Той, Хто Живе у Дзеркалі

1

Ліс тієї ночі був надто тихим, ніби затамував подих. Повітря стояло нерухоме, сповнене запаху хвої та диму від вогнища, яке потріскувало в самому центрі галявини. П’ятеро друзів – Сергій, Богдан, Анжела, Юля й Галя – останнє літо перед дорослим життям проводили так, як мріяли: жартували, ділилися планами, слухали, як десь далеко ухкає нічний птах.

Час від часу полум’я виривало з темряви усміхнене обличчя когось із них та знову ковтало назад у морок. Юля несподівано піднялася. Вона дивилася просто на них й ніби не бачила. 

— Де ви?.. — її голос був дивно тремтливим. — Куди ви поділися?

Сергій пирхнув: 

— Та годі тобі, Юлю. Не лякай.

Богдан, сміючись, підкинув у вогонь суху гілку:

— Досить приколів!

— Справді, перестань, — додала Галя, хоча в її голосі вже бриніла тривога.

Але Юля не реагувала. Вона крутила головою так, ніби її оточував порожній простір, а не чотири друзі, що сиділи просто перед нею. На її обличчі з’явилася блідість, жах такої чистоти, що всі поступово перестали всміхатися.

— Де ви?.. Мені страшно… — прошепотіла вона, повільно відступаючи назад.

Друзі переглянулися. 

Раптом Юля різко завмерла. Вона застигла так, ніби її хтось вимкнув. Ні вдиху, ні кліпання — нічого. Вона стояла нерухомо, мов дерев’яна фігура, вирізана з темряви і страху.

— Та ну… — прошепотів Сергій, відсовуючись від вогню. — Це вже не смішно.

Богдан підвівся, підходячи до неї.

— Гей. Досить. Ти нас лякаєш.

Він простягнув руку до її плеча. І в ту ж мить Юля ожила. Вона закричала — так гучно й пронизливо, що крик ніби розірвав ніч на шматки. Її очі були широко відкриті, але не дивилися на друзів — дивилися крізь них, у щось, що бачила лише вона. Юля відскочила, впала та, ковзаючи по землі, притиснулася до стовбура дерева. Скрутилася й кричала так, ніби її тіло саме виштовхувало жах назовні. Богдан кинувся до неї, схопив за руку — і різко відсмикнув свою.

— А-а-а! — він зігнувся, стискаючи обпечену долоню.

— Вона… гаряча… Боже, вона кипить!

Друзі відсахнулися. Від Юлі йшов жар — не природний, не людський. Від неї піднімався ледь помітний марево, як від розпеченого металу. Земля під нею потріскувала. Юля підняла обличчя. Воно було спотворене болем, очі — червоні, з прожилками, які світилися в темряві. І крізь крик вона промовила голосом, якого ніхто з них не чув ніколи:

— Порятуйте мене… від аду…

Останні слова ніби розривали її горло зсередини.

Юлина шкіра спочатку лиш поблідла, потім на ній почали проступати темні плями. Вони розросталися, мов живі, проривалися на поверхню пухирями, які лускали один за одним. Обличчя, руки, шия — усе покривалося опіками, немов її торкалися сотні невидимих вогняних пальців.

Галя закрила рот руками, стримуючи крик.

Анжела відступала назад, доки не спіткнулася об корінь.

Сергій тільки повторював:

— Що чорт забирай відбувається?..

А потім Юля спалахнула.

Без звуку. Без попередження.

Полум’я вирвалося з неї так раптово, ніби всередині весь цей час тліла іскра, що нарешті знайшла вихід. Вона палала, як смолоскип, як жертва на давньому ритуальному вогнищі. Тінь від її тіла металася на деревах у скаженому танці.

Друзі відскочили в різні боки.

Богдан кричав її ім’я, але жар був такий сильний, що він не міг навіть наблизитися.

За кілька хвилин, що тягнулися, як вічність, полум’я зникло, і на землі лишилося обвуглене тіло. Обгоріла шкіра злиплася з кістками. Очі вже нічого не бачили. Але одяг… Одяг лишився чистим. Цілим. Наче Юля просто спокійно лежала на землі.

— Цього не може бути… — прошепотіла Галя. — Це неможливо…

І саме в цю мить щось сталося.

Наче хтось клацнув вимикачем реальності.

Усі її друзі зникли.

Ще секунду тому вони стояли поруч. А тепер нікого.

— Богдан?.. Сергію?.. Анжело?.. — голос Галі зірвався. — Ні… Ні-ні-ні, тільки не це!

Лише обвуглені рештки Юлі лежали на землі. І потріскувало згасле вогнище. 

Галя закрутилася, судомно вдивляючись у темряву між деревами.

— Не покидайте мене! Де ви?! ДЕ ВИ?!

Ліс не відповідав. Лише тихі шорохи, невловимі подихи холодного вітру. А потім — відчуття. Чітке, гостре, гнітюче: хтось дивиться.

Мурашки побігли по її руках, по шиї, вздовж хребта. Погляд був не людським. Він пронизував її крізь темряву, ніби чиясь свідомість торкалася її думок. Шурхіт зліва. Ще один — справа. Галя закрутилася, серце билося так сильно, що здавалося — його чути на всю галявину. І тоді вона побачила. Біля самого краю світла від вогнища стояв силует — величезний, неприродно високий, чотириногий. Його тіло було чорним, наче саме зроблене з нічної темряви. І тільки очі… шість червоних, розташованих у два ряди, дивилися прямо на неї.

Сутність повільно зробила крок уперед. Гілки під нею не тріщали. Вона рухалася, як тінь. Галя зірвалася з місця і побігла.

Ліс навколо змився в чорну пляму. Вона бігла стежкою, не бачачи дороги, лише чуючи, як щось велике й страшне мчить за спиною. Дихання її збилося, легені пекли, але вона не зупинялася. Гілки хлистали по обличчю, коріння збивало з ніг. Здавалося, що істота вже поруч. Вона чула, як щось важке торкається землі позаду, як тріскають сухі гілки. І раптом — перед нею з’явилася людська фігура. Просто з темряви. Прямо на шляху. Без попередження. Галя закричала, не встигаючи зрозуміти, хто це. Вона полетіла вниз з пагорба. Перед очима закрутився ліс, небо, земля. Вона билася плечами, руками, намагалася вхопитися за щось, але пальці ковзали по сухому листю й камінню. Останнє, що вона відчула — різкий удар головою. Світло згасло. Ліс знову став тихим. І тільки шість очей у темряві продовжували дивитися вниз на непритомне тіло.

