Пуповина

Мартин вибив виклик і запхав телефон у кишеню. Він почухав старі шрами на руках, які час від часу свербіли, перевірив ящичок із приладдям, який тягав із собою з дому в дім, чи нічого не забув, особливо упаковку спеціальних куль до револьвера, і наглухо заклацнув защіпки. 

Треба було йти. На нього знову чекали. 

Авто пірнуло під залізничний міст, виїхало на Миру, і за кілька хвилин звернуло в одну із бічних вуличок. Він вийшов з машини. Його погляд ковзнув однією з табличок на стінах будинків. Вулиця Пстрака. Йому раптом здалося, що колись він уже чув цю дивакувату назву. Тільки не міг згадати, коли й від кого.

Будинок, в якому жив клієнт, стояв ніби трохи осторонь. Місто огортав пізній літній вечір. Якраз сідало сонце і відсвічувало дім з тилу, від чого він здавався майже чорним. 

Мартин штовхнув незамкнену хвіртку і зайшов на заросле бур’янами подвір’я. Скидалося на те, що тут давно ніхто не жив. Ловець повільно, човгаючи ногами, пройшов кам’яною стежкою, зійшов на ґанок і постукав у глухі сірі двері. 

— Це Мартин! — гукнув він. — Ви мені телефонували! 

Замок клацнув, двері прочинилися на тонку шпарину, і звідти показалося стривожене обличчя хлопця з глибокими тінями попід очима, що додавало йому років. Він мовчки розчахнув двері, пропускаючи Мартина всередину. 

— Що тут у вас? — запитав ловець, проходячи з невеличкого передпокою у простору вітальню.

Знадвору будинок здавався меншим, ніж був насправді. Вітальня межувала з доволі великою кухнею. З вітальні на другий поверх вели вузькі сходи. 

— Я отримав цей будинок у спадок: померла моя тітка, яка не мала дітей, тому от, маю тепер, — він обвів руками кімнату. — Років десять тому вона купила землю, яка залишилась тут після страшної пожежі, в якій, так кажуть, у будинку живцем згорів його господар. Моя тітка була дуже заможною, і тому досить швидко побудувалася на цьому місці. Я не місцевий, у Франківську практично не буваю. Але мені б не завадили зайві гроші, тож я вирішив здавати кімнати студентам. Але вони всі чомусь за тиждень з’їжджали геть, обзиваючи мене шахраєм.

— А може, ви забагато з них дерете? — гмикнув Мартин. 

Хлопець ніяк не відреагував, натомість промовив:

— Я думав, ви мені допоможете зрозумі…

— Пане Ігорю, — урвав його ловець, — ви ж розумієте, що звернулися за специфічними послугами. Я вам не ворожка на картах таро, щоб дошукуватися, що саме вигнало ваших постояльців з цього будинку, — темні очі Мартина недобре блиснули.

— Я приїхав кілька днів тому, аби самотужки визначити, що тут коїться, проте… — Ігор запнувся. Він раптом рвучко підвівся з дивану й заходився ходити кімнатою туди-сюди, зімкнувши пальці рук, щоб угамувати тремтіння. — Я думаю, що це привид моєї покійної тітки не хоче покидати свій будинок. Вона і за життя була не дуже приємною особою. Страх як не терпіла гостей у своєму домі, нікого на поріг не пускала, навіть родичів. То з якого дива вона подобрішала після смерті? 

— Вона якось себе проявляє? Ви її бачили?

— Жодного разу. І, хай як би дивно це звучало, ніхто тут не грюкає, не ходить і не завиває. Я просто не можу тут спати. Бувають моменти, коли я ненадовго засинаю, але тоді мене огортає щось липке, мокре і слизьке. Я розплющую очі — і бачу перед собою дивну темінь з багряними прожилками. Вона мене душить. А кілька разів я відчував щось дивне. Ніби до мене тулиться кошеня і тихо нявчить, наче хоче захисту. 

