Притомлений Агрегат
Потоки морозного вітру кружляли поодинокі сніжинки поміж високих дерев та гірських вершин. Срібний диск був на півдорозі до повної фази, він висів над гірським лісом оповивши його своїм лагідним світлом. Промені небесного світила відбивались від снігових кучугур, що дарувало гарну видимість довкола. Самотнє багаття наполегливо конкурувало із місяцем, в прагненні розігнати пітьму.
— Марія, підкинь будь ласка ще дров, ‒ сказав бородатий чоловік, ставлячи намет.
— Хмиз скінчився, ‒ зауважила дівчина. ‒ Андрію, допоможеш?
— Без питань, ‒ молодий хлопець наблизився до багаття. – Все зробимо якнайкраще Віталію Івановичу.
Язики полум’я освітили обличчя юнака. Він присів поряд і пристрасно поцілував Марію.
— Я не хочу вас переривати, ‒ втрутився інший жіночий голос. ‒ Але чайник сам по собі не закипить.
— Мамо, ‒ надула губки Марія.
— Що? ‒ холодний погляд карих очей остудив пил доньки. ‒ Це була твоя ідея: піднятись на цю гору, тож…
— Добре. Вже йдемо.
Закохана пара зникла в пітьмі нічного лісу. Андрій швидко зліпив сніжку та поцілив прямісінько в дівчину, панянка вправно розвернулася та пірнула в обійми молодика, зваливши його із ніг. Їх губи злились в поцілунку.
— Потерпи трішки, ‒ прошепотіла дівчина йому на вушко.
Марія владно височіла над коханим, ніжне сяйво місяця подарувало особливий шарм вроді прекрасної діви, локони золотистого волосся спадали з-під в’язаної шапки, але в її очах застиг жах.
Вона закричала перш ніж у її горла зімкнулись могутні щелепи, величезний звір відкинув дівчину до дерева. Марія затискала рану руками, але продовжувала захлинатись власною кров’ю. В очах дівчини застиг первородний страх, її куртка стала багряною від крові, яка потоками виривалась із рани. Андрій не встиг і поворухнутись, як інший хижак швидко розгриз йому горлянку і замість крику хлопець, лише тихо захрипів. Серцю знадобилася дюжина ударів, щоб вигнати кров із тіла та зупинитись. Мертві очі вдивлялися в яскраві зірки, душа покинула тіло так і не зрозумівши, що сталося. Тріумфальне завивання прокотилось лісом, криваві жертви були принесені на радість ночі. Велетенські вовки облизали закривавлені ікла, вони направили свої погляди в бік вогнища, жорстокі боги ще не вгамували свій апетит.
Віталій Іванович пірнув у темінь лісу тримаючи молоток напоготові, тривога за дочку переповнювала його, він ще не знав, що було вже запізно. Гірка сльоза покотилась по обличчю, коли погляд чоловіка уловив закривавлене тіло Марії. Його серце розривалось від горя, але жіночий крик, істеричний та моторошний, лунав вже із сторони табору, однак він швидко стих. Чоловік обернувся, але лише для того, щоб зустрітись обличчям до обличчя із хижаком. Віталій Іванович застиг, янтарні очі вовка уважно розглядали чоловіка, їх переповнював голод. Гострі ікла вп’ялися в плоть, кров фонтаном бризнула у різні сторони. Жертва не довго пручалась, за мить її серце вже не билось.
Вже наступної миті, гострі зуби хижака вправно відділяли м’ясо від кісток. Гаряча кров убрала сніг в багряні фарби. Закінчивши свою трапезу, пара хижаків вирішили не дарувати рештки своєї здобичі збирачам мертвечини, вони потягли тіла жертв до свого лігва.
1
Сонячне проміння пробивалось крізь вікна головного вестибюлю університету, будівлю переповнювали студенти. Молоді люди обговорювали свою успішність і амурні походеньки та плітки по дорозі до навчальних аудиторій. Біля одного з дзеркал вестибюлю чепурилася молода дівчина, вона пильно розглядала новий в'язаний светр, який їй надіслала мама, пані поправляла скуйовджене кучеряве волосся червоного відтінку. Вона відчула крижаний дотик унизу живота, від якого перехопило подих, дівчина обернулася.
— Вік, ти що таке робиш? – панянка надула губки.
Хлопець стояв з нею віч-на-віч та широко посміхався, його холодні руки після розвороту перемістилися на талію коханої. Він різко потягнув її на себе, їхні вуста сплелись в поцілунку.
— Взагалі-то – холодно, – прошепотіла рудоволоса.
— Я знаю, Оленка, – відповів юнак. – Я знаю.
Хлопець своїми обіймами, взяв кохану в полон, їй тільки й лишалось, що вдивлятись у бездонні сині очі Віктора, його світле волосся розвивалося на протязі, а пухкі губи підкреслювали білизну зубів.
— Добре, – дівчина розірвала обійми. – Ходімо на заняття.
Вони поспішили величезними сходами нагору, даруючи посмішки та вітання всім на своєму шляху. Швидко пройшовши просторим коридором, парочка закоханих прослизнула до кабінету біології.
— Вік, Олена, сюди, – запрошувала темноволоса дівчина.
— Може, сядемо ближче до дошки, – запропонував Віктор.
— Не думаю, що це хороша ідея, ти ж знаєш Болотницю.
Закохані поспішили зайняти вільні місця на останніх партах, поряд із подругою. Під час зустрічі дівчата обмінялись поцілунками в щоку.
— Алісія Вовк власною персоною. Давно не бачились.
— Сімейні обставини, – виправдовувалась подруга.
— Може, після занять зберемося? Нашою компанією, – запропонував Віктор.
— Я не проти.
— Я теж, – злегка знизавши плечами, погодилась Алісія.
Двері в аудиторію відчинилися і усередину увійшла невисока жінка, на вигляд – років п’ятдесяти, хоча насправді вона була молодшою. Її темне волосся було зібране в пучок на потилиці, а невдалий макіяж, у комплекті з великими окулярами, не додавали їй привабливості. Вишенькою на торті іміджу жінки, служив незмінний темно-зелений піджак та довга спідниця того ж кольору.
— А ось і Болотниця, – прошепотіла Олена.
Немолода жінка окинула суворим поглядом майже заповнену аудиторію. Ряди довгих парт були збудовані за принципом амфітеатру: кожен наступний ряд був на порядок вищий за попередній. Стіни класу прикрашали зображення різних рослин і тварин, а крізь величезні вікна пробивалося яскраве сонячне світло, що було нехарактерно для січня місяця.
Болотниця за йняла місце викладача.
— Староста, чи всі присутні? ‒ запитала викладачка та відкрила журнал.
— Магачек і Козак хворіють решта присутні, ‒ відповіла дівчина, що сиділа за першою партою.
Жінка схвально кивнула, вона склала перед собою руки та почала вивчати студентів, переводячи погляд то на одного, то на іншого, ніби вишукуючи слабку ланку.
— Сьогодні ми дізнаємося: наскільки ви були уважні на лекціях та як добре засвоїли матеріал, ‒ порушила тишу Болотниця. ‒ Тема сьогоднішнього семінару ‒ земноводні та ареал їх проживання.
— Хто б сумнівався, ‒ фиркнула Оленка. ‒ Я більше ніж впевнена, що головна представниця цього виду, сама живе неподалік якогось болота.
— Дівчата, дивіться, неподалік села Ясіння, що на Закарпатті, загубилось четверо туристів, ‒ Віктор вказав на свій телефон та відкрив відповідну статтю.
— І що? ‒ відмахнулася Алісія. ‒ Я, як жителька тої місцини можу сказати, що туристи частенько губляться по дорозі на гору Петрос. До двадцяти випадків на рік, інколи доходить.
— Це не все. Після проведення пошукової операції, було знайдено тіла лише двох туристів, вони були розірвані на шматки, їх ідентифікували лише за одягом і маркуванням на ньому.
— Який жах, ‒ мовила рудоволоса дівчина вивчивши фотографії з місця події.
Один із знімків зображав сніг серед дерев, який був пофарбований у багряні тони, на наступному ‒ закривавлена відірвана рука із насиченим чорним манікюром, що лежить на снігу. Останній знімок змальовував розпотрошене тіло жертви, черевна порожнина була розкрита так, що було видно внутрішні органи, кишечник. Голови не було, як і однієї ноги.
— Як такі знімки пропустила цензура?! ‒ обурилась Олена.
— Робота вовків, ‒ резюмувала Алісія вивчивши статтю. ‒ Так часто буває з тими, хто місцевості не знає, ‒ дівчина прикусила нижню губу. ‒ Зайшли до мисливських угідь вовчої зграї і ось результат.
- Ти так спокійно про це говориш?
Темноволоса пані знизала плечима.
— І не страшно тобі жити в такій місцевості? ‒ спитав Віктор.
— Як там кажуть: вовків боятися – в ліс не ходити, ‒ Ліса посміхнулась. ‒ Тим більше, що батько мій, добрий мисливець, вовків близько не підпускає.
