Поза дощем

Валерій втомлено впав у крісло. Воно неприємно заскрипіло. Він розмістився на ньому, немов тюлень на нагрітому сонцем камені. Почувався він так само втомлено. Сил геть не було, ані фізичних, ані ментальних.

На розслідування вони витратили майже весь тиждень, щоб дійти до єдиного логічного результату, з яким погодилися усі, яким би дивним воно не було в тих умовах, — самогубство.

Тіло чоловіка, худощаве та зранене, ще й досі зринає в його уяві, подібно до нав’язливої думки. Рани свідчили про насильницьку смерть, в придачу до того, навіть без думки патологоанатома, що той був втоплений. Але ні інших слідів, ні доказів з камер не було. Він був один і прийшов до занедбаного заводу лиш із своїми химерними думками. Здавалося, що той чоловік вибрав його своєю могилою, котра і так вже роками стояла серед міста, немов його гранітний пам’ятник.

Це була одна із тих справ, котрі легше просто закрити. Лице чоловіка, що сплило у пам’яті, здавалось погоджувалося з цим, своєю замученою, але радісною посмішкою, котра маскою застигла на трупі. В морзі ця усмішка виглядала ще більш лячною та загадковою. Лише рани, немов від дикого звіра, говорили про інше, і їхню дивну структуру не вийшло ні до чого пов’язати.

— Що ти пережив? — пошепки промовив Валерій до свого понурого двійника у дзеркалі, котре із-за хмар здавалося сірою стіною.

Валерій включив лампу, чиє світло освітило його невеличкий кабінет. Не тільки справа давила на нього весь тиждень, а й сама погода. Немов навмисно, важкі свинцеві хмари нависали над містом, при тому не кинувши ні краплинки. В подібні дні він жаліє, що став слідчим.

На столі, серед безлічі розкиданих паперів, ручок та обгризених олівців, лежав речовий ящик. Поруч була вже заповнена постанова. Залишалися лиш віднести докази на склад, а постанову до прокурора, але було так важко й ліньки, що він був готовий заснути на місці. Зачекають наступного дня.

— Валер, ти йдеш? — Ігор зайшов без стуку та вивів його із неглибокого сну. Він явно радів, що вони швидко закрили справу. Та й раніше, він не відзначався явним ентузіазмом.

— Так, — на автоматі вимовив Валерій. — Хоча ще трохи затримаюсь. Хочу подоскаладаю все за сьогодні.

— Ну дивись. Про вихідні не забув?

— Ага, ага, — відмахнувся Валерій, встаючи з крісла.

Коли Валерій залишився знову один, він важко видихнув. Як же він не любив це все. Інколи йому хотіло побути одному. Поруч із доказами. Помислити, що їх спонукає. Поставити себе на їх місце.

Вийшовши в коридор, Валерій вже майже нікого не побачив. Лиш декілька поліцейських та прибиральниця. Та й так всі довго затримались у п’ятницю.

Повернувшись з чаєм, він всівся спаковувати решту доказів до ящика. Залишилось небагато: старий телефон, не менш старий ніж, котрим самогубця міг нанести собі рани та прощальний лист. На останньому зупинився. Він його вже безліч разів читав, як і решта відділу. Дехто навіть посміювався із тих нісенітниць. Він збреше, якщо й сам не посміхнувся, читаючи його. Але він ніколи не вчитувався у нього, ставлячи ті слова на глум. Можливо тому він й сам не помітив, як зупинився на ньому та почав читати, крізь плівку захисного пакету.

Він встав та закрив двері. Здалося, що це щось особисте, ніби зараз він здійснює злочин. За цього й не включив настельної люстри. Сівши в крісло, при блідому світлі з вікна та єдиної лампи, він дістав листа з пакета. Чорнило розплилося із-за вологи, але текст був зрозумілий.

