Лялькар

1

Ніч видалася хоч в око стрель. І вітряною.

Дмитро простував квапливо попри лісосмугу, підсвічуючи собі дорогу слабким світлом ліхтарика. Вітер шарудів у темних кронах дерев. Подекуди пугикали сичі, кричали кажани. А він наслухав, як шурхотить гравій під ногами, щоб утихомирити дрижаки. Він не вперше йшов туди, не вперше це робив, але щоразу його охоплювало таке хвилювання, ніби він мав складати іспит у дуже суворого вчителя.

Перед самими воротами чоловік зупинився і зітхнув. Поозирався навколо, чи не наднесе когось раптом. Але навколо було безлюдно. Одні лише велетенські тополі обабіч новеньких кованих воріт стовбичили, наче охоронці території за низеньким парканом.

Огорожа була незамкнена. Її ніколи не замикали, і він це знав… а й справді, хто наважиться щось красти на цвинтарі? Дмитро легенько штовхнув ворота та ступив на мощену доріжку.

Вона мала лежати в третьому ряду, біля своїх прабабки й прадіда. Він ще до того, як прийшов сюди, уже знав про неї майже все. У житті її звали Андріана, і на момент смерті їй виповнилося 9.

Він швидко попростував до потрібної могили. Її поховали вранці, і свіжа, насипана горбиком земля ще пахла вологістю і корінням трави. Дмитро кілька хвилин стояв, світив на дерев’яний лакований хрест зі світлиною світловолосої усміхненої дівчинки, розглядаючи тонкі риси обличчя і великі сині оченята. Потім перехрестився і став навколішки, витягнувши з-за пазухи хрестик і огорнувши його своїми вузлуватими пальцями. Беззвучно проказавши кілька разів заупокійну молитву, він підвівся і ще раз посвітив на фотографію. На його очі раптом накотилися сльози. Йому було її шкода — йому всіх їх було шкода. Мабуть, саме тому він одного дня вирішив подарувати їм трохи любові та гри. Хай і посмертно.

Дмитро подався від могили вглиб цвинтаря, де копачі могил тримали свій інвентар. На дверях халабуди висіла дешева колодка. Він вже давно підібрав відмичку до цього китайського дармовиса, тому за мить без особливих зусиль увійшов усередину й роззирнувся. Кілька рискалів притулилося в кутку під брудним тентом. Він узяв один і рушив назад до могили Андріани. Глипнув на годинник — перша ночі. До світанку залишалося не так вже й багато часу.

Десь над головою вереснув кажан, і Дмитро, наче це був сигнал, узявся розкопувати могилу.

Попри те що основна спека літа спала, бо серпень уже от-от мав перейти у вересень, його заливало рясним потом від напруженої роботи. Навіть прохолодний вітер не міг остудити розпашіле обличчя. Він опускався дедалі нижче і нижче, яма усе глибшала і глибшала. А за кілька годин посиленого копання штик лопати нарешті дзенькнув об металеву віко домовини. Він глипнув на небо. Уже поволі сіріло — варто було поквапитися.

Дмитро дбайливо розчистив труну від землі та глини. Потім присвітив тьмяним світлом ліхтарика й заходився викручувати болти, які кріпили двостулкове віко до самої труни. Коли всі болти вже лежали в його кишені, він вхопив ручку і потягнув, оголюючи перед світанком уміст прихистку смерті.

Він знав, що родина дівчинки не була бідною. Дмитро огледів її тонкі, загострені риси. Голова трохи повернута набік на атласній рожевій подушці. Та й ціла домовина зсередини була оббита рожевою переливчастою тканиною з рюшами, обшитими золотими нитками. Він скривився — не любив показного несмаку.

Дмитро присів, доторкнувся до щоки. Звісно, вона була зовсім холодною. Він погладив її, а далі заходився витягувати труп з домовини. Треба було поквапитися. Він ще мав засипати могилу, щоб ніхто не побачив і не зчинив ґвалту, що хтось посмів осквернити поховання.

