Ваба

        — Так а вмієш що?

        — Ну, я…

        Високий широкоплечий чоловік стояв перед багатою хатиною, споглядаючи не стільки обличчя, скільки маківку молодого хлопця. Останній тремтів від низького голосу хазяїна, і не знав що відповісти, аби взяли на роботу.

        — Чого мовчиш?

        Чоловік вичавлював із себе слова, аби показати хлопцеві свій авторитет, але той мав очі, що нагадували щеня, а за ними, хоч і не підкріплена знаннями, світла голова. Як і в чоловіка колись.

        — Вибачте, я… допоможу з чим завгодно, хазяїн. Може чого не знаю, але навчуся.

        — Навчишся, кажеш?

        — Ну, старатимусь. Обіцяю.

        — А як не вийде?

        Хлопчина підвів погляд та глянув чоловікові прямо в очі. В нього зчепилися вуста, очі мружилися.

        — То піду.

        Чоловік втримався, аби не пригорнути сироту, вичекав кілька секунд і кивнув.

        — Житимеш біля кухні, поки побудуємо приміщення біля хліву.

        Хлопець посміхався і кивав на вказівки, затягнуті звуки, займенники та прикметники.

        — Хапай торбу й пішли. Покажу що до чого. Орест, вірно?

        Хлопець кивнув та підхопив торбу, вкутану буйною травою.

        Вчитися розчісувати коней, лагодити дах та майструвати нові лавки. Також, треба прибирати стайню та виносити гидоти на яму. Орест слухав уважно, хоч і кивав вже з меншим запалом.

Інші робітники, біля яких вони проходили, витирали руки, бо хазяїн вітався з усіма за руку, а біля жінок та дівчат легенько схиляв голову. На «ти» хазяїн звертався до молоді, а до однолітків чи старших — на ви. До нього ж усі зверталися «Антипович».

— Ну, Оресте, братимешся?

— Так, пан Антипович.

— «Пан» — не обовʼязково.

— Та незвично якось, знаєте.

— Ну, звикай. То за що братимешся?

— Та я… зі стайні, якщо ви не проти.

Хлопцеві так страшно було братися за інші справи, аби не замастити писок на першій калюжі, що знайома лопата й бруд виглядали більш привабливими. Антипович лише кивнув та вказав на літнього чоловіка.

— У Василіча питайся за лопату. Він все розповість.

— А як не розповість?

Антипович бажав усміхнутися, але стишив емоції вчасно, саме коли повертався до хлопця.

— То питайся в мене. Я точно розповім.

Хлопець кивнув до Антиповича та пішов до літнього чоловіка, чия борода звисала, як стріха обідраної халупи, і діставала аж до самих грудей.

— Вітаю! Мене звати…

— Я не глухий, чув вашу розмову.

На диво, Василіч звучав молодшим, аніж виглядав.

Це був худий чоловік із майже чорного кольору шкірою, який скидався на бурлака з картини більше, ніж на селяна робітника. Але то може через те, що між бідняками й бурлаками різниця у свободі — лише на обіцянках.

Василіч простягнув кістляву руку та привітався, тиснучи долоню хлопця такою ж прихованою, неочікуваною силою.

— Не треба «Василіч». Просто Богдан.

— Орест.

— Та чув же, не глухий.

Чоловік провів хлопця до сараю, показав куди скласти клунки, де взяти лопату та маленького возика для гною, і провів до стайні, називаючи коней за іменами. Тоді зупинився біля одного з них, від чиєї стайні смерділо найсильніше, та сказав:

— Тут уже тебе не дочекалися, Оресте.

Хлопець схопився за лопату та почав накидати на воза, поки Богдан розповідав йому про хазяйство та хазяїв. Лише на питання про минуле Орест нічого не відповідав: тільки опускав очі ще нижче, ніби встромляв погляд у кизяки поруч із лопатою.

— Скрутні часи, скрутні… Та надію маю, що колективісти щось зроблять.

— Глянемо, Василічу.

