Пихатий Йог
Стрункий поліціянт примружився і з-під лоба зиркнув на дівчину, порівнюючи втомлене обличчя зі знімком на пластику ІD-картки, в якому вона й сама себе вже кілька років не впізнавала.
— Соломія Смерека... Номер телефону скажіть, — зітхнув він.
Вона слухняно продиктувала низку цифр.
Поліціянт швидко затарабанив пальцями по планшету.
— Хвилинку зачекайте.
Соломія кивнула й скористалася нагодою роззирнутись, поки на екрані крутилась анімація очікування.
Вокзал, що звично зустрів на світанку київський потяг Запорізьким маршем, був майже порожній. Дівчина ніяк не могла звикнути, що тепер це — кінцева зупинка. В спогадах дитинства тут був людський мурашник, галасливий, невпинний, що відчувався як пригода, як прелюдія до справжнього щастя, що пахло Азовським морем, шкварчало південною спекою та злазило прозорими смужками з обгорілих носів та плечей. Тепер забиті дошками вікна дивилися на площу, де снували військові, сонно гаяли час таксисти, а поліцейські перевіряли документи в нечисленних прибулих.
— Можна швидше? Я на роботу запізнююсь! — вигукнула з-за спини Соломії жінка у футболці з написом «Доброго вечора, ми з України».
Поліціянт повернув документи:
— Можете йти. Гарного дня.
Вона зітхнула з полегшенням, сховала ІD-картку до гаманця й потягла валізу до виходу. Коліщата глухо гупали об плитку, ніби десь під нею порожнеча.
Таксист скривився, почувши адресу:
— Бабурка... край географії.
Батьки Соломії мешкали у правобережному спальнику, дістатись до якого можна було перетнувши місто, два мости та острів Хортицю.
Дівчина сіла в старенький Ланос і з надією глянула на приборну панель. Розчаровано зітхнула — кондиціонера, звісно, не було. Скрутила темне волосся у вузлик. Від сухої серпневої спеки, що змушувала пітніти вже о восьмій ранку вона теж встигла відвикнути.
Місто зранене війною пропливало за вікном, боляче відгукуючись зруйнованими місцями дитинства. Та найбільше вразила річка. Сердитий вируючий Дніпро оголював білі кістки порогів та коричневі плями нових островів, що мов рани зяяли на його синьому тілі. Моторошне видовище ще довго стояло перед очима, коли авто з'їхало з другого мосту.
Мама зустріла обіймами й кавою.
— Тато на зміні зранку. Але сподівався побачитись ввечері. До тої вашої зустрічі.
Соломія усміхнулась і погладила рудого кота, що терся об ноги. У мами в голосі легко вгадувалось невисловлене: «Навіщо тобі та дурна забаганка?» Сперечатись не хотілося, але миролюбний настрій схоже мала тільки вона.
— Чия це була «геніальна ідея» — зібратись на острові?
Підлітковий вік давно минув, та інстинктивна реакція «не закладати своїх» лишилась.
— Спільна. Ми це запланували ще після випускного, 10 років назад.
— Тоді був інший час. Хто з ваших тут лишився?
— Хто не лишився — приїде. Як я.
У них був дружний клас. Соломія з теплом згадувала, спільні вилазки на Запорізькі пляжі, посиденьки з гітарою біля ватри і цю неповторну затишну атмосферу, яка виникала тільки з родичами та однокласниками, коли незалежно від того скільки ви не бачились, завжди мали про що поговорити. Саме ці люди були свідками зростання, мимовільними спостерігачами того як поволі втрачаєш молочні зуби, натомість відрощуючи справжі хижацькі, і вчишся вгризатися в це життя, загострюючи ікла об проблеми і перешкоди. І це відчуття приналежності до гурту лишалось через роки.
— Ма, я подрімаю кілька годин. Ти ж знаєш — у потязі не сплю.
— Іди, — зітхнула мама, стишуючи телевізор, де у ранкових зведеннях буденно перераховували нічні прильоти.
Перш ніж вийти з кімнати, Соломія встигла побачити на екрані вагон, що звисав з мосту. Здається, у Дніпрі. Вона малодушно зраділа, що її потяг прибув без пригод, і з насолодою впала в м'які обійми ліжка у своїй старій кімнаті. Посміхнулась, помітивши, що навіть постіль мама застелила її улюблену — червоні маки, що мов кров розтікались на білосніжному тлі.
Їй снився Дніпро, що мов гігантська риба намагався її проковтнути, душив залізними обіймами, наче смертельно скучив, тиснув на груди, так, що аж боліло, ніби знавіснілий від ревнощів коханець жадібно намагався лишити її собі.
Розбудив грім. Точніше, те, що вона спершу прийняла за грім, коли зазирнувши в додаток сповіщень Повітряної тривоги, побачила навпроти Запоріжжя — «без загроз».