Дмитро поклав її неподалік на траву між іншими могилами й став закидати назад землю та глину, допомагаючи собі ногами. Наостанок увігнав повалений хрест, поправив фотографію, обдивився, чи немає нічого підозрілого. А коли замкнув у підсобці лопату, вклав мертву дівчинку у великий білий мішок, завдав його собі на плечі й рушив неспішно додому, назираючи, як крізь гілки дерев пробивається лагідне проміння і танцює на зрошеній траві.

2

Дмитро штовхнув плечем двері хати й увійшов до сіней. Обережно опустив мішок з тілом Андріани на підлогу і скинув брудні черевики. У маленькій кухоньці гриміла баняками матір і щось бурчала собі під ніс. Як завжди. Вона навіть не відреагувала на синове вовтуження у сінях.

А він тим часом відніс свою нову гостю до кімнати, яка одночасно слугувала йому спальнею та «гардеробнею улюблених ляльок», як він її називав.

Нарешті Дмитро витягнув тіло дівчинки з мішка. Він усю дорогу додому передчував цей момент, коли вона опиниться в його кімнаті, у його володінні. Думав, що їй обов’язково треба змінити одяг, бо те, у що її нарядили, йому геть ніяк не подобалося. Якась куца сукеночка такого білого відтінку, що аж блакитна, і ця блакить додавала синюшності і так блідій шкірі дівчинки. Білі колготочки з кислотними червоними сердечками, що аж очі виїдало. Віночок із зів’ялих польових ромашок на голові — чому не весільний, як заведено, не знати. Єдине, що його не дратувало в образі Андріанки, — це білі мештики, зроблені зі шкіри, з маленькими бантиками посередині защіпки. Їх він вирішив залишити. Як і спіднє. Він ніколи не роздягав своїх дівчаток повністю. Вважав, що негоже їх соромити.

Дмитро прилаштував її на стільці за столом у центрі кімнати так, щоб вона не ковзнула на підлогу, зібрав її біляве волоссячко ззаду у хвіст. А потім підійшов до великого старого трюмо, відсунув шухляду, і став там ритися.

Скрипнули двері. Він почув материні короткі кроки — вона, схоже, принесла йому щось поїсти. І справді, повітрям розлився масний запах юшки. Миска глухо стукнула об стільницю, а жінка задзенькотіла столовим наряддям, розкладаючи його. Дмитро навіть не обернувся. Він знав, що матір розглядає його нову подружку, і знав, що вона, як завжди, промовчить.

— Ти була на гуманітарці? — кинув їй через плече Дмитро, назираючи, що вона стоїть і глипає у вікно. — Купила, що я тебе просив?

Вона коротко кивнула та проскрипіла:

— Надворі. Висить на шворці.

І пішла. Мабуть, далі порати господарку.

Дмитро повернувся до Андріани з купою косметики, яку пригорщею кинув на стіл. Узяв інший стілець, сів біля неї, і мало не потрапив ліктем у миску з гарячою юшкою. Лайнувся, відсунув страву — це почекає, він не такий вже й голодний. Дівчинка важливіша.

Він уважно роздивився обличчя новенької. Повняві губи, високі вилиці, м’яке підборіддя.

— Тобі явно бракує фарби, — промовив він якомога лагідніше й узяв зі стола тюбик з тональним кремом. За мить шкіра дівчинки отримала ніжний персиковий відтінок. Далі він намалював їй помадою рум’янці, круглі, як у дерев’яної матрьошки, підфарбував губи, навів контури очей на повіках, зобразив щось на подобі райдужних оболонок і зіниць. Він щось таке колись бачив на старих світлинах, які знайшов випадково на горищі — як малювали очі мертвим дітям, коли йшли з ними до фотографії, на пам’ять. Підвів чорним олівцем брови.

— Ну от, тепер ти лялечка, — усміхнувся Дмитро.

Задоволений своєю роботою, він притягнув до себе миску з юшкою, яка вже встигла вистигнути, і сьорбнув з ложки.

— Хочеш? — набрав він у ложку трохи супу і підніс до рота Андріані. Розтулив їй губи, розчепив зуби пальцями й залив юшку всередину. Та ж одразу вилилась дівчинці на її поховальне платтячко, розпливаючись масними слідами на білому, святковому шовку.