— Богдан! Я ще не такий старий.

Бородатий сухий чоловік різко схопився за возик та підняв, відірвавши колеса від землі. Орест засміявся, поки Богдан пикував. Але попри сміх, хлопець продовжував носити лопату за лопатою. Богдан це зауважив.

— Куди поспішаєш, га?

— Так праця ж.

— Ой, дурне ще…

Богдан похлопав по деревʼяній загорожі та рушив до виходу, біля якого кинув на останок:

— Спину не надірви, трудяга.

Орест навантажив воза, закинув лопату й рушив до ями. Почав розвантажувати, розкидати гнидники, і сморід розносився хазяйством сильним вітром з річки, яка непомітно текла повз. Коли вітер стих на мить, а лопата летіла до цілі, хлопець почув сміх.

Крізь стару, похилу яблуню проходили чисті вбрання й тендітні ручки. Молоді дівчата пробігали десь повз, поодаль хлопця. Їх обличчя — шматки образів, вуст та звуків; очі переливаються стиглими яблуками та листям зеленішим за ряску. Одна з натовпу зупинилася біля дерева, аби зірвати собі солодощів, що від них медом несло аж до іншого берегу річки. Гілка нахилилася під тягою білосніжних пальців, і коли різко відпустила, а гілка подалася вгору — обличчя з маленькими темними очима зиркнуло на хлопця. Орест зніяковів та потупив погляд, беручись за лопату, аби повернутися хутчіш до знайомої смердючої ями. Різко вдарив у купу смердоти, почав розкидати, і, коли почув, як щось вдарило в ногу — розвернувся.

До його ніг підкотилося надкусане яблуко, гілка хиталася вже повільніше, а дівоче обличчя зникло, ніби його й не було, ніби це жартівниця-яблуня змалювала обличчя з хмар та солодкого тіста. Орест перевірив навколо, нахилився, аби взяти яблуко та підніс ближче до обличчя. Струсив пилюку з піском, витер рукавом, і вкусив у тому ж місці, де покоїлися відбитки незнайомих зубів. Здалося не стільки солодким було червоне яблуко, скільки залишки її слини.

Хлопець сховав яблуко до кишені та повернувся назад до праці, і саме в цей момент, далеко за ямою, щось шубовснуло об воду. Орест розчинявся у фантазіях і не звернув на те уваги. Лиш вітер грався з водяною поверхнею, особливо там, звідки розходилися тепер кола. Звідки тінь під водою рушила далі річкою.

— Одне тільки, не більше.

— Тату, ну хіба дурна коней труїти?

Орести привітався з Антиповичем, поки той гладив коня. Чоловік як раз привів доньку, аби коней вигуляти. Хлопець почервонів, коли побачив маленькі чорні очі, що примарилися серед гілля.

— Моя донька — Оксана. — Тоді Антипович вказав на хлопця. — Орест новенький в нас, на днях розпочав.

Хлопець зиркнув на ті отруйні очі, кивнув та сховав погляд. Антипович задоволений був такою повагою молодого сироти, бо цей переляканий погляд означав, що авторитет усе ж таки вдалося довести. Оксанці ж ніби й не почулося навіть його імʼя — так швидко вона стрибала поміж конями, ніби ті цікавіші за робітника.

Поки Антипович обговорював поїздку з Богданом Василічем, Оксана пестила коня, і, поки той трощив щелепами яблуко, яке йому підсунули разом з кісточками та хвостиками, дістала з кишені друге. Орест збентежився та глянув на дівоче обличчя, а та лише притиснула власні вуста вказіним пальцем та додала тварині ще трошки солодкої отрути.

Хлопець допоміг хазяїну вивести коня, а Оксані в поміч був Богдан. Орест напрягався як міг, будь-яку роботу, важку справу шукав, аби червоні його щоки мали видиму причину, крім молодої дівчини.

Оксана з батьком повільно рушили територією.

— Нам би з тобою стільки грошей мати, аби кататися на конях й не думати ні про що, га?