Мартин недовірливо глянув на Ігоря й автоматично почухав шрами на руках. За мить він відвів очі, розщепив ящичок з приладдям і дістав звідти невеликий прилад з екраном. 

Він увімкнув детектор і рушив з ним кімнатами, спостерігаючи за зеленою хвилькою на екрані. Але не встиг зробити й десяти кроків, як прилад пронизливо запищав так, що в обох позакладало вуха. А далі з якогось дива заіскрив, задимівся й загас. Мартину обпекло пальці, і він впустив прилад на землю. 

— Чорт! — лайнувся він і затрусив зап’ястком. — Що ж у вас тут таке живе?

***

Він уперше з таким стикався. 

Бувало, що прилади виходили з ладу, бувало, що не фіксувалося того, що мало би. Але в цьому будинку жило щось дуже і дуже дивне. Мартин таких відхилень від нормальних показників ще не бачив.

Він розклав перед собою на столі інше приладдя.

Надворі останні сонячні промені освітлювали міський горизонт, і крізь вікна в будинок поволі вливався густий сутінок. Ігор хотів увімкнути світло, та ловець його зупинив.

— Ви зможете щось із цим зробити? — хлопець помітно нервував, ніби відчуваючи наближення небезпеки, яка могла прийти з ніччю. 

— Побачимо, — коротко кинув Мартин і вийняв невелику аптечку. Він відкинув кришку й прискіпливо оглянув вміст. Витягнув флакон з яскравою жовтуватою рідиною і набрав її в шприц. 

Сонце остаточно сховалося за обрієм. Мартин та Ігор вже майже не розрізняли облич один одного в темряві, яка розлилася будинком, як кисіль по тарілці. Тільки поодинокі вогні фар автівок на коротку мить проникали всередину, ковзали по стінах і зникали за товстими стінами. 

Господар дому раптом перетнувся поглядом з очима ловця, і важкий і холодний погляд наштовхнув його на думку, що йому зовсім не хочеться бачити, що невдовзі відбуватиметься в цьому будинку. 

— Я, напевно, піду, — дещо нажахано промовив він. 

Мартин кивнув, і за мить почув, як вхідні двері з глухим стуком зачинилися в нього за спиною. Він увімкнув прилад, і на металевому корпусі заблимала маленька червона лампочка. Спершу повільно, а далі все швидше й швидше. Щось наближалось. Стрімко і невблаганно. Щось було майже поруч, на досяг руки. Мартин засукав рукав сорочки, перев’язав джгутом пошрамовану руку вище ліктя й увів увесь вміст шприца собі у вену. Далі взяв з ящика сріблястий револьвер і приготувався до переходу.

***

Вуха Мартина одразу ж заклало від дзвінкої тиші. Він оглядівся навкруги. Він і далі стояв у вітальні біля стола, але дім наче ожив. Простір рухався, пульсував. Дихати було важко, повітря раптом стало душним і вологим, наче надворі десь далеко збиралося на сильну грозу. Всі речі в будинку здавалися нечіткими й розмитими. Він придивився — вони наче перетікали одні в одних. Всуціль чорні стіни помережали товсті й гидотні на вигляд бурі не то корені, не то судини. І було видно, що ними щось рухається. 

Побачене збило його з пантелику.

Мартин поволі рушив на кухню. Дорогою зачепив плечем одвірок, і той завібрував, ніби зроблений із желе. Це зовсім відрізнялося від того, куди його зазвичай закидало. Переважно привиди, які жили в будинках, ніяк не перетворювали саме помешкання.

На кухні було порожньо. Він повернувся у вітальню й обережно рушив до сходів. Став на першу сходинку. Вона прогнулася, прибираючи форми відбитка його капця, огортаючи чимось на вигляд слизьким і щільним. 

Він поволі піднявся на другий поверх й опинився на початку непомірно довгого коридору, набагато довшого, ніж сам будинок. Але не побачив жодних дверей, які б вели в кімнати.