2

Галя прийшла до тями від гострого пульсуючого болю в голові. Ранкове світло пробивалося крізь дерева, холодне й блякле — наче сонцю теж було страшно торкатися цього лісу. Вона повільно відкрила очі, моргнула, намагаючись зрозуміти, де вона. Пам’ять повернулася шматками: ніч, крик, істота з шістьма очима… падіння. Галя схопилася за землю руками, стискаючи вологу траву.

— Жива… — прошепотіла вона, мов переконуючи саму себе. — Я жива…

Вона підвелася, ледве тримаючись на ногах. Кожен рух віддавався болем, але йти треба було негайно. Треба знайти допомогу. Друзів. Порятунок. Стежка вела в напрямку, де крізь дерева виднівся просвіт — дорога. 

Галя кульгала вперед, притримуючись за стовбури, ніби вони могли повернути їй рівновагу. 

Невдовзі ліс позаду потемнів, а перед нею з’явилося невелике село. Над ним уже здіймався ранковий туман, повільно зникаючи під променями сонця. Люди тут займалися своїми справами. Хтось поспішав, хтось щось ніс, хтось з кимось розмовляв. Спокійно. Наче світ далі жив так, ніби нічний кошмар Галі ніколи не траплявся.

— Будь ласка! — крикнула вона першому чоловіку. — Мені потрібна допомога! Мої друзі… вони…

Та чоловік пройшов повз неї так, ніби вона — невидима тінь. Галя насупилася, здивована. Вона підійшла до іншої жінки.

— Будь ласка, прошу, ви чуєте мене?

Жінка навіть не повернула голови. Третій. Четвертий. П’ятий. Усі вони поводилися однаково — просто проходили повз, наче вона з повітря. І тоді Галя спробувала зупинити чоловіка, що йшов їй назустріч, протягнувши руку:

— Ви… хоч хтось… чуєте мене?

Він не сповільнив крок.

І пройшов крізь неї. Справжній холод, не фізичний — той, що ламає реальність,— пройшов через тіло Галі. Серце шалено закалатало.

— Невже… я… мертва? — прошепотіла вона, дивлячись на власні долоні так, ніби вони вже не належали їй. В цей момент село застигло. Усі люди одночасно зупинилися, заклякли в тих позах, в яких їх знайшло це дивне завмирання. Хтось схилився перед закритими дверима магазину. Хтось стояв із піднятою рукою, ніби щось показував співрозмовнику. Дитина застигла з іграшкою в повітрі. Мертва тиша. І тоді Галя зрозуміла — вони завмерли так само, як Юля. Перед тим… як спалахнути. Її тіло пронизав жах.

Всі люди, як за командою, повернули голови до неї. Одночасно.

Очі в них були порожні. А усмішки — хижі, безумні.

Галя відступила на крок.

Потім на другий.

Вона розвернулася — але прямо перед нею стояла вона сама. Її точна копія. Те саме обличчя, та сама постава, той самий одяг… лише очі були холодні, скляні, мертві. І губи розтяглися у жахливій, неприродній посмішці.

— Ти мертва… ти мертва… ти мертва… — пролунав голос, що не мав нічого спільного з людським. Він був низьким, скрегітним, наче це говорив щось порожнє всередині. Галя озирнулася. Позаду стояли всі люди. Зовсім поруч.

— МИ ТЕБЕ БАЧИМО… МИ ТЕБЕ БАЧИМО… — загриміли десятки демонічних голосів.

Галя закричала й кинулася тікати.

Дорога була прямо перед нею. Вона навіть не дивилася по сторонах — просто бігла, задихаючись від паніки, від жаху, від того, що її переслідує щось, чого вона не розуміє.

І раптом — удар. Автомобіль. Чорний, швидкий, невчасний. Її тіло підкинуло в повітря; вона перелетіла через машину й впала позаду, ударившись так сильно, що світ побілів від болю. Люди кричали. Пара з автомобіля вибігла, перелякані.

— Боже, що я накоїв?! Я її не бачив. — вигукував водій, тримаючись за голову.

— Викличте швидку! Швидку! — кричала його дружина, опускаючись поруч із Галею.

Люди збіглися. Ті самі люди, яких ще секунду тому не існувало в жодній її реальності. Вони тепер були нормальними. Справжніми. Живими. Але Галя вже помирала. Кров наповнювала її рот. Кожен подих давався з болем. Світ коливався й тьмянів. І тоді вона побачила його. Фігуру в чорному плащі, що стояла збоку, трохи осторонь від людей. Вітер повільно ворушив край темної тканини. Обличчя видно не було — тільки дві очниці, з яких лився холодний блакитний світ. Він дивився лише на неї. Люди навколо його не помічали. Наче він існував лише для Галі — для її останніх миттєвостей. Вона хотіла щось сказати, але не змогла. Повітря ставало все менше. Очі фігури спалахнули яскравіше. Галя видихнула востаннє. Світло затьмарилося. Темрява прийняла її.

3

Анжела йшла вже другу добу, але ліс не збирався її відпускати. Він ніби ріс довкола, міняв форму, звужував стежки, розтягував відстані. Дерева стояли занадто близько одне до одного, немов підглядаючи за кожним її кроком. Вона знала цей ліс, виросла поруч із ним, але тепер він був… іншим. Холоднішим. Неначе дихав. Голод шарпав нутрощі, спрага пекла горло. Та все це було ніщо порівняно з тим, що вона бачила тієї ночі, коли зникли її друзі. Здавалося, мозок спеціально стирав спогади — але страх залишався.

Коли вона побачила Богдана, серце мало не виплигнуло з грудей. Він стояв посеред стежки, такий реальний, такий рідний, — знесилений, але живий.

— Де ти був? — кинулась вона до нього, хапаючи за плечі. — Я шукала всіх вас! Що сталося?