Згадалася квартира покійника, де вони знайшли листа. Як і все навколо, той був мокрий. Але затоплення не було. Сусіди не скаржились, в крайньому випадку. Просто все було мокре, немов покійник все облив тонким шаром води, або дощ з вітром увірвався в квартиру.

Схилившись над листом, він став його читати. Здалося, що він це робить вперше.

***

Звати мене Тарас. Це не скаже багато тобі, читачу, хто я. Та й крім того, не знаю, з чого почати. Занадто багато довелося б писати. Поясню передісторію коротко, а там вже й решта підтягнеться.

Загалом, я з дитинства боявся доща. Плувіофобія. Хоча мені ще приписували Гідрофобію, але от що, води загалом не боявся. Та навіть душ, чи запис звуку дощу, не викликав у мене ніякого страху чи дискомфорту. А от сам дощ ще як. Забіжу наперед, сказавши, що жодної фобої в мене не було, хто б що не думав.

Батьки говорили, що ще малим я плакав від самого факту дощу. Спочатку вони не сильно то й переймалися за це. Всі вірять у прекрасне здоров’я своїх дітей, у їх радісне майбутнє, незважаючи на майже непомітні сигнали. Але трохи подорослішавши, вони стали переживати за мене, котрий дивився на дощ, немов на божевільну собаку. Звісно, із їх слів. Сам я пам’ятаю ті часи погано, але от відчуття страху в’їлося в пам’ять, немов той бур’ян.

Звісно, з часом я перестав сприймати дощ аж так експресивно. Як і багато інших людей з відхиленнями, я призвичаївся та дещо поборов цю фобію. Я міг дивитися на дощ, без жодного явного остраху, але стати під нього все рівно не міг, хоч і намагався.

Не буду детально згадувати ті моменти, коли мене кидали під дощ, на жаль, таке було, чи я раптово потрапляв під нього. Головне те, що щойно я потрапляв під нього, мене немов окропом ошпарювало чи обливало крижаною водою. Подекуди, мене рятувала звичайна парасолька, тож вона та прогноз погоди стали моїми вірними супутниками.

Окремо скажу, що чомусь я не боявся грози. Скільки б не йшов дощ в той момент, я його не боявся. Не знаю чому, але сам факт. Хоча під той дощ я не ставав — страх паскудна штука, як вцепиться, то не відпустить просто так. Пізніше це мені врятує життя, але не спасло мене самого.

Я все це до того, що все змінилося того зловісного дня. Був то вівторок, середини серпня. Я стояв на зупинці за містом, майже серед поля. Вертався із відрядження по роботі, як зламався автобус майже біля міста. Його приїхала і забрала вантажівка, а пасажири вирішили дійти пішки, так як йти не далеко. Я б теж, але як вже згадував, я постійно дивлюся на прогноз погоди. Хоча можна було й не дивитися — хмари прям кричали, що зараз піде дощ. Тому я залишився чекати на найближчій зупинці, коли прийде наступний автобус, чи пройде сам дощ. Попуток, як на диво, не було.

Ще скажу, що того дня у мене був на рідкість паршивий настрій. Тоді я списав це на меланхолію, що часто нападала на мене. Зараз же зрозумів, що то було передчуття.

Коли впали перші краплі, тоді все й почалося. Навіть не попадаючи на мене, страх морозним повітрям пройняв мене. Немов мене вдарили в піддих та голим викинули на зимний мороз.

Я мало що пам’ятаю з того разу. Пам’ятаю лиш, що дощ закінчився доволі швидко, а я калачиком скрутився під лавкою, заодно захований під бетонною стелею зупинки.

Ледве пригадую як дістався додому. Отямився вже у себе в квартирі. Але й тоді не міг забути той страх та погляди, що йшли звідусіль. Той німий крик, що лунав з кожною краплею дощу.

***

У двері стукнули. Ручка заскрипіла та затряслася, немов її ламали. Двері різко відчинилися і до кабінету зайшла, спиною вперед, прибиральниця. Варто було їй побачити Валерія, як відразу вибачилася та, вийшовши, пішла до наступного кабінету. Можна було й не думати, що його кабінет тепер буде без прибирання.