— Ай-яй-яй, — похитав головою Дмитро. — Дивися, як ти замурзалась. Добре, що я маю в що тебе переодягнути.

Він неквапливо підвівся й подався надвір.

На шворці на вітрі лопотів випраний одяг: картата сорочечка і сіра плісирована спідничка. Він відщепив їх і рушив до хати. На півдорозі його зупинив материн голос, котра якраз виходила з курника, тримаючи в руках невеличку коробку, повну яєць:

— Ти збираєшся піти колись до Олесі? Пора б уже й перепросити.

Дмитро чомусь глипнув на сліпуче сонце, що висіло над горизонтом, і буркнув у відповідь щось нерозбірливе.

А мати провадила далі:

— Я не вічна, а ти заходився в хлопцях. Хто за тобою пригляне? Чи ти до скону з цими своїми дурнуватими ляльками плануєш возитися?

Дмитро за два кроки опинився біля матері.

— Ще раз… — просичав він. — Май повагу.

Щось промайнуло у вицвілих очах старої. Не страх, не подив, не лють. Щось достоту нерозбірливе. А за мить вона поправила хустку на сивій голові, розвернулась і мовчки пошкандибала від нього геть.

— Я тобі яйце всмажу, якщо хочеш, — мовила вона вже на ґанку, зайшла до хати та тріснула дверима так, що аж старі шибки задзвеніли.

Дмитро глипнув на дівчачий одяг у руці й опустився на лаву біля криниці.

Попри його обійстя раптом промчав мотоцикл, ніби взявся нізвідки, виринув з якогось порталу, наробив шуму і далі пірнув у портал. Дмитро сіпнувся з несподіванки.

Олеся… дорідна брюнетка з сусідньої вулиці, де набудували великих будинків. А він не любив великих будинків. Боявся висоти.

Ні. Він має важливіші справи.

3

Сон його не брав. Чому його не брав сон? Він ж усю попередню ніч не склепив повік на тому цвинтарі. Почувався так, ніби з нього витиснули всі соки. Та сон його не брав. І він не розумів чому.

У голові крутилася одна й та сама картинка — велетенські синці й садна на ногах і руках Андріанки. І ще два на тулубі. Невже її побили? Невже до смерті?

Щось клекотіло в грудях, коли він її роздягав, щоб підготувати її до тривалого буття з ним.

Перед тим як зробити свою першу ляльку, від довго вивчав мистецтво муміфікації, адже треба було подбати про її фізичний стан, аби вона залишалася в їхній грі якомога довше.   

Він знав, що в морзі усіх його дівчаток попередньо бальзамували, і він зумисно обирав своїх майбутніх ляльок, родом з багатих сімей — ті не скупилися і практично завжди обирали внутрішньовенний спосіб бальзамування. Так він мав ще додатковий час, аби помилуватися майже прижиттєвою красою своїх маленьких подруг.

Бо після того, що він з ними зробить, не буде вже ні світлої шкіри на маленькому личку, ні м’яких долоньок в його лапатій руці.

І тепер він крутився у ліжку без сну та пригадував, чи він нічого не упустив.

Найперше він востаннє намагався її напоїти теплим чаєм — за компанію. Звісно, безрезультатно. Його ляльки ніколи не були вдатні до людського підтримання його чаювання. Але то не біда.

Далі він переніс її у свою імпровізовану «лялькову майстерню» — прибудову біля стайні, посеред якої стояв масивний старий металічний стіл. Раніше це був старий верстат для обрізки дощок, але щось у механізмі, який запускав обертове лезо, згоріло, і потім його використовували як звалище для всього на світі. Дмитро, коли довелося шукати щось схоже на стіл у морзі, повикидав увесь той мотлох під бурчання матері, яка «стільки років збирала всі ці потрібні речі, бо ж колись згодяться», і ретельно відчистив той старий верстат. Майже до блиску.