Богдан відповідав уривками. Говорив, що теж заблукав. Що всі пропали. Що він блукав, шукав, кликав, але марно. Та в його голосі було щось, що змусило її насторожитися. Наче він говорив чужими словами.

— Ходімо, — мовив він. — Я знаю шлях. Скоро все закінчиться.

Його кроки ставали швидшими, різкішими. Анжела ледве встигала.

— Богдан… почекай… — прохрипіла вона.

Він не чув. Або не хотів. Поки не зупинився. Раптово. Наче врізався в стіну.

— Чому ми… — почала вона, але слова завмерли в горлі.

Богдан стояв спиною до неї. Нерухомий. Неначе вирізаний із дерева. Анжела тремтячою рукою торкнулась його плеча. Його голова повернулася на сто вісімдесят градусів. Хребці хрустіли, як сухі гілки. Усмішка розтягнулася від скроні до скроні. Очі виблискували диким божевіллям. Шкіра на його щоках почала пузиритися, чорніти, тріскати. Від неї валив дим. І за мить Богдан спалахнув. Як смолоскип. Як живий факел. Анжела відскочила, закричала, побігла. Але позаду чути було: кроки, горіння, шипіння палаючої плоті. Він гнався за нею. Палаючий. Усміхнений. Вона бігла, поки легені не стали камінням. І нарешті відчула: він відстав. 

Світ ніби моргнув. І день перетворився на ніч. Не поступово. Не природно. Все відбулося миттєво. Ліс ожив. Тіні набули обрисів. Серед дерев виднілися рухи — величезні, неправильні. Істоти, які повзли, ступали, ковзали між стовбурами. Не людські. Не тваринні. Анжела відступала, поки не побачила вдалині тепле світло. Будинок. Вона кинулася до нього. Рвалася, дряпалась, молилась, щоб хтось відчинив. Темні істоти вже йшли. Вони наближалися. Двері розчинились. Вона влетіла всередину, зачинила засув. Стук почався за хвилину. Сильний. Нелюдський. Дошки тремтіли, наче їх били каменями. Потім — тиша.

Будинок був темний і холодний. 

Коли Анжела переступила поріг, світло, яке вона раніше бачила крізь вікно, миттєво згасло. Тьмяний ліхтарик у її руках трясся, від холодного поту й страху. Здавалося, зовсім нещодавно тут були люди. Але зараз нікого. 

Анжела повільно зайшла до кухні, де, як їй здавалося, раніше знаходилося джерело світла. Тепер воно зникло, і приміщення потонуло у глибокій темряві, що здавалася живою.

Вона мало не закричала. Сергій стояв біля стіни. Просто стояв. Нерухомий. Блідий. Його очі дивилися в одну точку — просто на неї. Та в них не було нічого людського.

— Скажи… що це ти… — прошепотіла Анжела.

Він мовчав. Тривожно довго. А потім підняв руку. Показав убік. Анжела різко повернула голову. Порожньо. Коли глянула назад — Сергій зник. Там, куди він показував, повітря почало завихрюватися. Темна хмара згорталася, густішала. І раптом із неї висунулися дві тонкі руки — бліді, неприродно довгі, з пальцями, схожими на щупальця. Вони схопили її за шию. Анжела захрипіла, відчайдушно шукаючи хоч щось. Нарешті намацала ніж, вдарила, ще раз, ще… Хмара завила жахливим криком і відступила.

Вона побігла з кухні — і застигла. У домі стояли люди. Усі нерухомі, як манекени. І шепотіли, не відкриваючи рота. Тихо, сипло, ніби вітер дув крізь їхні груди. Їхні очі світилися блакитним. Анжела підняла ліхтарик. Направила на них. І всі вони зникли. Лише щоб з’явитися знову на стелі. Повзали, як гігантські комахи. Безшумно. Швидко. Вона заплющила очі, затисла голову руками і почала молитися, ковтаючи сльози:

— Господи… Господи… будь ласка… рятуй…

Все стихло.

Коли вона знову відкрила очі — стояла на самому краю прірви. Ніч стала днем. Вітер був холодним, мов мертві пальці. Анжела повільно обернулась й побачила. Вона. Її копія. Один в один. Та сама постава, та сама зачіска. Лише усмішка була широка, неприродна, ніби вирізана ножем. Копія штовхнула. Анжела летіла вниз, відчуваючи, як земля тягне її на себе, як вуха закладає від вітру, як горло рве крик, що ніколи не вирветься назовні. Останнє, що вона побачила, перш ніж зламався хребет, — свою копію, яка дивилася їй услід, повільно розчиняючись у повітрі. Наче тінь, якій більше не потрібне тіло. 

4

Стояв ясний день — але світло тут було якимось неправильним. Ніби сонце боялося проникати між стовбурів, розмазуючи блиск по землі блідим туманом. Сергій ішов крізь ліс уже кілька днів, але дерева залишалися однаковими. Він давно перестав розуміти, де сон, де реальність. Померлі крокували поруч з ним — інколи мовчки, інколи шепочучи його ім’я. Найстрашнішим було побачити дядька Миколу. Той стояв біля поваленого дерева, усміхався так, як перед смертю, і кликав жестом:

— Сюди, Сергію. Тут дорога…

І кожного разу, коли хлопець фокусував погляд, фігура зникала, лишаючи після себе запах сирої землі та праху. Тому коли він побачив великий будинок серед хащів, він не повірив іще кілька секунд. Будинок стояв там, де йому не місце — мов врослий у землю паразит. Та іншого шансу він не мав.

Усередині було тихо. Надто тихо, як для такого величезного дому. Жодного стола, жодної шафи, жодного пилу навіть на підвіконнях. Лише порожнеча, дзвінка й холодна.

Сергій переступив поріг будинку, і повітря відразу змінилося — наче стало густішим, важким, насиченим якимось старим, забутим відлунням.

Холод пробіг по його плечах. Будинок здавався занадто порожнім, занадто правильним, ніби вирізаним із якогось кошмарного сну, а не з реальності.

І тут — звук.

Ледь чутний, майже невиразний.

Наче хтось ковзнув підлогою.