Вирішивши зробити перерву, Валерій вирішив заварити собі ще чаю. Старий захолов.

Встаючи, він не міг відірвати погляд від листа. Щось було в тому листі. Те, що він не відчув відразу і зарай почав пройматися тим.

Тепер в будівлі він нікого не бачив. Звісно хтось та й є на чергуванні, але не тут. Дійшовши до невеличкої кухоньки, він поставив чайник.

За вікном пішов легенький дощик. Сірі хмари нарешті дали їм свободу й ті радісно почали зрошувати землю. Валерій згадав мелодію із якоїсь пісні, не пам’ятав з якої, та почав її весело наспівувати, в такт повільному барабану дощу.

Тим не менш, історія з листа самогубці Тараса не виходила з голови. Тому він швидко повернувся до кабінету, щоб дочитати листа.

Дощ потроху наростав.

***

Так пройшов тиждень, повний страху та відчаю, меж котрого я тоді ще не знав.

Я взяв відпустку на роботі. Просто не міг вийти з квартири. Паскудна дощова погода немов знущалася з мене. Добре, що я хоч був запасливим, за того ж паскудного дощу, і мав вдома якийсь та небудь запас їжі.

Але апетит до мене не приходив. Навіть заховавшись за стінами квартири, я відчував ті погляди, котрі визивали у мене тваринну паніку. Хотілося закритися від них та заховатися якнайдалі. На жаль, від тих поглядів не сховатися, за скількома стінами ти не будеш, бо прям відчуваєш той дощ, навіть його не чуючи.

На дзвінки батьків і тих друзів, що в мене залишилися, я чи не відповідав, чи просто огризався. Зараз я шкодую про це, хоча, чесно кажучи, не знаю, чи не зробив так би знову. Страх він такий, змушує діяти інстинктивно, агресивно.

Так пройшов другий та третій тиждень. За ними й сьомий. Я звільнився, якщо можна так назвати натяк на добровільне звільнення. Хоча я не сумував — доща боявся більше.

Встиг навіть пересрати з тими рідкими друзями, що мав та ще й посварився з батьками. Бачте, мені слід звернутися до лікаря. Зараз я ще більш впевнений, що в тому не було б сенсу. Хто б що не думав, але у дощі щось є. Щось ховається серед тих крапель, немов звір серед чагарників.

Ті погляди. Вони немов пронизують щось всередині. Тянуть, виривають, а потім з’єднують. І це навіть попри те, що вони не дивляться на мене, немов проходячи повз. Але я відчуваю, що вони все ближче й ближче фокусуються на мені. Здавалось, що вони немов не могли мене бачити, або ж не були цього тоді зробити.

Коли я знаходив сил глянути на дощ, прям відчував ті безліч крапель і те, що за ними — невидиме й нематеріальне. Його не міг вловити мій погляд. Можливо, він просто не хотів того бачити.

Я б міг ще довго описувати свій тодішній стан, але це б лиш зайняло більше паперу. Загалом, мені було паршиво й лячно. Це спустошувало мене.

Тому я не сильно здивувався власній думці, що слід піти до церкви. Я не був віруючим, ба навіть був атеїстом, але тоді був аж надто вже надламаним та хотілося хоч якогось покращення. Думалось, що стане краще. Немов допомога, така ж невидима, як і ті проникливі й злі погляди, допоможе мені. Зайду знову наперед, сказавши, що стало лиш гірше.

***

Дощ лопотів у вікно все сильніше, а тонке гілля верхівок дерев шкряботіло об скло пронизливим та неприємним звуком, як крейда об дошку. Немов у такт, вони лиш підсилювали фантазію Валерія, котрий не міг відірвати погляду від листа. Хоч інколи й хотілося взяти та покласти його до решти доказів, або ж навіть спалити. Лиш би не дочитувати його до кінця.