— А що з рештою туристів? Їх знайшли? ‒ поцікавилась Оленка.
— Молоді люди, я вам не заважаю? ‒ втрутилася викладачка зупинивши опитування студента.
— А ні трохи, ‒ впевнено відповіла Алісія. ‒ Ми, саме обговорювали ареал проживання корівниці.
— Пересідайте на першу парту, – наказала Болотниця. – Я залюбки вислухаю вашу доповідь.
Друзі перемістилися до першого ряду і семінар продовжився. Захоплююча та детальна розповідь Алісії про спосіб життя та харчові звички сірої жаби зайняла майже усе заняття, згодом пролунав дзвінок. У самих дверей аудиторії, Віктор зупинив дівчат.
— Значить сьогодні збираємось у «Вепрі»?
Подруги синхронно кивнули головами.
— Тільки ти оповістиш інших, ‒ наказала темноволоса красуня.
— Не питання.
Оленка обійняла коханого й пристрасно поцілувала його в губи.
— До вечора. Нетерпляче буду чекати його кульмінації, ‒ прошепотіла вона бойфренду на вухо та прослідувала за подругою.
Спільні заняття у них закінчилися, тому Віктор поспішив в інше крило, до кабінету вищої математики. Перед дверима аудиторії Вік помітив знайоме обличчя.
— О, Ніку, привіт.
Хлопці обмінялися рукостисканнями. Ніколаус був трохи вищий за друга, кремезний, добре складений. Не дивлячись на те, що Віктор був міцним юнаком, його товариш все одно виділявся на його фоні, тривале заняття плаванням та важкою атлетикою давалося взнаки. Темне, кучеряве волосся контрастувало на тлі синіх очей та блідого обличчя, від якого віяло холодом.
«Жодних емоцій, як завжди, ‒ хотів було сказати юнак, але промовчав. ‒ Хоча ні, іноді він посміхається».
— Спортзал для тебе, як рідний дім?
— А що в цьому поганого? ‒ відповів йому товариш.
— Нічого, просто я хотів тобі скласти компанію. Візьмеш наді мною шефство?
— Віктор Лупінський, я тренуватиму тебе, ‒ погодився Ніколаус.
— Нічого собі, як офіційно, дуже дякую, ‒ юнак відвісив поклон. ‒ Тільки давай почнемо завтра, добре?
— Чому не сьогодні?
— Сьогодні можна зібратися у «Вепрі». Дівчата ідею підтримали.
— Я не проти, ‒ Нік погладив масивне підборіддя.
— От і добре. Заодно і борг повернеш.
Ніколаус посміхнувся.
— Тобі пощастило, що я був п'яним. На тверезу голову ‒ ти б не взяв гору.
— Ну, навіть не знаю, ‒ Віктор посміхнувся у відповідь. ‒ Сьогодні я дам тобі шанс відігратись.
— На цей раз ‒ ти мене не проведеш.
— Ще побачимось, ‒ кинув Вік наостанок і прошмигнув до аудиторії.
Остання пара закінчилась зовсім скоро і Вік впевнено попрямував до гуртожитку. Двері університету рипнули за спиною, а морозне повітря вдарило в обличчя молодика. Незважаючи на досить ранню годину, сонце вже сховалось за горизонтом і на небі почали з’являтися зірки. Сніжок поблискував у срібних променях небесних світил. Усього кілька хвилин знадобилася Віктору, щоб дійти до своєї кімнати в гуртожитку та прийняти гарячий душ. Сьогодні він буде ночувати один, тому що його сусіди по кімнаті, двоє братів Олександр та Сергій Іваненко, не приїхали після вихідних з дому через хворобу.
Віктор лежав й мрійливо вдивлявся в стелю кімнати захопленої пітьмою. Молодий місяць і маленькі зірочки на небі давали зрозуміти, що вечір уже вступив у свої законні права.
Стук у двері порушив вечірню ідилію.
— Вік, ти як? Можна увійти?
— Зачекай хвилинку, я тільки но одягнусь і відчиню.
Віктор клацнув вмикачем світла, одягнувся та поспішив відчинити двері. Ніколаус стояв на порозі одягнений в чорну шкіряну куртку на тлі якої виднілась тартанова сорочка в синіх і чорних тонах, її узор був досить незвичайним.
— Ти пунктуальний, як завжди.
— Справа у моєму британському вихованні.
— Можливо, можливо.
Ніколаус Макгрі пройшов до кімнати та сів в одне із крісел. Біглим поглядом він почав вивчати оточення, але так і не зміг знайти якихось характерних відмінностей від кімнати, в якій жив він сам. Холодний погляд линув до вікна, за яким вже почав підійматися місяць.
— Скоро повня, перший повний місяць цього року. Вовча повня.
— Брр, ‒ здригнувся Віктор. ‒ Поетично прозвучало й доволі моторошно. Вовча повня, це звідки?
— Не звертай уваги.
— Як завжди, в своєму репертуарі. Мені завжди було цікаво: як тебе занесло до Львівського Національного університет? У вас у Единбурзі університетів мало?
— Справа не в тому багато, чи мало.
— А в чому? ‒ Віктор продовжував збиратись.
— У мене мама родом із України. Ось я і вирішив приїхати до вас, за програмою обміну досвідом. Мову підтягнути, ‒ він зробив театральну паузу, після чого продовжив: ‒ І природа у вас гарна, гори поряд.
— Мову підтягнути? У тебе майже немає акценту.
— Ну, не скажи, не скажи.
Віктор махнув рукою та перевів розмову в інше русло.
— Щось мені підказує, що дівчата запізняться. На годину, як мінімум, та й Матвій із Марішкою будуть не раніше восьмої.
— Вони приїхали?
— Так, сьогодні з ранку.
— Ось і буде час ‒ вирішити нашу суперечку. Ти обіцяв реванш. Пам’ятаєш?
— Як скажеш. До речі, ‒ юнаки зустрілись поглядами. ‒ Де ти взяв цю сорочку?
— А що з нею не так?
— Вона, ‒ промимрив Віктор. ‒ Якась старомодна.
— Цей тартан являється візерунком мого клану, ‒ в очах Ніколауса спалахнули шалені вогники. ‒ У мене на батьківщині ‒ це велика честь носити кольори свого клану.
— Тихше, здорованю, ‒ почав його заспокоювати друг. ‒ Я не хотів тебе образити.
— Я чекаю тебе внизу, ‒ шотландець поспішив на вулицю.
— Ніку, не ображайся. Я не знав, що це так багато для тебе означає, ‒ почав вибачатись Вік, коли друзі вже були в дорозі до бару.
Нік кивнув і вони покрокували, вдихаючи холодне вечірнє повітря. Сніжок рипів під ногами хлопців, а вуличні ліхтарі добре освітлювали широку дорогу заслану кам’яною бруківкою. Шум машин було чути в далечині, вони поспішали по своїх справах, але при зустрічі, все ж встигали мигнути одна одній фарами. Лишивши декілька кварталів позаду, увагу привернула цегляна будівля із великими вікнами, фасад якої прикрашала яскрава неонова вивіска: «Дикий Вепр». Прямо над барною стійкою висіла величезна голова звіра, а посеред залу стояв більярдний стіл. За прилавком, в білому фартуху стояв чоловік середніх років, міцної статури, із сивуватою борідкою. Незважаючи на відносно ранню годину, більше половини столиків були вже зайняті.
— Давай займемо цей, ‒ вказав Віктор на столик в кутку.
— Не заперечую.
Хлопці взяли по пляшці пива на барі та направились до столику, він був розрахований на велику компанію.
— Дартс був минулого разу. Як щодо більярду?
Ніколаус схвально кивнув.
— Той, хто програє, оплачує рахунок.
— Я розбиваю.
Нік влучним ударом розігнав різнокольорові кульки в сторони. З поперемінним успіхом хлопці вганяли кулі до лунок, ось Вік приготувався для удару.
— Ви вже тут?
Підійшли Алісія та Олена, вони вже зняли верхній одяг на ходу. Шкіряні штани та блуза з глибоким декольте підкреслювали всі вигини та окружності привабливого тіла Ліси, в той час як Оленка надала перевагу блакитній сукні із вирізом.
— Чорт! Схибив!
— Не поминай нечистого, він тобі не допоможе, ‒ усміхнувся Ніколаус. Він обмінявся із дівчатами дружніми поцілунками і вказав на столик, який хлопці зайняли.
— Вмієш ти вчасно з'явитись, ‒ гаркнув Віктор.
— Що це з ним? ‒ розгубилась Еля.
— Йому сьогодні не щастить.
Шотландець відправив в лузу смугасту кулю та перейшов на інший край столу, щоб нанести наступний удар.
— Сьогоднішній чек на кону, ‒ нервово промовив Віктор, юнак проводжав поглядом чергову кулю, яка поспішала до лунки. ‒ А ти мені завадила.
