Войовничий Варвар
Темноволосий хлопчик висів на перекладині серед шкільного двору. Портфель тягнув вагою донизу, тому він підстрибував та оновлював хватку. Натовп дітей, у кількох десятках метрів попереду, сунув до входу в школу. Одна фігура відділилася від натовпу та рушила до хлопчика. Зі скороченням відстані ставали помітними темно-синій портфель та біляве волосся. Руки зісковзнули з перекладини.
— Чого не заходиш? — новоприбулець із білявим волоссям заніс руку для гучного хлопку від привітання.
— Та не хо. — Мешканець перекладини як раз витирав спітнілі долоні об штани, аби привітатися.
Очікуваного хлопку не було, тому вони пробують іще двічі, а потім рушають до будівлі. Школа бринить гудінням початку уроку, забиває вуха.
Діти зникали у дверях класів, голоси гуділи цілісною симфонією, але стишувалися разом із дзвоником. Коли хлопці підходили до кабінету, прибиральниця вибігла з туалету та заволала до спорожнілого коридору, який вони саме полишали позаду.
Клас забитий дітьми, всі шуміли, розкладали речі та переповідали вихідні. Світловолосий здоровкався з однокласниками, а темноволосий пройшов позаду та дістався самотньої парти, вмостився та чекав. Учителька зайшла за хвилину, всі замовкли. На жінці сукня темно-зеленого фасону з яскравими жовтими квітами. Вона закинула журнал та особисті речі до шухляди, поправила каштанове курчаве волосся, та привіталася з класом. Урок тягнувся забутими зошитами та виправданнями.
У двері кабінету постучали, і за мить їх відкрила прибиральниця.
— Вибачте, Валентина Едуардівна, ваші «вумники» взяли та…
— Зараз, зачекайте… — вчителька підвелася та рушила до дверей, продовжуючи, — Зараз зʼясуємо.
Як тільки вона зникла — діти почали розмовляти. Сонце пригріло ліву щоку темноволосого хлопчика, лакований стіл учительки схожий на карамель, розливається у розтопленому меді і відблискує морем. На аркуші темноволосого хлопчика, випитаному в сусідки попереду, зʼявлялися спіралі та люди з паличок. Минуло кілька хвилин.
Вчителька повернулася та гукнула до дітей.
— Швидко збираємося. Виходимо, не панікуємо.
Діти збирали речі назад до портфелів, вдягалися, виходили по одному, поки вчителька чекала у коридорі. Темноволосий хлопчик стояв у кінці черги, вчителька розмовляла із прибиральницею. Біля парти білявого хлопчика стояв його забутий темно-синій портфель. Темноволосий повернувся до класу, аби підібрати, і при цьому проглянув місця біля інших парт. Тоді пішов знову до виходу з класу.
В коридорі було вже порожньо. Хлопчик завмер, аби прислухатися, але голосів не почув. Тоді повернувся до класу: шухляда не замкнена, з неї стирчить краєчок журналу. З відчиненого вікна не чутно ані звуку. Хлопчик виходив з класу і перечипився через відро, ледь встигнув ухилитися від швабри, що мітила йому прямо в потилицю. На долонях відчувалися крихти піску та бруду, поки він спирався руками на підлогу та підіймався на ноги.
Хлопчик пішов до вбиральні.
Зустріч
Вже біля входу до туалет в ніс вдарив сморід кислої сечі. По праву сторону — половина стіни вкрита плиткою, а інша половина — шпаклівкою. По ліву — білі силуети трьох умивальників, що ледь визирають із темряви. Єдине джерело світла: вікно попереду, в іншій кімнаті з туалетними кабінками.
Темноволосий підійшов до раковини, сморід посилювався: один із умивальників був наповнений водою, шматками паперу, шмарклями та бозна-чим іще. Хлопчик підійшов до наступного в черзі, відкрив кран та почав мити руки, і при цьому не дихав, аби сморід не став його частиною. Ані рушників, ані працюючих сушарок, тому хлопець озирався в пошуці сухості. Він підняв голову, слідуючи за тріпотінням пташки десь під стелею, а коли опустив погляд назад — щось у куті привернуло його увагу.
