Оповідач

Двері трамваю відчинились, і до нього повільно увійшов худий чоловік. Пролунало оголошення і транспорт зрушив з місця. Чоловік роззирнувся.

— Артем був єдиним пасажиром. Це і на краще: ніхто не зверне увагу на підозрілого чоловіка. В голові у чооловіка промайнула думка звернутись до водія. Здатись і розповісти тому все. Але він не зробив цього, так як...»

Підлога ритмічно похитувалась. Промайнула перша зупинка, потім друга. Ніхто так і не ввійшов. Артем подивився в вікно перед третьою зупинкою...

— ... і побачив її. Дівчина в червоному пальто дивилась на небо і повернула голову лише коли трамвай зупинився. Вона не підійшла до дверей. Артем вийшов і пішов до неї. Спочатку дівчина ніяково посміхнулась. Але потім в її очах з’явилось непорозуміння, що змінилось страхом.»

Трамвай покотився далі. Чоловік міцно обійняв дівчину.

Через годину недалеко від зупинки лежали два понівечених тіла.

— Татко повернувся! — В коридор вибігла п’ятирічна дівчинка і кинулась батьку в обійми. За нею вдавано спокійно вийшла восьмирічна сестра. Чоловік погладив молодшу по волоссю.

— Як справи в школі?

— Ми сьогодні зробили аплікацію тварин. В мене вийшов бегемот та тукан — в них ще дуже великий дзьоб. Зараз принесу

Молодша кинулась в свою кімнату за шкільним виробом. Батько погладив молодшу по волоссю і поставив її на підлогу:

— Олюсю, я зараз роззуюсь, перевдягнусь, потім тебе обійму. А поки розкажи, як в тебе пройшов день?

І наступні двадцять хвилин він слухав історії доньки про її ігри з подругою, потім роздивлявся аплікацію старшої доньки, Марини. І лише коли чоловік зрозумів, що вже дуже голодний, він владним тоном попросив дівчат допомогти йому накрити на стіл. Вони мали встигнути все приготувати протягом години, адже саме тоді додому поверталась Валерія.

« Батько в оточенні галасливих і щасливих доньок готує вечерю для люблячої дружини. Це була б ідилія, якби не одна неспокійна думка, що раз у раз приходила йому в голову...»

— Ти щось сказав?

Батько на секунду відволікся і ледь не впустив ложку, якою розмішував вермишель.

— Задумався про те, що ви будете робити на вихідні.

— А що, ми не поїдемо до діда Андрія?

— Цього разу йому треба відремонтувати машину. Це займе цілий день, а бабуся Ніна має розібратись з документами на пенсію... Тож цього разу ви, мабуть, залишитесь вдома.

Реакція Олі була скоріше позитивною. Звісно, там в неї не було близьких подруг, а чим зайняти себе без комп’ютера дівчинка не знала. Телефоном дід Андрій забороняв користуватись, тож Оля в селі часто нудилась. Марина ж, навпаки, трохи засмутилась, адже любила збирати в місцевому лісі гриби і просто насолоджуватись природою.

Батько ж більше думав, як на вихідних встигнути і доробити роботу, провести час з дітьми і, що для нього було в даний момент навіть трохи важливіше, з дружиною. Звісно, дітей він любив і приділяв їм немало часу. Але з Валерією в нього останнім часом були проблеми. Якщо його підвищення звільнило час, то її — тільки збільшило навантаження. Через це частина відповідальності в побуті передалась чоловіку, а дружина приходила додому пізно ввечері і майже завжди була втомленою. Через це, звісно, стало більше суперечок, що хоч і не доходили до криків та істерик, але все ж мали свій вплив на сімейну ідилію. Тож залишалась неділя. І в цей день пара ходила в кіно, ресторани і, в кінці кінців, займалась інтимом.

«В присутності дітей важко думати про «секс», «бурхливу ніч», а тим більше уявляти все те. Це відчувалось трохи ... грубо та огидно. Але фізіологія нікуди не дівалась. Та й можливість згадати ті далекі дні...»

