Доченька

***

Автомобіль зупинився біля занедбаної хатини в безіменному селі, де ще дитиною Мирон відвідував школу, гуляв вуличками, ловив цвіркунів. Називав це місце «домом». Школи вже нема, людей залишилось мало, а сам він живе тут лише два з лишком роки — переїхав, коли дружина подала на розлучення. Повернутися після стількох літ було справжнім безумством, але Мирон потребував місця, яке сховало б його від світу.

Чи світ від нього.

ПОКИНУЛА, КОЛИ РОЗКРИЛА ТВІЙ БРУДНИЙ ПАРШИВИЙ СЕКРЕТИК?

«Заткнися, замовкни!»

Борис заглушив двигун і, спершись на кермо, задивився в бік будинку, в якому зростали вони й вмирали їхні батьки. Його хиже, вкрите шрамами смагляве обличчя раптом застигло, а вираз дрібних чорних очей змінився. Мирон знав — брат дивиться на минуле життя.

В голові крутилося одне: «Він застрелив людей. Я був з ним, я не той, хто тікав і вижив, а був поруч і дивився».

Так. Але ж він не вбивця, хіба ні? Чи насправді гірше вбивці?

Постріл, крики, тоді ще постріл, ще крики — звуки злилися воєдино, від них бриніли кістки й нили стиснуті страхом щелепи.

Мирон ніколи не міг подумати, що люди можуть помирати так легко. Ті попадали, ніби хтось раптом клацнув у них під одягом невидимим вимикачем, перетворивши на м'ясних ляльок, в яких перестала працювати душа. Тільки кров була, надто багато крові. Багряні плями довкола дірок в одязі, різкий дух гарячого пороху і шалений дзвін у вухах не давали народитись ілюзії, робили будь-який самообман неможливим.

Вбивство, смерть, і це все вони: відібрали, вкрали, принесли та посіяли. Хоч Мирон просто стояв поруч, але вбивав теж — голос з нутра свідомості говорив саме так. Невже це раптом прокинулась совість?

ТА НЕВЖЕ, ЛЮБЧИКУ? А ЗА ВСЕ РЕШТА ТИ НЕ ВІДЧУВАЄШ ДОКОРІВ СУМЛІННЯ? ЧИ ТІЛЬКИ ВБИВСТВО ДЛЯ ТЕБЕ Є ОСТАННЬОЮ МЕЖЕЮ, ЗА ЯКУ НЕМА СМІЛИВОСТІ ПЕРЕСТУПАТИ?

— От і приїхали, — сказав Борис тихо, і спокій його голосу був майже домашнім — блудний син нарешті повернувся, та шкода, що батьки не дожили.

Звісно, приїхали, Мирон і сам це бачить, трясця. Схотілось виразити безглуздість настільки очевидної констатації факту, проте чоловік був настільки втомлений, що знайти якісь слова здавалось нездійсненним завданням.

«Просто сказав, — думав Мирон, а в голові досі дзвеніло, і здавалось, кінця тому дзвону ніколи не настане. — Сказав, щоб ми не сиділи в тиші».

Але вони таки сиділи в тиші, не знаючи, як заговорити. Враз Мирон подумав — може, запитати, чи той пам'ятає їхній дім? Чи хоче зайти?

Пам'ятає, Мирон бачив це з очей брата — тільки зайти не хоче, очі про це теж говорили.

Зрештою мовчанку перебив Борис:

— Ліля ж в курсі?

Він згадки імені колишньої дружини Мирон здригнувся, і зненацька накотила така паніка, наче його жахливий злочин було викрито, і ось зараз зачитають звинувачення — сама Ліля загримає кулаком у вікно, розчахне двері й зачитає.

— Все нормально, це не моє діло, — продовжив Борис, бачачи його занепокоєння. — В тебе своє, а в мене своє.

Раптом Мирону несамовито схотілось запитати — а для кого брат везе ті двадцять літрів води, що здатна здійснити найпотаємніші бажання всіх на світі людей? Запитати в Бориса, який одного разу пішов з дому й не повернувся, загримівши до в'язниці, а далі розпочавши чорне й потаємне життя — таке, що ніхто з близьких навіть не міг уявити в найгірших кошмарах, — дізнатись, чим же той займався всі ці роки, не поважаючи батьків, не згадуючи про рідного брата. Як же Мирон хотів витягнути з цього чоловіка-загадки, який раптом з’явився, коли світ зійшов з розуму і мертві почали повставати — довідатись, що то за людина, заради якої він в буквальному сенсі готовий на все? Кого Борис жадав повернути?

Захотів, але не зміг — не дав собі права дозволити. Адже тоді брат би запитав дещо в нього. Про розлучення, таємниці, життя. Про дочку.

«Не вимовляй її ім’я навіть подумки, поки нічого не вдалося, ти ж поклявся!»

Іноді Мирону здавалось, що брат просто таки читає його, як книгу, зазираючи в ту серцевину, де ховалась його смердюча, наскрізь прогнила таємниця.

— Просто скажу одне, — додав Борис і пильно подивився Мирону в очі. — Надіюся, ти знаєш, що робиш.

В тих очах читалося смирення — от, що здивувало Мирона. А ще розуміння. Таке, як ото брат розуміє брата.

— Ті люди, — раптом озвався Мирон, та продовжити не зміг — до горла одразу підкотив клубок.

— Ох, та ти що, перестань, — заговорив Борис й лагідно торкнувся плеча, заспокоюючи, ніби дитину, що загубила якусь дрібницю.

Стало важко дихати. Мирону сльозились очі й різало шлунок, а від одягу досі тхнуло порохом, тим клятим смородом смерті, що відригувався з дула пістолета, який громоподібно посилав свої кулі в тіла смертних, зовсім невинних істот, які раптом захотіли більше, аніж колись було дозволено життям. Він досі пам'ятає, як ті стояли перед ними: чоловік, жінка та юнак, в якого замість справжньої щетини ріс ще дитячий пух — маленька сім'я з трьох людей. В чоловіка були окуляри, що робили того схожим на бухгалтера чи офісного співробітника, в жінки дуже біле, майже як в померлої, лице, а на хлопцеві червона куртка — така яскрава, аж боляче очам. Це ж майже святково, в такій на атракціони чи дні народження, а не на зустріч зі смертю — чомусь саме така дурнувата думка народилась тоді в Мирона.

Досі стояв перед очима той вираз закляклих, сповнених недовіри лиць, каністри, які вони сліпо несли з собою, переживши все те жахіття і почавши вірити, що, діставшись бажаного, його тепер ніхто зможе відібрати.