Знову зринуло обличчя мерця Тараса. Із тією ж посмертною посмішкою, але із сумними, вицвілими очима, той немов мовчки погоджувався: “Не варто”. Але чому ти тоді його написав?

Він уявив церкву із листа. Стара та ветха, вона вимальовувалась в його уяві. Погода ж, котру описував Тарас, якраз була подібна на ту, що лопотіла за вікном.

Він уявив його в майже порожній церкві, де чулося лиш його власне дихання, збите та нервове. Як і він, Валерій відчув дивне полегшення, варто було Тарас поставити свічку. Як говорять, то все лиш у голові.

А тоді його, як і Тараса, пройняв страх.

Подумки перебуваючи із ним у церкві, він почув і відчув ті краплі дощу, що затарабанили по старій покрівлі. Відчув ту самотність, коли він залишився чи не єдиним у церкві.

***

Я не знаю як описати тоді своє відчуття. Якщо раніше я просто відчував їх погляди, котрі немов прослиза крізь мене, то тепер відчув, що вони побачили мене. Вони вгризалися в мене, прослизаючи в саме нутро, де й жив той страх.

Паніка накрила мене. Стіни давили на мене. Немов від натиском дощу, дах опускався та був готовий розчавити мене.

Вітер відчинив фіранки старих вікон то окропив рідкими краплями все всередині. Ті, що попали на мене, були немов голки, котрі вгризалися у плоть. Це було гірше за ті минулі рази. Але це не назвати болем. Це був немов дивний та дикий страх. Як же часто я вживаю це слово, але воно саме те, щоб описати це відчуття.

Страх. Страх. Страх.

Подекуди погасли свічки та лампадки. Краще б вони всі погасли та настала блаженна темрява. Краще я б не бачив того.

Стара покрівля пропускала воду. На ремонт збирали вже довго, але до цього ніяк не доходило. Це не суть. В почорнілій від минулих дощів підлозі почали збиратися нові калюжі. Повільно, але зловісно нестримно.

Я не міг дивитися на ті рідкі краплі, що йшли безперервним ланцюгом. Здавалося, варто на них глянути і щось вирветься на мене з них. Те, що навіває той жах. Готове показати себе, водночас чекаючи і наганяючи більше жаху.

Але ті монстри не чекають. Вони не ті примари з уяви, що ховаються в нав’язливих думках. Ні. Ці були гірші.

Я так і не міг дивитися на ту калюжу, хоч і відчував, що з кожною краплиною вона зростає. Я завалився на підлогу, в метрах від неї, й заціпенівши не міг відповзти.

Тоді звук тих крапель змінився. З непристойно моторошного, той став непристойно жахливим. В ньому були нотки гарчання й слів, хоч зараз скажу, що то не були ними в прямому сенсі. Просто я так їх чув.

Я почув кроки. Дивні, водночас гучні та тихі, симетричні та хаотичні водночас. Немов у тому чомусь не було сталості. Тим не менш, те щось повільно наближалося.

Чомусь я знайшов у собі сили, щоб глянути на те щось. Можливо те хотіло, щоб я його побачив. Помилка, яку я собі ще й досі не пробачив. Каталізатор, що вів до кінця.

Я глянув на нього через затулені на лиці долоні, через малу шпаринку. Її було достатньо, аби нагнати ще більше страху.

Важко описати те, що я побачив. Навіть зараз у мене здригається рука, варто згадати те щось. Та й проблема в тому, що його неможливо описати. Це немов матеріальний страх, не фізичний та й не з голови теж. Воно було, але немов не тут, хоч і так близько. Розум не хотів його сприймати, ніби це могло врятувати.

Я так і лежав, заціпенівши, не в змозі припинити дивитися на те щось, що повільно підсувалося до мене. Тоді я не думав і не відчував нічого окрім страху — дзеркально чистого та невблаганного.

І те щось йшло в такт дощу. Кожна впавша крапля була його кроком. Я подумки молився, щоб дощ застиг у повітрі.