— Переживеш, ‒ відмахнулась Алісія, вона підійшла ближче до Ніколауса, було помітно, що юнак їй не байдужий.
Шотландець відволікся, його погляд ковзнув у декольте подруги, тому він і схибив.
— Ага! ‒ радісно закричав Віктор, він цілив кулю номер вісім, яка завершує партію. ‒ Тримай гаманець ширше клятий лепрекон!
— Віктор ‒ ти невіглас, ‒ попрекнула Олена. ‒ Лепрекони живуть в Ірландії.
Але Вік не зважав, легенький удар направив чорну кулю в напрямку лунки, але масивна чоловіча рука перехопила її біля краю столу.
— Поступіться столом дітки, дядьки трохи кулі поганяють, ‒ втрутився високий, міцний брюнет, він грався чорною кулею в долоні. Шрам над його правим оком легенько здригнувся.
— Клята курва! ‒ заричав Вік. ‒ Якого дідька ти лізеш? Ми вже б закінчили!
— Ось бачиш, Ігоре, ніякої поваги до старших, ‒ продовжив другий чоловік середніх років з густою чорною бородою, він з'явивсь прямо за спиною у Віктора.
Бородатий ударив кулаком Віктора в живіт, від чого він зігнувся, а після удару в обличчя, хлопець впав. Ігор, в той же час, схопив кий, що стояв біля столу і почав розмахувати їм із боку в бік, намагаючись зачепити Ніколауса. Алісія не стала стояти осторонь, вона позбулася високих підборів і наблизилась до бородатого, щоб полоснути його по обличчю нігтями.
— Ах ти ж сучка, ‒ процідив той.
Кров бризнула на борт більярдного столу та в обличчя дівчині, вона хижо облизнула губи. Здоровань кинувся на Лісу, але Нік перегородив йому дорогу і потужним аперкотом відправив його під стіл.
— Ви що тут влаштували, ‒ втрутився бармен та поспішив в епіцентр подій.
— Відійди, якщо не хочеш бути битим, ‒ Ігор стис уламок кию.
Саме в цей момент його обличчя зустрілось з кулаком і величезна туша впала на підлогу. Шотландець потирав збиту руку. Ігор почав приходити до тями, але знову зустрівся обличчям з підлогою, після удару бармена. Алісія, тим часом, сіла зверху на бородатого, своїми пазурами дівчина шматувала обличчя. Бармен зробив крок в її сторону, але закляк, як тільки їхні погляди зустрілись. Щось було в цих очах, щось таке, що бармен сам не міг пояснити. Алісію відтягнув Віктор.
— Забирай свого друга, Юра, і вшивайся з мого бару, поки я не покликав поліцію, ‒ наказав бармен. ‒ І щоб я вас тут більше не бачив.
Чоловік підвівся, він підхопив під руки Ігоря та пошкутильгав до виходу. Інші відвідувачі спостерігали за бійкою широко відкривши рота. Через декілька секунд, бармен повернувся тримаючи в руках пакети із льодом та чисті рушники.
— Я дуже перепрошую за незручності, ‒ почав він роздаючи лід та рушники бійцям. ‒ Випивка за рахунок закладу і …
— І цього буде достатньо. Дуже дякуємо, ‒ перебила Алісія та почала витирати із обличчя кров. ‒ Ось і вирішився ваш спір хлопці.
Моторошна посмішка з’явилась на обличчі дівчини в той момент, а хижий погляд вивчав власника закладу. На мить, він знову закляк.
— Алісія, все добре, ти поранена? ‒ почала Олена, яка з’явилась так само несподівано, як і зникла. ‒ Що тут взагалі відбулось?
Дівчина подивилась на Віктора, який приклав до обличчя лід, але гематома від удару вже почала набрякати, лід лише уповільнював процес.
— Ти нічого не бачила?
— Ні. Я була у вбиральні, а коли повернулась, побачила всіх вас в такому стані.
— Все нормально. Просто двоє бовдурів вирішило помахати кулаками, ‒ повідомив шотландець.
— У Алісії кров, треба викликати лікаря.
— Це не моя, ‒ відповіла дівчина, вона знову облизала кров у себе на губах. ‒ Не переймайся.
— Так, ‒ стурбовано сказала Оленка. ‒ Я телефоную до поліції,
— Все ж добре, ‒ почав заспокоювати Елю Віктор. ‒ Вони все одно вже пішли.
Закінчивши приводити себе до ладу, молоді люди перемістились на раніше зайняті місця.
— Не очікував я від тебе такого, Лісо, ‒ почав Віктор, як тільки відірвався від пивного келиха. ‒ Спритно ти його.
— У наших краях і не таке буває, ‒ Алісія всміхнулась.
Незабаром до столика підійшла пара, янтарні очі служили головною прикрасою дівчині з коротким, темним волоссям. Схожі очі були і в її супутника, світловолосий хлопець гармонійно доповнював кохану.
— Матвій, Марішка, ну нарешті.
— Пропустили найцікавіше, – дорікнув їм Віктор.
— Воно видно, – Матвій Менський жестом вказав на обличчя друга. – Що сталось?
— Та так, нічого серйозного, двоє мужиків поводилися досить зухвало і ось, – хлопець продемонстрував гематому та повторно приклав лід. ‒ Як кажуть: результат на лице.
— Який жах, – ойкнула Марішка.
— Натомість, чек – за рахунок закладу. Можна сказати, що я обличчям заробив нам на випивку.
Дзвінкий сміх розрізав щільне та прокурене повітря пабу. Віктор та Матвій хтивим поглядом вивчили відверті вбрання дівчат. Уловивши цей погляд на собі, Алісія мовила:
— Треба випити. Зеленоока пані налила текіли. – За нашого героя.
Текіла обпалила голосові зв’язки, долька лимона перебила присмак алкоголю.
— Треба повторити, – крикнув Віктор.
— Сію секунду.
Ліса налила ще раз і процедура повторилась.
— Ще.
— Вік, не поспішай, – зауважила Оленка. – Вечір тільки починається.
— Але мені треба зняти стрес. Ти уявляєш яку моральну травму я отримав?
— Знімеш, а я тобі в цьому допоможу, – прошепотіла дівчина коханому на вухо.
— На це – я згоден.
Уста закоханих зустрілись в поцілунку.
— Може потанцюємо, – запропонувала Марішка, почувши знайому мелодію.
— Зачекайте, – мовила Алісія. – В мене є пропозиція.
— Так? І яка? – мовили хлопці, ніби в один голос.
— Батько попросив підготувати для туристів один будиночок у Карпатах на наступному тижні. Можна там влаштувати вечірку в зв’язку із успішним закінченням семестру, – в зелених очах спалахнули вогники. – Там є сауна, багато вільного місця, а краєвид… – дівчина мрійливо заплющила очі. – Подих перехоплює.
— Занадто добре, щоб бути правдою, – зауважив Ніколаус.
— Нічого подібного, – роздратованість проявилась на вродливому обличчі. – Все що треба зробити, – Ліса вперла руки в боки. – Прибратися та все підготувати до приїзду туристів. Я так робила багато разів, коли підробляла в різних туристичних комплексах.
Матвій та Марішка переглянулись, здавалось, що вони спілкуються подумки.
— Ми за, – промовив хлопець єхидно посміхаючись.
Оленка штурхнула ліктем Віктора під ребра.
— А, так, ми теж, – повідомив юнак.
Ніколаус схвально кивнув.
— От і добре, – яскрава посмішка розквітла на обличчі дівчини. – А тепер – танцювати!
2
Похмурі й сірі хмари підпирали величні гори, здавалось, що ці стовпи тримають саме небо, яке може впасти в будь-який момент. Поодинокі сніжинки почали вириватися на свободу і кружляли у витонченому танці. Дизельний двигун загрозливо гарчав, рухаючи потяг вперед залізною дорогою. Гальмівні колодки стиснули колеса, як тільки руховий склад в’їхав у межі Ужгорода. Будівля залізничного вокзалу радо приймала гостей із усіх закутків планети. Ввічливі провідники радо допомагали людям, що приїхали помилуватись засніженими вершинами Карпатських гір.
— Тепер куди? ‒ запитав Віктор у Алісії, коли вся їхня компанія зібралась на пероні.
— На парковці нас чекає автомобіль, ‒ відповіла Алісія.
Пікап чекав на молодих людей, на дверях красувався логотип у вигляді гори Петрос.
— Мій батько єгер, ‒ Ліса знизала плечима ловлячи на собі погляди, повні запитань. ‒ Він попіклувався, щоб ми комфортно дісталися до будиночку в горах. Всі на борт, ‒ скомандувала дівчина, вона зайняла місце водія, ключі чекали у замку запалювання.
Наступною зупинкою був місцевий супермаркет. Велике багажне відділення стало тимчасовим прихистком для двох ящиків пива, десятка пляшок рому та різноманітних закусок. Джип спокійно рухався вулицями затишного Ужгорода. Неонові вивіски магазинів, численних хостелів та готелів, кричали про вплив туризму на життя міста, а старовинний замок слугував нагадуванням усім мешканцям про його древню історію.