Наче хтось стояв у сусідній кімнаті і повільно ступив крок назад.

Сергій застиг. Серце зробило різкий удар.

«Там хтось є».

Він ковтнув повітря і натиснув на ручку. Двері рипнули — повільно, довго, наче щось із середини не хотіло їх відпускати.

Коли щілина стала достатньо широкою, він заглянув усередину.

І завмер.

У куті, тримаючи кухонний ніж так, ніби зараз кинеться, стояв Богдан. Обличчя змарніле, очі розширені — в них світився чистий жах.

— Не підходь! Не смій! — крикнув він і виставив ніж. — Я знаю… я знаю, що ви хочете мене забрати!

— Бодю… це я. Ти що? — Сергій підняв руки.

— Ти… справжній? — Богдан моргнув кілька разів. — Докази. Дай мені… докази.

— Який ще бісів доказ? — Сергій нервово посміхнувся. — Хочеш, вщипну тебе?

Друг нарешті опустив ніж. Руки все ще тремтіли.

— Це зло… воно тут, у лісі, Сергію. Воно переслідує мене… весь час. Люди без облич, постаті між деревами… а вночі… — Богдан ковтнув повітря, — …вночі я побачив фігуру. Людську. Я подумав, що це ти чи Галя, але тоді… тоді вона розкрила крила. 

Сергій слухав. Якби це було кілька днів тому — він би сказав, що товариш збожеволів. Але тепер… тепер він знав, що ліс ховає щось живе, древнє й зле.

Їхню розмову перервав звук.

Плач.

Слабкий, жіночий, знайомий.

— Галя? — Сергій напружився.

— Ні, — Богдан відступив. — Тут нема нікого. Її голоси… вони мене теж кликали.

Але плач лунав знову — тепер чіткіше, з другого поверху.

Вони піднялися на другий поверх, але їх зустріла лише холодна порожнеча. Жодного сліду Галі, жодного звуку, ніби голос, який кликав їх кілька секунд тому, був лише посланням із іншого світу.

Богдан, тремтячи, відчинив найближчі двері й ступив усередину маленької кімнати. Сергій лишився позаду, оглядаючи коридор.

Та щойно Богдан зробив крок уперед — двері за його спиною гримнули, наче хтось із силою їх штовхнув.

Він кинувся до ручки.

Смикнув.

Ще раз.

І ще.

— Сергію! — крикнув він. — Сергію, відчини!

Але голос прозвучав глухо, наче стіни ковтали звук.

І тоді все змінилося.

Наче хтось змахнув невидимою рукою — і день провалився в ніч. Темрява рвонула в кімнату, затікаючи в кути, мов чорна рідина. Вона була не схожа на звичайну темряву: вона важко дихала, ворушилася, коливалася, стискаючи простір.

Богдан відступив, відчуваючи, як волосся на руках стоїть дибки.

Шепіт.

Спершу ледве чутний, мов пересохлі губи. Потім — виразніший.

Він ішов із різних боків кімнати: зліва, справа, з підлоги, із самої стелі.

Силуети почали ворушитися в темряві. Розмиті, неприродні, вони виглядали так, ніби були намальовані в повітрі й тепер повільно стирали межі між реальністю та тим, що ховається за нею.

З тремтінням у пальцях Богдан увімкнув ліхтарик. Жовтий промінь розірвав темряву — і все завмерло.

Силуети зникли.

Шепіт урвався.

Лише мертва тиша, густіша за повітря.

Він зробив крок уперед. Потім другий.

Простір здавався більшим, ніж до того. Наче кімната розтягнулася вглиб, віддаляючись від нього.

І тут —

Звуки ударів у двері розітнули кімнату так, що Богдан підскочив. Удари були такими сильними, ніби хтось чи щось намагалося проломити дерево голими руками.

Він повернувся до дверей — і серце вискочило йому в горло.

Дошки дверей вигиналися, тріщали, а за ними темрява була густішою, ніж будь-де в кімнаті.

— Сергію!.. — вигукнув він, але власний голос здався йому чужим.

Двері не витримали — і впали всередину.

За ними було… ніщо. Абсолютна, фізична темрява, яка поглинала промінь ліхтаря. Світло просто розчинялося у чорній порожнечі, не залишаючи навіть відблиску.

Богдан стояв, задихаючись. І тоді…

…у цій темряві спалахнули шість очей.

Вони розташувалися у два ряди — три зверху, три знизу. Не кліпали. Не рухалися. Лише дивилися на нього, холодно, чужо, ненаситно.

Кімнату раптом обсипав мороз. Повітря стало крижаним, важким. Із рота Богдана повільно пішов пар, ніби він опинився в зимовому полі, а не в літньому лісі.

Він зробив крок назад — і впав.

Щось схопило його за щиколотку.

Він закричав і почав вириватися, але підлога під ним більше не була просто підлогою. Із неї виростали руки. Сірі, сухі, прозорі — десятки рук. Вони хапали його за ноги, руки, груди, притискаючи до підлоги. 

Богдан кричав, але руки міцнішали.

Шість очей у темряві фіксували кожен його рух.

І саме тоді він відчув…

…біль у животі.

Раптовий. Гострий. Наче щось усередині нього ворухнулося.

Богдан застогнав, зчепивши зуби, але біль наростав. Його живіт надувався, пульсував, розширювався, немов там росло щось живе. Він задихався, намагаючись схопити повітря, але руки стискали його все сильніше.

Він відчув, як щось повзає під шкірою, просуваючись до поверхні.

І тоді…

Темрява перед ним наблизилася.

Шість очей блиснули.

Богдан закричав так, що зір потемнів.

Живіт почав набухати.

Він ріс — швидко, неймовірно, неправдоподібно.

Шкіра натягувалася, потріскувалася, покривалася червоними прожилками.

— Ні… ні… ні, будь ласка… — затремтів він, але голос зривався на хрип.

Біль був нестерпним — наче його всередині розривали на частини. Він намагався підвестися, але примарні сірі руки, що виходили з підлоги, тримали його так міцно, ніби вони були частиною цього будинку. Пальці холодні, як крижана вода, стиснули його зап’ястки, щиколотки, грудну клітку.

