіху їм двом він принижувався або мучився − чого тільки не змушували його робити.
Одного разу Лиходій мав вимити сотню маленьких глиняних горщиків після дослідів Чарівника. Він ледве тримався на ногах, а вода постійно холодніла, і кожен горщик падав, розбивався, змушуючи його знову починати. Дурень стояв поруч і, спостерігаючи, посміхався:
− Не спіши, а то брудні руки від холоду замерзнуть! − казав він, і його голос звучав легко, але в очах блищав холод, мов лід.
Лиходій стиснув зуби:
− Як ти можеш сміятися? У мене вже руки слухаються!
− А я можу, бо я знаю, що це справедлива помста. Ти ж мене ледь не вбив! І взагалі, це тренування для терпіння, − відповів Дурень. − І ти ще навчишся робити все без помилок, якщо виживеш.
Лиходій хотів зірвати горщик і кинути, але Дурень миттєво підскочив і схопив його за руку:
− О, не поспішай. Це не просто посуд, це урок. Ти мусиш вчитися слухатися без страху, тоді я тебе відпущу.
Лиходій тяжко видихнув і знову взявся за роботу. Вода обдавала його руки холодом, розбиті уламки щипали шкіру, а Дурень лише спостерігав, іноді піднімаючи брову, ніби вказуючи на кожну помилку. І щойно Лиходій закінчував, Дурень наказував йому відразу ж прати ще килими, щоб руки не зігрілися й не відпочили.
І так дні тягнулися за днями. Лиходій згадував, якою доброю людиною був Дурень раніше, поки його серце не стало каменем. Хоч і користувалися всі його добротою, але й сам він радів, коли допомагав іншим. Дурень, у свою чергу, почав розбиратися в математиці та астрономії, міг довго розмовляти із Чарівником на вчені теми, а Лиходій змушений був одночасно бігати за ним, готувати, прибирати і терпіти, знаючи, що жодне виправдання йому не допоможе.
Одного вечора Лиходій тихо прокрався до дверей, сподіваючись, що Дурень зайнятий розмовою з Чарівником. Він вже майже ступив на сходи, коли почув позаду легкий шелест. Повернувся, і там стояв Дурень.
− Куди це ти? − запитав він тихо, але в голосі відчувався холод.
− Я… я хотів подивитися, чи можу трохи повітря вдихнути, − пробурмотів Лиходій, намагаючись виглядати сміливо.
− Вдихнути? − Дурень підійшов ближче, і навіть у темряві його фігура здавалася непереможною. − А що як я скажу, що це не твоя воля вирішує, а моя?
Лиходій похитався, відчувши, як серце стиснулося. Він спробував вдихнути, зробити крок назад… І раптом його ноги немов приросли до дерев’яної підлоги, а в грудях закінчилося повітря. Дурень з’явився поруч миттєво, поклав руку на плече Лиходія, і той відчув, як сила бурштину невидимо керує його тілом.
− Дихати тобі чи ні, це я вирішую, − промовив Дурень, − і не смій знову намагатися втекти. Будеш робити все, що скажу, бо інакше…
Лиходій не зміг вимовити ні слова. Він відчував, що ні тіло, ні розум вже не належать йому, а лише волі Дурня. І навіть коли страх досягав піку, він знав: опору немає, відступу немає, втеча неможлива.
− Тепер біжи та знову виконуй свою роботу, — сказав Дурень і зник у темряві кімнати, залишивши Лиходія на самоті з холодним, безжальним усвідомленням, що тепер кожен день буде повторюватися без кінця.
Після цього життя Лиходія стало таким нестерпним, що він не раз намагався вбити себе. Жодного разу не зміг, і щоразу Дурень наказував усім його ранам вилікуватись і все починалося знову.
Лиходій приходив благати Чарівника про допомогу, але той спочатку лише сказав:
− Ти сам це влаштував, через тебе його серце скаменіло. Що шукав, те й отримав.
А наступного разу ще додав:
− І чи не ти мене обікрасти хотів? Чого б я став тебе жаліти?
Але іншої надії у Лиходія не було, тому він продовжував приходити та просити.
− Я його лише убити намагався. Якби він мене у відповідь убив, хіба не було б це справедливо?
− А хіба він не жив щасливо раніше? Тепер коли його серце стало кам'яним, він уже ніколи не буде щасливий як колись, коли був добрим дурнем. Значить і тобі страждати стільки ж дуже справедливо.