— Батько мав привести дичини до нашого будиночку, ‒ повідомила Ліса, як тільки пікап виїхав за місто. ‒ Тож, голодні не залишимось.
— І тверезі теж, ‒ вигукнув Віктор, додаючи гучності на магнітолі, коли упіймав улюблену радіостанцію.
Втомлене сонце лише на мить прорізалось крізь щільні хмари, щоб поцілувати вершини гір. Довгі тіні дерев падали на білосніжний сніг, але швидко зникли, в слід за небесним світилом, яке зачаїлось поміж гір. Олена прилипла до вікна, роздивляючись казкові краєвиди: хвойні велетні вкривали узгір’я, а стрімка річка пробивала собі дорогу поміж крутих схилів й оголила гірську породу. З приходом вечора темні хмари зникли й уступили місце на небі срібним зіркам.
Авто зупинилося біля поодиноких будівель із настанням темряви, але срібне сяйво від зірок вперто протистояло мороку, видно було добре. Дубові двері рипнули, впустивши в середину морозне повітря. Тьмяне червоне світло відходило від каміну, де вже догорали дерев’яні колоди, в напівтемряві виднілись обриси кімнати.
— Як доречно, що батько розпалив камін. Сподіваюсь, про котел він теж не забув, ‒ пролунав голос Алісії. ‒ Ніколаус, допоможеш мені з генератором і дровами для опалення?
— Звісно.
— А ви поки влаштовуйтесь.
Генератор ніжно захуртів, несучи електричний струм, лампи спалахнули штучними вогнями, оголяючи інтер’єр кімнати. Дерев’яні стіни гармонічно поєднувались із плетеними кріслами, що плавно переходили в покриту плиткою кухню, обставлену за всіма правилами. Свіжі колоди приємно потріскували в каміні, що додавало затишку.
— Ну що, дівчата, ‒ мовив Віктор посміхаючись. ‒ Накривайте на стіл, а ми ‒ розпакуємо речі.
— На горі, ‒ Алісія указала на гвинтові сходи, що вели на другий поверх. ‒ Чотири спальні. ‒ Тож розміщайтесь як кому зручно.
Молоді люди швидко справились із вечірніми клопотами й посіли навколо столу. Вік зайняв місце поряд із Оленою. Матвій та Марішка розмістили на іншій стороні столу, а Ніколаус з Алісією по центру. Янтарний напій швидко наповнив чарки.
— Що ви всі таки кислі? ‒ посміхався Віктор піднімаючи чару. ‒ Давайте веселитись! Угу!
Вечірка почала набирати оберти, як тільки спорожніло пара пляшок. Запальні танці почала наповнювати більш інтимна складова і змішалась із великою кількістю жартів. Веселощі та сміх наповнили будинок, навіть похмурий Ніколаус посміхався.
— Може усамітнимось, – прошепотів Віктор на вушко коханій під час чергового танцю.
— Збоченець, – посмішка розквітла на обличчі дівчини. – Вони ж помітять, що ми кудись зникли.
— Ми зробимо по хитрому.
— Піду підкину дров, – мовив Вік.
— Я складу тобі компанію, – пропищала рудоволоса Олена та накинула свою куртку на плечі.
— Не заблукайте там, – зауважила Алісія. – Хоча, Еля так голосно кричить, що ми вас швидко знайдемо.
— Як сильно хочеш, то можеш приєднатись, – хтива посмішка прикрасила обличчя молодика.
— Швидкоплинні забави мене не цікавлять.
Приміщення котельні не було прихильним до любовних втіх, а останні слова Віктора, дуже обурили кохану, це було помітно по її очах. Хлопець намагався поцілувати кохану, але дівчина відсахнулась.
— Ти чого?
— Ти ще питаєш? – обурилась Олена. – Думаєш, я не помічаю, як ти дивився на Алісію? Чи на інших дівчат?
— Це всього лише розвага. Не гарячкуй.
— У такому випадку, сам із собою й розважайся, – рикнула дівчина.
Гіркі сльози розділили обличчя рудоволосої пані, вона тихенько зітхнула й вийшла на вулицю. Вік поспішив за коханою.
— Елю, почекай.
Панянка не звертала на Віктора уваги, лише сильніше вкуталась в свою куртку та прямувала у напрямку лісу, що розкинувся зовсім поруч. Молодик плентався за нею мов хвіст.
— Що на тебе найшло?
Олена не зважала і продовжувала йти до лісу, тихенько схлипуючи по дорозі. Дерева розступались перед сумною дівою, на якусь мить вона зникла в хащах нічного лісу. Срібне світло зірок слабо пробивалось крізь гілки дерев, але видимість залишалась. Віктор пробирався крізь глибокий сніг, услід за коханою, поки не наздогнав її на невеличкій галявині.
— Обговоримо це іншим разом. Добре? – юнак зустрів переляканий погляд коханої.
— Вовки, – страх і здивування змішались в голосі Олени.
Вік прослідкував за її поглядом, пара хижаків біля дерева настигли дику козу, вони вже почали бенкетувати. Багряні тони прикрасили все довкола, а від розпанаханої жертви підіймалася пара.
— Забираємось звідси, – прошепотів хлопець.
Хижаки підняли голови та спрямували свої погляди на пару переляканих людей, вони оскалили зуби по яких стікала свіжа кров. Тіла людей паралізував страх, думки хаотично роїлися в голові, не знаходячи виходу.
— Не робіть різких рухів, – пролунав голос із-за спини.
Засвистіла сигнальна ракета, вона вдарила в дерево неподалік від звірів, це їх налякало і вовки розчинились у пітьмі нічного лісу. Сяйво від сигнальної ракети падало на кремезну постать Ніколауса, який вдивлявся в темряву ночі.
— Нам слід повертатись, – мовив шотландець рівним голосом й попрямував до будинку.
— Як ти нас знайшов? – переборовши потрясіння, запитала Олена, коли вони порівнялись.
— Вийшов подихати свіжим повітрям і побачив, як ви двоє поспішаєте до лісу, тому вирішив піти за вами.
— Якби ми там займались коханням, – втрутився Віктор. – То ти б дивився в стороні?
— Думка про те, що ви вирішили поморозити дупи, займаючись сексом на снігу, мене оминула, – резюмував Ніколаус. – Однак, якби не я, ваші дупи могли б догризати вовки прямо зараз.
— Я б…
— Віктор, ти тремтів мов мишача душа, – перебила Еля, відголоски страху ще грали на її обличчі. – Так само як і я, – дівчина перевела погляд на друга. – Дякую тобі, Ніку.
— Будь ласка.
— Але звідки ти взяв ракетницю?
— Лежала в багажнику пікапа, взяв про всяк випадок.
— А схибив чому?
— Хто тобі сказав, що я схибив? – шотландець зміряв товариша уважним поглядом. – Я вас врятував і це головне, а вбивати тварин ‒ не обов’язково.
— Вони б нас не пожаліли, – ніяк не міг вгамуватись Віктор.
— Кожна жива істота відчуває в людині загрозу, це цілком слушно, – Нік зітхнув. – Ми частина природи, а не її господар. І коли це всі затямлять – жити стане простіше.
Вхідні двері будинку скрипнули перед людьми, тепле повітря вдарило їм в обличчя. Вони мовчки підійшли до столу й випили дві чарки залпом, одна за одною. Мертва тиша спустилась у кімнату, яку лише згодом, порушила Алісія:
— Що сталось?
— Вовки, – коротко відповіла Олена, вона налила собі ще.
— Ого… – здивувалась Ліса. – Давно такого не було, щоб вовки заходили так далеко.
Святкова атмосфера зійшла нанівець абсолютно і безповоротно. Всі подальші розмови проходили на одну тему: як було страшно та як із цим жити далі. Зовсім скоро, всі розійшлись по спальних місцях. Феєрія любовних втіх, цієї ночі не відвідала жодну із кімнат.
Зорі панували темним небом, але зовсім скоро смуга помаранчевого світла з’явилась на східному горизонті. Дим далекого міста піднімався із-за гір, він розчинявся серед поодиноких хмаринок, в променях новонародженого сонця. Золотистий диск відірвався від східного горизонту в плавання до західного краю.
Робота по підготовці будинку до приїзду власників була завершена ще до обіду. І ось, тільки-но сонце встигло перетнути свій зеніт, як вогонь спалахнув у мангалі. Язики полум’я лагідно облизували дрова, поступово перетворюючи їх на вугілля. Алісія вправно розкладала стейки на сітку для барбекю, м’ясо шипіло під дією жару, а вітер розносив апетитний аромат.
Молоді люди поспішили до середини, ховаючись від морозу, як тільки останні приготування були закінчені і м’ясо увібрало усі дари тліючого вугілля.
Пропустивши кілька хмільних склянок, народ повеселішав і вже ніхто не згадував про події минулого вечора. Партії в «Еліас» змінювали одна одну, потім у хід пішли танці.