Він не міг навіть здригнутися.

Його живіт знову сіпнувся, і Богдан закричав — так, як кричить той, хто знає: зараз станеться щось гірше за смерть. Під шкірою щось повзало. Рухалося. Ковзало.

Богдан закричав так, що голос зірвався.

Це вже був не крик людини — це був звук тварини, що помирає.

Раптом живіт здригнувся, і рана різко розійшлася в сторони, наче хтось зсередини роздер її пазурами. Кров хлинула потоком, гаряча, густа, паруюча. Щось біле, кістляве висунулося назовні — спершу пальці. Довгі, тонкі, із чорними нігтями.

Істота, що вирвалася з нутрощів Богдана, рухалась так, ніби її кістки складалися не з матерії, а з чогось гнучкого, тягучого. За секунди вона витягнулася, набула людської форми, і з кожним її подихом повітря ставало важчим, густішим, мов наповненим попелом.

Богдан не міг звести очей від цього жаху — навіть якби його руки були вільні, він не зміг би закритися. Його власне тіло, все ще спотворене болем, здригалося судомами, а подих хрипів, мов зламаний ковальський міх.

Істота стояла спиною до нього. Її хребет вигнувся дугою, під шкірою ворушилися темні судини, а ребра відсвічували, ніби зроблені зі скла.

Вона повільно, з зловісною неквапливістю, повернула голову назад.

На всі сто вісімдесят градусів.

Хрускіт не був людським — він нагадував одночасно тріск криги та звук, який лунає, коли ламається сухе дерево. Богдан закляк на місці, його очі широко відкрилися, а мозок відмовлявся приймати побачене.

Обличчя істоти було людським — але спотвореним до невпізнання. Кров і рвані клапті м’яса робили його водночас знайомим і чужим. Богдан відчув, як його серце стискається від жаху: він упізнав себе. Це було його обличчя — тільки… спотворене, покручене, ожите якимось темним кошмаром.

Двійник усміхався. Демонічна посмішка розтягнула губи до неймовірної ширини, оголивши щелепи, яких не повинно було бути. Його очі світилися холодним, чужим світлом, пронизуючи Богдана наскрізь.

Богдан намагався відвести погляд, але очі самі шукали його власне відображення, і страх, який він відчував, стискав груди так, що здавалося, ось-ось зламається ребро. Кожен вдих перетворювався на біль, кожен удар серця — на барабанний дроб, що лунав у скронях.

Біль і страх перевищили межу. Свідомість тріснула, мов крихке скло, і Богдан знепритомнів. Він помирав. 

5

Двері в кімнаті, куди тільки-но зайшов Богдан, несподівано захлопнулися з глухим стуком. Сергій кілька разів спробував їх відкрити — безрезультатно. Він крикнув: «Богдане!», але відповідь не прийшла. Лише тиша. Раптом щось шелеснуло позаду. Сергій озирнувся — порожньо. «Хто тут?» — прокричав він, але знову ніхто не відповів. І тоді температура в кімнаті різко впала. З рота Сергія пішов білий пар, а його руки почали тремтіти від холоду. Перед ним з’явилася примарна фігура — людина чи істота у людській подобі, стояла нерухомо, ніби спостерігаючи. Сергій, всупереч страху, прошепотів: «Що вам потрібно від мене?» — і примара раптово відкрила свій величезний рот, заповнений довгими, кривими зубами.

Страх переконав його бігти. Він кинувся до сходів, але щось штовхнуло його ззаду. Сергій скотився сходами, ледве не розбивши собі голову, і коли підвівся, на підлозі лежала портретна рамка. Він підняв її — на зображенні були три дивних підлітки-близнюки. Сергій відчув холод по спині.

Знову пролунали шорохи. Він оглянувся, і портрет змінився: тепер на ньому було двоє близнюків. Сергій у паніці уронив рамку. Раптом голова одного з близнюків з’явилася над його обличчям — немов з стелі, повільно опускаючись. Сергій відскочив назад, кричачи: «Забирайтеся геть!». Фігура зникла, але темрява будинку ожила — почувся жіночий сміх.

Сергій бігав від дверей до дверей, намагаючись вирватися, але все марно. Щось невидиме не відпускало його. Він кинувся на кухню й схопив ніж — будь-який шанс відчути хоч якусь безпеку. Весь будинок раптом осяяв невідомим світлом, стіни світилися містично, немов самі наповнені надприродною енергією.

Вікна зникли, стіни помінялися місцями, а старі проходи відкривали кімнати, яких раніше не існувало. Посеред однієї з них стояла зловісна фігура з демонічною посмішкою. Сергій упізнав його. «Ми тебе вбили, сучий ти сину! Чуєш, ти мертвий!» — закричав Сергій. — «Я вбив тебе!»

Він хотів кинутися вперед, крикнути, напасти, але фігура раптом піднялася над підлогою. Сергій відчув, як його власне серце завмерло. Таємнича фігура злетіла в повітря, і одночасно з’явилися ще десятки копій. Вони ширяли над підлогою, усміхаючись, їхні роти були занадто великими, а зуби — надто гострими. Крик, що рвонув із їхніх глоток, був настільки гучним і оглушливим, що Сергій упав на коліна, закривши вуха. Зусиллям волі він відступив, і раптом — диво чи примара — з’явилися вихідні двері. Світло сонця прорвалося в будинок, і він вибіг.

Біг лісом, спотикаючись і падаючи, поки сили майже не покинули його. Він упав на коліна, відчай та страх стискали груди, коли раптом земля під ним перетворилася на холодну підлогу того ж будинку. Сергій підвівся і побачив десятки копій себе — усміхнених, з демонічними посмішками, що пронизували поглядом. Вони закричали одночасно — крик був нелюдським, оглушливим. Сергій упав, відчуваючи, як його свідомість тремтить на межі зникнення. Жах поглинув його повністю, і він зрозумів, що вибратися з цього місця… вже неможливо.

Сергій прийшов до тями, але це було не повернення до життя — це було занурення у новий кошмар. Його вухами розривалися крики. Не ті демонічні, фальшиві крики, які він чув раніше від створінь, що імітували людей. Це були справжні людські крики, крики безвиході й відчаю, що розривали душу.