Жінка весь час мовчала, Мирон це добре запам'ятав. Як і те, з яким виразом померли її очі, коли та зрозуміла, що все скінчено. Наче хтось висмикнув з блискучих кришталиків дещо таке, що до цього робило людину людиною, й іскру живого створіння враз замінила холодна пустка. Та першою зрозуміла й втратила віру — перша й остання. Бо син з батьком — ні. Юнак шмаркато ридав, мов ображений школяр, а чоловік безперестанку поправляв окуляри тремтячою рукою і твердив надломленим голосом, що люди не звірі, що всі можуть поділитися та спокійно роз’їхатись додому. Мабуть, той сам не усвідомлював, наскільки це було жалюгідно. Здавалось, нещасний батько із зашмарканим сином таки не змогли повірити, що після подібних випробувань Бог дозволить так ламати життя подібним їм людям, так все підісрати.

А тоді пістолет в руках брата ожив, розірвався гримотами пострілів, і чоло батька пробила куля — в того аж злетіли окуляри. Далі кулі видерли ніс й ліве око в матері, перетворивши лице на криваву кашу. Тільки юнак побіг, спробував втекти, полишивши все й забравши те єдине, що можна було взяти з собою — своє життя. Проте Борис й цьому не дозволив трапитись.

Таким вже був його брат — якщо забирав, то забирав все до крихти.

— Так, Міро, це жахливо, але хіба ти не бачиш, що коїться? — продовжив Борис. Очі брата гарячково світилися, а сповнені твердого переконання слова звучали без кінця. — Нести з собою тіла і йти до озера — слухай, я не думаю, що нам би вийшло. Як і самим набирати воду, щоб принести сюди. Влада нічо не може, вояки нічо не контролюють, скоро то місце закриють, обгородять колючкою й виставлять круглосуточний караул, який буде стріляти кожного, бо люди обезуміли. Я навіть не уявляю, що там робиться, справжніх відео ж небагато потрапляє в інтернет.

Раптом Мирон задумався — ніхто з них навіть не подумав повернути до життя батьків. Стареньких, немічних батьків. Видно, літні люди справді нікому не потрібні, і до старості краще не доживати.

— Ми зробили це, чуєш? — брат поплескав його по плечі. — Зробили, курва, і хай всьо котиться до пекла, а воно котиться, не сумнівайся. Ти мій брат. Мені шкода, що зустрілися ми аж за такої ситуації, справді шкода.

Йому хотілось запитати — невже той справді нічого не відчував? Невже після втечі з дому все те чорне кримінальне минуле, тюремні терміни, раптові багатства та катастрофічні борги приховували настільки жахливі речі, що брат міг отак просто вбивати?

Та натомість з уст вихопилось інше: те, що тривожило й не давало заснути увесь шлях, жахало своєю фатальністю, наче що б вони не робили, Бог чи доля не дадуть здійснити жадане.

— А якщо не вийде? — Мирон раптом заридав — всі почуття, які раніше повнились в нім, раптом сягнули апогею й скипіли, бризкаючи сльозами. — Що, коли не вийде розбавити, га? Що, коли...

— Вийде, не думай так, — Борис взявся погладжувати його по плечах і дивився з жалем, фальшивим чи ні, Мирон вже не міг розрізнити. — Ти ж бачив відео, хіба ні? Прямі трансляції, де розбавляють воду, а тоді пхають тіло.

— Але якщо...

— Ще ж є вчені, я слухав ті штуки, — говорив Борис, погладжуючи свого слабкого, зарюмсаного братика, і Мирону хотілось, аби ті слова заспокоювали його надалі, не стихаючи. — Майже всі кажуть, що воно працює, просто потрібно додержуватись пропорцій. Воно щось ніби як вірус, так вони пояснювали — змінює просту воду на молекулярному рівні, коли з нею контачить. Головне не долити більше ніж один до шести, бо тоді хана, реакція чогось не іде. І вода ж зберігає в собі ту силу будь-де, не тільки в озері. Ти ж сам, поки ми були в дорозі, слухав і дивився це купу раз, то чого ж так переживаєш?

Тому що Мирон знав — якщо не вийде, всьому кінець. Який би Борис не був зараз добрий до нього (попри все, той першочергово діяв задля власної вигоди, а брата з ввічливості підібрав з собою), проте опісля  нізащо не повезе Мирона назад. Цього разу їхні шляхи розійдуться назавжди, і нехай береже їх усіх... Господь? Що то за Господь, який перетворює світ на таку божевільню?

Сам Мирон туди не повернеться, щодо цього ілюзій він не плекав. Ті юрмища ошалілих від чуда людей, які несуть кістяки чи цілі тіла своїх рідних, чи домашніх тварин, як пробиваються межи зіпрілих від адреналіну інших тіл, набирають воду в каністри, відра, бочки та звичайні пляшки, б'ються ліктями та головами, стікають кров'ю, сечею та лайном, верещать й проклинають, іноді навіть помирають на підступах до того озера життя, звідки повертаються померлі, і часом стається, що тих затягнуть до води, і вони повертаються, аби продовжувати.

Мирон знову подумав про ту нещасну сім’ю, яку вони вбили, місце, на якому все так швидко відбулося. Скільки звідти до озера? Може, кілометри два-три — не багато. Ті несли воду для когось рідного, хто займав велике місце в їхньому житті — чомусь Мирон гадав, що то дитина, дівчинка. Усією сім’єю поїхали, бо думали, що разом сильніші, разом точно впораються. Вони й впорались спершу. А потім такі, як він з братом відібрали в них воду й життя, залишивши лежати мертвими в кущах за кілька кілометрів від озера, у воді якого воскресали тіла мертвих, термін давності яких значення не мав. Яка це жахлива іронія — лежати так близько від місця, що оживляє, а тебе нікому туди віднести. Вони старалися воскресити когось одного і пішли всі разом, а тепер лежали мертві, бо не було кому воскресити їх.

Мирон згадав про берег моря, її солом’яне волосся, синій купальник, рожеві ніжки й дзвінкий сміх.

— Мироне?

Чоловік випірнув із задуми й подивився на брата.

— Мені вже пора, — сказав Борис, наче вибачаючись.

— Так, пора, — повторив Мирон, і голос його був пустий, а перед очима вже в повну силу струменіли спогади — як не старайся, а тих не спинити.

Раптом він нарешті усвідомив, наскільки втомився — ще трохи, і вирубається просто тут, так близько від того, аби все здійснити.

— Там твоя хата.

— Я знаю, — монотонно відповів Мирон.

Тіні ночі згущувались, зорі й Місяць сховались за густим укривалом холодних хмар, і лише жовте світло фар відділяло їх від суцільної пітьми.