Ніколаус, будучи байдужим до подібних забав, відійшов до вікна, хлопець милувався останніми миттєвостями дня, що помирав. Сонце вже торкнулось засніжених вершин гір, воно невблаганно котилось за горизонт. Чиста небесна блакить почала змінювати свій колір на помаранчевий і червоний, вона тонула у вогняному океані. Довгі тіні дерев тягнулися на схід, перш ніж зникнути.
— Гарно, правда?
Нік упіймав погляд Алісії, вона стояла поряд із пляшкою пива, іншу пляшку дівчина простягла другу.
— Так гарно, ‒ шотландець прийняв пиво. ‒ Подібну красу можна побачити тільки в горах.
Вечір вступав у свої права, перші зірки вже почали з’являтись на небі, а всюди сущий морок заполонив все довкола. Електричне світло продовжило день, але тільки в межах дерев’яного будинку.
— Сьогодні повня, ‒ невпевнено мовила Ліса й прикусила нижню губу. ‒ Повний місяць в горах ‒то є незабутнє видовище.
— Деякі племена індіанців називають першу повню нового року ‒ вовчою.
Алісія підняла брову в очікуванні пояснень.
— Індіанці вірили, що в цю ніч виривається на свободу дух Вітіко, що несе голод та мороз, вовки відчувають його і намагаються відігнати монстра своїм завиванням, ‒ почав оповідь Ніколаус. ‒ А ті із хижаків, хто не пережив цю ніч, перетворюються у вічно голодних духів, що бродять околицями в пошуках жертв.
— Цікаве повір’я. Але ж у нас не Америка. Нам нічого боятись?
Нік знизав плечима.
— Цього вечора, ‒ зауважила Алісія. ‒ Місяць виходить в повну фазу. Запевняю вас ‒ такого пейзажу ви ніколи не бачили, ‒ дівчина загадково посміхнулась і зміряла поглядом друзів.
— Це ми перевіримо, ‒ в очах Олена перемішались тривога та цікавість. ‒ Якщо нас не роздеруть вовки.
— Вчорашні події…
Гучне завивання перебило Лісу. Стрімкий погляд ринувся до вхідних дверей будинку, задоволений собою Віктор стояв біля входу висунувши язика.
— Боїшся хижаків? Правильно, ‒ хлопець знову завив, імітуючи вовка.
— Який же ти бовдур, ‒ Еля жбурнула в коханого подушкою з дивана.
Той ще сильніше розсміявся і наблизився до друзів, щоб підняти чергову склянку.
— Давайте вип’ємо за цей магічний вечір, ‒ взяв слово Матвій. ‒ Та всі його магічні миттєвості.
Чарки привітно зустрілися, а кімнату наповнив сміх. Його обірвала пітьма, яка раптово запанувала довкола і лише поління, що горіло у каміні розганяло темряву.
— Мабуть, генератор заглух, ‒ припустила Алісія. ‒ Або скінчилось пальне.
— В когось є ліхтарик? ‒ тремтячий голос Олени віддавав страхом.
— Я бачив у машині один.
— Добре, що вона не замкнена та й ключ знаходиться в замку запалення, ‒ Мовила Ліса до Матвія. ‒ На кухні я бачила ще один ліхтарик.
Вхідні двері скрипнули після дюжини ударів серця, Матвій впустив свіже морозне повітря до будинку та зник у сутінках пізнього вечора. Навпомацки Алісія дісталась до кухні, де почала переривати вмістилище шухляд.
— А ось і він.
Струмінь світла розрізав пітьму, промінь швидко переміщався кімнатою, поки не натрапив на керосинову лампу, що красувалась на полиці. Ніколаус зрозумів все без слів, він перемістив лампу на стіл та запалив її. Тьмяний вогник захопив фітіль лампи й розігнав пітьму довкола. Довгі тіні заграли на стінах будинку.
— Щось він довго, ‒ протягнув Віктор не дочекавшись електричного світла. ‒ Напевно, запускати генератор доведеться мені.
— А ти впораєшся? ‒ Ліса передала ліхтарик молодику.
— Звісно. В мене батько електрик, так що я в цьому тямлю.
— Пальне знайдеш біля генератора в каністрі. Заодно ‒ дров підкинь у котел.
Промінь світла вивчав вхідні двері та наближався, але зненацька вони самі відчинились.
— Що за хрінь… ‒ ледве встиг мовити Вік.
Ліхтарик випав із рук юнака, його промінь встиг освітити велетенського вовка, який стояв на задніх лапах, його очі палали голодом та ненавистю до всього живого. Звір оскалив свої ікла, загрозливо їх демонструючи. Несамовитий крик розрізав пітьму, а могутні щелепи зімкнулись на ключиці Віктора. Глухо хруснули кістки, кров бризнула у різні сторони, окропивши одяг та обличчя дівчат, їх голоси доєднались до крику Віктора.
3
Віктор кричав, не дивлячись на отримані рани, залишався живим. Дівчата заціпеніли від страху та репетували, у той час, як вовк все сильніше вгризався в тіло молодика. Моментально зреагував Ніколаус, він виштовхав хижака із будинку плечем. Вовк, звісно міг цапнути Ніка, але все сталось дуже швидко та й щелепи звіра були зайняті здобиччю, яку відпускати він не збирався. Хижак розчинився у пітьмі, прихопивши з собою тіло Віктора. Дерев’яний засов підпер двері.
— Прошу вас, тихо!
Ніби по команді, дівчата замовкли, але їх губи перелякано тремтіли, а з очей котились сльози, панянки продовжили тихенько схлипувати. Ззовні було тихо мов на цвинтарі, що тільки підвищувало градус напруги. Невідомість – то найстрашніша тортура.
— Віктор, ‒ заїкаючись почала Олена, ковтаючи сльози. ‒ Помер?
— Скоріш за все, ‒ холодно мовив Ніколаус.
— Як це можливо?!‒ істерика Елі вирвалась назовні. ‒ Лісо, як таке можливо?!
— Я, ‒ очі Алісії знову налилися вологою. – Я не знаю.
— Матвію! Матвію! Ти тут? ‒ голос Марішки переповнювала надія, марною надією. ‒ Він досі ззовні, ‒ дівчина кинулась до вхідних дверей.
— Стій на місці! ‒ наказав шотландець.
— Там Матвій! ‒ закричала дівчина. ‒ Ми мусимо йому допомогти!
— Якщо він не дурний, то закрився в котельні. Там міцні двері і засов. Протримається.
— Скільки?! ‒ перейшла на крик Марі. ‒ День?! Два?! Тиждень?!
— Якщо відкриєш двері ‒ то приєднаєшся до Віктора.
— Звідки ти знаєш?
— Я припускаю, ‒ спокійно продовжував Нік. ‒ Але тут ми у відносній безпеці, грати на вікнах та товсті двері – дають шанс на виживання, ‒ задумливим поглядом юнак окинув подруг та продовжив: ‒ Цей звір не схожий на звичайного вовка.
Потужний удар у двері змусив осипатися пил із стін, зловісне гарчання супроводило наступні кілька ударів. Ніколаус кинувся до дверей та підпер їх плечем. Міцний дуб витримав. Слідом дзенькнуло скло, морозне повітря ринулось до середини, проникаючи в саму душу. Пазуриста лапа виринула із нічної пітьми, вона віддалено нагадувала людську руку, але її покривала густа чорна шерсть. Олена закричала, а дві її подруги просто застигли, поглинуті жахом, який встиг проникнути до самих нутрощів. Металева решітка втримала звіра, він намагався вирвати металеві спиці, але вони не піддались. Шотландець швидко відреагував, він вихопив кочергу, що висіла біля каміну і вдарив звіра по лапі. Хижак встиг ухилитись, він гаркнув наостанок та розчинився у пітьмі. Нік забрав ковдру з дивану і заткнув ним розбите вікно.
— Такі тут не водяться, ‒ Алісія налила собі чарку та залпом випила.
— Виходить, ‒ голос Елі тремтів від жаху. ‒ Хтось його сюди привів.
Стрімкі погляди направились на Лісу, її обличчя виглядало задумливим у світлі лампи.
— Я тут ні до чого, ‒ почала виправдовуватись зеленоока.
— Як нам знати? ‒ голос Марішки став загрозливим. ‒ Це була твоя ідея: приїхати сюди. Ти місцева. Тож, хто як не ти?
— Це не я! Присягаюсь!
— Давайте просто заспокоємось, ‒ запропонувала Олена. ‒ Можна ж покликати на допомогу.
— Як?! ‒ вже на крик перейшла Ліса. ‒ Тут немає зв’язку!
— Зручно? Правда? ‒ іронія в голосі Марі вийшла на новий рівень. ‒ Можна випхати її на вулицю, до свого пухнатого дружка.
— Чого ти цим доб’єшся? ‒ розпочав чоловічий голос.
— Здихаємось зрадника в наших рядах.
— А якщо ти помиляєшся?