Хлопець кивнув би на будь-що з Богданових вуст, бо хоч і прибирав у стайні, а подумки їхав верхи поруч із нею замість батька, і готовий був надкусувати всі яблука, ковтати з кісточками та хвостиками та гіллям, що вона б сунула йому до рота.

Повернулися за годину. Дівчина зістрибнула з коня і Антипович запросив Богдана на місце доньки, аби показати повалений паркан та трухляві дерева, що потребували його турботи.

— Підготуй води, Оресте. І їжі коням насип.

— Добре, Антиповичу.

Хлопець узявся до роботи одразу, час від часу зиркаючи на дівчину. Та не йшла чомусь до хати, а стояла, спершись на одвірок. Коли хлопець проходив повз зі схиленою головою — намагався не стогнати від важких відер з криниці, що веліли вислизнути із задубілих пальців. Тоді вона і заговорила до нього.

— Ти чого такий слухняний?

Орест спочатку не зрозумів до кого вона звернулася: до нього чи до коня, але, коли відчув її погляд на тілі, зрозумів та спинився з відрами все ще в руках.

— Працюю, пані.

— Пані… так! Пані! То ти слухняний і до мене?

Щоки хлопця наново почервоніли.

— Так… звичайно, пані.

— Тоді став відра і йди за мною.

Оксана простягнула руку до вудил з повідом, які висіли на стіні, схопила та побігла ліворуч, уздовж стайні, до самої річки. Орест рушив слідом і наздогнав її біля берегу. Дівчина глянула на хлопця, набрала повні груди повітря, завела обидві руки з повіддям вбік, та пожбурила в річку. Орестові очі ледь не викотилися. Вона сказала:

— Принеси.

Хлопець, розпечений хвилюваням — чи то за майно хазяїна та відповільність, чи то наказом своєї хазяйки та її, збдуджуючим його нутро, голосом, — побіг до води й пірнув.

У темряві річки Орест розплющував очі хіба на пів секунди, бо так пекло, немов оцетом намилив вії. Повіддя тягнулося, як гадюка, кудись нижче, тонуло, і Орест прискорився, аби встигнути. Руки тягнулися крізь товщу води, пальці хапали занадто повільно, не як на березі, але достатньо, аби спроби з шостої все ж таки схопити реміні та потягнути на себе. Скаламучена вода стала хурделицею перед очима, і як збирався хлопець до поверхні — заблищали два камінці на дні. Орест придивився, наскільки вистачило очей, і камінці невдовзі погасли, а десь із темряви дна в нього вдарилася хвиля, аж волосся заграло. Повітря майже скінчилося.

На поверхні Орест сапав у передсмерті, і коли відчув, що може плисти, рушив до берегу, де привиділися йому постаті на конях. Протерті очі розвидніли хазяїна з Богданом на самому піску біля води. Вони спостерігали за його спробами не втопитися. Дівчина стояла біля них, і на питання батька, які хлопець не міг розчути, лише стенала плечима.

Орест уже дістав ногами дна, коли нарешті розібрав низький та серйозний голос Антиповича.

— Ти що там робиш, дурню?

Хлопець подумав із секунду, прикрившись тим, що витирав краплі з очей, підняв повід над водою та відповів:

— Брудне було, вирішив помити.

Антипович захитав головою та зацокав язиком, а дівчина біля нього лише мовчки стримувала посмішку.

        Ранок був свіжіший, ніж мав бути під кінець літа. Орест із Богданом везли клунки возом, підстрибуючи горбатою дорогою.

        — Загуляла кухарка, чув? Кажуть, у неї в місті москаль завівся, то до нього ходить… — Василіч відхаркнув на зелену траву позаду, почавлену колесом. — А нам тепер на ринок пхнися, поки хазяїва відпочивають. Вони — гуляти, а ми — пахати. А платять чим? Хлібом, що самі їм і заробимо.

        Богдан Василіч зиркнув на сонце, примружився. Коли не дочекався від хлопця підтримки — знову зиркнув на нього та запитав:

        — Не виспався? Гуляв, чи шо?