— Вона чекає тебе, як мене чекає моя, — мовив Борис.

— Чекає.

— Не хата. Та, що всередині. Твоя на тебе, а моя…

— На тебе.

Яка ж дивна розмова.

— То йди, брате. Йди і верни її, і хай Господь помилує наші чорні спокушені душі.

Оце Борис влучно сказав — чорні, спокушені. Як і хворі, спаплюжені.

Вітер впився в лице тисячею холодних голок. Мирон вже збирався хряснути дверцятами, як раптом озвався Борис:

— Вибач, — тихо мовив брат в темноту, яка невідворотно росла поміж ними. — Вибач, що ти не мав брата.

Мирон відчув, як горло душать сльози. Хотів щось сказати, але зміг лише кивнути, і Борис кивнув у відповідь. Коли авто від’їхало, він ще хвилинку постояв, дихаючи холодом, а тоді взяв у руки дві каністри й невпевненим кроком рушив у дім.

Вона чекала на нього.

***

— Ти хворий! — верещала йому в лице Ліля, коли таємне стало явним, і дружина збагнула, наскільки спаплюжена й брудна його душа.

Мирон й сам не знав, як це сталося — як він допустив, щоб шлях до таємниці був таким легкодоступним. Чоловік гадав, чи не навмисно завжди світив паролями в присутності дружини, не очищав історію браузера й нахабно дозволяв собі дивитись ті відео, просто вимкнувши звук, навіть коли вона була поруч?

Хай там що, а Мирон завжди їх любив, і любов ця була щирою, хоч він був чудовиськом. Загалом чоловік не був поганим батьком, навіть сам зовнішній вигляд про це говорив: рожевощоке, майже дитяче обличчя, вузькі сутулі плечі, шевелюра рудого волосся з проблисками сивини. Він ніколи не сварився з Лілею та Майєю, нічого їм не забороняв (ще б пак), по можливості возив на відпочинок, рідко напивався й сумлінно поповнював сімейний бюджет, не враховуючи тих потаємних заощаджень, які беріг, аби купувати ті жахливі фото й відео розбещення дітей.

Так, Мирон любив дітей. Тільки Бог свідок — він жодного разу за життя не торкнувся пальцем чиєїсь дитини, не скривдив, хоч часом йому вони так подобались, а особливо влітку: короткі шортики, лискучі засмаглі ніжки, зіпрілі червонощокі личка, наївні, майже котячі оченята. Часом так хотілось, що він кидав усе, зачинявся у найближчій вбиральні та люто мастурбував, кінчаючи на обідок унітаза, бо яке ж сильне було жадання, проте чоловік не дозволяв собі перетнути межу, ту яскраво-червону лінію, за якою не чекало нічого хорошого.

Не дозволяв навіть з власною дочкою, хоч так хотілося.

Один з найтепліших споминів — вони усією маленькою сім’єю на морі. Літо, пляж, спека й широкий простір води попереду, що займав половину світу й ніде не закінчувався. Майї тоді виповнилося дванадцять, і Мирон не міг не помічати, як росте доччине тіло, стаючи все більш жіночним. Довкола голосили чайки, а дівчинка бігала по мілині, вишукуючи в прозорій воді мушлі, щоби потім перед сном приставляти ті до вуха, чуючи шум моря. Як же вона сміялася, часом підбігаючи, аби показати їм свої знахідки, які Мирон розглядав, стримуючи сльози. Саме тоді чоловік твердо поклявся самому собі, що ніколи не скривдить Майю і не дозволить зробити це комусь іншому. Як не скривдить інших дітей, бо кожна дитина це отака Майя, яку люблять батьки. Якщо все ж не додержить клятви — що ж, тоді Мирон не вартий життя, і без вагань накладе на себе руки, в цьому чоловік був впевнений.

Тільки за кілька років все зруйнувалося — Ліля знайшла на його телефоні дитячу порнографію. Дружина одразу вигнала Мирона зі спільного дому й заборонила будь-які контакти з Майєю — так, це було справедливо, він цього заслуговував. Тільки склалося так, що поки його секрет залишався таємницею, а їхня маленька сім’я брехнею й неправдами крихко зберігала вид справжньої, той час був останнім, коли Майя могла бігати й радіти життю. Менше ніж за пів року опісля важкої, шокової розлуки чоловік дізнався, що в дочки остеосаркома термінальної стадії — рак кісток, як це називали в народі.

Все почалося з болю в нозі. Спершу думали, забилася, тим більше проблеми з тією ногою були раніше — після довгих прогулянок чи спортивних ігор Майя завжди жалілась, що болить, і часто накульгувала. Та далі біль став таким, що не давав ні їсти, ні спати. Коли гомілка почала опухати, пішли до лікаря, і після обстеження рентгеном звалилася жахлива правда, розбивши лиш розпочате дитяче життя.

Найгірше було те, що Ліля не дозволила ні побачитись, ні поговорити з дочкою. Час, що тягнувся для Майї безсонними ночами й днями, сповненими нескінченного болю вперемішку з сеансами хіміотерапій неможливо було розділити. Мирон благав хоч ненадовго, телефоном, навіть гроші пропонував, проте Лілю було не пробити, а Майя, здається, зовсім забула про його існування.

«Ти для неї помер ще тоді, коли я їй розповіла, — говорила йому Ліля. — Тому не намагайся воскресити минуле. Дай спокій нарешті, не роби гірше. Її життя й так виявилось суцільною брехнею».

Так, вона була права, Мирон це розумів. Та попри все не міг їй простити.

Майя встигла дожити до свого шістнадцятиріччя, навіть пережити те на чотирнадцять днів, а на п’ятнадцятий дівчина померла.

Життя для нього втратило барви й сенс. Мирон не жив, а існував: найнявся на польові роботи, завів кількох знайомих, з якими можна було перехилити чарку, проте здебільшого чоловік проводив час в самотності — надто часто воскресали спогади, надто часто він плакав й не міг зупинитись. Коли міг, Мирон пив, а коли вже не міг, то просто дивився абиякі серіали про життя чужих людей в чужих країнах, які проходили крізь труднощі, але кінцівки тих серіалів майже завжди були хорошими.

Він багато думав про те, аби повіситись чи вкоротити собі віку будь-якими іншими доступними засобами, проте весь час відкладав. Страх смерті чи щось інше змушувало зачекати, стриматись: ще один серіал, кілька посиденьок з людьми, які розповідають сумні історії свого життя, ще одна безсонна ніч, під час якої дасть волю споминам, що будуть пекти й зігрівати водночас. Якось так Мирон протягнув майже два роки, а тоді світ зійшов з розуму.