— Ну… ‒ Марішка знизала плечима. ‒ Може, він нажереться і піде світ за очі.
— Він може бути не сам, ‒ припустив Нік.
— Ооо … То може це твій друг? ‒ переключилась Марішка на шотландця. ‒ З мене досить! ‒ прогарчала дівчина. ‒ Я забираю Матвія і ми вшиваємось звідси.
Дівчина направилась в напрямку до дверей, але зупинилась, мов по сигналу. І сигналом цим слугувало вовче завивання, яке доносилось ззовні.
— Чого зупинилась? ‒ запитала Алісія.
Марі розвернулась, вона прищурила очі, їх переповнювала недовіра.
— А тобі так і кортить нагодувати свого дружка.
— Я тебе зараз …
Ліса кинулась на Марішку з кулаками, але її перехопив Ніколаус, він усадив подруг на диван.
— Заспокойтесь! Обидві! ‒ гримнув хлопець.
— Та що ти розумієш?! ‒ просичала Алісія в намаганні вирватись.
— Побільше твого. Сіли всі, ‒ Нік окинув поглядом дівчат.
Вони не хотіли слухати голос розуму, але змінили свою думку, коли завивання повторилось.
— Це що, я єдиний хто, зберіг голову на плечах?
Ніколаус подивився на старий годинник, що стояв у кутку, той показував десяту вечора. Потім – перевів погляд на дівчат, він намагався роздивитись у них щось таке, що було відоме тільки йому. Від цього погляду Олена здригнулась, а Ліса і Марішка взагалі відвернулись.
— Якщо ми хочемо вижити, нам слід працювати разом.
— Що це ти розкомандувався?
— Заткни пельку, Марішка, ‒ долучилась Олена. ‒ Нік діло каже.
— Темрява ‒ то його стихія, ‒ продовжив думку Ніколаус, споглядаючи на камін. Купка полін чекала своєї черги поряд, щоб розвіятись на попіл. ‒ Тож, нам треба протриматись до ранку.
— Максимум ‒ до вечора, ‒ доповнила Алісія, уловивши на собі погляди повні питань, темноволоса пані пояснила: ‒ Ввечері приїде тато із друзями, щоб прийняти будинок. У них є зброя.
— То є добре, але все ж таки, ‒ шотландець задумався. ‒ Нам треба протриматись і ось що я пропоную: розіб’ємось на пари та будемо міняти один одного, по черзі. Чергові будять решту при необхідності, спати будемо нагорі.
— Чому нагорі? ‒ перебила Марішка.
— Я не засну взагалі. Не зможу.
— Зможеш Еля, звір тільки того й хоче, що виснажити нас, йому сюди не пролізти і він це знає.
— Якщо тільки не відкрити двері, ‒ знову втрутилась Марішка.
— Не перебивай, ‒ добре все обдумавши, шотландець продовжив: ‒ Економимо дрова, а ліхтарик і лампу треба берегти на крайній випадок.
Ліса підійшла до столу, вона налила всім випити.
— На міцні нерви.
— По одній ‒ можна, однак не втрачаймо концентрації, ‒ зауважила Олена.
— Слушно, ‒ погодився Ніколаус, чарки спорожніли. ‒ Я не думаю, що звір зараз нападе, він прощупав нашу оборону і зрозумів, що зась. Марішка, Олена, ви чергуєте до другої години. Потім, ми з Лісою вас поміняємо.
Нік та Алісія піднялись на гору, а чергові зайняли свої місця біля каміна та підкинули трохи дров у вогонь. Деревина затріщала під ніжними дотиками полум’я. Промені повного місяця тихенько пролинали до кімнати, тож морок не був суцільним.
— Як гадаєш?‒ голос Олени тремтів. ‒ Матвій живий?
— Скоро дізнаємось, ‒ зітхнула діва.
— Цей звір. В нього густа шерсть, голова вовка і пазурі. Однак, він більше схожий на людину ніж на звіра. Тож…
— Перевертень? Вовкулака? ‒ перебила Марішка. ‒ Ти що – страшилок передивилась?
— Але ж ти бачила його руку.
Темноволоса дівчина налила ром і протягла склянку подрузі. Вони випили.
— Це якийсь розіграш.
— А як же Віктор? ‒ схлипнула Олена. ‒ Його кров цілком реальна й пролита вона он там, ‒ дівчина вказала на вхідні двері. – Який тут може бути розіграш?
— Цього! Просто! Не може! Бути!
Марішка налила ще випити, собі та подрузі. Язики полум’я оповили чергову колоду, вони смакували деревиною. Чергові відчужено споглядали на вогонь, розмірковуючи кожна про своє.
Тим часом Алісія самотньо лежала на ліжку, вона не знайшла в собі сил, щоб заснути. Гілки сосни, що росла біля будинку, шкрябали вікно підкоряючись вітру. Відчуття тривоги закралось у душу дівчини. Ліса намагалась його вгамувати, але виходило кепсько. Алісія підняла погляд до вікна, пара янтарних очей яскраво виділялась на темному фоні. Дівчина хотіла закричати, але її паралізував страх. Здавалось, що монстр проник у душу Алісії. Суперечливі відчуття заполонили свідомість зеленоокої пані, вона захотіла вийти до звіра і розділити з ним здобич.
Розбилась склянка десь із низу. Звір відволікся й ослабив захват, Ліса цим скористалась і кинулась до ліхтарика. Промінь яскравого світла направився на вікно, але там нікого не було.
— Може, здалося, – прошепотіла дівчина.
Звук розбитого скла повторився, Алісія підхопилась з ліжка та побігла сходами вниз. Вогні каміну розганяли морок, а місячне сяйво всіляко допомагало. Олена сиділа у кріслі, поряд з каміном, її шия неприродньо вигнулась. Алісія кинулась до подруги, але її окликнув жіночій голос.
— Ось ти де, солоденька, – промуркотіла Марішка, обличчя дівчини спотворила розважлива посмішка. – А я вже хотіла йти тебе будити.
Вона стояла біля входу повністю оголена, спокусливі вигини жіночого тіла поблискували у срібних променях місяця.
— Що ти зробила з Оленою?!
— Ти за себе переживай.
Колишня подруга припала до підлоги, обличчя Марішки витягнулось, а між ідеально рівних зубів прорізались великі ікла. Янтарні очі запали в очницях, в них спалахнув тваринний голод. Суглоби надприродною вигинались, а кінцівки витягнулись. Мармурову шкіру покрила щільна темна шерсть, що одразу стала дибки, а на місці манікюру з’явились гострі пазурі. Від тендітної дівчини не залишилось й сліду, на місці Марішки стояв голодний вовк. Алісія застигла, оповита жахом, дівчина спостерігала за хижаком, що повільно наближався оскаливши зуби.
Інстинкт не зрадив, Алісія побігла по сходах до горища, страх гнав її вперед і неважливо куди. Вовчиця кинулась по сліду жертви. Серце Ліси шалено калатало, ось вона вже вдерлася на просторе піддашшя, а промінь ліхтарю освітив глуху стіну. Шум, який доносився від люку, що служив входом до горища, свідчив про намір хижака упіймати здобич. Алісія розуміла, що дерев’яний ящик, яким вона підперла люк горища, довго не витримає. Тремтячий промінь ліхтаря блукав стінами піддашшя в пошуках спасіння, в той час як звір розчищав собі шлях. Паніка оповила думки, уява малювала картину розпотрошеного тіла молодої дівчини, нутрощами якої ласує хижак. Ліса ніби бачила, як її батько знайде понівечене тіло і розуміла, що він цього не перенесе.
— Заспокойся, зосередься, ‒ прошепотіла Алісія, у намаганні сповільнити серцебиття. ‒ Спокійно, вдих ‒ видих.
Ясність думки повернулась до панянки. Промінь ліхтаря уловив вікно та ще декілька дерев’яних ящиків, що стояли під стіною.
— Стрибати у вікно ‒ не варіант. Там на мене вже чекають, але…
Вовчиця вже була близькою і це змусило Алісію діяти. Вона відкрила вікно, а сама сховалась за ящиком, що стояв біля самісінького люку, вона закрила собі рот руками.
Вовчиця увірвалась на горище, її зацікавило вікно і як тільки звір підійшов туди, дівчина стрибнула в люк піддашшя. Розпечене залізо розпанахало спину панянки, але вона продовжувала бігти вперед. Вхід до кімнати Ніколауса був вільний, Ліса швидко закрила за собою двері та підперла їх своїм плечем. Кривава павутина проявилась на спині Алісії, але зеленоока діва продовжувала чинити відчайдушний опір, адреналін надав їй сил. Сяйво повного місяця панувало в кімнаті. Погляд панянки упіймав чоловічу фігуру, що виділялась на срібному полотні, він схилив одне коліно й щось шепотів. Тим часом хижак кинувся на двері, Ліса ледь її втрима.
— Ніку! ‒ жах домінував в жіночому голосі. ‒ Клятий ти покидьок! Допоможи!