А тоді те щось зникло. Не розвіялося, а просто пропало, немов його ніколи й не було. Краплі дощу ще повільно стікали із дірки в даху та повільно падали в калюжу на підлозі. Мені було неприємно на них дивитися, хоч страху вже не було. Лиш через декілька хвилин я зрозумів, що дощ припинився, а з ним пішли й монстри. Тоді я й знепритомнів.

Знайшли мене під ранок. За їхніми словами я щось бубнів собі під ніс. Якусь молитву. По рідким втямним словам її і розібрали. Тоді я й згадав, що весь час, коли я дивився на ту потвору, та й з моменту початку того доща, я її тихо бубнів. То не була якась толкова молитва. То було щось почуте по телевізору й закарбоване у пам’яті.

Хоча скажу, що в ній не було тієї сили, що я хотів. Не впевнений, що вона взагалі відігнала той дощ та ту потвору. Пізніше я знов її тихо проговорював, коли ховався у квартирі від дощу, але як і думав, результату не було. Врятувало мене тоді просте співпадіння.

Та й згадуючи те щось, важко сказати скільки їх. Немов одна це всі, а всі це одна. Хоча зараз думаю, що той монстр не сильно й хотів мені тоді нашкодити. Інше діло познущатися.

Після того тижні йшли один за одним, немов їх і не було. Пам’ятаю лиш погляди та блаженний спокій, коли дощ припинявся. А за ним звіриний страх майбутнього дощу.

***

Дощ за вікном все посилювався, переходячи у ливень. Дивне відчуття зупинило Валерія й він, повільно підвівшись, підійшов до вікна.

Надворі вже не було можливості хоч щось розгледіти. Але він і не дивився на місцевість. Його погляд був  розфокусований, аж поки він не звівся до відображення у дзеркалі, де на нього, втомленого, глянув чоловік.

Він закрив жалюзі. Тепер некомфортне відчуття підглядання зникло. Але дощ продовжував лопотіти за вікном. Здавалося, що він вибиває ритм, відомий лиш йому.

Він дивився на лист, боячись перегорнути сторінку. Немов він читає замовляння, чий наслідок він знає десь в глибині себе. Блідий та набряклий від води труп Тараса зник з уяви, відляканий дощем, навіть в його уяві, що все більше наростав.

Цікавість була сильнішою.

***

Тоді я вже думав, що у мене насправді поїхав дах. Думалось, що це все витвір моєї уяви. Ніби ця думка допоможе мені звільнитися від боязні дощу.

Тим не менш, у мене знайшлися сили, аби побороти їх. Я вирішив доказати собі, що якщо я стану проти тих, що ховають за дощем, звільнюся від їх гніту.

То ж я, разом із десятком коктейлів Молотова, пішов на битву, про результат котрої вже знав, десь глибоко всередині, лиш не хотів у це вірити.

Я часто повертаючи до того моменту, коли все остаточно пішло шкереберть. Як і тоді, не знаходжу жодного більш розумного варіанту. Напевно, то їх погляди затуманили мій розум. Вони й досі дивляться на мене й тихо постукують об вікно, знущаючись.

Влаштувався на старій альтанці, за містом. Колись там гуляв у дитинстві, зараз вона закинута, а старий парк заріс чагарником. Хоча для бесідки вона замала, то більше невеликий накритий плац, ще з часів совка.

Я довго їх чекав. Здавалося, вони знущаються, тиснучи на мене очікуванням. Коли вони прийшли, були всі. Сотні поглядів, що пронизували безжальний ливень.

Знаєте, коли я кинув першу пляшку Молотова, стало на диво легко. Ніби зараз все візьме й згине, залишивши мене у блаженному спокої. Варто лиш вогню зачепити їх і вони розвіються з тим же жахом, який відчував я до них.