Очі звикнули до темряви шкільного туалету, і тепер було видно, що в лівому куті, одразу біля дверей, хтось стояв. Силует, самі лише обриси: широкі плечі, вбрання, схоже на халат, довге волосся, краєчки трохи розпатланої бороди виднілися на фоні побіленої стіни. Лівою рукою чоловік підтримував вбрання під грудьми, а праву простягнув до хлопця. Як тільки останній почав плакати — чоловік заговорив: його голос впевнений та ніжний.
— Не лякайся, синку, я тебе не скривджу.
Хлопчик зиркнув на двері, на чоловіка, знову на двері. Згадав порожні коридори, проштовхнув слину горлянкою.
— Люди помиляються. Навіть я помиляюся, це прийнятно. Але треба виправляти помилки, повертатися обличчям до темряви власними руками зітканої.
— Я хочу піти… будь ласка…
— Терпіння, синку. — Чоловік поклав праву руку на груди та продовжив. — Ми можемо робити лише небагато, лише зовсім трохи, але цього достатньо. Підійди до мене, синку.
Темноволосий хлопчик позадкував.
— Я сказав підійди, дитино!
Голос чоловіка прогримів позаду хлопчика, луною завирував навколо молодого тіла, та залетів подихом назад до рота серед бороди. Ноги хлопчика почовгали назустріч чоловікові: невпневненно, зі страхом сильнішим за всі до цього. Але із захопленням.
— Я подарую тобі правдиві очі, а ти маєш допомогти тим, хто не бачить. — Чоловік провів рукою до забитого гидотами умивальника, і повільно опустив туди великого пальця. Потім підняв руку та простягнув до хлопця. Краплі падали на ніс темноволосого, чотири пальці сперлися на маківку, а великий вологий палець ніжно торкнувся лоба, та почав вести горизонтальну лінію. Чоловік продовжив. — Вони загубили свій шлях, збилися зі стежки своєї.
Коли горизонтальна лінія була завершена, чоловік підняв пальця, і торкнувся чола вгорі, під самою лінією волосся, та повів донизу.
— Але будь обережний — вони брешуть так давно, що й самі забули правду.
Палець пересік горизонтальну лінію і тепер спускався до носа.
— Ти маєш бачити крізь маски настільки давні, що вони зрослися з обличчям.
Коли палець закінчив свій шлях униз, потилицю полоскотала ніжність, і чоловік повернув свою руку до обʼємного одягу, ховаючи серед складинок.
— Йди, дитино.
Хлопчик побіг до виходу, і лише потім згадав, що забув портфель товариша позаду. В коридорі почулися голоси дітей. Вони як раз заходили назад до класу, а прибиральниця драїла брудну підлогу біля перевернутого відра.
Хлопчик прибився до однокласників та торкнувся долнею лоба: він був сухий. Біловолосий махав до хлопця рукою. Останній посунув до нього із бажанням розповісти про чоловіка, але побачив на його спині темно-синій портфель, і злякався ще сильніше.
— Ти де був? — запитав біловолосий.
— У вбиральні.
Дивина
Темноволосий чекав біля столу вчительки та не сідав за парту. Поки решта дітей розкладали речі — ніхто не звертав на нього уваги, але коли минуло кілька хвилин, а хлопчик досі стояв, однокласники стали придивлятися пильніше. Хтось вигукнув, аби він сідав, на що хлопчик відповів:
— Мені треба вчителька.
Двері відчинилися приблизно за хвилину. Діти встали, привітали її знову і всілися назад за парти, ніби нічого не трапилося. Проте хлопчик, здавалося, побачив привида.
— Чого стоїш? — вчителька пройшла повз нього та сіла за стіл. Тоді повернулася та запитала. — Ну? Сідай давай.
— А ви… хто?
Хлопчик стримував тремтіння всім тілом, і чоло його спітніло, вологе знову.