— Хіба в прогнозі був дощ? — ще сонно позіхаючи, вмостилась вона на стілець на кухні. І зиркнувши у вікно, сторопіла — на небі не було ні хмаринки.
— Це відлуння артилерії з області чутно, — кинула мама, не відриваючись від плити. Так наче ці звуки стали настільки буденними, що не варто було і увагу звертати.
Соломію пронизала думка: десь там, за кілька кілометрів, просто зараз хтось помирає від того неприроднього «грому».
Тата вона встигла тільки обійняти на виході, перед тим як випурхнула з дому в піднесеному очікуванні.
— Солька! — заверещала Аля кидаючись їй на шию. За мить доєднались Катря і Варка.
— Лара пішла за машиною. Хлопці чекатимуть на місці...
Пляж в урочищі Вирва мав серед місцевих назву, яку краще й не згадувати. Тепер він був значно ширшим ніж Соломія його пам'ятала. Рівень води впав щонайменше на два метри, і скелі, що тримали русло Дніпра, ніби виросли. Оголені водою ділянки, помаранчеві від призахідного сонця, сором'язливо прикривались шаром водоростей і наростів мушель.
Острів Байда був тепер зовсім близько. Здавалося до нього можна дістатися вплав. Та ця небезпечна ілюзія коштувала життя не одному сміливцю за останні роки. Течія була швидка і підступна, а далі по руслу в очікуванні жертв чатували зуби зголоднілих порогів.
Сам острів теж змінився. Заріс, здичавів без людської уваги, та наче застиг в позачассі, вкривши схили червоними калюжами маків, що стікали в темні ущелини скель. Дивно було бачити ці весняні квіти в такій кількості в середині серпня. Зазвичай спека ще в червні випалювала все до сухої соломи.
— Я кілька років тому здуру написав заповіт, щоб поховали мене тут, — озвався за спиною знайомий голос.
Соломія озирнулася — Андрій Муркотун. Її перше шкільне кохання. Змінився мало: лише змужнів. Засмагле обличчя з гострим підборіддям окреслювала акуратна борідка, над губою темніли аристократично підкручені вуса, в темному волоссі блиснула срібна павутина кількох сивих волосин, але сіро-зелені очі були ті самі, що вона пам'ятала. Якби не рукава татуювань з черепами та кульчик у вусі, міг би зійти за лікаря з детективів XIX століття.
— Це ж заповідник, — усміхнулася Соломія. — я майже впевнена, що тут це заборонено.
— Мертвим закон не писаний, — відмахнувся він теж з усмішкою.
— Харе сушити зуби, Мурчик! — Гліб Кобчинський добряче ляснув Андрія по спині, так, що той аж трохи заточився, — Погнали вантажити човен.
Організацією зустрічі займався Антон Синенко, та Соломія не брехала, коли казала, що ідея була спільна. Вона добре пам'ятала, як після випускного, осяяні безжальним світанком, вони на цьому пляжі обнімалися, і ридаючи клялися одне одному пронести цю дитячу дружбу крізь все життя. Та атмосфера вимагала вчинків, а не слів. Першим не витримав Кобчинський — вихопив складаного ножа, провів лезом по долоні й розсміявся, дивлячись, як виступає кров.
— На знак дружби, що не зітліє, — урочисто вигукнув він і простягнув руку.
Інші вагалися лише мить. Нікому не хотілось виглядати сциклом перед рештою. Андрій зціпив зуби, розрізав шкіру й поклав свою руку поверх. Потім Тоха і ще хтось із хлопців, потім дівчата, охаючи, стискаючи кулаки, але все одно торкались до липкої червоної плями. Доєднуючись, Соломія дивилася, як їхня кров змішується й темніє в ранкових сутінках, і відчувала тривогу, наче та епатажна витівка справді мала силу, якої вони не розуміли.
Ігноруючи проведені дитячі «магічні» обряди, життя очікувано розкидало їх в різні боки. Та от, нарешті, прийшов час втілювати обіцяне.
Тоха, що останні роки займався івентами, пообіцяв незабутню вечірку на Байді. Безлюдний острів, ніч, стара турбаза — що може піти не так?
Щоб перевезти речі, та тринадцятьох людей знадобилось кілька ходок човном. Тож коли Гліб прив’язував човен, «першопрохідці» вже облаштувались по будиночках, а в центрі табору палахкотіло вогнище у мангалі. Матвій Сокирко, скинувши футболку, нанизував м’ясо на шампури; Лара Кавун різала овочі; інші від спеки розтеклись по території й цмулили прохолодне пиво.
— Добре, як у раю, — задоволено протягнув Грицик Дяченко, мружачись так, що всіяний ластовинням ніс помережили зморшки.
— Це ти зараз Запоріжжя раєм назвав? — пирснула Катрін.