Ніколаус підвівся та перехрестився, справа наліво. Юнак повернувся до подруги, риси молодого обличчя стали грубими, а блакитні очі обпалили холодом. Хлопець змінив вбрання, тепер його прикрашав шкіряний плащ, що підкреслював статуру. У місячних променях блиснуло щось довге та металеве, але це щось швидко пірнуло під одяг.
— Відійди. Не хочу, щоб ти постраждала.
— Трясця! ‒ гримнула Ліса. ‒ Я помітила!
Шотландець відкрив двері, він зустрівся поглядом із шаленою вовчицею. Звір загрозливо загарчав, але удар могутнього плеча збив Марішку з ніг та змусив її котитися сходами вниз. Вогні каміну освітили поле майбутньої битви, де зійшлись обличчям до обличчя лютий хижак та відважний воїн.
Вовчиця кинулася на Ніка, однак він ухилився і дістав короткий меч, який ховався під одягом. Оманливим рухом, юнак провів звіра та змусив її відкритись для атаки. Рублячий удар розпанахав задню лапу хижаку, вовчиця завила від болю, гаряча кров окропила підлогу. Гострі пазурі просвистіли біля грудей Ніколауса, він встиг ухилитись, але кігті розірвали плащ біля плеча, назовні показалось плетіння кольчуги, що ховалась під одягом. Людське око ледве було здатне уловити рухи звіра та воїна, численні випади та піруети не давали змоги завдати останнього удару. Цей танець смерті міг тривати ще довго, але ось вовчиця атакувала з боку, коли побачила, як Нік оступився і відкрив лівий бік, однак цей рух Ніка був пасткою, завченою заготовкою, яку вмілий воїн відпрацьовував роками. Лезо пройшло по спині звіра, крик зірвався із пащі вовчиці, він був більше схожий на плач людини, ніж на мову звіра. Марішка жалісно скулила, повільно перетворюючись на людину.
— Прошу, пощади, ‒ молила дівчина, з її ран витікала кров.
— А ти проявила милосердя до Олени? ‒ Ніколаус повільно наближався тримаючи меча напоготові. ‒ Я вже мовчу про інших ваших жертв.
— Мої інстинкти, ‒ дівчина важко дихала. ‒ Я не можу з ними боротись.
— Клята маячня! Ти не була вовкулакою від народження, а стала такою, причому ‒ не так давно.
— Звідки? – фраза обірвалась переривчастим диханням. – Звідки ти це знаєш? Ти інквізитор?
— Інквізитор? О ні, ти просто не уявляєш…
Потужний удар у вхідні двері обірвав фразу Ніколауса. Оборона витримала і зовсім скоро розбилось чергове вікно. Пара шалених очей, в яких порівну перемішалась лють та ненависть, хаотично блукали по кімнаті. Звір намагався увірватись до будинку, він виривав решітки, бігав довкола, виламував двері, але всі його зусилля були марні.
— Розкажи мені, ‒ спокійним голосом мовив шотландець. ‒ Хто тебе посвятив?
— Молю, допоможи.
— Повторюю: хто тебе посвятив?
— Його ім’я ‒ Бальтазар. З ним мене познайомив Матвій рік тому. Чаклун провів наді мною якийсь обряд, ‒ дівчина важко дихала і стискала розрізану ногу. ‒ Потім дав мазь, він сказав намазатись нею у прийдешню повню. Я так і зробила, після чого й доєдналась до Матвія в полюванні. Бальтазар обіцяв вічну молодість, красу, силу.
Хижак, що бігав ззовні, не полишав своїх спроб увірватись до будинку. Ніколаус не зважав на звіра і продовжував допит:
— Коли й де ви бачили чарівника востаннє?
— В Бухаресті, місяць тому, ‒ Марішка продовжувала втрачати кров, вона слабшала на очах. ‒ В місцевій мерії він працює юристом чи консультантом.
— Вічне життя та молодість, ‒ зітхнув Ніколаус. ‒ Дівчинко, тебе обдурили.
— Прошу…
Пісня меча перервала слова вовчиці, лезо пройшло чітко між хребців та відтяткло голову. Фонтан крові вирвався із понівеченого тіла, яке замертво впало на підлогу. Ніч розірвав лютий рик звіра, його голос лунав синхронно із криком Алісії, яка споглядала за всім із першої сходинки. Шотландець вказав на вікно кінчиком свого меча, до нього крізь грати рвався вовкулака, щоб помститись за смерть своєї самки. Згодом, звір відступив, було зрозуміло, що він підготує інший план помсти.
Ніколаус підійшов до столу і взяв відкриту пляшку із ромом, зробивши ковток, він наблизився до Ліси, що сиділа на сходах. Дівчина була шокована, вона обхопила себе руками, серед тіней на її обличчі, було чітко видно слід від сліз.
— Ось, випий і заспокойся, ‒ юнак протягнув подрузі пляшку.
Спиртне обпалило горло.
— Твої рани треба обробити, ‒ зауважив Ніколаус.
Алісія не відреагувала, вона продовжувала усвідомлювати, що відбулось не так давно. Нік пролив ром на ганчірку і взявся обробляти рани. Німа тиша оповила в свої обійми будинок, навіть звір десь причаївся. Подих зими змусив тремтіти вогні в каміні, довгі тіні танцювали на стінах будинку, вони були готові зникнути, але Ніколаус їх врятував, як тільки закінчив із ранами подруги. Тихенько потріскуючи, вогонь розгорівся з новою силою. Алісія приклалась до пляшки, що стояла поряд.
— Мені ще знадобиться твоя допомога, ‒ мовив шотландець. ‒ Сильно не налягай на спиртне.
— Що? ‒ самотня сльоза скотилась по вродливому обличчю. ‒ Що тобі ще від мене треба?
— Виродка слід зупинити. Інакше всі ці жертви будуть марними. Знову.
— Знову? ‒ брови Ліси полізли вгору. ‒ Це що виходить ‒ ти знав про звіра?
— Так, я на нього полюю.
— Я б мала здогадатись, ‒ сумна посмішка промайнула на обличчі. ‒ Але ще кілька годин тому, я б ні за що не повірила в те, що трапилось. А ти! ‒ лють спалахнула в очах дівчини. ‒ Ти ‒ клятий покидьок, ти нас використав! Використав, як приманку!
— Я не знав під якою маскою ховається зло. Вовкулака вбив мого вчителя, брата по духу і ….
— І ми стали інструментами твоєї помсти, ‒ перебила Ліса.
— Я не хотів цього. Розслідування привело мене до Львівського Національного університету і я вирішив вислідити звіра в його стінах.
— Хто б сумнівався, ‒ Алісія зробила черговий ковток рому. ‒ Ти наразив всіх нас на небезпеку!
— Лісо, послухай: цей вовкулака ‒ дуже небезпечний і могутні чари над ним владні. Вони старанно приховували його від мене, я навіть не знав, що в нього є подружка. Але зараз, ‒ Ніколаус зітхнув. ‒ Зараз є реальний шанс його зупинити. Зберегти десятки людських життів.
— Чому ти нас не попередив про небезпеку?
— А хто б мені повірив? ‒ він забрав пляшку у дівчини і сам зробив ковток. ‒ Цей світ старанно приховує свої таємниці, за ширмою брехні він приховує істину.
— Але, чому?
— Незнання ‒ то спасіння людства.
— Що ти в біса верзеш? Коли знаєш свого ворога ‒ то можеш йому протистояти…
— Саме цим, ‒ Ніколаус обірвав слова Ліси. ‒ Займається «Орден Дракона». Тихо, не привертаючи зайвої уваги, бо колесо історії вже робило оберт у цьому напрямку. Все закінчилось полюванням на відьом і ріками безневинної крові.
— Але люди все одно гинуть, ‒ дорікнула Алісія.
— Ми на війні, а війн без жертв ‒ не буває. Це по-перше.
— А по-друге?
— Не всі надприродні істоти ‒ кровожерливі монстри. Однак людська природа, без видимих на те причин, малює в них потенціального ворога.
Алісія замовкла й прийнялась обмірковувати все почуте. Тиша тривала дві дюжини ударів серця.
— Ти маєш рацію, ‒ погодилась Алісія. ‒ Але не повністю.
— Людська історія говорить про інше.
Завивання вовка обірвало Ніка на півслові.
— На подібні дискусії у нас ще буде час, ‒ продовжив молодий воїн після паузи. ‒ Якщо протягнемо до ранку. Якщо ні ‒ то який у цьому сенс?
— Згодна, ‒ очі Алісії переповнювала рішучість, не зважаючи на страх у серці. Швидким поглядом діва окинула жертв сьогоднішніх подій і не бажала, щоб подібне повторилось. ‒ Давай освіжуємо покидька, ‒ Ліса витерла сліди від сліз. ‒ Кажи: що треба робити.
— Як ти вже чула, ‒ Нік вказав на двері. ‒ Наш друг зовсім поруч. Я заманю його в будинок, а ти зачиниш їх, щоб покидьок не втік. Потім ‒ справа за малим.