Він повільно відкрив очі. Над ним не було нічого, крім криваво-червоного неба, що пульсувало немов живе, дихало ненаситним жаром. Сергій повернув голову — і перед його очима розгорнулася сцена, настільки жахлива, що серце зупинилося від відчуття безнадії. Сотні, тисячі, десятки тисяч людей були насаджені на палю, палаючи в полум’ї, яке не могло їх спалити. Їхні крики болю виривалися з грудей.

Сергій зрозумів: це не просто кошмар — він потрапив до самого пекла. Й одразу відчув, що його тіло перестає належати йому. Невидима сила підняла його в повітря, розтягнула руки й ноги, як нитки маріонетки. Біль розрізав його тіло, але навіть крик більше не виходив — горло було спалене невидимим вогнем.

І тоді він побачив фігуру в темному плащі, що левітувала над цим полум’яним морем страждань. Обличчя її не було видно — і водночас Сергій знав, хто це. Її присутність, холодна і безжальна, проникала у кожну клітину його тіла.

Руки й ноги Сергія розтягувалися все далі, біль ставав нестерпним, і він відчував, як його останні миті життя повільно витікають з тіла. Свідомість почала тонути в полум’ї, у криках, у відчаї. Пекло, що було навколо нього, стало його тілом і душею одночасно. Він відчував, як невидимі руки цього створіння проникають в його нутро, перетворюючи кожен нерв, кожну кістку на полум’яний жах.

6

Юрій Лойко був звичайним хлопчиком. Таким, яких сотні: товариський, усміхнений, здібний. Коли йому було дев’ять, він разом із матір’ю переїхав до цього міста — непримітного, затиснутого між полями та лісами. Він швидко знайшов друзів, блиснув на уроках фізкультури, отримував гарні оцінки й здавався зразковою дитиною. Його мати працювала в магазині. Вона була релігійною до фанатизму: свічки, ікони, молитви на кухні щоранку. Але в їх домі панував спокій. Та одного дня все змінилося.

У школі вибухнув скандал: хтось почав казати, що місцевий вчитель математики, Олег Юрійович, зраджує дружину з молодою вчителькою Ніною Олександрівною. Всі почали шепотіти: «Він порав її прямо в класі». Плітки наростали, мов цвіль у вогкому підвалі. Донька Олега спробувала вкоротити собі віку — і лише це врятувало вчителя від скандалу, який міг рознести його життя на шматки. Усі співчували родині… але ніхто не знав його темної сторони. На людях Олег Юрійович був майже зразковим учителем — ввічливим, стриманим, навіть доброзичливим. Його посмішка здавалася щирою, голос звучав рівно, а очі — спокійно. Батьки довіряли йому дітей, колеги вважали надійним, а адміністрація школи — цінним фахівцем. Та вдома він перетворювався на зовсім іншу людину. За порогом, де закінчувалися чужі погляди, з нього сповзала вся ця штучна добропорядність. Олег не терпів заперечень — ані від дружини, ані від доньки. Їхні слова для нього не мали ваги. Та й навіщо їм мати свою думку, якщо він вирішував, що правильно?

Коли трапилася історія зі скандалом у школі, Юрі виповнилося тринадцять. Він не мав жодного стосунку до пліток, але одного дня до нього дійшла чутка: нібито саме він почав розпускати історії про вчителя.

Це була брехня. Брехня, яку вигадала Галя — дівчинка з маніакальною любов’ю до уваги й бездонною заздрістю в очах. Вона бачила, як Юра легко викликає симпатію людей, як він перевершує її у навчанні, як просто… існує, ніби для цього не докладає зусиль.

Вона сказала.

Олег повірив.

З цього дня життя Юри стало пеклом.

Постійні приниження від учителя, погрози, неприязнь, яку він не міг пояснити. А Галя, відчувши свою владу, розкручувала нові слухи: цього разу — про самого Юру.

Вона дізналася правду про його батька. Про те, що він сидить у в’язниці за вбивство. Про те, що сім’я тікала з попереднього місця. І плітка виросла в щось більше.

Сергій — її брат — підхопив це, і раптом навколо нього з’явилося багато «друзів». Раніше від Сергія всі трималися подалі. Діти відчувають небезпеку краще за дорослих, і в ньому було щось… неправильне. Він міг сміятися, спостерігаючи, як поранена кішка повзе від нього, або хизуватися тим, як «провчив» безхатнього собаку. А ще він крав. Постійно й безсоромно.

Але тепер усе змінилося. Сергій раптово опинився в центрі уваги. Його запрошували сидіти з компанією на подвір’ї, кликали на прогулянки, шепотіли йому на вухо питання, повні захвату й цікавості. Він став популярним. І Сергій насолоджувався цим.

Юра, який колись мав цілу компанію, раптом залишився один.

Навіть найближчі — Павло і Богдан — відвернулися. Особливо Богдан, який тепер дружив із Сергієм і Галею. Юру цькували щодня. На перервах. На дорозі зі школи. Коли він перевівся до іншої школи, стало лише гірше. Йому доводилося довше добиратися — і це був ідеальний час для засідок. Йому кричали: «Виродок!», «Син шлюхи!».

Одного разу він відлупцював одного старшокласника — але це не допомогло.

Потім з магазину хтось украв продукти. І вчитель Олег, переконаний у власних вигадках, привів до Юриного будинку двох міліціонерів. «Хлопець із проблемної родини, прогулює школу, значить — злодій», — казали вони.

Одного разу Олег Юрійович зустрів матір Юри просто на вулиці. Він ішов швидко, напружено, наче навмисно шукав приводу розпалити власну злість. Побачивши її, він зупинився й, не давши навіть привітатися, заговорив різко, майже крізь зуби:

— Ваш син… невихований, бездарний хлопчисько. Нехай знаєте, — сказав він голосно, так, щоб чули всі.

Жінка подивилася на нього стомленими очима — довгими роками роботи, бідністю та хворобами вони втратили блиск, але не гідність. Вона мовчала мить, а потім тихо, але гостріше за ніж, відповіла:

— Добре хоч, що мого сина батько не тягає щотижня до психіатра… На відміну від деяких.