Їхня класна зіронька — Катря Стецюк жила останні роки під Києвом. Для неї промислове місто було провінцією, що не виправдала очікувань. Вона з дитинства марила подіумом, а тут побудувати кар’єру моделі не було жодних шансів.
— От скажи йому, Матвію, ти ж теж в столиці?
— Радше вимушено, — відгукнувся Сокира, і не відводячи погляду від жару, злегка підняв увінчану протезом праву ногу. — Я там реабілітацію проходив.
— Нє, — заперечив Гриць, — тільки тут справжнє життя. Цей вітер, степ, Дніпро...
— Я певно тебе зараз здивую, але… — почала Катрін.
— Ой, та шо то, шо то — повна лажа, — урвав суперечку Влад Жнець.
Матвій нарешті відвів погляд від вогню — на його обличчі промайнуло щось схоже на зневагу.
Соломія знала, що у Влада не все гладко. Після школи він вступив до чеського університету. Відтоді там своє життя і будував. Лише зрідка відвідував батьків. Прилетів і на мамин ювілей в лютому. А повернутись в Прагу уже не зміг. Втратив прибуткову роботу, а згодом і дівчину на якій там збирався одружитись. Останні роки Женчик повільно але невпинно занурювався в депресію, з якої, здавалось, і не хотів виходити. А ненависть до всього навколо, стала не лише симптомом, а й манерою спілкування. Варка шепотіла, що він навіть пробував утекти через Крим. Не вийшло. І вона, чий чоловік воював уже третій рік, додавала з уїдливою посмішкою: «Навіть на втечу яєць забракло.»
— Тільки не починайте срач, — вигукнув Грицик, і урочисто втягнув носом повітря, — Почуйте слово моє! Возрадуймося, браття і сестри, бо шашлик наш близько!
— Амінь! — підхопила Лара, і всі розреготались.
Соломія сиділа трохи осторонь, і глянувши на екран мобільного, здивовано кліпнула. Заставка показувала 04:13. Підняла погляд на годинник — те саме. Варка поруч бурчала, що «технології сьогодні проти неї», намагаючись підключити повербанк.
— Чуєш… котра година? — спитала Соломія.
— Дай гляну… — Варвара примружилась без окулярів. — 23:45.
Мережі не було. Певно тому й час збився. Соломія залізла в налаштування. Вручну виставила час, та за мить екран знову показав 04:13.
Що за чортівня?..
Гримнув грім. Вона сіпнулась від звуку.
— Шо ви, столичні гості? Не звикли до таких спецефектів? — зареготав Гриць. — Не панікуй, по воді просто звук краще йде.
Та цього разу гуркіт був інший, з дивним металевим скреготом, наче удар заліза об залізо.
Соломія трусонула головою й знову потяглася до телефона, але хтось хвацько висмикнув його з рук.
— Нє, ну ви шо зібралися шоб в трубу втикать? — Гліб стояв перед нею в мокрих шортах і з пляшкою пива. — Де музика? Де свято? Де наш ведучий?
— Тоха дрова пішов шукати, — озвалась Лара.
— Та і біс із ним! — Гліб трусонув пляшку. — Почнемо вечірку без нього!
Він гепнувся на пісок поруч з Андрієм, розливши піну собі на живіт і зареготав.
Антон повернувся раніше ніж встигли проголосити перший тост.
— Хто мене кликав? — вигукнув, жбурнувши оберемок гілок просто у вогонь. Іскри спалахнули, злітаючи, як зграя світляків, і на мить освітили їхні обличчя — вологі, блискучі, трохи спотворені від спеки.
— За зустріч! — вигукнув Гліб, піднявши пляшку. — За те, що ми всі дожили до цієї дати!
— І щоб вона не стала останньою! — підхопив Тоха.
— Та не каркай, — засміялась Варка.
Кілька голосів луною озвалось у відповідь: «За нас!» І тринадцять пляшок зібрались докупи.
Соломія ковтнула пива й ледь не вдавилася, коли зліва верескнула Аля:
— Аааа. Убийте її! Убийте негайно!
Кілька глухих ударів серця Соломія не могла второпати, що відбувається. Лише згодом, у густих сутінках, розгледіла тонку стрічку зміїного тіла, що обвивала ногу однокласниці, якою та панічно теліпала.
— Та вбийте ж її! — знову заверещала Аля, коли нав’язлива рептилія нарешті відчепилась і впала на пісок.
Гліб рішуче підскочив і підчепив змію палкою. Та загрозливо зашипіла, звиваючись.
— А я ж казала, що тут гадюк повно, — промовила Варка, повчальним тоном. — Будьте обережніші.
Хтось гигикнув. Інші наблизились — цікавість, як завжди, перемогла страх. Гліб схопив рептилію за середину тіла й підніс до обличчя, скрививши таку мармизу, що пірсинг у брові блиснув, стаючи сторч.
— Ти здурів?! — крикнула Катря.