        Оресту не до того було. Кожна квітка посміхалася йому її зубами, кожен подув вітру промовляв вустами, ніжними вустами ще ніжніші звуки.

        — Не гуляв.

        — А варто, молодий іще! Навіть он я гуляю, коли час є. — Богдан схилився до хлопця. — Вчора був тут в одної…

        Ні слова до вух Ореста не дійшло, лише гомін та запах з рота, лише очікування, лише біль у шлунку та бажання плакати.

        Воза розвантажили ледь не попід самою хатою, склали мішки на лавку під вікнами.

        — Гля — сидять.

        Орест прослідкував за рукою Василіча і побачив кілька постатей вдалині біля річки.

        — Ні щоб самим гузно напрягти та пройтися до ринку, а нас — посилають.

        — Але ж платять…

        — Платять? Чим? Їжею та кілька копійок? — Василіч похлопав по мішку з борошном. — Справделиво було б, якби це добро було нашим, спільним. А так панам усе, а нам — бідуй.

        Богдан Василіч тяжко зітхнув, зняв кашкета та попрямував попід стіною до стайні, подалі від хазяїв.

        — Занесеш до хати? В мене спина щось, цей…

        Так зігнутим Василіч і пішов, бурмочучи собі під носа. Орест знову глянув на постаті біля річки, відчув, як у шлунку стиснуло, схопив торби та пішов до хати. Клунки за клунками, кухня перетворилася на склад. Піт виступив на чолі, скочувався замурзаною шкірою.

        Вже коли був біля дверей і збирався вийти з хати хазяйської, почувся хлопцеві стук десь у іншій кімнаті, в глибині. Орест знову визирнув з вікна та поглянув на розмиті силуети хазяїв: немов чорні плями на сітківці. Василіч з сімʼєю собі рушив до відпочинку, кухарка сьогодні не вийшла… Хлопець різко відчув у тілі жар, відчинив та зачинив двері, але сам залишився всередині. Схопив сапу, що стояла біля дверей, та нишком сунув хатою: його кроки тихіші за падіння попелу.

        Знову якийсь стук, цього разу гучніший. Орест наблизився до дверей у кімнату — ті були причинені. Хлопець затамував подих, заніс сапу над головою, розпахнув двері, і завмер, поки щоки його червоніли. Постаті біля річки були занадто розмиті, аби вправно порахувати, і тому тепер він стояв у покоях хазяйської доньки Оксани, яка сиділа на ліжку в самій сорочці, але, чомусь, була менш здивована за молодого сироту.

        — Вибачте…

        Хлопець опустив сапку занадто різко, і та увіпʼялася в дошку на підлозі, коли хлопець рушив до виходу.

        — Стій! — Оксана гукнула до хлопця.

Той зупинився. Дівчина посунулася на ліжку та сказала:

— Я тобі не дозволяла йти.

Антипович із дружиною стояли біля вудочок, спостерігали за лелеками, які клином летіли, відбиваючись у річковій поверхні. Одна з вудочок зірвалася та понеслался у воду, полишивши за собою розкидані грудки землі. Антипочив зиркнув на дружину і захитав головою:

        — Оце річечка дітей в собі має!

Стіл Антиповича вкритий паперами, що навіть пилюці місця не лишилося. На полицях багацько книжок, а за вікном видно самого хазяїна, січневий мороз, та чоловіка із сумкою. Антипович зустрівся з ним на ґанку, і вдвох вони зайшли в хату після довгих вмовлянь хазяїна.

Десь за стінами було чутно Оксанин плач та уривки голосу новоприбулого, з яких Орест зміг розібрати тільки щось про «мильний розчин». Хазяїн повернувся до кабінету, де хлопець сидів попід стіною увесь цей час. Антипович зачинив двері за собою та сів за стіл, сперши голову на долоні.

— Якщо з нею щось трапиться — я тебе вбʼю.