Він завжди був ретельним і старанним. Завжди стежив, щоб запаси формаліну й солі не вичерпувалися й були напохваті. Щоб чан, у якому висушувалися гарненько випатрані, зашиті й прикопані сіллю тіла, був чистеньким і сухим. Щоби коробка протигаза, яку він надягав під час дезінфекції трупів, не була простроченою. Бо від цього залежало і його довге буття з ними. Якщо одного разу він отруїться формальдегідом, приглядати за ними буде вже нікому. А їх у нього достатньо.

І от нині він вийняв з Адріанки все, що могло потекти смердючою трупною рідиною, від розкладання чого її могло роздути, як синюшно-брунатну кулю. А потім покраяв ще зовсім цілі, не уражені гниттям органи на шматочки та згодував зграї псів, що бігала околицями — вони його завжди впізнавали й гнали до нього, щойно чули голос. Тицяли носами в руку. Зазирали прохально в очі. Певно, любили його.

4

Його ляльки мешкали в гаражі за будинком. Колись давно його батько, тепер покійний, мав старого «запорожця». Машину він розбив, у ній і загинув. А доволі місткий гараж залишився. Дмитро, коли виявив у себе пристрасть до лялькарства, зробив там для своїх подружок такий собі ляльковий будиночок, з меблями, ліжком, збитим з піддонів, столом, стільцями й навіть дзеркалом. Він тямив, що його дівчата неживі, але часто його навідували думки, що вони можуть розмовляти між собою, читати залишені ним казки на столі, крутитися перед люстром, милуючись новим макіяжем. Та він і сам їх брав на руки, танцював з ними, розповідав їм страшні й не дуже оповідки, зачісував їх і заплітав.

Він мав зараз вісім таких ляльок.

Він вивчав їхні історії життя.

Наприклад, Марійка була родом з бідної родини, де мама міняла роботу за роботою, а батько був надто чесним, щоб робити щось на свою користь. І коли дівчинка важко захворіла, вони просто не мали за що її лікувати. Гроші збирали половиною міста, але це не допомогло. Дмитро мав до неї особливу симпатію, до цієї дванадцятирічної дівчинки, яку ховали в перуці. Перше, що він зробив, коли приніс її додому — це викинув те гніздо з кінського волосу. Він її буде любити такою, як вона є — з клаптями ріденького пуху на голові.

За Ілоною дуже сильно побивалися батьки. Він навіть знав їх особисто. Він би міг розказати їм про те, як вкладає щовечора їхню п’ятирічну донечку в ліжечко, вколисує на руках, бо знав, що вона часто зривалася вночі та плакала — її до кінця життя мучили жахіття. Але вони б йому не повірили, сприйняли б за ненормального, хоча він же не робив нічого поганого. Просто давав їм трохи турботи. Хай і посмертно.

А от Софійку треба було вже повертати на цвинтар. Її обличчя й тіло вже ставало надто крихким, і вона вже кепсько пахла. Звісно, вона ж у нього найдовше, принаймні з цієї колекції ляльок. Про неї він навіть написав посмертну статтю, такий собі некролог. Під псевдонімом. Й анонімно надіслав у газету. І її навіть надрукували. Звісно, адже її батько був редактором тієї газети — Дмитро це дослідив.

Так, справді, треба Софійку завтра повернути назад.

Він мав їх сім у своїй теперішній колекції. Андріана стала восьмою. Але він у жодної не бачив таких синців на тілі, як у неї.

Коли він ішов по неї на цвинтар, то вже довідався, що її матір вийшла заміж вдруге за хірурга з міської лікарні. Сама вона працювала звичайною медсестрою в тій самій лікарні. А нещодавно народила ще одну дитину. Хірург мав добру репутацію серед містян, — Дмитро дізнавався, розпитував, — казали, що він має золоті руки й не одну людину витягнув з того світу.

Але звідки в неї такі синці?

Він повертався до цього видовища, яке каруселлю кружляло перед очима, ніби навмисно. Хоч і минуло вже понад два місяці. І буквально вчора він вийняв її з імпровізованої соляної сушки — гарну, сухеньку, гладеньку. Поніс її в гардеробну, вибрав щось із нового вбрання, яке купив спеціально для неї, — небесно-блакитну сукеночку, чорні колготочки, капченята з візерунком малюнка на спинці жучка-сонечка. Причепурив, відніс її в лялькові апартаменти й посадовив її поміж Софією і Тетянкою. І ще вдень йому вдавалося не думати про те, хто міг так познущатися з малої дитини.