— Та заспокойся, це ж вуж, — кинув Гліб, клацнувши язиком. — Їх тут достобіса, і на острові, і у воді. Не істери дарма.
Рептилія в руках у Кобчинського здавалася зовсім не агресивною: вона поволі ковзала між татуйованих пальців, язичок вистрілював, струнке тіло блищало, ніби ввібрало в себе полум’я багаття. Гліб хитро примружився:
— Хтось із вас бачив, як вуж блює?
— Облиш, Кобчик, — буркнув Андрій, відводячи руку, — Вони тут частина екосистеми. Не влаштовуй істоті тортури задля розваги. Ти ж не на сцені.
Кобчинський був другою зіркою в їхньому класі. Гліб грав на бас-гітарі в складі вельми популярного рок-гурту. Хоч Соломія і не могла згадати, коли востаннє бачила афіші їх концертів. Але ж останні роки з концертами взагалі було складно…
Кобчик пхикнув, глянувши на Андрія.
— Я сьогодні вже казав тобі, шо ти зануда, Муркотун? Нє? Ну от — кажу.
Але вужа відпустив.
На острів стрімко спадала темрява. Єдиним джерелом світла лишилось багаття та срібне сяйво місяця. Соломія глянула на майже повний круг небесного світила, поцяткований кратерами.
— Якісь всі напружені. У нас тут тусовка, камон, люди. Давайте вже розслабимось. Хто там обіцяв музику? — спитала Лара.
Вона була ледь не єдина з присутніх в кого уже були діти. «Мама двох чарівних принцес» - кричав на весь світ її інстаграм профіль, наповнений купою щасливих сімейних знімків. Іноді здавалось що цього щастя було демонстративно забагато, наче однокласниця намагалась щось довести. Може тому Ларисі так відчайдушно хотілось розважитись.
Грицик заліз до рюкзака, дістав невелику колонку, натиснув кнопку. Пристрій мигнув зеленим, але не видав ні звуку. Він спробував ще раз — тепер вічко індикатора кліпнуло червоним. І згасло, більше не подаючи ознак життя.
— Та шо за… вчора ж працювало!
— Кажу ж — технології сьогодні проти нас, — скривилась Варка.
Гліб зареготав:
— Духи Байди проти гівняної музики. Шо ти там хотів врубити? Мохнатіка?
— І чим він поганий? — Лара підкинула у вогонь тріску.
— Якщо треба пояснювати, то не треба пояснювати, — розтягнув губи в посмішці Кобчинський, і глянувши на Грицька, що досі воював з колонкою, додав, — Забери те барахло, я гітару взяв.
Він підвівся, рушив до будиночку, де лишив інструмент. І саме тоді над Дніпром знову пролунав гуркіт. Здавалось цього разу від нього затремтів острів.
— Бляха, — видихнув Сокира, різко обернувшись на звук. Його тіло напружилося — так, ніби він був в окопі, а не на березі.
Соломія відчула, як холод повзе спиною. Вона глянула на обличчя друзів — ніхто не сміявся.
— Ти чого так перелякалась? — тихий голос біля плеча належав Андрію.
Вона не помітила, коли він підійшов. Стояв так близько, що від його шкіри тягло холодом. Не просто прохолодою — могильною сирістю.
— Ти… що, купався щойно? — спитала вона, намагаючись усміхнутись.
— Ні, — усмішка Андрія була крива, вимучена. — Але якщо хочеш поплавати — складу компанію.
Світло багаття блимнуло й ковзнуло по його футболці — на тканині темніли плями.
— Ти… здається забруднився?
— Де? — він глянув униз. — А, це… пусте…
Волога робила тканину блискучою. Наче вода. Тільки густіша. Темніша.
— Спека, мабуть, — прошепотіла Соломія непевно.
— Соль? — Андрій нахилився ближче. — Ти якась бліда…
Ти теж, — хотілося сказати їй.
Його очі блищали. Вона дивилась в знайомі сіро-зелені райдужки в яких танцювали відблиски вогню і чомусь боялась опустити погляд нижче.
Це ж не могла бути кров… звідки б їй тут взятись…
Вона чула, як десь позаду бурчав Гордій Гнатенко:
— Та блін! Тоха, ти ж казав, база з розеткою. І де вона? Бо ця якщо щось і заживлює, то не в цьому світі…
— Там є переноска. Зараз притягну… — крикнув Синенко, і рушив до будиночків.
Соломія краєм ока стежила, як він зникає між дерев. Багаття тріснуло, і вона відвела погляд. Коли знову глянула на Андрія — той простягнув руку. На його годиннику підсвітився час — 22:40. Її власний, на зап’ясті, показував ті самі 04:13. Ні хвилиною більше.
— Ходімо на пляж, — сказав Андрій. — До води.
— Ні… я не…
— Ти що, боїшся?