Вона навіть не назвала імен, та для Олега цього було достатньо. Він спалахнув — обличчя почервоніло, руки затремтіли. Він хотів закричати, але слова застрягли в горлі, перетворившись на червону, пекучу лють. Після цієї зустрічі щось у ньому остаточно зламалося.

Він почав навмисно їздити до школи, куди Юру перевели, і розмовляти з вчителями. Він підходив до них після уроків, ловив у коридорах, у учительській, біля входу. Посміхаючись тією фальшивою, приторною посмішкою, якою користувався перед батьками учнів, він нахилявся й тихо, майже змовницьки говорив:

— У хлопця серйозні проблеми. З головою. Ми думали, що його лікували, але… видно, не допомогло.

А потім додавав брехню: про крадіжки, про бійки, про «психічні зриви» — усе сказане ним звучало так переконливо, що вчителі почали вірити.

Поступово ставлення до Юри змінилося. Учителі дивилися на нього як на чужого, небезпечного, непотрібного. І одного дня він уперше почув, як вчителька сказала вголос, навіть не соромлячись:

— Ти ненормальний. Подивися на себе.

А за нею ці слова почали додавати:

— Дебіл…

— Відсталий…

Слова були, як каміння, кинуте в уже тріснуту душу.

Вдома ситуація була не кращою. Мати влаштовувала скандали, не розуміючи, чому син більше не хоче вчитися, чому мовчить, навіть коли вона кричить. Вона тільки вимагала, наказувала, благала повернутися до «нормального життя». Але вона не знала у яке пекло перетворили його щоденність.

Юра майже перестав виходити з дому. Він засинав перед дзеркалом. Він почав чути… голос. Голос свого відображення. Двійник говорив тихо, наче через сон, але щоночі він ставав чіткішим.

Він був схожий на Юру, але… інший. Юра думав, що божеволіє. Та водночас — двійник був його єдиним другом.

А потім він зустрів Ганну. Вона була сиротою: батько загинув в аварії, матір не пам’ятала. Самотня, тиха, але з глибокими добрими очима. Вона стала його світлом — першим після трьох років мороку. Вони зустрічалися таємно. Біля старого занедбаного будинку на околиці лісу — будинку, що колись належав старим людям, які давно померли. Тепер місце, від якого відмовився навіть час, стало їхнім прихистком.

Ганна сміялася лише поруч із Юрою.

Юра дихав лише поруч із нею.

Одного вечора, коли вони сиділи на сходах старого будинку, він зізнався:

— Якби я міг… я хотів би переміщатися у просторі. Просто піти звідси. Зникнути.

— Сподіваюся, ти забрав би мене з собою? — тихо запитала вона.

— Так.

— Тоді я б пішла з тобою хоч на край світу.

Вона посміхнулася.

Він її поцілував.

Все змінилося того рокового дня.

Ніхто вже не пам’ятав, з чого саме все почалося — з чийого погляду, з якого шепоту, з якої злості. Але в повітрі навколо Галі щось змінилося, наче хтось підлив їй у серце отрути.

Коли вона дізналася про стосунки Ганни та Юри, її наче скувало. Злість виросла в ній неочікувано швидко, мов грибниця в темному підвалі. Вона не могла пояснити, чому так ненавидить Юру — чи то через його колишню популярність, чи через власну заздрість, чи через те, що він ніколи не дивився на неї так, як тепер дивився на Ганну.

Але була ще одна причина, таємна, слизька, як хробак у землі: їй подобалося бачити біль і страждання. 

Сергій, її брат, завжди був поруч, завжди готовий підтримати її найпотворніші ідеї. І коли він почув від неї цю новину — що Юра має когось, що він щасливий, що він виповз із безодні свого життя — в Сергія в очах щось клацнуло.

Того вечора вони зібралися всі разом: Галя, Сергій, Юля, Анжела і Богдан.

Юля, тиха й м’яка, насправді була саме тією, хто проговорився. Вона й Ганна подружилися швидко, майже випадково. Ганна була з тих рідкісних людей, хто вмів бачити не обгортку, а справжню людину всередині. Юля ж походила з родини, яку всі намагалися не помічати: бідність тягнулася за нею, немов запах сирості. Вона постійно носила чужі, перешиті речі. Через це над нею насміхалися. У неї майже не було друзів. Юля мовчки терпіла все — і криві посмішки, і підколки, і шепіт за спиною. Але десь глибоко вона жадала простих речей: дружби, тепла, визнання, бодай якогось світла, що впало б на неї хоч раз. Ганна довірливо розповіла їй про свої почуття, а та, не втримавши язика, винесла цю таємницю на люди. 

Богдан ішов останнім. Колись близький товариш Юри, він давно вже вибрав іншу сторону — сторону сили, крику, насмішок. Але навіть він відчував, що сьогодні в повітрі щось не так. Щось погане.

Юра і Ганна сиділи біля старого дому, не підозрюючи, що їх тихе місце давно вже перестало бути таємним. Дім виглядав наче вирваний з іншого світу: сторчма стояла покручена веранда, вікна — порожні очниці, через які у ніч виглядала темрява, мов звір.

Ганна щось розповідала — сміялася тихо, як завжди. Її голос звучав теплом навіть у холодному повітрі.

І раптом це тепло зникло.

Ліс відкотився шурхотом. На прогалині з’явилися вони.

П’ять силуетів.

Юра одразу встав, ставши перед Ганною, наче її тіло було крихким світлом, яке може згаснути від одного подиху.

— Ви що робите? — його голос був твердим, але дихання збилося.

Сергій хмикнув.

— Та нічого… прийшли привітати голуб’яток.

— Дивіться, яка у нас тут хвойда, — протягнув він, показуючи на Ганну.

Ганна здригнулася, але Юра тримав її за руку.

Юля тихо прошепотіла:

— Ми так не домовлялись… Галя, може… досить?..

Галя і Анжела сміялися так, наче дивилися комедію.

— Ти що, Юльчик? — прошипіла Галя. — Уже передумала? Пізно.

Юра хотів відвести Ганну, але шлях перекрив Сергій. Пихата усмішка роз’їдала його обличчя. Він ударив Юру плечем, провокуючи.