Напевно їй дуже і дуже сумно.

Напевно, їй хочеться плакати.

Напевно, їй потрібна розрада: тихі обійми, колискова на ніч.

Та сон однаково обійшов його боком.

Десь о другій ночі Дмитро підвівся з ліжка, тихенько так, щоб не потривожити дрімоту своєї нової ляльки Андріани. Зазвичай він не мав звички спати з ними, але його таки примусила до цього нагальна потреба заспокоїти дівчинку.

Чи себе?

Але сон його не брав.

Дмитро глянув на розмальоване обличчя Андріани, яке сріблило світло місяця, що падало крізь незашторене вікно, потім стягнув зі спинки крісла старі спортивки й футболку, одягнувся. Вийшов з хати якомога тихіше, щоб не розбудити матір, котра спала в сусідній кімнаті.

Ця ніч видалася світлою, як день. Він міг навіть бачити дрібні камінці під ногами, коли простував до воріт. Усе навколо залила така дзвінка тиша, що кожен крок віддавав вибухом у голові Дмитра. Він доторкнувся пальцями до прохолодного металу клямки, узявся за неї й застиг.

Він стояв так хвилин зо двадцять, туплячись у дерев’яну хвіртку перед собою, не рухаючись ні назад, ні вперед. Попри нього пролетів кажан, але він цього навіть не помітив. Стояв і ворушив губами, ніби промовляючи молитву, або ж беззвучно дискутуючи сам із собою. А потім відпустив клямку, різко розвернувся і побіг до хати, уже не дбаючи про те, щоби поводитися тихо. Забіг у сіни, тріснув одними дверима, потім другими, які вели в його кімнату, і впав просто на підлогу. І залився сльозами.

Він не зміг.

Мабуть, не сьогодні.

5

Олеся, як на зло, чекала його просто за поворотом біля маленької будки з хлібом. Але чомусь вона швидко вхопила пакунок і здачу, щойно його побачила, розвернулась і попрямувала в протилежний бік від Дмитра.

Він також мав купити хліба, але, помітивши її, забув, куди йшов, а зірвався на ноги й помчав за нею так хутко, як тільки дозволяло невелике черевце й нетреновані легені. Догнав таки в кінці вулички, що завертала на центральну дорогу. Вхопив за руку й розвернув.

— Чого тобі треба? — вереснула Олеся, її очі світилися, нажахано й люто. Невже вона його боялася? Дмитро раптом відпустив її руку.

— Я хотів… — почав було він, але раптом зупинився й пильно оглянув її.

Розтріпане, незібране волосся. Макіяж трохи роз’їхався від спеки. Тоненька кофтина, розстебнутий ґудзик дозволяв зазирнути в западинку між грудьми. Він глитнув, пригадавши, як вона дала йому пом’яти їх руками, а потім він кінчив собі ж в труси, від чого йому було ніяково й соромно. Бо він хотів насправді кінчити їй на груди.

Мабуть, занадто сильно стиснув тоді, бо пам’ятав, як Олеся зойкнула та скривилася.

Після того він до неї не доторкався. Та й узагалі не бачив. Тільки от тепер наштовхнувся на неї. Вона чекала на нього? Щоб він перепросив? Так сказала матір. Вона знала. Дмитро їй розказав. Він завжди їй усе розказував. Це ж мама.

— Що? — перепитала Олеся?

— Пере… — він знову себе урвав. — Ти нічого не чула про Харитоненка?

— Кого? — Олеся вибалушила очі. Схоже, вона уявлення не мала, хто це.

— Вибач, — нарешті видушив із себе Дмитро. Жінка тільки фиркнула й кинулася від нього мало не навтьоки, залишивши стовбичити самотою посеред дороги.

Він спершу пустився було за нею, але невдовзі звернув в іншу вулицю. І пішов, куди очі світили.