Це було в новинах всіх країн, усіх телеканалах, блогах та інтернет-газетах. Прямі трансляції ритуалів воскресінь, стріми з воскреслими, інтерв'ю, безпорадність вчених та люті погрози священнослужителів всіх релігій, а ще, здається, навіть усі війни припинилися. Вчені говорили щось про квантові флуктуації, стрілу часу та ентропію — в тих місцях при певних ритуалах та тече для тіл у зворотний бік, і смерть перестала бути кінцем, ставши лише тимчасовою зупинкою.

Слухаючи все це, Мирон розумів, кого хотів повернути. І хоч страх був великим, проте він наважився.

Чоловік копав під покровом ночі, поки дрібний дощ холодив лице, а поодинокі зорі байдуже споглядали за ним з небес своїми мертвими очима-голками. Так дивно вийшло — Мирон ішов туди назирці, ніби злочинець, а прийшовши виявив, що кладовище гудить п’яною лайкою й світиться ліхтарями. Ідучи, чомусь він не думав, що то не лише йому кортить когось повернути з лабет смерті, а без перебільшення усім людям на планеті.

Проте побачене в ту ніч ніяк йому не відгукувалося — Мирон не осягав того масштабу, в якому захлиснулась планета. Все, що вдавалось, це іти вперед, мов зомбі, бачити, як перед очима струменять спогади, застилаючи ніч та ошалілий люд теплою паволокою ностальгії. В голові без угаву звучало її ім’я:

«Майя, Майя, Майя».

Шкода тільки, що звучало голосом дружини. Та нічого, Мирон й не таке терпів.

«Ліля ж в курсі?» — питав Борис.

Але Ліля, звісно, не була в курсі. Коли все почалося, Мирон дзвонив — сотні, а то й тисячі разів, аж поки колишня таки не відповіла.

Він збожеволів — от, що вона сказала. Збожеволів, як усі решта, хто кинувся копати могили й нести своїх мерців туди, де постало чудо. Ліля казала, що їм всім горіти в пеклі, а мертві душі, яких вони висмикують назад у світ будуть приречені блукати його тінями до скінчення часів, не маючи спокою, не знаючи ні пекла, ні милості Господа. Це кінець, людство настільки зіпсувалось, що Бог не витримав й відвернувся — не довго лишалося чекати судного дня, тому праведні мертві повинні лежати в гробах доти, доки їх не підніме вдруге прибулий Ісус Христос, бо лише Ісус мав право, люди не настільки чисті сини божі, як він.

«Тільки попробуй, — шипіла Ліля крізь зуби в слухавку — слухаючи ті слова, Мирон відчував майже фізичний біль. — Я тебе приріжу. Буду там день і ніч сидіти. Тільки попробуй, і здохнеш».

От чого Мирон боявся — чоловік справді вірив, що вона буде там: бліда, жорстока, мов смерть, стріляючи очима-блискавками й стискаючи в руці великого м’ясницького ножа, який жадав проткнути його зогниле серце.

Проте Лілі не було — ні вночі, ні над ранок, коли брудний й зіпрілий Мирон закінчив копати.

«Може, здуріла? — роздумував чоловік. — А то й померла».

Остання думка зігріла такою теплотою, що він аж всміхнувся. Проте ненадовго. Далі Мирон розчахнув розмоклу гниллю кришку труни й побачив.

«Глянь, тату, море ніде не закінчується! Ти бачиш? Йому просто нема кінця!»

Холод пробігся шкірою, а тоді визрів десь внизу живота, ніби злоякісна неоперабельна пухлина, і Мирон ледь стримався, аби не закричати.

В ніс вдарив земляний, гнильно-солоний запах вперемішку з духом набухлої вологою деревини та коріння. Миронові засльозились очі, проте роса душі не засліпила, а неначе дужче сконцентрувала на тому, що всередині.

З нутра вихопився крик, який на шляху вмер і, спійманий притиснутою до губ долонею перетворився на протяжний, здавлений зойк.

Не вона — от, яка думка постала першою. Невіра. Невже за якихось два роки від Майї залишилось… оце?

Під колись білим платтям, яке дочка завжди любила вдягати на свята ховалось щось подібне на тіло, що наче прийняло колір землі за стільки літ. Залишки м'яких тканин туго обліпили скелет, неначе почорнілий віск. Місцями оголились пожовклі кістки, а всохла шкіра (чи те, що він неї залишилось) тісно оповила череп, не схожа на те красиве личко — ні, це безоке, муміфіковане, з’їдене червами тіло не могло бути її.

А проте волосся було Майї — навіть після двох років у землі він міг його впізнати.

Яка ж дочка була легенька, коли він її ніс — наче жмуток сухого гілля. А тепер прийшов час прийти й довести справу до кінця.

«Я повернувся, — відчинивши двері, мовив Мирон в пустоту захололого будинку. — Нарешті татко вдома».

***

Він ніс її на руках, крокуючи крізь дім, в якому поміж стін тиснулась могильна тиша. Мирон вилив у ванну воду із двох каністр, розвівши звичайною в пропорції один до шести — саме так і не більше було потрібно, вірячи словам людей з екрана, яких ніколи не доведеться зустріти наживо.

Зі сльозами на очах Мирон подивився на воду, звичайну з вигляду, що мовчазно чекала тіло, яке потрібно помити.

«Пора купатись, доченько», — думав Мирон, тремтячи від схлипів.

Чоловік опустив те всохле й крихке, що залишилось від Майї, у ванну — вода ковтнула тіло м'яко, без опору, з невиразним булькотінням, мовби стиха дякуючи. Мирон так боявся, що воно не потоне, але всі гази й пустоти давно вивітрились, і дочку прийняли, як би могла прийняти матір, раптом вирішивши забрати рідне дитя назад у лоно.

Мирон вкляк, спершись на край ванни й дав волю риданню. Казали, на це тяжко дивитись: як воно відбувається, як змінюється тіло. Він далеко не сміливець, не людина, що може похизуватись подвигами, здійсненими в поту й крові, не чоловік, що бачив за життя страшні речі, проте коли настав момент, Мирон вирішив, що буде поруч. Як важко не було б, але він мусить.

Перші кілька хвилин нічого не відбувалося, та згодом вода прийшла в рух. Спіралі маленьких вирів народжувались й вмирали, сантиметрові хвильки вдарялись об борти, неначе дихаючи, щоб вдихнути життя в те, що колись зоставалось мертвим навіки.

Незабаром Мирон помітив, що вода стала каламутною і темніла на очах. Нутрощі вкрились холодом, а руки, що до оніміння вчепились в краї ванни, затремтіли — чоловіка охопило переконання, що він дивиться на щось, чого не можна бачити звичайній людині, лише богам. Та навіть попри побожний страх Мирон не змусив себе відвернутися.