Юра не витримав — вдарив у відповідь.

Потім усе сталося швидко і сумбурно.

Бійка вирвалась назовні, як буря.

Крики. Матюки. Підійнятий пил.

Сергій захлинувся власною кров’ю — Юра розбив йому ніс.

І тоді Богдан, колись друг, тепер ворог, вихопив ніж.

Лезо блиснуло в світлі місяця, як холодна усмішка смерті.

— Богдан, не треба! — заверещала Юля.

Але ніж уже летів.

Ганна опинилася між Богданом та Юрою. Вона навіть не встигла зойкнути.

Тільки широко розплющила очі, коли лезо увійшло в її тіло.

В її животі розквітла червона квітка.

Юра закричав так, що навіть ніч здригнулася.

Він кинувся до неї, намагаючись затиснути рану, але Сергій ударив його по голові каменем.

Все погасло.

Юра й Ганна лежали на землі нерухомо. Ганна була ще жива. Вона тяжко дихала. 

Богдан стояв над ними, стиснувши ніж так, що побіліли пальці. Він дихав уривчасто, як тварина, загнана у кут. Навіть він зрозумів, що зайшов надто далеко.

Він відпустив ніж — лезо впало на землю зі зловісним брязкотом.

— Все… все вже… досить… — промимрив він, задкуючи.

Та Сергій дивився на тіла по-іншому.

В його погляді було щось холодне, рішуче, неначе в ньому не залишилося нічого людського. Лише гола лють і страх бути спійманим.

Він схопив ніж, який Богдан так легко випустив.

Той навіть не встиг зреагувати.

— Сергію, не треба… — прошепотів Богдан, зробивши крок назад.

Але Сергій уже опустився на коліна біля тіл.

Його руки не тремтіли.

— Якщо вони виживуть — нас посадять, — промовив він рівним, майже байдужим голосом. — А я не збираюсь сидіти заради них.

І перший удар обрушився в груди Юри.

Глухий звук, як удар по мокрому мішку.

Другий.

Третій.

Сергій не зупинявся. Він підійшов до Ганни. 

Удар.

Кров змішалася з землею, просочуючи її, наповнюючи ніч металевим запахом.

Коли він нарешті зупинився, дихаючи важко і швидко, наступила така тиша, що навіть вітер завмер.

— Готово, — сказав Сергій, витираючи кров з обличчя.

Галя дивилася на мертву Ганну так, ніби нарешті знайшла справжній спокій.

Юля стояла бліда, ніби примара.

Анжела затулила рот руками, намагаючись не кричати.

Богдан дивився на Сергія з жахом.

— Ти… ти псих…

Сергій наблизився до нього, нахилившись так, що Богдан відсахнувся.

— Псих той, хто залишає свідків, — прошепотів він. — Ми повинні це закінчити.

— Кидаємо їх у колодязь. Ніхто нічого не знатиме, — сухо сказав Сергій.

Вони волокли тіла, не дивлячись на них. Не озираючись. Не думаючи про наслідки.

Колодязь був старий. Висохлий. Глибокий, мов чорна діра.

Тіла впали на дно з глухим тріском.

— Ніхто не знатиме, — повторив Сергій. — Пішли.

Вони пішли, вважаючи, що Юра і Ганна мертві.

Вони навіть не здогадувалися, наскільки помилилися.

Юра не помер. Він лежав у холодному колодязі, тіло його кричало від болю, але він вижив. Ганна була мертва, її тепло залишалося лише у спогадах. Він плакав, стискаючи руки, але відчай тиснув на груди, як камінь. «Краще б я помер», — шепотів він, дивлячись у темряву. Але смерть не приходила. Дні й ночі зливалися в нескінченний кошмар. Безсилий, він не міг піднятися, не міг врятувати себе і вже тим більше не міг врятувати Ганну. Кожна хвилина була мукою, а час став важким і липким, як кров на його ранах. І тоді він почув цей голос, чи галюцинацію: нелюдський поклик, що розривав його свідомість: «Демон… демон… відкрий свої очі».

Юра відкрив очі і опинився не у колодязі, а у своїй кімнаті. Перед ним стояло дзеркало, а у дзеркалі він бачив себе. Тільки він не був один — його відображення рухалося самостійно. «Я все згадав. Тепер я знаю, хто ти», — прошепотів Юра, простягаючи руку до дзеркала.

Двійник відповів тишею, а потім кивнув: «Тепер ми єдині».

Раптом Юра відчув, як біль зникає, як рани загоюються, а його тіло стає легким, неначе він зливається з повітрям. Його останній подих затримався, і він зник. Лишилося лише відображення у дзеркалі. Той, хто живе у дзеркалі, посміхався — демонічною, холодною, жахливою посмішкою. Він був живим, але водночас не живим. Він був тепер господарем не лише дзеркала, а й тіней, які чекали у темряві. І в кімнаті панувала тиша. Тиша, що шепотіла про новий початок. Тільки цього разу початок був злим, безжальним і назавжди проклятим.

Півроку потому ті, хто вчинив злочин — Галя, Сергій, Юля, Анжела та Богдан — зібралися разом. Вони сміялися, пили, обмінювалися історіями, ніби нічого не сталося. Їхні серця не знали докору, а спогади про злочин, який вони вчинили, здавалися далеким кошмаром. Кожен мріяв про щасливе майбутнє, не підозрюючи, що минуле ніколи не відпускає. Тієї ночі вони всі померли. І ніхто не міг пояснити, що з ними сталося. 

Всі вони померли жахливою, неприродною, майже нелюдською смертю. Тіло Анжели знайшли випадково — розірване, побите. Воно лежало в глухому лісі за сорок кілометрів. Ніхто не міг пояснити, як вона опинилася там. Потім знайшли мертвим вчителя Олега Юрійовича. Він перерізав собі горло перед дзеркалом, усміхаючись. 

Минали тижні. Чутки ширилися. Люди шепотіли. А коли минуло кілька місяців, у пересохлому колодязі знайшли тіло Ганни. Юру ж не знайшли ні живим, ні мертвим. Він просто зник. Зник так, ніби ніколи не існував. Не залишилося навіть сліду.