— Ні. Не боюсь.
Його пальці торкнулись її долоні — крижані. Справжній лід. Але вона все ж дозволила потягнути себе ближче до води.
Пісок під ногами здавався темнішим і м’якшим, а місячне світло розсипалось на дрібні уламки слюди. За спиною потріскувало багаття й долинав п’яний сміх.
— Пам’ятаєш, як ми сиділи там після останнього дзвоника? — спитав Андрій, вдивляючись у протилежний берег.
Його голос був трохи хрипким, але теплим.
— Ага, — всміхнулась вона. —Ти тоді казав, що об’їдеш мотоциклом усю Європу. А я сказала, що у тебе дупа відвалиться ще до кордону.
— Ти мала рацію, — засміявся він.
Сміх був лагідний. Живий. Соля навіть забула про холод його долоні. На мить усе стало, як колись.
Вони стали ближче до води, ноги занурились у Дніпро по кісточки. Річка темніла і плюскотіла, ніби вітер бавився з нею, дражнив, намагаючись чи то розбурхати чи то вгамувати. Соломія вдивлялась у дзеркальну поверхню в якій відбивався місяць, наче торуючи сяйливою доріжкою шлях на протилежний берег. Ніби підказував — тікай!
Андрій повільно притягнув її до себе. Від нього пахло димом і трохи бензином.
— Знаєш, про що я шкодую? — він нахилив голову, і темні пасма волосся впали йому на чоло. — Що не наважився тебе тоді поцілувати.
— Не знала, що наганяю такий страх і невпевненість…
— Та ні… то я просто був дурний, — він підморгнув.
Тепер уже Соля розсміялась. Тремтливо. Нервово. Попри спеку її чомусь колотило мов у лихоманці.
Андрій був так близько. І це було так… знайомо. Природно. Наче в її пам’яті десь і справді було те життя, де все могло скластися інакше. Може у них досі був шанс?
Вона притулилась ближче, майже торкаючись вуст. І раптом помітила його руку.
Спочатку здалося, що то просто тінь. Потім тінь зникла і відкрила нутрощі. Ремінець годинника огортав кістку, без шкіри. Не було ні пальців, ні долоні. І вище все розірване й поламане, як погано перемелений шмат сирого м’яса.
На екрані годинника мигнув час — 22:40. А поруч лінія, що повільно прямувала до нуля.
Соломія відсахнулась. В роті пересохло.
— Андрію… твоя рука…
Він подивився на неї розгублено.
— Моя рука? — він підняв її, і рідина потекла з обвислих клаптів плоті. — Та я ж… я ще тут…
Голос зламався. Він тремтів.
— Усе добре, я з тобою. Не бійся.
Соломія зробила крок назад. У вухах глухо пульсувало. Ноги в’язнули у піску. Було відчуття, що острів хитався, наче корабель під час бурі. Світ звузився до однієї фігури, залитої темною вологою.
Кров’ю.
Бо тепер вона бачила її всюди: на його губах, у ранах, що проступали з-під лахміття, яке раніше було футболкою, на своїх долонях...
Андрій знову простягнув руку. Іншу…
— Не бійся. Це все… не має значення. Ти ж знаєш, я б ніколи не зробив тобі зла. Ми… — його очі змінились, зіниці розширились до чорних проваль.
І тоді щось клацнуло. В його шиї.
— Я не хотів бути сам… — видихнув він. — Пробач, Соль…
Він нахилив голову під неможливом кутом. М’язи і сухожилля тремтливо натягнулись і шия з хрустом зламалась.
Андрій упав навзнак. І більше не рухався.
Пляж занурився в мертву тишу.
Соломія болісно ковтала повітря, наче хтось вдарив під ребра. Пісок зрадливо вислизав з-під ніг. У вухах стояв монотонний писк, що зазвичай супроводжує рівну лінію на медичних моніторах. А потім ніч зімкнулася довкола і темрява остаточно застлала очі, .
Вона різко видихнула і ніби прокинулась, хоча очі були й так відкриті. Хвиля накотилася на її ноги, холодна як лід. Дівчина здригнулась і підняла погляд.
Андрія не було. Ніде.
Вона рвонула з піску, не відчуваючи ніг і ледь не падаючи. Бігла, поки не влетіла у коло світла від багаття.
— Там він… він… — вона хапала повітря, ніби невидимі пальці стискали горлянку. — Андрій! Він був… на пляжі… Він…
Обличчя знайомих обернулись до неї. Одні — здивовані, інші — стурбовані, а кілька мали ту дивну порожнечу в очах, що лякала більше за все. Вогонь потріскував. Музика так і не заграла. Наче з того моменту, коли вона пішла з Андрієм, тут зупинився час.
Час… щось було не так…
— Солько, — озвалася Варка тихо, обережно, ніби боялась завдати болю. — Андрія з нами не було.