Розчарування було пекучо неприємним, попри те, що я знав, яким мав би бути насправді результат. Пляшка з дзенькотом розбилася об тверду землю, розливаючи навколо калюжу палаючої рідини. Вона помаранчевими барвами грала по дощу, котрий із всією завзятістю починав його тушити. Я бачив та відчував, що язики полум’я пройшлися по тим створінням, через їх невидиму плоть. А вони лиш знущально засміялися, якщо так можна назвати те дивне постукування дощу по даху споруди.

Я не зупинився. Немов навіжений, почав кидати пляшки по ним, встигай лиш підбирати. Не встиг отямитися, як ті закінчилися, а я звалився на холодну й сиру дерев’яну підлогу.

Якусь мить все навколо палало, доки дощ не припинив ті слабкі потуги. Лише там, де було накриття, язики полум’я ще звивались, потроху обхоплюючи стару споруду.

А вони лиш реготали, тоді забили, немов долонями, в такт дощу. Не впевнений, що в них взагалі є долоні, але той набат давив на мене гірше за їх погляди й крики.

Знайшовши в собі сили, я рвонув на них, немов божевільний, витягши ніж, котрий взяв із собою. Ніж відлетів, немов його вирвала із руки невидима сила. Краєм ока лиш і бачив, як той полетів кудись у хащі. А тоді чітко, немов той матеріалізувався переді мною, показався один із них. Як і раніше, я не міг бачити його остаточні обриси.

Вмить створіння зникло, а потім відчув його погляд вже за спиною. Створіння ривком перестрибнуло від однієї краплі доща до іншої. Я це якось усвідомив, ніби це була якась істина, як те, що вранці сонце з’явиться на обрії. На отриману рану геть не звернув тоді уваги.

Паніка охопила мене і, попри страх, я вибіг на дощ. Він морозом обпікав мене, а вони лиш дивилися та кричали, поступаючись мені дорогою. Я біг і плакав у шаленстві від того, що має статись.

Я відчував, що вони потроху наближались, ніби втомившись зі мною гратись. Чув їх крики у вухах. І о Боже, я відчув їх дихання. Не передати словами. То немов були емоції всіх відтінків жаху.

Врятувала мене гроза. Щойно вона прорізала небо яскравим слідом, як всі вони зникли, розвіяні звуком грому. І справді, я тоді відчув ще щось. Страх. Не мій, а їх. А за ним — усвідомлення того, що він лиш дав мені трохи більше часу.

Я біг і біг, поки розум не покинув мене. Повернувся додому під ранок. Тоді і відчув, що нога пекла від рани, котру мені залишив той, що напав на мене.

З того дня, аж по цей день, коли я пишу листа, я не виходив з дому. Надія, подарована грозою, розвіялася тоді, коли зрозумів, що то була чи не єдина гроза в цьому році. Як же я надіявся, що прогноз погоди змилостивиться і дощів буде менше. Але як завжди — надії розвіюються.

І їх стукіт. Він став більш знущальним. Вони хотіли звернути мою увагу, на них. Навіть затулені скатертинами вікна не рятували від їх поглядів.

Чесно, я до них навіть якось звик, хоч і відчував, що мій внутрішній стрижень, який тримав мене увесь цей час, рано чи пізно зламається. Я провів тижні в роздумах.

Думав, що вони таке. Звідки вони та чому мучать мене. Думав, що я був просто випадковою жертвою. Можливо, вони прийшли з космосу чи іншого виміру, і я став їх випадковою жертвою.

Чи, можливо, це рудиментарне відчуття, з тих часів, коли ті потвори ще були, а тоді чомусь зникли. З часів, коли предки людини та й інші живі створіння боялися їх. В уяві вимальовується образ, як вони ховалися в печерах чи кам’яних укриттях савани, шукаючи захисту від створінь, що живуть у дощу.

Незнаю! Багато думок і навіть знаючи правду, це мені нічого не дасть. Не допоможе побороти створінь, чиїм жертовним ягням став.