Орест нічого не відповів. Він хотів сказати, що й не пручався би, як щось із нею трапиться, але слова його були недоречні, тому — промовчав.

За вікном лише четверта вечора, але вже ніби глибока ніч. Латаття снігу липне до вікна. Антипович важко дихає, свічка мерехтить, відкидає темні плями на стіни й підлогу. Орест не їв цілий день, бо просидів увесь час у хазяйському кабінеті.

Минуло пів години. Ціла година. В коридорі почулися кроки, потім — стук у двері. Антипович вийшов до чоловіка, голоси цього разу були ще більш стишені, саме лише бурмотіння, як скрип старої стелі під тиском осіннього вітру. Орест ледве дихав від переживань.

Чоловіки все ще розмовляли, коли хлопець побачив у вікні фігуру в сорочці та чоботях, яка бігла в сніжну далину, подалі од хати. Орест повільно підвівся та підійшов до вікна, аби придивитися. Тоді вилетів з кабінету, пронісся повз Антиповича з чоловіком, який тепер стояв у в халаті, та вибіг на морозну вулицю. Позаду чутно метушню, як хтось кричить:

        — Вилізла у вікно!

І чутно як Антипович, попри вік, несеться на морозі, топче сніг позаду Ореста. Останній наздогнав Оксану біля річки, де вона стояла на колінах, змучена пекучим болем. Попри мороз — обличчя її бліде та витягнуте стражданням, сорочка заплямована кровʼю, а в руках — простирадло. Оксана ледь підводить очі до хлопця, потім озирається на крики та простягає йому згорнуту в пакунок тканину.

— Біжи, врятуй його, врятуй!

Орест схопив замотане простирадло та чкурнув уздовж берега, аж поки не побачив, як спереду перерізав йому шлях чоловік у халаті, і ступив на змерзлу річку.

Хлопець біг та озирався: Антипович із чоловіком спинилися біля дівчини, їх постаті — сліди вугілля на білій скатертині. В руках хлопця — головна помилка його життя. Він сповільнюється та притискає лоба до простирадла, вкритого дрібними червоними та жовтуватими плямами.

Крига починає вібрувати. Орест дивиться під ноги і бачить, як тінь ковзає під змерзлою поверхнею. В переляку починає бігти назад до берегу, намагається втримати баланс, але твердь неминуче тріщить і страшний холод проковтує хлопця разом із зкривавленим пакунком. Орест тягнеться до вповерхні, борсається у неймовірному холоді. Ось тільки простирадло в руці розкрилося, і маленьке, темно-рожеве тільце полетіло, повільно рушило до темряви глибин поміж його ніг. Орест злякався, як не лякася до того ні разу, і пірнув. Тільце прискорювалося, хоч і не рухалося зачатками ручок та ніжок, і в темряві глибини блимнули два яскраві камінці, відстань між котрими була метри зо два. Щось тягнуло Ореста й тільце.

Крихітні початки людини поринули в темряву, і коли хлопець їх наздогнав — тяга скінчилася, а серед темряви величезна пащека стулилася в мʼяку лінію, і скільки він не бив по твердій голові, істота не випускала проковтнуте. За кілька секунд, коли Орест потягнувся до її очей, істота подалася глибше і зникла.

В холоді залишився він сам, задубілі пальці, та біль утрати.

Зима на середині свого шляху, кожна пара ніг у селі змерзла, як і кожен ніс. Орестів шлунок порожній, щось пихтить всередині й крутиться, а руки — змозолені важкою працею на станції, стерті мішками зерна й дошками для будівництва.

На шинок у хлопця грошей не вистачило, і тому, аби не повертатися до станції та свого ложе, встеленого старим мішком на холодній підлозі, хлопець тинявся містом. Без роботи на Антиповича, мало того — з його гнівом, Орест не міг знайти жодної нормальної роботи. Лише на залізничній станції погодили робочі руки, без уваги до людини за ними.

За Оксану казали, що недовго залишилося їй після «хвороби», але дівчина вижила, одужала, і все, як казали, через церкву.