Батько окинув оком стіл. Його розкладка їжі була не надто гіршою, ніж в ресторані. Може це трохи покращить дружині настрій.

Почулось клацання замка. Оля відірвалася від батька і побігла в коридор. За нею неспішно пішла і Марина. Чоловік окинув поглядом стіл. Їжі поменшало подача вже не виглядала так красиво. Але ж не забороняти дітям хоч трохи під’їдати? Тим більше сьогодні Валерія прийшла пізніше, ніж зазвичай.

— Вона, мабуть, втомлена.

Так, вона втомлена, але все ще красива. В свої 29 Валерія виглядала як студентка, і лише стиль одягу та невелика кількість макіяжу могли видати справжній її вік. І все ж вона була дуже красива. Повторилось те ж саме, що і з приходом батька: Оля кинулась в обійми, а Марина почала розповідати про свій день. Валерія уважно слухала та весело відтримувала розмову, і лише уважний погляд чоловіка міг помітити її справжній стан. Не завжди сфокусований погляд, трохи пом’ятий одяг. І було щось ще.

«Він обійняв її. Не розуміючи навіщо, чоловік навіщось засунув руки в кишеню її пальто. І тут він намацав її: пачку сигарет. Він принюхався. Від дружини йшов дуже слабкий, але впізнаваний запах сигаретного табаку і ще чогось незрозумілого. Але роздуми перервали діти.»

---

— Він вирішив дістати свої сигарети.

Він розплющив очі. Дістати свої сигарети? Які? Він давно не курив.

«Вони лежали в дальньому кутку його особистої шафки. Колись йому залишив напівпорожню пачку друг під час п’янки. Викидати корисну в компанії річ він не став, тож закинув до себе «про всяк випадок», але, як водиться, випадок так і не наступив.»

Чоловік припіднявся і подивився на дружину, що мирно спала. Якщо вона курить, то чому йому не можна? Тихенько піднявшись, він пішов до своєї шафки, потім на кухню за запальничкою і на балкон. Там він подивився на небо і задумався. Чому він згадав про сигарети? І чому він тоді поліз до неї в кишеню? Інтуїція? Чи це не важливо?

Мабуть, що неважливо. Він закурив. Якби в квартирі не спали діти, його кашель почули б ще і пів двору. Але довелось тихенько бухикати собі в лікоть. Він подумав, що варто викинути сигарету і просто поговорити з дружиною на цих вихідних. Дітей можна відвезти і до його батьків. Звісно, це всього лише за декілька мікрорайонів від їхнього дому, але все ж дасть парі простір, а також можливість вільно поговорити.

Чоловік посміхнувся, подивився на сигарету, підняв руку

«І зробив ще затяжку.»

Так. Дим ще раз пішов в легені, але на цей раз чоловік вже не кашляв. Він не хотів курити. Він дійсно бажав викинути...

«Але все ж поки він один. Зараз потрібно зрозуміти, що ще було не так. І, дихаючи гірким димом, він думав.»

Але він думав не про те, про що говорив голос. Він думав про те, що це за голос. Звідки він йде? І чому це він його слухає?

Чоловік перехрестився, але продовжував курити. Нерви, це все нерви. Втомилась не лише Валерія. Потрібно поспати. Сигарета викурена, фільтр полетів вниз. Чоловік аналізував себе. Він почав мерзнути. Голос не повертався. Що ж, мабуть таки нерви.

— Аналізи чисті. КТ та МРТ нічого не показали. Можливо варто зробити гормональний аналіз, але перед цим поприймайте оце протягом двох тижнів. — лікар передав рецепт — Якщо не пройде — здавайте комплексний аналіз. І, звісно, відпочинок.

— Дякую, до побачення.

І він вийшов з кабінету. Останнім часом чоловік все частіше став чути голос. Чіткий, дикторський, він іноді просто коментував те, що відбувається, але все частіше став командувати. Перший тиждень чоловік міг чинити супротив, але іноді голос ловив його в моменти розфокусованості. Тож один раз він спеціально промахнувся сміттям мимо баку, інший — перебіг дорогу за секунду до червоного, а третього разу викупив у бабці в підземці всі квіти. І згодом голос ставав чіткішим, а команди більш складними. А він більше не міг їм опиратись.