Ніколаус витер свого меча від крові Марішки ганчіркою, яка раніше служила покійній одягом.
— Мені здається, Матвій буде сильнішим за свою сучку, ‒ зухвала посмішка торкнулась вродливого обличчя дівчини.
— Тобі правильно здається, ‒ Нік окинув поглядом кімнату. ‒ У випадку своєї поразки, я підірву газовий балон, до якого під’єднана плита.
— Це ж вб’є тебе!
— Так, ‒ Ніколаус сумно посміхнувся. ‒ І його теж. Це справедлива ціна, яку я готовий заплатити.
— Але я ‒ не готова.
— Лісо, послухай, ‒ шотландець скував сильними долонями тендітні плечі дівчини. ‒ Я не зміг врятувати Олену і Віктора. Дай врятувати хоча б тебе.
Сльози знову прокотились по щоках діви.
— Молю тебе, ‒ лагідно мовив юнак. ‒ Зроби як я кажу: зачини за звіром двері і тікай через вікно горища на зовні. Там, сідай в машину і їдь звідси. Зрозуміла?
Ніколаус підняв руку і провів по щоці дівчини, Алісія упіймала його долоню, щоб поцілувати, але Нік її перехопив і їх уста зустрілись. Після цього Ліса кивнула головою на знак згоди, але не переставала плакати. Вони обійнялись. Вовк нагадав про себе гучним завиванням, його голос був подібний грому, в ньому відчувалась відчуженість, обпалюючий холод.
— Все, час діяти, ‒ шотландець поплескав дівчину по плечу.
Нік підхопив відрубану голову Марішки та наздогнав Лісу біля входу. Місячне сяйво проникало до будинку через вхід, білий сніг відбивав срібні промені, тому видно було досить добре.
— Матвій! ‒ потужний голос розбудив ніч. ‒ Ось макітра твоєї хвойди, ‒ Ніколаус запустив скривавлену голову Марішки в напрямку лісу. ‒ Решту, теж можеш забрати, якщо зможеш.
Швидка тінь зірвалась із місця та наближалась до будинку. Нік її помітив, але неквапливо зайшов до будинку, кожен його крок був виваженим та розрахованим. Шотландець заздалегідь повернув вентиль газу, приготував меч і чекав. Свіжі дрова розгорались в каміні, язики полум’я танцювали на лезі клинка, ніби благословляючи його. Вовк пірнув у середину, двері за ним зачинились, але він цього не помітив. Лють горіла в хижих очах.
Полум’я каміна уривчасто освітлювало двобій, висвітлюючи випадкові епізоди. Довгі пазурі розрізали повітря, завчанні кульбіти та піруети послужили добру службу воїну, звір не зміг його зачепити. Вчасний випад і клинок розпанахав бік хижаку, але наступна атака була заблокована. Вовк пустив у хід свої пазурі й оборонятись вже довелось Ніколаусу. Двоє сплелись у смертельному двобої.
Алісія не змогла полишити Ніка самого, чи просто не хотіла, тому вона прихопила металеву коцюбку і чекала свого шансу, щоб пригостити звіра залізом.
Хижак атакував гострими пазурами, змушуючи воїна відступати, але він не рухався просто назад, піруети та фінти направляли його то в одну, то в іншу сторони, шотландець терпляче вишукував слабкі місця опонента. Гострий клинок засвистів в контратаці, але він пройшовся поряд із ребром звіра.
Вовк не зважав на отруту в повітрі, його повністю поглинула жага помсти, чого не можна було сказати про Ніколауса. Газ наповнював легені шотландця із кожним ударом серця, він важко дихав, але продовжував бій. Нік оступився і цим скористався вовкулака, гострі пазурі одразу розірвали плащ та кольчугу, що була під ним. Частинки обладунку розлітались в різні сторони, немов монети із розрізаного кошелю. Тіло шотландця зустрілось із підлогою, багряна кров хлинула із ран. Хижак занурив свої кігті в тіло Ніколауса, юнак завив від болю та розпачу.
— Здохни покидьок! ‒ Алісія кинулась на звіра із коцюбкою.
Вовкулака відволікся на мить, звір випустив воїна із своїх обіймів, але тільки для того, щоб відмахнутися від набридливої дівчини. Кігтиста лапа відкинула Лісу до каміну, рубінові краплі виступили на місці ран. Вибухова суміш майже дійшла до полум’я і готувалась вибухнути у будь-який момент. Очі дівчини зустріли погляд Ніка, він посміхався, а в його руці блиснула запальничка. Ліса підірвалась із місця та побігла до вхідних дверей, як тільки вони рипнули за спиною дівчини, пролунав вибух.
Ударна хвиля відкинула Алісію на добрі десять метрів, сніг пом’якшив падіння, а каркас будинку зменшив силу від вибуху. Ліса лежала в снігу, намагаючись прийти до тями, у вухах стояв страшний гул, а в роті домінував металевий присмак. Дві сотні ударів серця знадобились Алісії для того, щоб зібрати сили та перевернутись на спину. Язики полум’я оповили будинок, стовпи чорного диму піднімались в небо і затуляли зорі.
Вовкулака виповз із палаючого будинку, він шкутильгав на задню лапу, ліве око було випалено вогнем, лівого вуха не було зовсім. Все тіло хижака покривали криваві опіки, але він був живий і наближався до Алісії.
— Трясця, ‒ прошепотіла дівчина.
Ліса спробувала піднятись, однак сил їй бракувало. Вона ледь повзла по снігу, але звір її наганяв. Вовкулака був зовсім поруч, звір оскалився, він передчував смак крові беззахисної жертви. Гострі ікла увійшли в ногу, тисячі голок пронизали нервові закінчення. Цей момент продовжувався цілу вічність, як раптом, щось гримнуло. Здавалось, мов самі небеса збунтували проти такої несправедливості, бо звір впав замертво. Кров витікала із широко розкритої щелепи, шерсть моментально осипалась і він почав перетворюватись на людину. Ще дюжину ударів серця Алісія просто лежала на снігу і дивились на зорі, вона помирала.
ЕПІЛОГ
Невідомий чоловік наблизився до Алісії, палаючий будинок добре освітлював риси незнайомця. Суворе обличчя прикрашали пишні чорні вуса, які плавно переходили в бакенбарди, а одягом йому слугував строгий чорний плащ, на кшталт того, який носив Ніколаус. Він сховав револьвер до прихованої кобури і схилився над Лісою, яка вже готувалась до зустрічі із своїми друзями коли відчула прилив сил.
— Хвала Всевишньому, жива, ‒ мова незнайомця здавалась специфічною. Він швидко скинув із себе плащ та укутав ним дівчину. ‒ Ще хтось зміг вижити?
Алісія продовжувала тремтіти в руках незнайомця. Він доторкнувся до дівчини, тихенько щось нашіптуючи, приємне тепло почало наповнювати вимучене тіло. Магічний дотик зцілював її рани.
— Ще комусь вдалось зберегти життя? ‒ повторив запитання чоловік.
Зеленоока пані заперечливо покивала головою.
— Мій любий учню, не слухаєш ти, старших, ‒ він важко зітхнув.
— Нік врятував мені життя, ‒ прошепотіла Ліса, сльози покотилися по щоках.
— Жертва Ніколауса не буде забутою. Він врятував не тільки тебе, а й зберіг життя тих, хто ще міг потрапити в пазурі звіра.
— Ви, ‒ невпевнено мовила Ліса. ‒ Ви хто такий?
— Влад моє ім’я. І це все, що ти маєш знати, принаймні поки що.
— Я Алісія. А ви теж із «Ордену»?
Чоловік звів брову, темні очі наділив Алісію поглядом, від якого вона здригнулась.
— Час для цієї розмови ще не настав, ‒ мовив Влад.
Чоловік підняв Лісу на руки і посадив до автомобіля, сам він сів за кермо. Від іскри спалахнула горюча суміш, змусивши циліндри двигуна ходили то вгору то вниз. Лампа єдиної вцілілої фари розігнала пітьму, автівка рухалась вперед. Павутина розцвіла на лобовому склі автомобіля, багряні промені новонародженого сонця показались із-за гір.
— Ось, випий, ‒ Влад протягнув фляжку.
Алісія зробила кілька ковтків, рідина обпалила горло, але той вогонь був нічим, в порівняні із тим полум’ям, що розгоралось у неї в середині. Дівчина зробила ще декілька ковтків.
— Тіло я твоє зцілив, але душа, ‒ чоловік зітхнув. ‒ Душу лікує тільки час і то не завжди.
Влад замовк, коли побачив, як розум Алісії плаває в пітьмі. Події цієї ночі перетворили серце Ліси на попіл, вона втратила друзів, вона втратила себе. В якийсь момент, мов фенікс із попелу, дух Алісії відродився і вдихнув у неї нове життя. Дівчина продовжувала вдивлятись у передсвітанкові сутінки, але впевнено й рішуче.