Орест намагався того не визнавати, але швендяв містом здебільшого саме біля будівлі з хрестом та ладаном, аби тільки побачити її ще раз, аби, як вийде, почути її голос.

Сьогодні, нарешті, пощастило, бо коли він вийшов з-за рогу — знайома фігура стояла біля Божого дому, і маленькі очі пришвидшено кліпали, оточені ніжною шкірою та яскравою хусткою. Аби навіть хустку забула вона десь — була б йому розрада.

Орест спостерігав за нею, за тим, як дівчина хрестилася та кланялася без кінця й краю, як сміялася при цьому, як блищали очі від сліз — все прямо перед церквою. Він хотів було підійти до неї, але батько підскочив швидше та повів до возу, аби рушити додому.

Проте як їхали вони вулицею — Орест аж побілів весь, а люди витріщалися на його кохану з вікон. Усміхнена, радісна Оксана плакала та кричала не стільки до людей, скільки до себе, або, можливо, і до Ореста:

— Воно живе! Дитя живе!

Ореста перестрашило від тих слів, і він пішов назад до станції, аби не впасти прямо серед вулиці.

Хлопці ввечері розповідали, як навіжена дочка куркуля топилася в річці, і ледве її встигли порятувати й зачинити в хаті, аби не скоїла гріха. Орест на початку слухав збуджений, а потім затикав роти, аби позамовкали всі.

Лише потім хлопці згадали, що так само взимку ледь не втопився він сам, і вирішили не турбувати більше сироту.

Останні два тижні після зустрічі з Оксаною, Орест був сам не свій. Хлопці на станції спочатку не знали, як зарадити молодику, і почали переймати його сум на себе. Проте останні кілька днів, як гасло «кто бьіл нічєм — станєт всєм» почало лунати з багатьох бідняцьких ротів, середній настрій по станції та селу помітно зріс.

Хлопець чув обірвані розмови про списки, які складали в старости, але не приділяв тому багато уваги, бо згадував у снах Оксанчині слова, а перед очима знову блищали очі серед темряви річки, і маленьке тільце, яке… хто би ким не був, і кім не міг стати, а дитина їх була мертва, втоплена батьківськими руками, всотана… річкою. Це була річка, і все. Орест відганяв спогади про очі та пащеку, більшу за нього самого, бо такі думки лише полишали його здорового глузду, а потім вивертали шлунок біля стіни.

Орест більше не ходив до церкви, і вічно оминав мости, навіть ті, через які йшла залізна дорога. Він лише таскав мішки, сьорбав горілку, та бродив біля станції в пошуках роботи. Навіть вийшло отримати славу «працьовитого» серед комендантів, хоча насправді хлопець лише забивав справами неприємні думки.

Його розбудили раніше за пʼяту ранку, коли він звик зустрічати вагони. Хлопці вже всі були зібрані, на вулиці панував галас і метушня.

— Давай, пішли.

Хтось із темряви штурхав хлопця, підіймав, устромивши похололі, залізні руки під пахви, віддаючи нагріте поміж черевом та мішком тепло морозу останньої третини лютого. Орест ледь устиг натягнути стару шапку і виповз зі станції, біля котрої зібралося ледь не все село, коли хлопці підсунули йому склянку горілки та підганяли випити. Солдати й місцеві спліталися в одне невиспане, пʼяне тіло, поки староста стояв біля військового з гучним, владним голосом, котрий зачитував невідоме оголошення з аркушу, і навіть вітер силувався шматувати той папір.

Орест усе ще позіхав та потягувався, коли натовп рушив дорогою, і, здавалося, з кожним кроком розлючені голоси лютішали й лютішали, і «вишебєм» та «колхоз» лунало звідусіль. Орест відбудовував звʼязок із розмовами хлопців на станції та словами військового, але як очі його призвичаїлися до вранішнього холоду — серце забилося швидше, бо ноги ступали знайомими стежками та оминали вивчені ями на дорозі.