Спочатку чоловік думав, що це технології. Тож він перетрусив і переправ всі свої речі, став ходити по квартирі оголеним і простукав всі стіни. Звісно, голос нікуди не зник. Чоловік навіть знайшов сильний магніт і провів ним по своєму тілу, сподіваючись, що це маленький залізний чіп, що був підсаджений під шкіру. Але знову нічого не трапилось. Наступним кроком, звісно, була церква. Та також безрезультатно. І от він вийшов з лікарні. Та поки що не вважається психом. 

«Так, поки він не був психом. Але все ж чоловіка мучило одне питання: що він зрозумів в той день? Він йшов і бачив реклами, на яких сімейні пари посміхались. Цей образ був усюди. Щасливі сім’ї. І щось почало визрівати.»

Ні, не почало. Цієї реклами тут ніколи не було. Там висіла реклама електроніки, на якій були... Що? Так, щаслива пара з телевізором. А там був просто номер сантехніка. Але чи з сантехніком була дівчина? Ні. Не було.

— Він думав про той день...

— Не думав. Це ти думаєш, що я думаю. А я... Я просто не буду тебе слухати.

— Чоловік був впертим. Але реальність була впертішою.

— Цю реальність робиш ти, ким би ти не був!

На нього озирнулись. Озирнулись діти, озирнулись пари. Але один дивився на нього весь цей час. Дивився спокійно, як людина, що часто ходить в зоопарк і все ще сподівається, що тварини її здивують. 40 років, але волосся вже сиве. Класичний костюм. Обличчя виразне і сірі очі. Як в його Марини. І він заговорив.

— Що ж: сумніватись в своєму житті — складно. Коли думаєш, що життя під контролем, але щось...

— Що? Ні... Ти не змусиш мене...

— Чоловік зрозумів, що трапилось. Але все ще не хотів собі в цьому зізнаватись. На нього вже дивились. А як інакше? Навіть в великому місті не кожен день бачиш людину, що розмовляє з порожнім місцем.

І чоловік озирнувся. Це було правдою. Диктора не було. Але на нього дивились.

Він побіг. А що ще залишалось? З кишені випав папірець, на якому лікар акуратним почерком виводив назву ліків.

— Треба просто спокійно поговорити з дружиною. Так він думав — чоловік шевелив губами.

— Виходьте зараз.

— Але татку, я ще не знайшла свій альбом. І скоро буде мама...

— Зараз. Дідусь вас вже чекає. — тон чоловіка був суворим. Дівчата давно вже не чули подібного звертання від батька, тож вони швидко взулись і пішли в ліфт. Оля на прощання помахала рукою. Батько вимучено всміхнувся і також махнув рукою. Він закрив двері і дістав пачку сигарет. Підкурив ще в проході на балкон. Він боявся. Боявся, що той чоловік переписує його життя. Що він вже втратив? Що він ще втратить? Давно вже голос не брав його під контроль, але що буде наступного разу? Треба завжди бути зосередженим. На цих вихідних він точно поговорить з Валерією. Дітей немає, вони будуть вдвох. Якщо розмова пройде добре — він в усьому зізнається. Але сексу не буде. Вона не має бачити цього.

— Контроль. Ось, що потрібно було чоловіку. Він дивився на маленький вогник, закатав рукав і підніс його до свого передпліччя, на якому вже були численні опіки. Біль тримає його зосередженим.

Чоловік зчіпив зуби. Він не буде підозрювати свою дружину. Він не підкориться голосу.

— Він не знав, чому вирішив піти туди. Хотів побачити Валерію? Можливо. Щоб швидше покінчити з усіма підозрами і позбавитись голосу.

Краєм ока чоловік підмічав свого старого знайомого, але впевнено продовжував йти, вдаючи, що не бачить і не чує нічого. Навушники звучали на максимум, тож цей процес навіть не був настільки складним.

— Він зупинився біля світлофора...