Те, що це була жінка, хлопчик зрозумів за підборами, та тим, що в цій сукні ще півгодини тому була жінка. Але це була не вона, не вчителька, точно. Її ноги закінчувалися туфлями, але ікри та стегна були з металевої труби, яка, коли вона присідала, оголювала рожеву шкіру, крізь яку просвічувалися кістки. Плаття було натягнуте, ледь не репалося, бо тіло її було ідеально круглою трубою, і згинатися, як хлопчик зрозумів — або сподівався, — не могла. Місце, де мала бути шия, також було трубою, а на її кінці видно було великі людські очі та вкриту пірʼям, з клювом посередині, морду птаха.
— З тобою все нормально?
Хлопчик зиркнув на однокласників, але вони вели себе так само, як і раніше.
— Можна… в туалет?
— Та тільки ж зайшли в клас!
— Будь ласка…
— Йди, тільки швидко.
Хлопчик озирався біля дверей, виглядаючи прибиральницю, чи когось, хто міг вештався коридорами серед уроку, і коли впевнився, що ніхто не помітить його дивної поведінки, побіг до туалету в пошуках чоловіка.
Раковина зі стоячою водою була порожня, лише сморід залишився той самий.
— Агов! — хлопчик стишив голос та зачинив за собою двері.
Підійшов до одного кута, до іншого, перевірив кабінки. Тоді відкрив кран та вмився холодною водою, витираючи обличчя рукавом. Схопився за дверну ручку, плануючи втечу зі школи, але знову почув тріпотіння крил. Затамував дихання, зачекав. Пташка билася десь угорі, над дзеркалами. Хлопчик підійшов ближче, придивився до темного кута під стелею, і впізнав у плямі маленьку вентеляційну решітку.
Темноволосий сперся руками на побілку, ногами став на раковину й лише краєчком пальця дотягнувся до решітки. Спробував ще кілька разів, потім зістрибнув, побачив на відрі біля входу до кабінок швабру та почав піддівати нею решітку, аж поки вона не впала, залишивши на раковині подряпину. Тоді він постучав шваброю по краєчку вентиляції, але нічого не трапилося. Лише тихе тріпотіння крил чутно поміж ударів. Хлопчик перевернув деревʼяну швабру широкою частиною вгору та засунув під кутом у отвір, обережно підштовхуючи те, що було всередині, до краю, і готувався ловити пташку, як та впаде. Чутно було, як щось шкребе поверхню, потім краєчок визирнув із отвору і впав униз. Хлопчик відкинув швабру, але зловив не птаха зовсім, а старий зошит із задубілими сторінками. Тріпотіння припинилося, темноволосий підійшов до вікна біля кабінок, аби можна було прочитати.
Це був зошит із хімії учениці восьмого класу Валентини Б.
Імʼя видалося знайомим, як може знайомим видаватися імʼя, але прізвище він побачив уперше. Хлопчик гортав формули та дати уроків, аж поки не догортав до чистих аркушів. Тоді пожбурив зошит до смітника та повернувся до вентиляції, підняв швабру з підлоги і, коли та була на висоті отвору, почув тріпотіння знову. Тільки тепер із кімнати з кабінками.
Хлопчик повернувся до зошиту та гидуючими пальцями взявся за краєчки, аби погортати ще раз, цього разу не зупиняючись на порожніх аркушах. На двох останніх сторінках були надписи, а поля навколо вкриті намальованими пташками, галками.
Запис перший.
Він гарний і не бридкий, як решта. Сьогодні поділився булочкою.
Запис другий.
Ми були на майданчику, коли помітили пташеня. Воно випало з гнізда і ледь рухалося. Він сказав, що воно помре, а я сказала, що його треба врятувати. Він погодився, і я пішла за медсестрою. Верталася я, правда, не з нею, а з новою прибиральницею. А коли повернулася до майданчику — пташеня вже зникло. Я запитала в нього «Що ти накоїв?», а він тільки висів на своїй дурній перекладині й відповів «Не сердься, все добре». Я заплакала та побігла геть. Ідіот, як і решта.
Третій запис.