Вода забурлила, мов скипаючи, і стала чорною, подібно до нафти  — неначе хтось висмоктав темряву з самого космосу й вилляв сюди, аби простий смертний зазирнув і пізнав те, що змінить уявлення про життя та смерть. Миронові так захотілось торкнутись кінчиками пальців, але страх виявився міцнішим.

А тоді Майя почала повертатися.

Чоловік бачив руки, що виборсувались з водяної пітьми: червоні, скривавлені, викручені агонією. З-під води линуло уривчасте здавлене булькотіння — він не міг повірити, але звучало так, ніби хтось захлинається.

Враз Мирон надумав кинутися й витягнути Майю, бо вода робила з дочкою щось жахливе, катувала й пекла болем. А тоді побачив частини тіла, що конвульсивно вихоплювались з рідкої чорноти, на очах обростаючи волокнами м'язів, свіжими сухожиллями, шнурками судин. Цього Мирон не витримав. Затуливши лице й сховавши голову межи колін чоловік взявся молитись — таке огидне чудовисько, як він, в дану мить звернуло свої прохання до Бога, бо не знайшло нікого іншого.

Мирон не знав, скільки часу минуло до тих пір, коли помітив, що жахливі звуки й плюскіт води припинилися. Повагавшись, чоловік насилу змусив себе розплющити очі й підвівся.

Майя. Господи, це ж його рідна донечка, жива, таке ж лице, яке він пам'ятав, коли бачив востаннє.

Але Майя не дихала. Навіть не пробувала ворухнутись.

Лаючись, Мирон кинувся до ванни, мимохіть відзначивши, що вода, яка до цього переливалась й ледь не парувала, була до болю холодною, майже крижаною.

— Майє? Доченько, ти чуєш мене?!

Посадивши її обм'якле тіло, Мирон взявся термосити дочку, але та була неначе лялькою з такою холодною шкірою, що ніяк не могла належати живій людській істоті.

А тоді він почув тиху пульсацію — то повільними сонливими спазмами скорочувалось щойно воскресле серце. Враз його очі зупинились на блідо-молочних грудях з набубнявілими пипками.

«Ні, не можна, відвернися».

І Мирон відвернувся, а коли глянув на обличчя, очі дочки були розплющені.

Майя тут. Рідна доченька таки повернулась.

Зустрівши на собі погляд трав'яно-зелених очей, чоловік закричав й відсахнувся, гепнувшись на сідниці. Він кричав і кричав, доки туманне нерозуміння й подив на лиці дочки не змінились ясним усвідомленням, а тоді дівчина заплакала.

— Х-хол-лодно...

Обхопивши руками плечі, Майя здригалась від холоду так сильно, аж цокотіли зуби.

— Хол-лодно...

Мирон змусив себе підвестися й на ватяні ноги.

— Доченько? — вихопилось з грудей не то слово, не то схлип.

— Так х-холодно, — шепотіла Майя, розхитуючись у воді, що хоч просвітліла, зате зберегла брунатну каламуть від мертвих тканин тіла.

Тремтячи не менше за дочку, Мирон взяв дівчину за плечі й допоміг вилізти з ванни. Очі знову зиркнули на груди та незайману промежину, вкриту шаром рудого волосся, і серце забилось швидше.

«Не дивись!»

Майя не могла стояти, коліна зовсім не тримали. Альтернативи не було, тому Мирон взяв дочку на руки й поніс вглиб хати.

Холодна шкіра, що з кожним подихом все більше набиралась теплотою. Вигини грудей, спини та сідниць, які притискались трохи вище його пеніса.

«Це твоя дочка, виблядку!» — подумки кричав Мирон, але тіло не могло не відгукуватись.

Чоловік заніс Майю до спальні й поклав на ліжко, в якому проводив сумні й самотні ночі останні два роки. Одягу для дочки не було, тому Мирон вкрив її ковдрою та вовняним пледом — попри щире сподівання, що все вдасться, він зовсім нічого не підготував.

— Вибач, — прошепотів Мирон, притуляючись до закутаного тіла, яке за все своє нікчемне життя зумів полюбити найдужче. — Я тебе так люблю, сонечко, тільки вибач мені, вибач.

Якийсь час вони сиділи, батько й дочка, сплівшись тілами й плакали — він через смерть, яка стала життям, а Майя через життя, що перебило чорну й безпросвітну вічність.

— Де я? — раптом вона запитала тихо й ще раз здригнулась, тільки вже не від холоду.

— Ти вдома, — прошепотів Мирон, притуляючись. — Так довго пояснювати, сталося всіляке, і знаєш... я не зміг інакше, щоб тебе не вернути.

Майя подивилася — обрамлені мокрими пасмами очі позирнули на батька, спершу не розуміючи, а тоді наповнившись страхом.

«Вона все пам'ятає, — зрозумів Мирон, і серце неначе розрізали на частини. — Ти монстр для неї, вона ненавидить тебе, краще було цього не робити».

— Чому ти плачеш?

Чоловік здригнувся, наче його вдарили струмом.

— Тату?

Цей голос, немовби змочений молоком й присмачений віддихом польових трав — п'янив, хитав, вривався в голову. Як же він любив її, як же кохав свою донечку.

— Але ж... — тремтливими вустами проговорила Майя, затинаючись. — Я померла?

— Доченько, — він спробував її заспокоїти. — Все гаразд.

— Це пекло, тату? — не вгамовувалась Майя. — І ти… ти теж тут.

Це не було ні запитанням, ні ствердженням, а просто словами, в яких Майя наче хотіла переконатись. Чи ті звучать. Чи працює слух. Чи врешті, може, це не пекло і не чистилище, в якому їй будуть ввижатись примари живих до скінчення часів.

Раптом Мирон відчув, як спину обдало холодом.

— Я була в ліжку, — продовжувала дівчина. — І мені боліло, так боліло, а потім...

Раптом Майя заплакала, і в унісон сльозам щось вибухнуло в ньому іскрами холоду й жару водночас, холодячи рухи й розпалюючи почуття.

— Не пам'ятаю, нічого не пам'ятаю, ніби спала довго, дуже довго, але потім оце, — вона обхопила голову. — Так боліло, я не могла дихати, кричати, нічого не могла, мама кудись вийшла, я не могла її покликати, а потім побачила то світло, а далі тебе, ох!

Майя ридала, а Мирон її пригортав, не сильно й не слабко, а мабуть так, як і треба батькові. Ковдра трохи осунулась і він знову побачив груди — такі солодкі, спокусливі, схожі на дві стиглі сливи, в які лише б впитися вустами, розкусити й висмоктати весь сік.