Якого там ніколи не було. Не міг же чоловік бути настільки неуважним? Чи світлофор поставили недавно? Ні, голос знову змінював цей світ.

Чоловік було потягнуся до пачки сигарет, але потім різко відвів руку. Не можна. Дим вже не давав ефекту, а робити собі боляче на вулиці — погана затія. Тож просто треба не реагувати і думати про щось інше. Про дитинство, про роботу.

— Але не про голос.

Так, не про голос.

— Валерія Миколаївна пішла годину тому.

Чоловік стояв в ступорі.

— Повторіть, будь ласка...

— Валерія Андріївна пішла годину тому. Вона зазвичай йде з роботи в цей час.

На годиннику 18.12. «Зазвичай вона йде в цей час»

— Голос був правий. І чоловік прийняв те, що не хотів усвідомлювати ось уже два тижні.

Дівчина з рецепції трохи здивовано оглядала гостя. Вона знала, що це чоловік Валерії, але зараз він виглядав не кращим чином. Худе, сіре та беземоційне обличчя, впалі очі. Одяг був досить доглянутим, але повністю пронизаний сигаретним запахом, що невдало доповнював запах м’яти з рота. Вона боялась, що він відлякає клієнтів, але проганяти чоловіка своєї начальниці трохи побоювалась. І раптом він почав шевелити губами.

— Вам допомогти?

За дівчиною з’явився він. Голос був як ніколи чітким.

— Він хотів дізнатись, де його дружина.

— За вами хтось є? — чоловік ткнув пальцем їй за спину.

Дівчина озирнулась і похитала головою.

— Пробачте, здалось. — чоловік потер скроню — Вона з кимось виходила?

— Так, з Євгеном Вікторовичем.

— Дякую.

— І він рушив. Зараз він вийде на темну вулицю і дістане сигарету. Більше немає сенсу палити собі руки. Він просто покурить і рушить туди. Тепер чоловік визнав владу голосу. Бо голос завжди правий.

5 кілометрів він подолав за годину. Не треба було звертати увагу на світлофори — голос робив так, щоб там завжди був зелений. Люди не заважали йти вперед і лише вперед. А якби заважали — голос би їх вбив. І ось вона — потрібна адреса. І ось він — потрібний під’їзд.

— З під’їзду вийшли двоє п’яних хлопців. Так добре, що не потрібно стовбичити під дверима.

І ось сьомий поверх. Дзвінок в двері. Здивоване обличчя Євгена Вікторовича. Спантеличений, а потім і зляканий погляд Валерії Андріївни. Вони почали про щось говорити.

— Він пройшов в квартиру, закрив за собою двері та дістав ніж. Чоловік не пам’ятав, щоб брав його з дому. Колись цей ніж зробив йому його брат. Різьблена рукоятка і красивий, добре відполірований клинок. І от залізо увійшло у власника квартири. Жінка скрикнула і побігла до виходу, але чоловік її перехопив і силою втиснув в стіну, після чого наніс два удари в груди. Жаль що брат не знав, для чого буде використаний його подарунок.

Євген тримався руками за живіт і намагався зупинити кров. Він нічого не говорив, лише очі злякано бігали то по квартирі, то по незваному гостю.

— Що ж... Ти насолоджувався моєю дружиною. Тож я можу насолоджуватись твоїми стражданнями.

— Чоловік потягнув Євгена на кухню. Той спочатку трохи чинив спротив, але біль і обезкровлення дали про себе знати. Він почав кричати, але для сусідів крики з цієї квартири були звичним явищем, а шумоізоляція зробила так, що між благаннями про допомогу та голосним криком насолоди різниці особливо не було.

І от чоловік включив плиту. Потім він подивився на свою руку.

— Що ж, я відмучився, але чи відмучився ти?

Запахло смаженим. Крики стали ще голоснішими, але згодом затихли.

І от все скінчилось. Запах. Той самий запах, що він відчув кілька тижнів тому. Тільки сильніший. Запах іншого чоловіка. Запах зради. Чоловік вже не думав про наслідки. Він зразу усвідомив, що на волі йому залишилось бути недовго. Він ще раз оглянув місце злочину, потім протер ніж серветкою.