— Як це?! Він же… щойно був тут! Тримав мене за руку! — вона показала на пляж, на власні долоні, вкриті багряними плямами. — А потім він весь… у крові… Він…
Вимовити це виявилось важче, ніж вона думала.
Матвій підвівся, спираючись на гілку, мов на палицю. Темрява робила його тінь більшою, ніж він сам.
— Соль, ти, мабуть, трохи перепила, — кинув він.
— Ні! — різко огризнулась. — Я знаю, що бачила!
Варка вдихнула, стиснула кулаки, ніби збираючись із силами перед стрибком.
— Андрія з нами не було, — повторила вона дуже тихо. — Він же… загинув у червні.
Соломія застигла. Усередині все зупинилось. Повітря стало густим, важким.
— Ти… що? — ледь прошепотіла.
— Розбився на мотоциклі, — продовжила Варка, дивлячись кудись повз неї, — водій вантажівки виїхав на зустрічну. Лікарі зробили все, що могли… Але він помер того ж дня. У реанімації.
У Солі знову потемніло в очах. Вона відступила на крок. Руки хаотично блукали в повітрі — хотілося вчепитися за щось, щоб простір нарешті перестав хитатися і крутитися.
— Ти ж була на похороні, — додала однокласниця. — Я стояла поруч. Ти тримала його маму за руку. Плакала. Дуже плакала.
Соломія повільно похитала головою.
— Ні… Це неправда. — голос зірвався, став тонким, майже дитячим. — Він тут. Я бачила його. Торкалася…
Їй хотілося закричати, але слова застрягли в горлі.
І тут вона відчула чужий погляд. Обернулась — і на мить побачила Андрія. Стояв біля дерев, за кілька метрів від світла. Варто було кліпнути — постать розчинилась.
— Соль? — хтось покликав.
Вона перевела подих, глянула на годинник. Сяючі цифри різцем впились у свідомість.
04:13.
Як і раніше. Ні хвилиною більше.
Пульс оглушливо бився у скронях. Наче акомпонуючи дратівливому звуку — писку медичного монітора — який у її голові уже запустив зворотній відлік ударів.
Біп… Біп… Біп…
Соломія затисла вуха долонями, але звук не зник.
— Ви не розумієте, — видихнула вона крізь сльози. — Тут щось не так. Тут щось дуже не так…
Вогонь різко спалахнув. Над островом знову прокотився гуркіт. Цього разу вона була певна: це не грім. Це був удар металу об метал.
Соломія стояла, важко дихаючи, ніби вирвалась із глибини шторму. Варка підійшла, простягнула пляшку з водою.
— Сядь, попий — її голос був м’яким і повним співчуття. — Це спека. Ми пів дня на сонці. Ти мабуть просто перегрілась. От і ввижається казна що…
Соломія сіла.
— Галюцинації не залишають слідів на руках, — прошепотіла вона, стискаючи пальці, досі забруднені кров’ю Андрія.
Варка присіла поруч, торкнулася плеча.
— Послухай. Я знаю, це для тебе боляче. Він же закоханий у тебе був з восьмого класу. І ти, здається, теж…
Губи смикнулись, але так і не спромоглись на подобу усмішки.
— Здається, він нікого так і не полюбив крім тебе, — тихо продовжила однокласниця. — Може тому і ганяв як навіжений на тому мотоциклі.
Вогонь потріскував. Соломія ковтнула воду, але горло все одно пекло. Вона знову глянула на годинник.
04:13.
Час не рухався.
— Варко, скажи, котра зараз година?
Однокласниця дістала телефон. Екран холодним світлом окреслив на її обличчі запалі щоки.
23:45
Соломія притисла годинник до грудей.
— Минулого разу, коли я питала, ти сказала те саме, — прошепотіла.
— В сенсі? — не зрозуміла Варка.
— Кілька годин тому. Я питала час. І ти назвала те саме. А на Андрієвому годиннику було 22:40.
Тиша стала липкою. Варка торкнулась її руки теплими рішучими пальцями.
— Соль, ходімо в будиночок. Ти ляжеш. Я посиджу поруч. Все владнається.
Вони рушили в темряву. Позаду тріскотіло багаття, наче хтось ворушив головешки.
— Дівчата, ви куди? А шашлик? — гукнув хтось.
Соломію нудило від самої думки про м’ясо.
— А хтось бачив Гордія? — пролунало за спиною питання Гліба, але Соля з Варкою не озирнулись.
Усередині будиночка пахло нагрітим деревом, пилом і старою цвіллю. Варка ввімкнула ліхтарик, поставила біля ліжка. Світло било знизу, і від того тіні під очима стали наче глибшими.
— Лягай, я тут посиджу. Поки не заснеш, — сказала вона й спробувала посміхнутися.
Соломія лягла, втупилась у стелю. Дошки над головою були криві і темні від дощів.