— Де мама? — зненацька запитала Майя крізь плач.

Мирон роззирнувся. Стара шафа, полиці із запилюженими книгами, вимкнений телевізор, батарея. В кімнаті було темно, і єдиним джерелом освітлення слугували поодинокі зорі й тонкий серп Місяця, пожовклого, наче старі кістки.

Чоловік змусив себе встати. Так хотілось обіймати її крихке зіщулене тіло, свіжонароджену плоть, але ж ні, щось не давало спокою, пришвидшувало серцебиття й напинало нерви. Зараз він подивиться в очі дочки й побачить там усвідомлення — Майя збагне, що не вдома. Це місце вони відвідували нечасто й дуже давно, отож швидше за все дівчина його не впізнає. Її шкіру обсипле холодом, серце впаде в п’яти — дочка збагне, що отямилась в темному незнайомому місці, а поруч татко. І раптом Майя згадає — все, що розповідала їй Ліля, згадає його жахливу огидну таємницю.

— Тату, ти чуєш мене? — продовжувались доччині жалібні запитання. — Де мама? Де вона?

Мирон взявся міряти кімнату кроками, знову подумавши про пустий дім, де був тільки він та вона. Без Лілі.

«А якщо та бачила могилу? Що, коли Ліля вже мчить сюди, адже де ще мені заховатись?»

А тоді інша думка, того голосу, який плямкав своїм чорним ротом й жадав, аби він вважав інакше:

ЇЇ ТУТ НЕМА, БАЧИШ? ВИ ВДВОХ, САМІ. ВЕСЬ СВІТ НЕ ЗНАЄ, ЩО ВИ ТУТ.

«Ні, замовкни».

— Ой, —  раптом зойкнула Майя.

Мирон позирнув на дочку. Та наїжачилась й злякано потяглась рукою вниз, торкаючись себе.

Постіль під дівчиною темніла, набираючись вологою, і ось об підлогу тихо застукотіли краплі. Майя затремтіла й подивилась вниз виряченими від жаху очима, неначе в жаху виявила, що стікає кров’ю.

«Як же виходить, — майнула йому думка. — Помираємо, обсикаючись, і оживаємо так само. В Бога все-таки збочене почуття гумору».

Кімната наповнилася різким аміачним духом.

— Боже, — шепнула дочка, задихаючись. — Боже, Боже...

— Ти що, доченько, нічого ж страшного, — сказав Мирон, але слова прозвучали надто тихо, незвично, і чоловік здивувався, який в нього голос.

Щось ворухнулось в ньому: давно забуте, чорне, слизьке.

Повторюючи оте слізне «Боже», неначе заклинання, Майя схопилась за волосся й почала смикати, ніби це її заспокоювало, робило краще, давало надію виправити помилки.

— Доченько, — прошепотів Мирон, наближаючись.

Чоловік таки не пригадав потім, хто це зробив — Майя ненароком чи він навмисне стягнув ковдру, що вкривала бліде змерзле тіло. Запах сечі вдарив в ніздрі, і побачивши неприкриту наготу Мирон відчув, як внизу живота все набирається жаром. Коли його руки забігали дівочим тілом, а язик та губи впилися в лице, Майя застогнала, наче поранена тваринка. Аж коли рідний батько навалився на дочку всією вагою, Майя його вдарила — спершу Мирон навіть не міг збагнути, що трапилося, чомусь вперто не вірив, що це могло статися.

Дівчина побігла. Рух її ніг був недоладним, майже як у дитини, яка нещодавно навчилась ходити, проте Майя не дозволяла собі зупинитись. Не тямлячись від шоку й свіжої злості, яка шалено закипала в грудях, Мирон кинувся навздогін. Бачачи перед собою сідниці, ці сірі овали спокусливої плоті під світлом мертвих світил, він еякулював, відчуваючи, як краплі теплої сперми бризкають на внутрішній бік стегон.

ЯК ЖЕ ТИ ДАВНО ЦЬОГО ХОТІВ, ПРАВДА? НЕ ПРОМАХАЙ ШАНС, НЕ ДАЙ ЇЙ ПІТИ. ТИ АБО З НЕЮ, АБО НАВІКИ ПОМРИ.

Мирон наздогнав її в коридорі. Хотів схопити за волосся, але вийшов поштовх в плечі — Майя втратила опору й налетіла на одвірок. Почувся глухий удар, зойк, а тоді Мирон вчепився в дівчаче тіло — його пеніс був знову ерегований. Кілька хвилин блаженства розтягнулись в калейдоскоп почуттів, які дарували задоволення й боліли, і коли все закінчилось, чоловік ще якийсь час лежав зверху на дочці, віддихуючись.

Рахуючи удари серця. Свої. Її. Коли несподівано зрозумів, що серця дочки не чути.

Нічого не чутно, навіть дихання. І затримавши своє, Мирон раптом збагнув, наскільки в домі було тихо.

Відчуваючи холод в кінцівках, чоловік обережно обернув дочку горілиць. Побачив лице, з грудей вихопився не то стогін, не то протяжний вереск, і він мимоволі затулив долонею рота.

Вище правої брови кістка черепа ввалилась всередину, обвите волоссям чоло заливала свіжа кров.

— Доченько, ти чуєш мене, доченько, прокинься! — в паніці Мирон взявся трясти дочку.

Але Майя не прокидалася, Майя була мертвою знову — за якихось пів години від свого другого дня народження дочка померла, вбита руками батька. Якийсь час він продовжував термосити обм'якле тіло, ляскати по лиці, випльовувати ці пусті, ні гроша не варті слова, а коли нарешті прийшло холодне усвідомлення, задер голову й пронизливо заволав, і тиша довкола розбилася, наче скло.

ТИ ЗҐВАЛТУВАВ І ВБИВ РІДНУ ДОЧКУ.

Ось, знову прошепотіло те безформне й чорнороте в глибинах свідомості, насміхаючись.

ЧИ НАВІТЬ НЕ ТАК — СПОЧАТКУ ВБИВ, АЖ ТОДІ ЗҐВАЛТУВАВ. ПЕТРАЄШ? ТИ ТРАХАВ ДОЧКУ, ТА ЩЕ Й МЕРТВУ — НУ Й ВИБЛЯДОК, ПРОСТО ПЕРЕВЕРШУЄШ САМ СЕБЕ.

Ванна. Ця думка прийшла несподівано, вселяючи надію.

Майю ще можна воскресити. Вода досі там — вже використана, брудна, але що, коли вдасться?

«Ні це безумство ні вона мертва я проїбав її сука я все проїбав...»