Ловець зняв револьвер із запобіжника — варто бути завжди напоготові, тому що оскаженілий дух в образі будь-якої почвари, яку тільки могла намалювати людська уява, міг кинутися невідь-звідки і будь-якої миті. А скаженіли вони практично одразу, щойно усвідомлювали, що застрягли між світами. 

Мартин рушив уперед, обмацуючи поглядом чорні й гладкі, наче глянцеві, стіни. Він просувався в цій врунистій темряві обережними кроками, ніби полював на дикого хижого звіра, який чигає на нього в засідці. Він навіть на смак її відчував, і це сперте повітря, яке відгонило… кров’ю.

Крок за кроком він дістався до кінця коридору. Але ніхто на нього так і не напав. На мить Мартин навіть відчув розчарування. А потім у думці промайнув неймовірний здогад, що насправді привид — це цілий будинок, а він опинився… всередині духа? Мартин відчув, як його огортає липкий жах. Треба було забиратися звідси.

***

Він спустився на перший поверх, і аж тоді зауважив, що виходу з будинку немає. Тут не було ні дверей, ні вікон. Це виявилася пастка.

Він глибоко вдихнув, аби не дати паніці огорнути його. Серце поволі заходилося стугоном, йому бракувало повітря. Він обперся до стіни й намагався опанувати себе. 

Раптом його осяяло, і він подумав, якщо привид — це сам будинок, то він зможе дати собі з тим раду, і цього разу ніхто від нього не тікатиме нічними вулицями і цвинтарями. Ось же він — дух! Просто над головою, навколо нього.

І Мартин вистрілив. 

Його одразу оглушило страшної сили вищання. Звук пронизав усе, здавалося, прошив його наскрізь. А невдовзі перейшов у коротке схлипування, а далі й зовсім стих. 

Мартин мав би зомліти, а за мить очуняти у реальній вітальні, і це б означало, що він таки відправив духа остаточно на той світ. Та натомість він розплющив очі — і побачив ту саму ослизлу темряву, помережану багряними судинами. Вона зіщулилась і душила його, наче хотіла виштовхнути із себе, але не мала куди. 

— Пішло ти в сраку! — зло крикнув Мартин до стелі, а його слова розповзлися, ніби чорнило у воді.

Раптом щось змінилося. Простір навколо відпружило, йому стало легше дихати. Напевне, будинок не хотів його вбивати. Навіть попри завдане поранення. Принаймні поки що.

Він раптом почув нагорі тихе шарудіння. Наче хтось там ховався і не хотів, аби його знайшли. 

Мартин крутнув барабан револьвера, і став обличчям до сходів. 

Він знову приготувався до нападу. І знову інтуїція його обманула. 

Він сів на підлогу, сперся до стіни так, щоби бачити всі виходи, і став чекати. 

***

Мабуть, його огорнув сон. Буквально на мить. Він просто сидів, а потім провалився в ще одну темінь, але вже всередині його мозку. А коли розплющив очі, то помітив біля себе рух. Там явно щось було, у тій непроглядній і душній темряві. Чи воно готувалося скочити на ловця, поки той втратив пильність? Мартин знову почув шурхотіння, зовсім близько. Потім з іншого боку, наче сутність вирішувала, звідки краще вдарити. Далі його щось зачепило за край штанів, потягнуло, смикнуло. Здається, він почув, як клацнули зуби біля його коліна. Він миттєво наставив у той бік дуло револьвера і натиснув на гачок. Всередині зброї щось клацнуло, але постріл так і не прогримів. Осічка. «Бляха!» — лайнувся подумки Мартин.

І цієї миті із темряви випірнула маленька ручка, схожа на дитячу, й м’яко опустила його револьвер.