Бачила його знову, коли з мамою ввечері проходила повз школу. Щось майстрував на майданчику, щось із перекладиною. Мабуть ремонтував те, що поламав. Він, насправді, не дуже гарний. Мені здалося просто.
Хлопчик перечитав другий та третій записи кілька разів, і тепер перечитував іще раз, стоячи на вулиці, перед перекладиною, на якій висів зранку.
Залізна конструкція пофарбована в червоний та зелений. Труба вкрита чорною, затертою резиною, а по боках стирчать деревʼяні затички, набагато новіші, аніж він очікував.
Темноволосий спробував відкрити їх, але не зміг. Спробував піддіти нігтем, але злякався, що зламає ніготь. Тоді підняв із землі камінь та вдарив кілька разів, випадково зачепивши залізо. Гучний стук привернув увагу прибиральниці, яка побачила його з вікна другого поверху, і тепер спускалася сходами, бурмочучи щось.
Коли вона була вже на вулиці — почала кричати на хлопчика, а той як раз надщербив затичку з однієї сторони й тепер встромив камінь, аби мати важіль.
Затичка коркою шампанського відлетіла в сторону. Хлопчик відкинув камінь та став навшпиньки, аби зазирнути в трубу. Прибиральниця посилила крик, коли побачила, як відлетіла частина перекладини, та занесла швабру над головою.
— Ти шо робиш, паскудник?
Хлопчик відстрибнув у сторону та вказав на трубу.
— Самі гляньте, як забули!
— Шо ти мелиш? З якого класу? Який урок?
— Хімія в мене, з Валентиною Едуардівною.
— Ану назад до класу!
— Не піду! Покличте її сюди, тоді — піду.
— От дурне…
Прибиральниця схопила хлопчика за рукав, але той обійняв опору перекладини, і скільки жінка не тягнула його — темноволосий не піддавався. Тоді вона заговорила словами, які хлопчику не можна було говорити, і випадково зачепила шваброю перекладину. Побачила отвір усередині, наблизилася й зазирнула.
— Ти що наробив?
— Це не я… Це її однокласник зробив. Тоді, на майданчику. Вона ще вас покликала.
— Звідки ти…
Прибиральниця торкнулася пальцем того, що було всередині, гаркнула на хлопчика ще раз і наказала чекати на вулиці, поки вона не повернеться разом із учителькою. На чекання пішло десь пʼять хвилин.
Хлопчик сподівався, що жінка помітить зміни у Валентині Василіївні, побачить трубу з клювом, на якій було натягнене плаття вчительки, але вона лише назвала її імʼя та побатькові і розповіла про вандалізм у виконанні темноволосого, вказуючи на сховок у трубі. «Вчителька» наблизилася до отвору, заглянула та озирнулася до хлопчика, який заговорив до неї перший:
— Це він їх заховав… Ваш… однокласник, так?
Сльози викотилися з людських очей вчительки на клюв, а залізні руки з труби потягнулися до сховку.
Маленькі скелетики пролежали всередині так довго, що хлопчик очікував їх перетворення на пил одразу, як сонічні промені торкнуться білосніжної поверхні. Один, ще пара, вже десять: тулуб, зроблений із залізної труби, мʼякшав, плаття лягало на звичне людське тіло, а клюв розчинився у повітрі та перетворився на знайомий ніс. Вчителька плакала, прибиральниця заспокоювала її, а темноволосий хотів повернутися до класу, забрати речі та побігти додому.
Проте як тільки він відійшов на кілька метрів від перекладини, удалині зʼявився — чи може стояв там увесь час? — чоловік із довгим волоссям та суцільним, як жіноча сорочка, халатом. Він стояв далеко, його обличчя — розмита акварель форм. Він знову звільнив руку з-під складинок свого одягу та вказав пальцем кудись праворуч, в інший бік школи. Хопчик прослідкував за рухом, і бачить як з-за кута визирав чоловік: він ховався за рогом, поки споглядав учительку з прибиральницею, а вчителька час від часу зиркала на нього. В чоловіка цього не було рук, лише перевернути хрести визирали з-під рукавів.