Отямився біля фонтану в центрі міста. Фонтан бризкав на нього водою, і ця прохолода пробудила Дмитра з якогось трансу. Він озирнувся. Його враз огорнув гамір вулиці, якого він дотепер не помічав. У нього навіть на мить запаморочилося в голові від такої какофонії звуків. Навколо бігали діти, галасували, на них прикрикували дорослі. Неподалік гавкали дрібні песики з хвостиками на головах. Поблизу, на площі, гасали дитячі машинки, якими керували маленькі водії. До лотка з морозивом тягнулася черга, а в черзі стояла жінка з кількамісячним хлопчиком на руках із дуже сумним виразом обличчя. Дмитрові здалося, що він вже бачив таку тугу. Він був майже впевнений, що впізнав цю жінку з білявою косою до середини спини.

До неї підійшов чоловік, дебелий, з великими ручищами. Вона до нього вимучено всміхнулася, а він забрав у неї малюка.

Дмитро закляк.

Харитоненко.

6

Він таки поринув у сон. Нарешті. Він не спав майже дві доби. А тут заснув, обіймаючи Андріану на ліжку, збитому з піддонів для його ляльок. Він вирішив, що інші сьогодні можуть поспати сидячи. Андріана — він відчував — потребувала більше турботи й уваги, ніж вони всі.

Сон повернув його в місто до фонтану. Його погляд був прикутий до тієї черги, до тієї пари з малюком. Але тепер він не крився, а неприховано роздивлявся Харитоненка і його великі руки з широкими долонями й умоглядно прикладав їх до синців на тілі Андріани. Невтішний висновок напрошувався сам собою: вітчим побив свою пасербицю. Можливо, це навіть стало причиною смерті. Можливо, хірургу, як чоловікові, які має зв’язки, це вдалося приховати. Дмитро розглядав його руки, і вони перетворювалися під його поглядом на молоти. Залізні й важкі молоти.

І ось Харитоненко здіймає їх над головою свого сина та дружини, і різко опускає, розквашуючи їм обом черепи одним ударом. А всі навколо сміються, так щасливо, наче виграли в лотерею. І цей сміх роздирає Дмитрові груди й мозок. Пече його зсередини. Як вони всі посміли приховати синці на тілі дитини? Як?

Він зірвався з ліжка, важко сапаючи, не розуміючи, де перебуває. Вранішнє сонце пробивалося крізь дощаті стіни старого гаража, підсвічуючи дрібну пилюку в повітрі. Біля ліжка стояла матір з мискою каші, з якої парувало. Стояла незворушно й мовчки, терпляче чекаючи, поки її син відсапається після жахіття, яке йому наснилося.

Він часто в дитинстві зривався й кудись біг.

І зараз він також навіть не глянув на матір. Миттю вліз у штани, накинув зім’яту сорочку на плечі й кинувся надвір.

Він біг довго, гнаний тривожними відчуттями, які залишилися після сну. У його голові крутилася без упину одна-єдина думка, що станеться біда, якщо їй не запобігти. Зупинявся, віддихувався, а потім далі біг, наштовхуючись на людей, перечіпаючись за бордюри, натикаючись на різні перешкоди. Але йому не можна було надовго зупинятися. Він мусив встигнути. Інакше лихо.

Його кілька разів зупиняли кляті світлофори на перехрестях. Його з подивом і цікавістю обзирали перехожі. Вікна багатоповерхівок виблискували до нього сонячними зайчиками. Дерева гілками вказували напрямок. Автівки роз’їжджалися просто перед ним. Ніби цілий світ знав, куди й навіщо він біг.

Нарешті Дмитро дістався потрібного будинку. І зупинився просто навпроти їхнього під’їзду. І став чекати. Час відлічував останні секунди.

Він дізнався їхню адресу ще тоді, коли побачив плаксидру на дошці біля церкви, де відспівували дівчинку. То було не складно. Він мав старий телефонний довідник з адресами усіх містян. Так і знайшов.

Домофон під’їзду зателенькав, двері відчинилися, і звідти виплила дебела фігура хірурга Харитоненка, який, дзенькаючи ключами й щось насвистуючи під ніс, попрямував до своєї машини, припаркованої неподалік.