А за ручкою показалося обличчя. І Мартин застиг. З безформного, дуже великого черепа стирчало рідке, грубе й чорне, як обгорілі шпичаки, волосся, маленький ніс і м’ясистий рот тонули в пухких щоках, які надавали обличчю схожості до морди ховраха, який нахапав непомірної кількості зерна на запас. А з глибоких очниць на нього глипали очі, кожне з яких мало дві райдужні оболонки. Вони розглядали його з неприхованою цікавістю. Істота раптом зобразила щось на подобі… усмішки? І наставило два ряди гострих покручених зубів.

Мартин глитнув. Йому зробилося моторошно від такої близькості вишкіру привида. 

Але той пірнув назад у темряву, ніби й не показувався, розчинився в самих стінах будинку.

— Почухаєш мене за вухом? — раптове запитання, вимовлене писклявим голосом посеред дзвінкої тиші, застало ловця зненацька. А за мить він відчув, як щось мазнуло його по обличчю, ніби хвостом, і смикнувся з несподіванки.

— Ти не любиш тварин? — жалісливо запитав невидимий голос і сумовито зітхнув.

— Я… ем… — промимрив Мартин. 

— Будемо грати! — гукнула сутність і миттю з’явилася перед ним уся.

Це була явно не тітка клієнта, і на дорослого чоловіка, який тут колись згорів, це схоже не було. Перед Мартином стояла… дитина-виродок. Хлопчик, років 6—7 на вигляд. Аномально велика й безформна голова сиділа на худих плечах, він майже не мав шиї. Сірувате тіло здавалося пласким, наче намальованим на папері, яке, однак, мало на диво пропорційні руки й ноги. Крізь тонку шкіру проступали фіолетові судини. А від пупця хлопчика тягнулася яскраво червона пуповина, яка зміїлася підлогою й губилася десь у нетрях будинку.

— Я не граю в жодні ігри! — раптом Мартина охопила злість. Він схопився на ноги. Його руки тремтіли від гніву, обличчя засіпалось. — Ти створюєш проблеми людям, які живуть у цьому будинку.

— Людям? — перепитав хлопчик і всівся на підлогу. — Але я тут сам. Відколи… відколи померла мама, — він коротко схлипнув. — Ти перший, хто сюди прийшов. Я подумав, що це злодії, а я не вмію себе захистити. Мене завжди захищали тато і мама. Поки…

— Тато і ма… хто? 

Мартина це приголомшило так, що він і собі опустився на підлогу навпроти малого й обхопив голову руками. Раптом він почув, як хтось м’яко доторкнувся до його волосся. Він звів очі й уперся поглядом у чотири зіниці, які співчутливо дивилися на нього.

— Тебе щось мучить? — поцікавилася сутність.

— Мене?! — гаркнув Мартин. — Я ж прийшов не бавитися, я прийшов тебе… — він запнувся. І раптом зрозумів, що не може вимовити останнє слово. 

***

— Гаразд. Тільки відступи трохи. 

Хлопчик послухався. Запала незручна мовчанка. Ловець раптом помітив, ніби глуха темінь, яка панувала в будинку, дещо розсіялася. Її наче підсвічувало звідкись рожевувате сяйво, ледь помітне. Але воно м’яко огортало затишком. Він відчув, як його поволі відпускає внутрішня напруга, що він може вірити цьому сяйву. Що червоні вогники небезпеки поволі перестають миготіти в його мозку. Але чи можна насправді довіряти таким своїм відчуттям? Здавалося, будинок присипляє його пильність. 

Мартин інстинктивно скинув револьвер і знову наставив дуло на малого. Але той лише усміхнувся, ніби відчув, як вічна злостивість чоловіка покидає його.

— Ти будеш моїм гостем, — промовив привид. — І я навчу тебе грати в ігри. 

— О боже, — буркнув Мартин. — Тільки цього бракувало.

Раптом малий зник.

— Якщо ти виграєш, як тобі покажу фотографію мами, — почув він за спиною й обернувся. — Вона у мене дуже красива. Була.