Дім Антиповича виднівся вдалині, натовп прискорився.

Хазяїн зустрів солдатів та буксирів на ґанку. Обличчя його скамʼяніло. Чоловік у формі, котрий зачитував наказ там, біля станції, дістав його знову та оголошував Антиповичу, а той не зводив погляду зі старости. Останній стояв, ніби дитина серед ночі біля батьківського ліжка з новинами про мокру постіль.

Натовп притих, слухав. Темрява навколо поступово біліла, але ранок досі був сонним, немов під водою. Коли чоловік закінчив промову, Антипович спробував щось відповісти, але інші солдати вже були поряд, схопили під пахви та повели серед натовпу, який вже просочувався до самої хати, розпочинаючи праведний грабунок. Орест не бачив Антиповича всього кілька тижнів, але той постарішав на кілька років. Обличчя його лише раз перекосилося, коли жінка з натовпу, яка працювала в нього раніше, врізала по спині лопатою. Антипович поглянув на неї мовчки та рушив далі, аби розчинитися серед натовпу та вигуків односельчан.

Жінку Антиповича вели наступною, і вона пручалася дужче, особливо коли побачила, як пʼяні бідняки виносили зароблене роками та ділили поміж собою. Через те, що вона пручалася — пригрозили розстріляти, то вона й стишилася.

Люди забігали до хати, як кров із відкритої рани сочиться, тягнеться до свободи. Орест був серед них, але замість речей — шукав Оксану. Гукав її, але його не було чутно в галасі, і лише окрема глуха тетеря вигукувала у відповідь червоні гасла, сприйнявши молодого хлопця за буйного колективіста.

Оксана знайшлася сама. З дверей у глибині хати випав чоловік і рукою закривав поріз на плечі. В хаті всі принишкли, бо чувся крик лютіший за будь-яккі гасла. Оксана вискочила повністю вдягнена, ніби чекала весь час, а в руці її — сокира. Налякані пораненям свого товариша, селяни розступалися перед нею, поки та неслася до виходу, тримаючи скривавлену зброю на поготові. Орест гукав до неї, але голосу його вона не впізнала. Лише вискочила на вулицю та побігла вздовж будинку, супроводжена солдатським сміхом.

Буксири продовжили грабувати хату, і лише Орест із кількома переслідуючими душами за спиною, вибіг слідом за Оксаною. Вона прямувала до річки — хлопець це відчував.

Дівчина вибігла на річку, звела сокиру над головою, і почала бити, надщерблюючи кригу невмілими ударами. Орест розгубився та застиг на місці, а коли вирішив підійти ближче — рука схопила за передпліччя, і знайомий голос промовив:

— Нехай топиться, гнида куркульська.

Василіч засміявся та хлопав Орест по плечу, коли крига тріснула, і чорні очі зникли у чорній воді.

Решту дня Орест провів біля річки, цілуючи кригу та бʼючи себе по голові. Коли захололо так, що навіть дихати було боляче, хлопець поплентався до станції. Його товариші співали пʼяними голосами, хоч на колії і стояв вагон, яким треба було розвантажувати. Орест опустив очі та човгав до свого ложе, коли обличчя з вагону вигукнуло до нього:

— Оресте! Оресте! Де Оксана? З нею все добре?

Антипович із дружиною сиділи в морозному вагоні, а біля них — один клунок із провізією. Хлопець уже чув про Сибір від машиністів, і знав, що назад повертаються далеко не всі, тим паче не в такому віці, як Антипович та його кохана. На очах хлопця мерзли й відпадали сльози, але він усе одно начіпив радісну мармизу.

— Вона зі мною, хазяїне. Все добре.

— Вона прийде попрощатися?

Орест захитав головою та кивнув до солдатів, що чергували на станції.

— Важкі часи настали, Оресте.

— І не закінчувалися, хазяїне.

— Тепер ти мій хазяїн, синку.

— Тепер немає хазяїв.

Вилиці Антиповича натягнуті, очі не кліпають.