— Та скільки можна… — хлопчик шепоче про себе та рушає до чоловіка з хрестами, коли той як раз зникає за рогом, з-за якого виглядав. Поки темноволосий наближається, згадує де бачив його раніше: кожна облуплена стіна, поламаний кран, електрика та вікна — різні матеріали та шкільки проблеми, але один і той самий шкільний завгосп.
Скульптор
Хлопчик стояв на порозі кабінету трудових навчань, вхід до якого знаходився збоку школи: двері врізані в стіну, до яких ведуть самотні облуплені сходи, а всередині — лише одна кімната, відокремлена від решти будівлі. Всередині нікого та й саме приміщення не використовувалося вже з півроку, бо вівся ремонт. Проте зараз двері були відчинені, а чоловіка всередині не було. Ну і слава… ну і добре.
Столи накриті газетами, фарбою та слідами чоботів; подрані мішки з будівельним сміттям стоять під стінами. Урок хімії мав скоро закінчитися, тому хлопчик бажав скорше знайти причину другого за день прокляття.
Я випадково переплутав пропорції розчину, і він звисав зі стін, ніби використана, набрана слини жуйка; ніби шмаркля. Спробував вирівняти її шпателем і форма піддалася, хоч і була густішою, ніж зазвичай. Торкнувся її пальцем, і вона показала мені чіткий відбиток. Для мене еемає нічого дивного у різноманітних площинах та фігурах, нічого звабливого не може зʼявитися в уяві.
Але відтворення…
Хлопчик зазирав під столи, рухав ящики та козлів, але не міг знайти нічого, що вказало би на початок ланцюга. Лише біля вікна, коли хлопчик виглядав чи не помітив хтось його несанкціонованого проникнення, вступив ногою в цемент, і вологий гливкий звук затягнувся, аби повторитися, аби потім повторитися ще раз. Тоді темноволосий підійняв шматок деревини та штрикнув у розчин, і звук знову лунав підробленим повторенням. Єдине що змінилося цього разу — його перервав чоловічий голос:
— Що треба, га?
Після невдалих спроб ліпити в руках, я зробив собі деревʼяний постамент із найдовшим цвяхом, що зміг знайти, посередині. Тоді все розпочалося всерйоз.
Скульптурний пластилин коштував небагато, але зарплатня шкільного завгоспа змушувала бюджетувати й такі покупки. Тому узяв за правило собі: один брусок на один проєкт. А для проєктів брав усе, що знаходив удома.
Першою скульптурою стала репродукція картоплі один до одного. Пальцями я намацував вигини та паростки, відтворював кожну деталь наскільки міг. І, як очікувалося, головне було почати, бо потім пішло набагато легше.
Я робив мініатюри книжок, годинників та столових приборів. Сама нудьга, взагалі нічого складного. А потім узявся за штучні квіти, і тут довелося порушити власні правила та витратися дай Боже.
Під нігтями тепер вічний колір болота, вчуся працювати з маслом та водою, і пелюстки поступово набираються рис цікавих та рельєфних. На мою думку — ці репліки живіші за оригінал.
— Я шукав… вас…
— Мене? Для чого?
На вулиці, там, за кутом, хлопцю здалося, ніби чоловік тримав хрести під довгими рукавами. Але тепер усередині, коли завгосп знімав спортивну куртку, темноволосий помітив, як шкіра на його передпліччях закінчувалася за десять сантиметрів після ліктя, а далі стирчала лише роздвоєна кістка, яка потім сходилася в одну суцільність, темнішала від класично-білого до обсидіаново-чорного, металевого, і роходилося у розпʼяття. Ані тобі пальців, ані нігтів, лише чорні, ідеальної форми хрести.
— Ми… знайшли на майданчику… прямо в трубі…
— Бачив. І шо?
— Вчителька думає, що ви…
— Я нікуди не піду і нічого не скажу. Я… я пообіцяв.
Я відтворив першу сторінку газети з усіма надписами на ній. Вчуся працювати стеками, виходить, якщо можу так висловитися, чудово.