Дитина-виродок звідкись узяла якусь настільну гру й розкладала на невеличкому столику біля дивана. Мартин мовчки підійшов й усівся навпроти. Він узявся розглядати ігрове поле, на якому були намальовані… привиди. Яка іронія!

— Треба ж таке — я буду грати в гру про духів із духом, — промовив він, чухаючи потилицю.

— Я не дух, — відказав малий і подав чоловікові пару гральних кісточок. Той кинув, випало дев’ять. Він пересунув фішку. — Може, тільки трохи. Наполовину.

— А це як? — здивувався Мартин. Настала черга дивакуватого хлопчика кидати кісточки. Чоловік ковзнув поглядом по великій голові з волоссям, що стирчало шпичаками, й раптом подумав, що стає звикати до такої зовнішності малого. 

— О! — радісно вигукнув хлопчик. — Тепер ти маєш ховатися! — він змахнув руками — і Мартин опинився в якійсь кімнаті, де з меблів були лише стара шафа й ліжко, дбайливо застелене вилинялою габою.

— Ти маєш ховатися! — гепнуло за спиною, від чого він аж підскочив і озирнувся. Зі стіни на нього глипали очі, кожне з двома райдужними оболонками. — За тобою йдуть! І, якщо знайдуть, то з’їдять, і ти програєш.

Мартин почувався дивно. Йому здалося тупою думкою кудись залазити. Та й узагалі це все скидалося на якесь божевілля. Але він чомусь вирішив не засмучувати хлопчика, і, крекчучи, таки забрався в запилюжене нутро старої шафи.

Раптом крізь стіни до кімнати щось запливло. Велике, прозоре й безформне. Мартин поворухнувся, стукнув випадково по дверцятах — і воно обернулося, наставивши розкриту слиняву пащу. А за мить заревло так, що затрусилися стіни. Ловець вихопив револьвер і вискочив із шафи. І він би вистрілив, але жаска примара миттю розсіялась, ніби й не було, а попри його ноги раптом прошмигнуло мале кошеня і шуснуло під ліжко.

Мартин опустився на коліна і зазирнув туди. Під ліжком, зіщулившись і тремтячи від страху, лежала дитина-виродок. 

— Ясно. Ти хоч попереджай. Вилазь. Ти мене самого налякав.

— Правда? — несміливо запитав малий.

— Правда, — Мартин підвівся.

***

Ігор з Мартина було досить. І коли вони з малим знову опинилися у вітальні, він так йому й сказав.

— Але ж ти програєш, якщо здасися, — запротестував хлопчик.

— Байдуже. Ти краще поясни мені, як тобі вдалося підлаштувати цілий людський будинок під свої потреби. Я вперше таке бачу, — Мартин глянув на пуповину, яка тяглася від малого, і вказав на неї. — Вся справа в ній? 

— Я не привид, я вже казав, — той зібрав гру в коробку і відклав її набік. — Я маю маму і тата. Мав.

— Чому ж ти тоді живеш між світом живих і світом мертвих?

— Бо тато був мертвим. 

У думках Мартина раптом ковзнув ледь вловний здогад.

— Це тому у тебе таке дивне волосся на голові, ніби обгоріле дерево? — запитав він, і малий кивнув.

Хлопчик-виродок на мить зник, а коли з’явився, то тримав у руках невеличку скриньку. Він відчинив її й заходився витягати звідти різні речі. Здавалося, що вона бездонна. Там якось умістилася навіть люлька. Невдовзі хлопчик заставив практично всю вітальню дитячими речами, а на останок вийняв зі скриньки фотоальбом.

— Хоч ти і програв, — сказав він урочисто, — та я однаково тобі покажу свою маму! І тата! Це він мене навчив грати в ігри, поки ще був з нами.

— А що з ним сталось?

— Нічого, — коротко відказав малий. — Йому просто треба було піти.