— Порожнеча? Ні, він відчував задоволення. Його матір зраджувала батьку. Він пам’ятав ті крики. Він пам’ятав ті удари. Він пам’ятав, кого вибрав його брат і що після цього трапилось. Як його батько невдало впав. Як брата судили і що він кричав йому в останні хвилини. І чоловік вирішив, що якщо щось подібне трапиться в нього — довго це тягнутись не буде. Це і не затягнулось. І чоловік щиро подякував голосу, котрий підказав йому, на що звернути увагу. Голосу, що дав йому вихід.

Чоловік взяв ключі власника і пішов, зачинивши за собою двері. Згодом ключі полетіли в сміттєвий контейнер.

— Чоловік не пішов додому. Він хотів побачити доньок востаннє. Він знав, що сяде на 25 років мінімум. І знав, що не хоче бачити засудження в очах Марини і нерозуміння в погляді Олі. Він хотів цього всього уникнути, але все ж бажав побачити їх.

Прокурені худі та сорочка опинились в смітнику після того, як в секонді були куплені нові. Треба, щоб дівчата запам’ятали його не жалюгідним. На цей раз голос не допомагав зі світлофорами і зустрічними людьми. Мабуть, він виконав свій обов’язок і зник. Чоловіку було дуже легко на душі. Він побачив кінець і не думав, хто його до цього кінця довів: ангел, демон чи ще яка сутність. Головне, що голосу він більше не чув і справедливість настала.

Ось будинок його батьків. Вони не знали, що син прийде забирати дівчат сьогодні. Він не став дзвонити. Навіщо? Це зайві дії, зайві пояснення. Ось гуркітливий ліфт, явно старіший, ніж в домі Євгена. Ось трохи пошарпані двері. І ось обличчя вітчима. Широке, трохи спантеличене, але все одно усміхнене. Чоловік на мить уявив, що замість Євгена на тій кухні була інша людина, але дуже швидко відкинув ці думки. Вони потиснули руки.

— Привіт, я за дівчатами. Як вони себе вели?

— Цілком добре. А чому так рано?

Чоловік щиро розсміявся.

— Та так. Ми з Валерією душевно провели час і гуляли по місту. Ноги завели от в ваш район і раптом ми зрозуміли, що засумували за дітьми. Зараз вона в магазині вибирає торт. Будуть сімейні вихідні.

Вітчим повірив і пішов допомогати дівчатам зібрати речі. Оля була щаслива, Марина також. Вони посміхались батьку, жартували з вітчимом. Ось так мала відбуватись їхня остання зустріч. Чоловік щиро радувався. І от він взяв рюкзак, зачинились двері, і родина вирушила в останній сімейний похід.

Всю дорогу чоловік не міг намилуватись доньками. Вони були так схожі на Валерію.

— Але не на нього. От ніс Марини схожий на ніс Євгена. А пальці Олюсі так нагадують пальці тієї скотини.

Чоловік перестав посміхатись. Марина це помітила.

— Тату, все добре? Ти щось забув? І де мама? Дід сказав, що вона купувала нам тортик.

— Вона вже пішла додому і накриває на стіл. Я просто згадав дещо по роботі — чоловік вимучено посміхнувся, — все буде добре.

А про себе він шепотів

— Не зараз. Я почув тебе, але ти не правий. Це МОЇ донечки. Це моя Марина, це моя Оля. Я їх виховував, я...

— Вони так не схожі на нього. Він не помічав цього, бо в доньках було так багато від матері. І лише дрібні деталі, які він зміг співставити лише тоді, як зблизька побачив Євгена. Як давно вона з ним? Як давно вона зраджувала?

— Ні, ти знову хочеш крові? Вбий мене, але не чіпай дітей.

Вони піднялись на свій поверх. Відчинили двері.

— Мами немає. Де вона?

— Мабуть, забула щось в магазині. Скоро повернеться.

Дівчата роздягнулись. Оля все ще була весела, але Марина стала щось помічати. Взуття та куртки Валерії не було. Стіл не накритий. Вимучена посмішка батька. Що їй шепоче голос?