Зробив шафу з усіма ручками, розсувним склом та полицями. Туди йдуть раніше створені мініатюри з книжок. Мої руки ніколи так детально не досліджували папір.
Коли впевненість досягла потрібної відмітки, взявся за бюст, який дістався від мами. Якийсь англійський письменник, не знаю як його звуть. Курчаве волосся, високий лоб, маленькі очі. Мої пальці обмацали кожний сантиметр його голови, а пластилін набрався англійської вдачі.
Його вуста були проблемним місцем: занадто тонкі, як на мій смак. Намагався зрозуміти їх форму, кількість складинок шкіри, довжину, та ширину. Але під час мого дослідження вуста бюсту розчепилися, і він мене вкусив.
Я зівсковзнув зі стулу, впав на підлогу, та позадкував від голови письменника. Він, мертвий, неживий роками — повільно повертався до мене. Порожні, маленькі очі наливалися темно-червоним, а посередині зʼявився овал із гострими вертикальними кутами. Погляд письменника бігав кімнатою, — мабуть стрибав моїми скульптурами, — і тоді окроплені кровʼю нерухомі вуста промовили:
— Будеш моїм пішаком, дурник. Будеш лялькою у моїй власності.
— Я викину тебе на смітник! Стули пельку! — Переляканий, я міг лише погрожувати.
— Я навчу тебе ліпити все, що забажаєш. Відтворювати життя видатніше за саму природу, за цього вашого «Бога».
Норов мій стишився на хвильку, аби дати волю словам:
— А… а з мене що?
— Хе-е-е… Памʼятаєш пташеня?
Хлопчик перелякався, бо завгосп із руками-хрестами був налаштований вороже.
— Я не забовʼязаний розповідати… тим паче тобі!
— Але вам же погано!
— Мені? Пф-ф-ф, мені краще за всіх!
Хлопчик перевів погляд на хрести та відповів:
— Ви не бачите, що бачу я.
— А ти — що бачив я!
— Але ж… але ж вона…
— Що?
— Вона плаче там…
— Хто? Валя?
І хлопчик розповів, що коли вчителька побачила пташок — заплакала так гірко, ніби втратила останню надію. І що подумала, — тут уже хлопчик додав свою інтерпретацію, аби посилити ефект, — що завгосп насправді робив це все їй на зло.
— Ні, ні, я ж це не проти неї! Просто… просто таткові треба було мʼясо маленьких пташенят, та й усе.
— То скажіть їй це!
— Вона не зрозуміє…
— Тоді брешіть, але робіть уже хоч щось!
— Та я… я ї не треба, особливо після того, що зробив.
— Вона дивилася на вас увесь час.
— Тому що я наробив поганих речей…
— Тому що вам треба це виправити!
— Але ж…
— Я скажу їй, що вам усе одно!
— Ні! Ні, я… я поговорю з нею… поговорю.
Чоловік розвернувся до дверей, вибіг на вулицю, але повернувся по спортивну куртку. Вдягнув її, застібнув блискавку, ледь не зачепивши шкіру на шиї, поглянув на хлопця і запитав:
— Нормально?
Темноволосий кивнув. Чоловік кивнув у відповідь і вибіг на вулицю знову, аби повернутися за кілька секунд.
— А тобі хіба не треба на уроці бути?
— Ні, бо моя вчителька чекає на вибачення!
— Бач, вумнік який. Ану виходь! Мені треба кабінет зачинити.
Хлопчик вийшов, прослідкував поглядом за руками-хрестами та колись-трубою, які ніяково розпочали перервану двадцять років тому розмову, і пішов до класу. За кілька хвилин, попри питання однокласників, хлопчик вискочив зі школи, і тепер стояв біля воріт, виглядаючи бородатого чоловіка з довгим волоссям, якого ніде не бачив. Заспокоєний, темноволосий побіг додому.
Мама повернулася з роботи ввечері, запитала як у хлопчика справи, як минув день. Він лише відповів:
— Тепер ходитиму в туалет тільки вдома.