Дмитро налетів на нього несподівано. Наскочив йому на плечі й узявся чимдуж молотити кулаками по голові, кусати за шию. Харитоненко заверещав так, що з вікон стали визирати люди, щоб дізнатися, що діється. Але поки хтось додумався викликати поліцію, їхній сусід, покусаний, упав, стікаючи кров’ю, на тротуар. А Дмитро, як месник, став над ним, і закривавленим ротом промовив до Харитоненка, який ще був при тямі:

— За Андріану й дружину, — і плюнув кривавою слиною просто на хірурга, розвернувся й, витираючи кров з обличчя, подався геть з того двору.

7

Того ранку він прокинувся з пречудовим настроєм, гарно вмився, почистив зуби, причесався, одягнувся. Набрав на посріблену тацю всіляких смаколиків, і пішов до своїх ляльок у гараж. Там він їх розсадив за столом, і сів з ними також. Налив їм кожній у горнята чаю, посолодив і розмішав. Розділив солодощі всім порівну.

Ляльки глипали на нього своїми намальованими очима й, здавалося, кивали своїми розфарбованими й причесаними голівками, коли він узяв велику книжку з картинками й розгорнув на тій казці, на якій зупинився. То була історія про стару ляльку, яку дівчинка знайшла на горищі, відмила її, причепурила, дала їй нове життя. Дмитро був упевнений, що його ляльки люблять цю казку, бо вона про них. Він також дав їм трохи нового життя, визволив їх із тісних могил, одягнув і розмалював, зробив їх гарними.

— І в пошуку потрібних речей на горищі вона натрапила на стару, але дуже, дуже теплу ляльку, яка пахла просто дивом та чарами. Випромінюючи всі аромати світу, створюючи відчуття свята та дитинства. З того часу ароматна лялька багато довгих та щасливих років жила разом із цією родиною^[1], — дочитав Дмитро і згорнув книжку, усміхаючись до своїх улюблених дівчаток.

І цієї миті двері з гучним тріском розчахнулися.

8

— Господи боже мій, що це таке? — сержантка Мініна не змогла стримати вигуку, коли увійшла до старого гаража, прикриваючи рот рукою, щоб не виблювати від смороду старої плоті та відлуння формаліну. — Запах ще той.

Знайти того, хто вчора напав на хірурга Харитоненка біля його будинку, виявилося нескладно, бо дивного чоловіка із закривавленою сорочкою й обличчям дорогою бачило досить багато людей, та й простежити його шлях вони змогли за допомогою вуличних камер. Не ясно було, чому його ще тоді ніхто не зупинив. А ще більше незрозуміло, чому він напав на хірурга, бо той, коли його підлатали, сказав, що ніколи раніше не бачив нападника, і що той ніс повну маячню про якусь Андріану та дружину.

Звісно, у поліції підозрювали, що злочинець може виявитися не зовсім адекватним, і навіть небезпечним, але того, що постало перед очима поліціянтів, точно ніхто з них не очікував.

Чоловік сидів за грубо сколоченим столом у компанії розфарбованих мумій. Як потім з’ясувалося, це були дівчатка віком від чотирьох до дванадцяти років, трупи яких він викопував на міському цвинтарі, а потім муміфікував у домашніх умовах. Він любовно називав їх своїми улюбленими ляльками.

Коли поліціянти ввірвалися всередину, вибивши двері, що ледь трималися на петлях, господар дому спокійно пив чай, заїдаючи якимось печивом. Він щось лепетав трупикам дівчаток, поправляв рюші їхніх сукеночок, обляпаних бозна-чим, витирав кутики сухих ротів хустинкою.

Вони грубо висмикнули його з-за столу, і на підлогу впала дитяча книжка, пошарпана, як і сам господар, що мило вишкірювався й намагався познайомити їх зі своїми подружками.

Він не пручався. Навіть нічого не сказав, коли вони заклацнули на його зап’ястках кайданки. Тільки задоволено всміхався, підморгував своїм лялькам і бубонів, перелічуючи їхні імена.

[1] Казка про ляльку, що пахне дитинством та ваніллю. Назаревич Вікторія.