І тут чоловік побачив його. Знайомий сивий чоловік сидів за столом і дивився на родину все тим же знудженим поглядом.

— Ні, ні ні ні... Ти вже отримав свою кров!

— Тату? — голос Олі був трохи наляканим.

— Все добре дівчата, все добре. Це просто... Гра. Це просто гра.

— Марина подивилась на нього своїми очима. Ні, його очима. Очима Євгена.

— Дівчата, тікайте звідси...

— Що, тату?

Але Марина вже взяла за руку сестру і потягнула до дверей. Оля не чинила спротив і от дівчата йшли до виходу. Але він стояв якраз на проході...

— І не випустив їх. Він опустився на коліна і грубо взяв за обличчя Марину, іншою рукою схопивши Олю. Та зойкнула і хотіла вирватись, але хват батька був сильним. Він не піддавався. В очах старшої заблищав страх. Так же, як і в нього.

— Ні! Я люблю своїх доньок.

— Це були не його доньки. Він не знав, де його дружина нагуляла цих дітей, але це точно були не його дівчата.

— Не чіпай їх, благаю!

— Тату! — Оля кричала від болі, Марина ж почала бити свого батька в надії вирватись.

— Він дав їй ляпас, — пролунав гучний ляскіт і потім плач дівчат. — Чоловік відштовхнув Марину і підтягнув до себе обличчя Олі. Як він міг не помічати, що це не його доньки?

— Ні, це мої донечки... Це мої донечки.

— Але він міг зробити їх своїми. Звісно, вони трохи постраждають. Але це страждання за гріхи їх матері. Вони були заслужені.

Чоловік хотів завити, але не міг. Він сильно ударив Олю головою об стіну і пішов на кухню, потягнувши за собою Марину.

— Чоловік взяв ніж.

— Благаю, не треба...

— І зрізав ту частину носа, що так нагадувала йому ніс Євгена.

Полилась кров. Марина заверещала.

Чоловік ридав дуже голосно. Він не розумів, чому до них ще ніхто не прийшов. Цілу годину голос диктував йому, що робити. І от підлога встелена частинами тіл і затоплена кров’ю. Чи крапає вона зі стелі сусідів знизу? Чому ніхто не прийшов? Це голос... Це все голос.

Чоловік різко затих і підняв очі. Сивоволосий спокійно сидів і спостерігав.

— Ти паскуда!

— Чоловік з ножем кинувся на того, хто, як він вважав, почав керувати його життям. Того, кого він вважав виним в усьому, що трапилось.

Силует зник. Чоловік дико заозиравася і побачив його в коридорі. Наступний напад.

— Ти все підлаштував! — силует опинився в нього за спиною — Ти паскуда, що спотворила моє життя! Чому ти все це зробив?

— Чоловік метався в порожній кімнаті в безглуздому гніві.

— Ні. — прохрипів чоловік — цей гнів не безглуздий. Чому ти обрав мене?! Чому ти змінив саме моє життя? Ти вважає себе автором мого життя? Ти піднявся з пекла, щоб погратись у всесильного літератора? Нащо ти згубив мене та мою родину!

«А чи відповідальний автор за дії персонажа? Навіть найжорстокіші вчинки логічні якщо мають мотив. Тож чи зробила б реальна людина все те саме, якби не було автора але були ті самі мотиви?»

Чоловік різко зупинився. Цей голос пролунав в нього в голові. Силует лише зараз почав шевелити губами.

— Він виснажився. Ніж упав і увіткнувся в підлогу кінчиком. Все ще гострий після всіх подій. Чоловік сів і почав думати, після чого дістав свій телефон і набрав номер.

— Привіт, Аліно... Так, це я... Знаю, що не дзвонив півроку, але трохи засумував. Давай поговоримо... Так, через годину.

— Останнє. Що пролунало з трубки було: «До зустрічі, Артеме».

Чоловік подивився в очі тому, кого ще хвилину тому вважав автором свого кошмару.

— Це ж покарання за мої гріхи, так?

Відповіді не пролунало.