— Якщо з нею щось трапиться…

— Все буде добре, пан Антипович. Усе буде добре.

Чоловік кивнув і крапля заблищала на холодному повітрі, аби закрижіти на змерзлій підлозі вагону та розбитися на друзки, коли зачинилися важкі сталеві двері.

Вечір гульні та святкування злочину затягнувся до пізньої ночі. Найстійкішим за всіх на станції був Орест, хоч пив як не стільки ж, то може й більше за решту.

Потяги з вагонами, сповненими сліз та горя, свистіли повз, кожним голосом вʼїдаючись у хлопцеві вуха, обсівши мочки та перетинки, як кліщі.

Коли більшість повлягалися спати, попри гомін вічно-працюючої, як-ніколи-працюючої залізної дороги, Орест підвівся та пішов повз станцію, звернувши від потягів, що несли страждання в глухі краї імперії.

Крихка плівка зими хрускотіла під ногами, грудки землі стояли нерухомі, мов каміння. Хлопець згадував її очі, вуста та аромат, і біль у грудях посилювався зі спогадами, котрі встромлювалися кілком, рублячи мʼязи та трощачи ребра. Місяць затягнуло чорними хмарами, і лише поодинокі зорі підсвічували засніжене голе верховіття, і змерзла річка мерехтіла десь унизу, і коли Орест зрозумів, що наблизився до мосту, вже було пізно звертати, бо нога ступила в яму, і світ перекрутився яром униз, із зупинкою на березі річки.

Забиті плечі та спина, лоб гудить від болю, щелепа тріщить і віддає у ліве вухо. Поки Орест підводився та досліджував болючі сліди падіння, крига біля берегу пішла тріщинами, розверзлася, стала дибки, вивільнивши рівчак, і голова зʼявилася звідти.

Хлопець підвів голову і побачив перед собою Оксану. Її ноги досі у воді, з волосся стікає крижана вода, очі бліді, як і обличчя. Орест позадкував, але схил спинив його втечу. Горлянка дівчини завібрувала, і голос, низький та всеосяжний, прокотився над рікою.

— Де… ти… ходиш…

Черево дівчини, вкрите сорочкою, що обліпила голе тіло, закровило. Маленькі пальці розірвали тканину, і в чорній дірі сиділо маленьке, темно-рожеве тіло. Воно простягало руку, і крізь недоформовану плоть просвічувалися хрящі, які колись мали стати кістками. Маленька голова зʼявилася на світ і забриніла тим самим, низьким, гучнішим навіть за потяги, які бігли коліями вгорі, голосом.

— Та… ту… йди… до… нас…

Орест захитав головою та почав кричати.

— Ні! Ні-ні-ні!

Гудіння голосів різко скінчилося. Оксана з дитиною кинулися кригою до берега, і, вже на мілині, стало видним велетеньське чорне тіло, з розкритої пащеки котрого стирчало все життя Ореста. Істота ставала більшою та більшою, мала плавники, як в кита, і тіло, яке було видно над водою, втричі більше за слоняче. Плавниками істота перебирала землею і бігла до хлопця швидше, аніж було дозволено такій істоті рухатися за Законами Божими. Орест озирнувся, аби дертися яром назад до станції, але істота вдарила його по спині, і хребет затріщав, і руки з ногами більше його не слухалися.

Оксана з дитиною зникли в пащі чудовиська, згорнуті на язикові, і лише очі блищали за межами пащі, поки чорна безодня засмоктувала Ореста. Останній кричав, поки мав сили, і спинився лише коли світло залило всю ріку.

На протилежному березі, досі сплячі змерзлою смертю, тепер всюди палали дерева, а на тлі йшли люди, тонщі за папір, і діти зі вздутими животами й ніжками, як спиці. Вони йшли до людей зі зброєю, яким віддавали мішки, в яких Орест упізнав зернові.

З картиною того, що прийде, крижана вода просочилася крізь взуття й штани, залила хлопцеві рота, і кричати він більше не зміг.