Інший раз Лиходій запитав:
− А чи є спосіб повернути йому серце? Розтопити камінь знову?
− Навіть якщо повернути…
Чарівник хотів додати, що з того часу стільки книжок прочитавши, він ніколи більше не стане назад добрим дурнем. І дізнавшись про світ так багато, ніколи вже не довірятиме людям як раніше.
Але що таке доброта? Ніхто достеменно не знає. Назвемо доброю людину, яка пустила до себе на ніч відпочити втомленого мандрівника. Але можна ще сказати він не побоявся, що незнайома людина його пограбує. А якщо бідна жінка впала на вулиці, а перехожі допомогли їй підвестися, то це доброта? Чи співпереживання, вміння відчути чужий біль? А ось молодий хлопець відмовляє дівчині, яку любить, бо знає, що їй буде легше жити з багатим нареченим. Добрий він чи просто чесний? І той хто допомагає сусідові город полоти, а в нього самого робота не зроблена – добрий чи просто дурень? Так і Чарівник не знав, як повернути людині доброту, навіть якби й хотів допомогти. Але Лиходій благав тільки розкрити спосіб, як повернув Дурню його серце. І через деякий час Чарівник, якому хотілося подивитися чим усе закінчиться, розповів Лиходію про один спосіб.
***
Якось у гості до Чарівника приїхала стара Відьма. Іноді в його маєток все ж таки заглядали гості, і не всіх він розпорошував і спалював на місці. Відьма була жахливо потворною, з обличчям схожим на чорнослив і тонким верескливим голосом. Однак, вона добре розумілася на травах і політиці, тому Чарівник і Дурень з насолодою розмовляли з нею до пізньої ночі.
Навіть Лиходію не дісталося звичайних знущань того дня.
А ще через кілька днів Чарівник замкнувся у себе в кімнатах, а Лиходій приготував особливо смачну вечерю. Стіл був заставлений так щільно, що не лишилося й клаптика дерева: на великих дошках хрумтіли золотисті паляниці, ще гарячі, з запашною скоринкою, що видавала аромат свіжого борошна і дріжджів; поруч стояли тарілки з варениками, начиненими сиром і вишнею, які тремтіли від пари, а ягоди просочували тісто солодким соком; смачні деруни, золотаві й хрусткі, пахли підсмаженим салом і часником; у мисках стояли голубці, загорнуті в яскраво-зелене листя капусти, залиті ніжним сметанним соусом; на окремих тарілках — ситні книші з грибами та картоплею, запечені до апетитної скоринки; у глиняних горщиках кипів духмяний борщ із буряком, що блищав рубіновим відтінком, і з густим ароматом копченого сала; узвар із сушених яблук і груш стояв у великому глечику, а медово-горіхові пироги й солодкі галушки завершували цю пишність. Стіл був святковий, наче для великого свята, і пахощі настільки наповнювали кімнату, що хотілося брати і пробувати все відразу.
Лиходій не намагався піти якнайшвидше, а залишився й пильно дивився на свого господаря.
Той швидко запідозрив недобре. Його погляд ковзнув по столу, ніби відчув у багатих стравах якусь пастку. Спершу він узяв недоїдену паляницю й гепнув у стіну так, що шматки хрусткої скоринки розлетілися, потім схопив миску з дерунами й кинув під ноги Лиходію. Роздратування вирвалося з нього, і, не стримавшись, він ударив того ногою. Лиходій хитнувся, але не опирався, мовби вже звик до того, що сила Дурня тепер у його руках, а сам він лише слухняна лялька.
Але обличчя Дурня не було сердитим, навпаки – він раптом почав голосно сміятися.
− Ахаха, ти надумав… отруїти мене? Хіба не треба тебе тепер називати дурнем? Ахаха! Бурштин будь-яку отруту знешкодить. Наказати тобі збирати уламки? Чи, може, доїсти рештки?
− Це була не отрута. Хіба не захочеш дізнатися, що з’їв?
Почувши це, Дурень перестав думати про уламки, і його охопила цікавість.
− Ти мені розповіси все, що я накажу!
− Не доведеться навіть наказувати. Я сам скажу. Це було серце, чарівник сказав, що тільки серце живої людини допоможе повернути твоє. Ну як?
− Та ти точно здурів! Чиє серце? Твоє? Ти в цих краях не знайдеш нікого з чистим серцем, щирим бажанням допомагати іншим. А без цього нічого не вийде.
− Якщо хочеш знати, то було серце старої відьми.