Але попри крик в голові, що залишався, мабуть, тим єдиним відгомоном іншої людини, доброї людини, яка стримувала в собі диявола, аби не скривдити інших, Мирон таки зіп'явся на ноги й потягнувся до мертвої дочки. Щось роздвоїлося в ньому — може, саме в ту мить, коли він вбив совість і вирішив віддатись жаданню. Щось змінилося, коли він випускав своє зіпсоване сім'я у власну дитину, і тепер той голос міг лише безнадійно волати до залишків розбитого розуму, що втратив керування над тілом, яке піддалося липкій чорноротій сутності, яку вже було не спинити.

Води виявилось надто мало. Поклавши тіло Майї назад у ванну, Мирон нарешті збагнув — нічого не вийде. Вона не поміщалася. Для тієї сухої мумії води було вдосталь, але не тепер, не для того, щоб сховати в собі тіло, яке нещодавно було живим.

Крізь зціплені зуби Мирон видав протяжний звіриний звук, яким гудять до стін та медперсоналу давні пацієнти психдиспансерів. Чоловік в паніці взявся крутити тілом Майї, тиснути на грудну клітку, всіляко примощувати кінцівки в цьому новому гробі, що мав дарувати життя, але ті ліниво, мовби знущаючись, не хотіли триматись смиренно, виступали з-під води, мляво розбризкуючи холодні краплі.

ЦЕ СМЕРТЬ З ТЕБЕ СМІЄТЬСЯ, ХІБА НЕ БАЧИШ, ВИБЛЯДКУ? ТИ ДУМАВ ВКРАСТИ ЇЇ В СМЕРТІ, ТА ЩЕ Й ПОГЛУМИТИСЬ — ЯК ТО КАЖУТЬ, І РИБКУ З’ЇСТИ, І НА ХУЙ СІСТИ, АЛЕ ТЕПЕР СМЕРТЬ ТЕБЕ ГРАЄ У ВСІ ДІРКИ. СМЕРТЬ ЗАВЖДИ СВОЄ ЗАБИРАЄ Й ТРАХАЄ ОСТАННЬОЮ, ПРОКЛЯТИЙ ТИ ЗБОЧЕНЦЮ!

За кілька хвилин вода стала темною від крові. Ревучи й зминаючи кулаки, Мирон вперто пробував далі: повертав боком, на живіт, складав ноги в колінах, адже кляті коліна найбільше виступали, ноги, бляха, що робити з її йобаними ногами?!

ТОБІ ВЖЕ НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЗАСАДИТИ? ЗАНАДТО ХОЛОДНА ЧИ ЗАНАДТО МЕРТВА, ГА, ВИБЛЯДКУ?

Він вже мокрий, сірий светр набрався скривавленою водою й холодив тіло, мов чужа мертва шкіра. Єдиним виходом було долити звичайної, але усвідомлення, що Мирон надто наблизився до припустимої межі, після якої, як стверджували всі роти світу, вода втрачала свої властивості, не дозволяло наважитись. Він не знав, що робити, не знав, курва, будь воно все прокляте!

Кусаючи губи, Мирон щосили натиснув на коліна, однак голова й плечі одразу висунулись, хлюпаючи кривавими бризками. Вилаявшись, чоловік вкотре спробував обернути Маю на бік, а тоді вкласти тіло так, щоб спина й гомілки впритул торкались бортів ванни, застрягнувши. Він намагався, однак мокре тіло вислизало,  пробував ще і ще, відчуваючи в роті солоний смак крапель, мокрий з ніг до голови. Мирон чув, як хрустять кістки, вивільняючись із заглибин суглобів — кінцівки Майї вигинались в його руках під химерними неправдоподібними кутами, мовби намальовані рукою душевнохворого художника.

— Давай, — сопів він, поки з кутиків губ скрапувала слина, а ошалілі очі горіли червоним безумством. — Давай, ну давай, сука, блядь!

Від почуття власної немічності Мирона охопила така лють, що він все облишив й заходився трощити кімнату. Під руку попадалось все: мило, шампунь, зубна паста, щітка, бритви, пінки для гоління, кришка унітаза, чашка, полиця верхня, полиця нижня, йоржик, мийні засоби, дзеркало — о, так, він розбив його кулаком, проте не так дзеркало, як себе в ньому, — проте гострі скалки під шкірою та біль не зупинили, чоловік продовжив цей божевільний танок руйнування, аж доки не впав на коліна, знесилений.

Чоловік поглянув на свої руки — ті були збиті в кров й пульсували болем, проте йому було насрати. Майя, Майя, Мирон не припиняв думати про дочку, про те, що накоїв. Він застогнав, вчепившись собі в обличчя.

ТИ Ж МОЖЕШ ЇЇ ВЕРНУТИ, ВИБЛЯДКУ. РОЗПЛЮЩ ОЧІ. НУМО ЗГАДАЙ, ЩО НЕСУТЬ ТІ, В КОГО ТРУПАКИ ЛЕЖАТЬ В ТРУНІ ДЕСЯТКИ РОКІВ? ЩО НЕСУТЬ ТІ, ХТО ТРИМАЄ В РУКАХ ОСТАНКИ СИНІВ ТА ДОЧОК, ВБИТИХ НА ВІЙНІ?

Глибоко дихаючи, Мирон монотонно погойдувався, заплющивши очі, аж доки не опанував себе настільки, що зміг встати на ноги. Крокуючи, мов п’яний, чоловік вийшов з будинку. З покусаних до крові губ час до часу злітало ім’я дочки.

В гаражі серед безладу інструментів він знайшов те, що малював в його уяві чорноротий голос — ножівку для різки металу. Руки тремтіли, але Мирон знав, що зробить це. Не тому, що міг — в нього не було іншого вибору.

Двері на ключ не зачиняв. Ліля й так не прийде — він не знав напевно, але був в цьому впевнений. Колишня дружина, мабуть, померла тоді, коли побачила розриту могилу.

ГОЛОВНЕ НЕ ПЕРЕСТАРАЙСЯ, ЛЕЗО В ТЕБЕ ОДНЕ, А МАГАЗИНИ НЕ ПРАЦЮЮТЬ. СЛУХАЙ, І РОБИ ЦЕ СПОКІЙНО, БО НІКУДИ ПОСПІШАТИ.

І Мирон слухав — слухав, як у вухах шумить кров, як свище в ніздрях повітря, а його чорний рот шепоче, підказує й радить, як зробити все правильно.

Коли відрізав по коліно праву гомілку, його знудило просто у ванну. Відрізаючи ліву, щось сухо клацнуло в голові, і Мирон закричав, ніби враз виявив, що різав сам себе. Кров бризнула на лице, він спробував витертись, але та потрапила в око, і тепер світ набув кольору рожевого вина — наче скло, по якому тонко розмастили артеріальну кров.