Мені стає все гірше. Коли я пишу цей лист, важко втримати в голові думки. Хочеться спати, але коли вночі йде дощ, вони кричать сильніше. Їх стукіт стає нестерпним.

До того ж рана, що вони залишили, ледве гоїться. Таке відчуття, що вона впитує вологу і, набрякши, постійно ниє та кровоточить. Інколи здається, що вони немов ковиряються в ній. Так думаю, бо тоді їх крики стають більш… зверхніми.

Та й взагалі повітря стає важким, вологим.

Я довго не спав. Не знаю, скільки ще протримаюсь. Хочеться… І вони стукають… Як же це все набридло…

***

Лист обривався, а поодинокі написи в кінці були чи розмиті до неможливості прочитати, чи закреслені, чи залиті чорнилом, які, очевидно витекли із ручки. Їх там, поламаних, валялось багато.

Ще якусь мить Валерій вдивлявся у текст. Волога, котра спотворила літери, відчувалася в руках неприємною сирістю, попри повну сухість листа.

Обережно поклавши його в захисний пакет, захотілося знову взяти й підпалити його. Щоб більше ніхто його не прочитав. Не думати про те, що думає він сам. Не чути у звичайному стукоті доща об скло чийогось злого наміру.

Валерій відклав речовий ящик в бік, під невеличкий шкафчик. Не хотілося його бачити. Натомість згадався покійник, чия подальша доля вже відома. Можливо, він й писав про це у кінці, у тексті, що вже не прочитати. Писав, як піде в останній смертельний бій, про результат котрого він знав наперед та котрого вже не міг дочекатися. Можливо, він міг й знайти легший спосіб, але вибрав саме цей. Згадалася усмішка, котра про це говорила.

Або ж він був психом, котрий сам себе порізав, якими б дивними ранами ті не були. Після чого знайшов калюжу та втопився у ній. Хтозна. Хотілося думати про останнє, а не про потвор, котрі ховаються в такому звичному та заспокійливому явищі.

І немов підтвердження, дощ підсилився та забив сильнішим ритмом об вікно. Валерій встав перед вікном, затримався на секунду, а тоді відкрив штори. Там було лиш його ледве помітне відображення, без нічого, чи нікого, іншого. Ніяких спрямованих на нього поглядів. Лиш погода, що не збиралася прояснюватись, з хмари, що вже стали майже чорними.

Подзвонивши дружині, Валерій сказав, що сьогодні не прийде. Багато справ на роботі з покійником. Та й погода геть припаскудна. На слова, що він потерпить, Валерій знехтував. Йому було все рівно на майбутню сварку, що буде. Це вже завтра. А зараз хотілося побути в спокої із самим собою.

Валерій щільно затулив штори, аби жодне світло не пробивалося крізь неї. Сам вмостився на невеликому диванчику, котрий колись притяг у свій кабінет й котре інколи слугувало ліжком.

Виключивши світло, він ліг спати. Сон не йшов. Тримаючи в руці свій пістолет, котрий витяг із сейфа, він розфокусованим поглядом вдивлявся в темінь, намагаючись викинути з голови всі думки. Подумалось, чи не забув він взяти парасольку, якщо й завтра буде дощ.

Думки про потвор швидко покинули його голову, залишивши лиш приємну пустоту. Він знав, що завтра, тим паче через тиждень, не згадає вже про той лист та потвор, котрі жахали Тараса. Але й знав, що він цього дивного відчуття, нав’язливого та неприємного страху перед невідомим, не забуде. Воно буде десь глибоко в ньому, інколи нагадуючи про себе.

Ні, він не буде таким як Тарас. Він не чутиме голосів та не відчуватиме пронизливих поглядів. Тарас був особливим, в котрому значенні це не сприймай.

Доки Валерій намагався заснути, дощ лопотів за вікном, мелодійно заколисуючи. І в тому дощі дещо чулося, тихе та невблаганне, що вибивалося із загального ритму, ледве помітне, ніби кігтем об скло: стук, стук, стук.