Варка тихо шепотіла щось схоже на молитву. Запиналась, забувала слова. Потім завмерла, глянула в порожнечу, мов слухала когось невидимого. Її губи сіпнулися, і обличчя спотворилося.
— Варко, — прошепотіла Соля. — Ти ж чула це, правда?
— Що саме?
— Той звук. Як писк медичного монітора… чуєш?
— Це цвіркуни, Соль. Звичайні цвіркуни.
Дівчина заплющила очі, звук не зникав. А коли відкрила — Варка дивилась на неї. однак Її очі блищали дивно, ніби вона плакала годинами. І вона шепотіла:
— Будь ласка… я нічого не знаю… я не знаю, де він… відпустіть мене… я нічого не зробила… я клянусь, що нічого…
— Варко?..
— Я нічого не знаю, — прошепотіла вона знову, і голос зірвався на ридання.
Соломія підвелася. Варка плакала, благала — так, наче від цього залежало її життя.
— Варко…
— Мені боляче… будь ласка… ні… будь ласка…
А тоді заверещала. Пронизливо, страшно — так, ніби з неї живцем здирали шкіру. Жах скував Соломію.
Варвара смикалася, наче була прив’язана й намагалась вирватися. Потім завмерла. Очі — скляні, шкіра — бліда, без кольору.
Вона судомно втиснула долоню в груди.
— Повітря… — хрипко прошепотіла. — Не можу… дихати…
Кілька коротких вдихів — схожих на ридання. Соломія кинулась до неї.
— Варко! Тобі погано? Викликати швидку? Варко!
Та однокласниця лише рвонулась востаннє, пальці судомно стиснули її сорочку — а вже за мить важко впали. Тіло повільно завалилось на бік. Варвара більше не рухалась… і не дихала.
Соломія закричала.
Двері грюкнули й відчинились, впускаючи в будинок вітер. Екран телефона спалахнув на мить підсвітивши обличчя з широко відкритими мертвими очима однокласниці. І згас.
— Допоможіть! — Соломія вискочила зовні, ковтаючи повітря великими подихами. Серце гатило так, що здавалося може розтрощити ребра.
Вогонь ще жеврів і саме в його світлі вона побачила Гліба. Він сидів на піску, спершись на дерево. Здавалося, хлопець задрімав — очі напіввідкриті, дихання ледь помітне. Поруч зім’ята пачка сигарет, банка з-під пива і спустошена упаковка пігулок.
Та, коли Соломія торкнулася його плеча, рука, що лежала на коліні, безсило впала. Тіло було холодне. Обличчя — синювате, застигле.
На зап’ясті миготів годинник: 1:55.
Вона не встигла усвідомити жах, як із лісу вилетіла Катрін — розпатлана, у подертій сукні, вся в крові й подряпинах. Вона бігла, притискаючи долоні до живота, і спершу навіть не помітила Соломію.
— Кать, що відбувається? — паніка так спотворила голос, що вона сама його ледь впізнала.
Катря смикнулась і озирнулась. Вона була схожа на загнаного звіра, що тікав від переслідувачів. Та реакція була миттєва. Однокласниця мертвою хваткою вчепилась в її плечі. Пальці були вологі й липкі від крові.
— Тікай! — блакитні очі Катрі були запалені, щоки покреслені струмками чорної туші, — Тікай і ховайся, поки вони нас не знайшли! Поки не наздогнали!
— Хто?
Та однокласниця наче не чула питання.
— Тікай, дурепо! Вони вб’ють усіх! Рятуйся поки можеш!
І вона зробила саме те, що сама радила — втекла. Навіть озирнулась, коли з кишені вислизнув новенький айфон і впав у пісок. Спрацювала підсвітка, демонструючи час — 2:13.
Соломія нахилилась і підняла його. Цифри світилися мертвим блакитним світлом. Пасуючи тлом відчуттю холодного жаху, що скручував внутрішні органи.
20:40… 23:45… 1:55.... 2:13… Години йшли по порядку.
І у неї лишилось дві. До її часу.
Соля кинулась до берега. Туди де Гліб прив’язав човен. Катря була права. Потрібно забиратися з цього острова.
Але човна не було.
Зате був чудовий огляд на скелі. Навіть у темряві Соломія легко впізнала жовту сукню та біляве волосся Лариси, що дерлась нагору.
— Ларо! — крикнула Соломія.
Та однокласниця її не почула. Зібравши рештки сил дівчина побігла слідом. Гілки чіплялись за сорочку, каміння втікало з-під ніг. Острів наче намагався її зупинити, застерегти від свідчення нової трагедії. Соля послизнулась, обдерла долоні й коліна, що кольором тепер мало відрізнялись від маків, якими були вкриті схили.
Лариса стояла на краю скелі. Волосся розвівалось вітром, обличчя освітлювалося спалахами блискавок, десь далеко знову глухо гуркотів грім.