Він подав Мартину кілька світлин. Всі вони були зроблені в цьому будинку. На них досить миловидна жінка то тримала на руках немовля з велетенською головою, від тіла якого тягнулася довжелезна пуповина, то сиділа з ним на дивані, то гойдала його в колисці, уже більшого, то витинала з ним якісь фігурки з кольорового картону і клеїла на шматок розмальованого паперу. Мартин відчув, що мимохіть усміхається. За таким самим заняттям він часто заставав свого молодшого брата Дениса, який також сам придумував настолки і робив їх. Вкрай непосидючого й дошкульного шкета могла примусити поводитися тихо лише ідея нової гри.   

І тут малий простягнув йому ще одну світлину. На ній їх уже було троє. Важко сказати, хто міг би зробити такий знімок. Приблизно чотирирічний хлопчик-виродок стояв посеред вітальні поміж своєю матір’ю і чоловіком, напівпрозорим, таким, що крізь нього просвічувало все, що було за його спиною, на фоні вхідних дверей. Тих самих дверей, крізь які Мартин увійшов у цей будинок. Він придивився до нечіткого зображення чоловіка, і йому заперло дихання. Він його знав. Колись. Давно. Ніби в іншому житті. 

І тієї ж миті далекий спогад пробив назовні зі схрону забутих подій, вибухнув у мозку ловця шерегою кадрів.

***

Коли Мартин став ловцем, то наче помер для людського світу. Всі його контакти з людьми звелися суто до робочих. Йому телефонували, він приходив, упокоював духа, брав за це платню й ішов далі, до нового клієнта. І він такий був не один. Вони всі назавжди поривали зі своїми рідними й друзями. 

Мартин не знав, що його молодший брат помер. І поготів не міг припустити, що загинув саме у цьому будинку, у тій страшній пожежі. Востаннє вони бачилися якраз на Миру, на кільці, що з’єднує цю вулицю з Деповською й Хоткевича. Денис дивився на нього тоді з докором за його зникнення безвісти. Він міг би все пояснити брату, розказати про свою роботу, про її специфіку, і що це вимушений крок, бо є група особливо мстивих духів, які відіграються на тих, хто цінний для ловця. І попри те, що вони часто сварилися, поки жили разом у домі батьків, він таки його любив і не міг наражати на небезпеку. Тому вони поговорили про якісь загальні речі, а на останок Денис сказав, що живе тепер неподалік, і запросив у гості. Та Мартин так і не прийшов. 

Його охопило відчуття якоїсь жаскої безвиході й приреченості. 

— Що робить твоя пуповина? — запитав він раптом малого, який тихо сидів і дивився, як ловець розглядає його батька-привида на світлині. 

— Я не дух, і не живий, — якось безбарвно відповів той. — Мене не бачать люди, не сприймають привиди. І я не можу покинути цей дім, бо прив’язаний до нього цією штукою. Я думаю, будинок тепер мене годує, коли не стало мами і пішов тато. 

Мартин на мить задумався. Йому скажено захотілося опинитися по той бік. А ще йому раптом стало шкода цього хлопчика-виродка. Виходила зовсім дика річ, що це його племінник. Дивний, але рідний. В нього раптом залоскотало під ребрами, старі шрами запалилися, і закортіло їх розчухати до крові. 

— Чому тут немає ні вікон, ні дверей?

— Ти також хочеш піти? — в очах малого засвітився сум. 

Мартин застиг. Він знав, що має зробити, бо він мусить виконати замовлення. Але це здійняло всередині нього такий спротив, що він аж здивувався. Ловець думав. Він знав цього малого дуже короткий час, цей хлопчик — потвора, межисвітна істота, яка приречена на самотність всередині цього будинку. Була приречена, поки не з’явився він, той, хто мав раз і назавжди вирішити його долю, зробити так, щоб малий опинився у світі мертвих і більше не повертався. Але ж він і не мертвий. Він гібрид, який з’явився якимось дивом. І живе. Любить ігри. І він ще дитина. Мила дитина, попри всі свої особливості. 