Насилу закінчивши, Мирон спробував вкласти ампутовані кінцівки по обидва боки вздовж тіла, але ті не тонули. Від безнадії він вийняв два бліді обрубки й пожбурив в коридор, а тоді раптом вибухнув диким реготом, який перебивали ридання.

ТИ ЗМОЖЕШ, ТАК, Я ЗМОЖУ, ВОНА БУДЕ ЖИТИ, БУДЕ МОЯ, ЦЕ ВСЕ ЛЮБОВ, МОЯ ЛЮБОВ НЕ МАЄ МЕЖ.

Конвульсивно схлипуючи, Мирон змусив себе взяти кілька каменів, які до цього приніс з двору, і притиснути тіло Майї. Те потонуло, проте руки все одно стирчали з-під води.

— Сука, блядь, ААААА!!!

ТАК, Я ЗМОЖУ, ПРОСТО ЦЬОГО МАЛО, ТРЕБА ТРІШКИ БІЛЬШЕ, А ОСОБЛИВО РУКИ, ЦІ ЙОБАНІ РУКИ!

Мирон відрізав їх аж по плечі — з лютим пихтінням, скреготом зубів, кров’ю на очах та шаленим гулом в черепі. Його лице перетворилось на перекошену гримасу, очі палали жагою, а груди поодиноко здригались то від стогону, то від посміху.

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ МАЙЯ ЛЮБЛЮ ТИ БУДЕШ ТУТ ЖИВА ТИ БУДЕШ МОЯ МАЙЯ

По закінченні руки він теж відкинув, мов сміття, і нарешті це жахливо понівечене ампутаціями тіло, подібне до жертви жахливої війни, яку не вдалось врятувати, повністю вкрила вода. Якийсь час Мирон ще притримував камені, що притискали те, що лишилось від Майї, а коли вода почала іти брижами й набиратись чорнотою, чоловік відпустив й захоплено задивився на те, що відбувалося далі.

Дивись, дивись, не відводь очей, чорна ВОДА БУРЛИТЬ, ПІНИТЬСЯ, Б’ЄТЬСЯ ОБ КРАЇ, ЦЯ ЧОРНОТА САМ КОСМОС, І ЯКЩО ПРИДИВИТИСЯ, МОЖНА ПОБАЧИТИ ТИСЯЧІ КРИХІТНИХ ЧЕРВОНИХ ЦЯТОЧОК, СХОЖИХ НА СПЕРМАТОЗОЇДИ, НАБУБНЯВІЛІ КРОВ’Ю, ТІ ВДАРЯЮТЬСЯ В ТІЛО, ВИБУХАЮЧИ КРИХІТНИМИ НАДНОВИМИ, І ТІЛО ЇЇ КОСМОС, БЕЗМЕЖНИЙ ВСЕСВІТ, ЯКИЙ РОЗШИРИВСЯ Й СТИСНУВСЯ, АБИ НАРОДИТИСЬ ЗАНОВО, І ОТ ВОНА РОСТЕ, Б’ЄТЬСЯ З ТЕМНИХ ГЛИБИН НАЗОВНІ, Я БАЧУ, ЯК РОСТУТЬ НОГИ, ЯК РОСТУТЬ РУКИ, ПРОСТО НА МОЇХ ОЧАХ...

***

І знову возродилося життя з чорної від крові води — забило серцем, захлюпотіло водою в легенях, скрутилось судомами м'язів. Майя вчепилася в краї ванни, наче вода тягнула назад, не хотіла дарувати ще одне воскресіння, але дівчина продовжувала боротись.

Вклякнувши, Мирон прихилився. Спершу не смів, не наважувався не те що торкнутись, а навіть зустрітись поглядом — він міцно заплющив очі, наче це могло якось вберегти, сховати той жах, що скоїв.

Але слухати, як вона захлинається, а пальці зі скрипами ковзають об вогкі краї ванни було просто нестерпно.

Мирон розплющив очі. Тремтячи всім тілом, чоловік схилився до Майї, допомагаючи дочці сісти й відкашлятись.

Їй було холодно, погляд дівчини блукав, наче під дією наркотиків.

ВСЕ ПОВТОРЮЄТЬСЯ, БАЧИШ?

— Майє, я… — спробував вимовити Мирон, легенько притримуючи її за плечі. — Ох, Майє... доченько, я таке сотворив, ох, доченько, вибач, вибач.

Хворобливе дихання вихоплювалось з дівочих уст разом з краплинами води, і йому знов згадався пісок, море, дзвінкий дитячий голосок.

— Тату?

Мирон миттю вмовк і завмер, страхаючись навіть дихати. Розімлілий погляд Майї фокусувався на ньому, наче впізнаючи в батьку щось давно забуте.

— Де м-мама?

І знову її кличе, не даремно кажуть, що мама — то найближча жива душа серед усіх.

А ХТО Ж БУВ ПОРУЧ, КОЛИ ВОНА ПОМИРАЛА? НЕ ТИ, БО ТИ НЕ ЗАСЛУГОВУВАВ НАВІТЬ БАЧИТИ ЇЇ СМЕРТЬ.

— Ніби спала д-дуже довго, — стукаючи зубами, говорила Майя. — І так бо-боліло, а мама кудись вийшла, я к-кликала, де вона?

— Що? — від почутого Мирон нахилився ближче, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття. — Але ж ти... що ти останнє пригадуєш, доченько?

— Я ж к-кажу, мама вийшла, я хотіла її пок-кликати, але дихати н-не могла, я...

— Чшш, — він обережно прихилив її голівку до свого тіла й пригорнув.

— В тебе т-так серце б'ється.

— То від радості, — каже Мирон, і це справді так.

— А мама...

— Чшш, — шепче він, поправляючи її мокрі пасма. — Мама потім прийде.

— Так?

— Ага, — він усміхається, а серце б'ється, жар всередині тіла розгоряється все дужче. — Тільки пізніше. А зараз давай витремося і ти подрімаєш.

— Я померла, тату? — голос Майї тоншає від сліз.

— Це неважливо, доченько, зараз тобі треба поспати. А завтра — завтра все буде. Мама буде.

— Обіцяєш? — питає Майя.

Але він не відповідає.

Мирон допомагає Майї вилізти з ванни, а тоді бере на руки й несе в глиб дому, який ховається в чорноті ночі. Переступивши поріг спальні, батько й дочка зникають в прямокутнику темряви, куди не дістає світло з кінця коридору, яке нещодавно зустріло нове життя.

А тоді двері зачиняються.