— Не треба! Будь ласка, не роби цього! У тебе ж діти…
Та однокласниця не чула. Вона невпинно повторювала:
— Я так більше не можу… Я просто хочу, щоб це закінчилось.
— Почекай! — Соля ступила вперед, але не встигла.
Лариса зробила крок у порожнечу.
Сяйнула блискавка, тут же розсипаючись по скелях звуком битого скла. Соломія встигла тільки видихнути її ім’я, коли за мить долинув звук удару об воду.
Раптом унизу між дерев, з іншого боку, майнуло світло ліхтарика. Соломія побачила Влада. Він біг до пляжу, не озираючись.
Дівчина стрімголов понеслась до нього. Можливо разом їм вдасться вибратись з цього острова. Може Жнець знає де дівся човен…
— Влад! Зачекай! Я з тобою! — крикнула вона, вилітаючи з гущавини дерев на пісок. І саме тоді пролунали постріли.
Гуркіт грому струсонув простір між скелями немов автоматна черга. І перші важкі краплини впали з неба саме тоді, коли Влад зупинився, захитався і впав обличчям додолу. Темна пляма розтікалась під його головою.
Соломія закрила рот руками, щоб не закричати. Світ хилився, земля під ногами наче дихала і пульсувала, роззявлюючи голодну пащу свіжої могили просто під її ногами. Вона зробила кілька кроків назад і врізалась у щось тверде.
Підняла очі.
Там був Гордій. Його тіло висіло на дереві, мотузка врізалась у шию. Вітер гойдав його повільно, розмірено, мов маятник. Очі відкриті. Рот — напіврозтулений.
З годинника на його руці капала дощова вода. На екрані — 3:42.
У неї залишилося двадцять хвилин.
Соломія застогнала, заплющила очі, та в голові вже лунав звук. Стук коліс. Швидкі удари металу об метал. Наче мостом через Дніпро їхав потяг. Все гучніше, ближче.
Образи постали перед очима чіткі, мов спогад: спалах, гуркіт, наче вибух і вода, що ринула у розбиті шибки вагону.
Ні. Це не могло бути правдою.
Соломія зірвалась з місця і не спиняючись влетіла в річку.
Вона вибереться з цього проклятого острову. Вона чудово плаває. Випливе навіть без човна.
Вода зустріла її ударом течії, що вибив подих із грудей і вихопив нерівне дно з-під ніг. Дніпро здався не річкою, а живою істотою — безжальною, холодною, хижою. Він хапав її за ноги, тягнув униз, роздираючи шкіру дрібним камінням, уламками мушель і скла. Соломія виривалась, гребла, хрипіла, робила спроби ще хоч раз вдихнути повітря.
Дніпро, мов гігантська риба, намагався її проковтнути. Душив залізними обіймами, наче смертельно скучив. Тиснув на груди так, що аж боліло — ніби знавіснілий від ревнощів коханець, що жадібно намагався лишити її собі.
І у нього виходило.
Рухи ставали важчими, повільнішими. Повітря не вистачало, легені палали, у вухах лунало серцебиття — спершу швидке, а потім повільніше, глухіше.
В голові майнула думка, така ясна, така болісна: вона стільки всього не встигла. Не показала батькам квартиру в Києві... Не побувала в Лондоні… Не вивчила іспанську... Не сказала Андрію, що вона теж... Не одягнула весільну сукню… Не народила дитину… У неї мало б бути більше часу.
Відчай душив не гірше за річкову воду. Соломія хотіла закричати, але з рота вирвався лише булькіт. Річка проковтнула її. І стало тихо. Так тихо, що здавалося, світ припинив своє існування.
Востаннє спалахнув циферблат на годиннику, фіксуючи час смерті. 4:13. І згас.
Її витягнув Андрій. Так казала Катря. Бо Соломія не пам’ятала як знову опинилась на берегу Байди. Не пам’ятала скільки вона тут була. Який був день, місяць і рік. Всі телефони і годинники показували різний час і різні дати. Соломія не пам’ятала як померла.
Потім згадувала і знов забувала.
І все починалось по колу.
Одного разу Андрій встиг її поцілувати. А іншого Гліб сміявся і казав, що Байда це їх Вальгалла, і вони чекають та готуються. І коли Соля спитала:
— До чого?
Кобчинський сумно усміхнувся і надто серйозно відповів:
— Тут досі не всі, хто дав клятву.
Вони святкували щодня і помирали щоночі.
Іноді вони з Андрієм підходили до води і бачили у відображенні себе зі слідами ран. Тоді вона все згадувала і встигала спитати:
— Чому ми не можемо покинути цей острів?
І він кожного разу відповідав:
— Бо нас тут немає, Соль. Нас давно немає.
Червоне сонце повільно здіймалось над безлюдним островом, залитим маками наче кров’ю.