− Тієї старої? Тьху, мені тільки гидко стало!
Лиходій ще ширше посміхнувся.
− Якщо хочеш знати, та стара насправді твоя дочка. Ти ж не рахував скільки часу минуло? Сам не постарів через бурштин, і мені не дозволив, а тим часом твоя дружина померла, і донька постаріла. Вона тебе шукала так довго, що зрештою стала відьмою.
− Ах ти!
Дурень схопився за груди. Він хотів сказати, що не вірить жодному слову, але раптом відчув сумнів. Хоч Відьма була старою і потворною, щось у її промові змушувало до неї прислухатися, щось здавалося знайомим. Невже стільки років минуло, поки він книжки читав? Невже його маленька дочка стала?.. А коли він повірив, його груди пронизав жахливий біль. Це кам'яне серце розбилося на шматки.
Дурень відчув як щось гаряче скотилося по його щоках, а доторкнувшись до цього місця рукою зрозумів, що це сльози. Сльози не зупиняючись текли, такі гарячі, що опікали йому очі. У вухах дзвеніло, хтось біля нього голосно, аж до хрипоти, кричав. В цьому крику відчувалось стільки болю. Дурню знадобився час, щоб зрозуміти, що це його сльози ріжуть щоки, він ще не розучився плакати. Це його крик лунає по всьому маєтку, він ще здатний на такі сильні почуття. Впавши на коліна, він схопився за серце, щоб вирвати з грудей і більше ніколи не відчувати біль – значить його серце знову забилося.
− Ні, ні, ні, − вже задихаючись шепотів Дурень, − не може бути. Вона ще тільки вчора була маленькою…
І спогади переповнили чоловіка. Він згадав як тільки-но народилась донька, якою вона була крихітною та беззахисною. Як в перший раз він взяв її на руки, як дівчинка довірливо схопилась своїми пухкими руцями за пальці батька. Він знову пам'ятав все: її перший подих, першу посмішку, як у матері, перший плач та перший дзвінкий сміх. Він знову це пам'ятав. Він пам'ятав теплі руки любої дружини, її посмішку, її ніжний голос та "Я тебе кохаю, дурнику ти мій".
− Скільки ж я тут? Як багато часу пройшло? Як багато я пропустив та втратив?
Лиходій спостерігав за цим, але на його обличчі не було радості. Натомість він притис руку до грудей і теж закричав.
Лиходій розділяв всю нестерпну біль, яку відчував Дурень, він так само оплакував кохану дружину та доньку. Лиходій так само як і Дурень задихався від почуттів, не знав чи витримає його серце, чи розіб'ється. Звичайно це Чарівник сказав йому, що Дурень має з'їсти серце своєї дочки, і навіть знайшов її. Але недаремно Лиходій був розумним, він здогадувався, що чарівник не дасть йому правильної відповіді. Та й убити таку сильну Відьму він навряд чи зміг би. Тож серце, яке він приготував, належало йому самому – точніше половина.
Хоч сам Лиходій ніколи не був добрим, не був він і жорстоким. А дурість без доброти часто стає жорстокістю. Тому Лиходій дивився день у день як Дурень читає книги, і сподівався що як перестане він бути дурнем, то з'явиться в ньому хоч трохи жалості. І сам щодня думав, як це бути добрим?
Раніше він думав, що це означає бути безглуздим, вірити всім та кожному. Потім вирішив – слабким. Але чим далі залишався в маєтку і прислужував Дурню, тим більше розумів, що той, хто сильно любить інших, той не любить себе. Дурень любив кожного і кожного ставив вище за себе, кожне прохання було для нього важливіше за власне бажання, і тому він здавався добрим. Лиходій любив себе найбільше і кожного ставив нижче − тому здавався злим.
Коли Лиходій віддав половину серця, то став любити себе трохи менше, і злість яку він відчував на весь світ теж поменшала. А Дурень, отримавши половину серця, став навпаки любити себе трохи більше. Саме через це він нарешті перестав бути дурнем.
***
Наступного дня вони попрощалися з Чарівником і розійшлися в різні боки. Колишній Дурень вирушив, щоб знову знайти свою доньку. Хоч вона і стала страшною Відьмою, він згадав, що все ще любить її.
А колишній Лиходій не знав, куди піде. Йому хотілося дізнатися про світ, який він раніше зневажав, бо любив лише себе. Тому він просто пішов, куди очі дивляться.
Можливо, у новій казці вони ще зустрінуться.