— Тебе ж якось назвали? — запитав він раптом малого й поклав світлину із такою-от дивакуватою сім’єю свого покійного брата на стіл, намагаючись не дивитися в його очі, щоб той не побачив у них усього того, що кипіло всередині, і не налякався, зрозумівши, що ловець збирається вчинити, не маючи насправді жодного уявлення, чим то все закінчиться.

— Вони називали мене Мишиком, — хлопчик-виродок, наче відчуваючи внутрішній неспокій Мартина, раптом підвівся і став так, щоб той бачив його повністю. Ніби він сам підштовхував ловця до фатального вчинку. — Я не знаю. Чи в людському світі є такі імена.

— Немає, — відказав Мартин, рвучко вихопив револьвер і вистрілив.

 ***

Дощило. Небо затягнуло так, що не було просвітку тій негоді. Мартин якраз закінчив розмову по телефону з черговим клієнтом, який вищав у слухавку від жаху й благав якнайшвидше приїхати.

— Ну що? — запитав малий, дивлячись своїми дивними очима, кожне з двома райдужними оболонками, крізь вікно на дощ, який поволі заливав вулицю. — Нова робота?

— Угу, — кивнув Мартин. — А тепер марш збиратися. І, Миш, отой, цього разу не забудь правильно вдягтися, бо ще сприймуть тебе за того, хто їм дошкуляє, а не за мого помічника.

З тої ночі, коли він забрав свого племінника з будинку Ігоря, минуло два роки. Господар, мабуть, ще довго не міг отямитися від шоку, коли побачив, кого Мартин виносить на руках з його дому. Він дивився на дуже дивного голого хлопчика з відстреленою пуповиною, з якої на землю капала кров, і ловець міг заприсягтися, що хлопець от-от стане хреститися і побіжить по святу воду. Тому він завбачливо змовчав, що ця дитина-виродок — син його покійної тітки. Не треба йому того знати. 

Відтоді Мишик живе з ним. І, хай як дивно, допомагає йому виконувати його роботу.

Виявилося, що мати племінника не так вже й зле. Ще й такого, який може бачити духів і готовий слідувати за Мартином на кожну справу, тож ловцеві тепер навіть немає потреби розпитувати своїх клієнтів. А ще й чудернацькі очі Мишика, які стирчать з непропорційної фігурки, всуціль закутаної в одяг, спонукають замовників не ставити зайвих запитань.

Коли тільки самотній ловець устиг так прив’язатися до межисвітної істоти? Йому самому не вірилося, що він тепер не сам, що колись темні й самотні вечори тепер розбавляють дитячі пустощі, ігри і сміх. 

Якось він навідався до будинку, звідки забрав свого дивакуватого племінника, і попросив Ігоря пошукати одну скриньку, яка могла завалятися на горищі. Надії на те, що вона у будинку, було мало. Але господар її таки знайшов, і навіть віддав просто так. 

Мишик не тямився з радості, коли відчинив її, й заходився витягувати свої улюблені речі. А коли вже вся квартира була заставлена різним мотлохом, а Мартин бурчав і скиглив, що нема де пройти, підбираючи з підлоги дитячі книжки й іграшки, то помітив, як малий сумовито дивиться всередину скриньки.

Ловець підійшов і зазирнув також, і його серце стиснулось. На дні скриньки лежала та світлина, де був Мишик зі своїми батьками: тіткою Ігоря і його молодшим братом Денисом, з яким він навіть на похороні не мав змоги попрощатися.  

— Сумуєш? — запитав Мартин, малий кивнув. 

Ловець пішов на кухню, погримав старими шухлядами, а за кілька хвилин повернувся з невеликим зіп-пакетом. Він витягнув світлину зі скриньки, дбайливо упакував її та простягнув племінникові.

— Усе, що я можу тобі порадити, — носи її в кишені. Так вони будуть завжди з тобою.

Мишик вдячно глянув на Мартина, запхав знімок у кишеньку сорочки й усміхнувся.