Бляха

– Ти можеш поки поїхати до баби.

– До тієї, що померла? – маршрутка раптом гальмує й я хапаюся за якогось симпатичного мужика замість поручня. – Вибачте.

– Нічого, – безтурботно каже мама. – Ні, Женю, до татової.

Закочую очі й так гучно цокаю язиком, що тепер уже мужик просить вибачення. Махаю йому рукою й кажу майже в обличчя:

– До дурковатої? Дякую, мамо, – він всміхається. Може, фліртує? Але двері відчиняються й він аж надто швидко виходить. – Бляха.

– Чуєш, у тебе нормальний зв'язок? Глянь, увімкну камеру, покажу море.

– Мам, я в маршрутці.

І не тому не хочу вмикати екран, бо стане незручно перед київським натовпом за недоречні морські горизонти, а тому, що мені, бляха, так насрати на її Болгарію, що хочеться вдавити.

– Добре, – ображено каже мати. – Але можеш поїхати пожити до Горпини. Якраз за нею треба наглянути, поки ми не приїдемо.

– Чому це раптом? Хіба ти не знайшла їй помічницю?

– Ні, вона втекла, – зв'язок переривається. – Що за люди?... Гроші… Хіба… роботи?..

Віднімаю трубку від вуха й дивлюся на напис «слабкий зв’язок». Потім чую передзвін повторного з’єднання й знову чую:

– Паскуда! Стільки сил іде на ці роботи. Алло! Женю! Чула?

– Так, мам, я все чула. 

Слава богу – ні.

– Ми якраз будемо десь за тиждень, ти ж знаєш, як батькові важко дається дорога, – знову віднімаю трубку від обличчя, але, на жаль, зв’язок стабільний. – А ти глянеш, чого та дурепа утекла й що там з бабою. Все одно тобі треба десь жити.

Мовчу, зосереджено вивчаю наліплене на скло оголошення про пошук водіїв категорії D із проживанням. Уявляю, що буде простіше: отримати нову категорію чи няньчити стару дурнувату бабу. Чому я купила права на автомат? У телефоні чути якесь шамотіння й мати продовжує:

– Та й гроші, що ми мали їй заплатити, я тобі кину на карту. 

– Та бляха.

Чому така срака відбувається тільки зі мною? Відчиняю двері зйомної хати. Не замкнено. Та й нахріна вже замикати розбиту хату. Дивно, що мої речі не постраждали. Так, витрусити скла з тапок й як нові.

– Женю! – власниця виходить в коридор. – Мені так шкода, ми будемо чекати, як виплатять, то вам тут не варто без вікон бути. Ви вже знайшли де жити?

Так, бляха, знайшла. Не можу тільки обрати: зі своєю подругою, яка з’їхалася з тим конченим, який лапав мене на її день народження; зі своїм їбанутим колишнім, який кінчав мені в чашку кави; чи з притрушеною бабою, яка сере в штани. Якщо десь будуть роздавати лотерейні квитки, візьму всі, бо більшого переможця не варто й шукати.

– Ні, – ухильно відповідаю.

– Боже, так шкода… Ну, я можу спитати у когось із наших знайомих, може вони вас приймуть?

Мабуть, це була б непогана ідея, тільки грошей катма. Чи вони будуть мене безкоштовно утримувати? Зате, курва, я купила собі машину тиждень тому. В ній, до речі, теж вилетіло скло від сраного шахеда. Проєкт закрився, на новий не взяли. Тож на кредитці мінус дохуя. Можу жити в машині. Це вже й не така погана альтернатива.

– Та у мене з грошима не дуже. Мабуть, поїду до родички в село.

– Я думала у вас тут робота.

Так, я теж так, бляха, думала.

– Та нє. Фріланс, – знов ухильно відповідаю.

– Може, хтось із друзів би зміг…

– Все нормально.

От причепилася. Микаюся вже дві ночі по знайомих, як собака. Може, я не хочу ні з ким жити. Заїбало слухати, як вони мене жаліють. Або як осудливо дивляться, коли бухаю ввечері. Як тільки уявлю, що знову комусь писати, щоб переночувати – аж ригати хочеться.

– Давайте я хоч допоможу зібрати ваші речі. Мені так шкода, так шкода.

– Так то ж не ви їх пускаєте, – проходжу повз кухню, що всю рознесло. – Але, знаєте, сьогодні вже тепло, може, я б ще ніч тут переночувала. Бо тільки завтра заберу машину, а тоді й до баби в село. Ну і цей... ви ж мені завдаток повернете? Це ж не я тут усе роз…била.

Збираю свої речі по коробках. Ввечері вже така втомлена, що, якщо знову буде тривога, навіть не вийду в коридор. Телефон просто лежить під головою – не знаю, чи подруга мене нормально чує.

– Добре, хоч весна тепла. Як зачиниш двері в кімнату, то й узагалі, – паралельно відкриваю ноут і вмикаю телеграм. – Типу на хуйовому Балі в бунгало.

– Може, все-таки до мене на кілька днів? – каже Настя.

– Та нє, дякую. Мені незручно.

Незручно, що твій хлопець – конч, але тактовно не кажу цього в голос. Клікаю на чат із мамою.

– Ти тільки скажи, я Вову нахер вижену, будемо жити з тобою вдвох. Нарешті не приховуватимемо наше кохання.

– Нє, Настюха, я таку кралю ще не потягну.

Вона хихотить у слухавку й клацає запальничкою. Поки закурює, пишу матері:

«Так шо Горпина? Вона взагалі адекватна?»

– То ти надовго до баби? – видихає Настя в трубку.

– Від п’яти до десяти робочих днів, – кажу і дивлюся, як мати щось набиває у відповідь. – Не гребу. Чекатиму, поки батьки зберуть свої лахи та приїдуть. Не хочеться, щоб баба була сама, хай яка вона пришелепкувата.

– Авжеж, не вгадаєш, як дах потече на старості.

– Та вона завжди була дурнувата. Я тобі розповідала як вона… Зара…

«Не знаю, доню. Ти ж знаєш, на неї находить. Сусідка сьогодні написала, що баба до неї прибігла гола, просила їсти».

– Бля, мамка пише, що баба гола по селу бігає, – наводжу на повідомлення, щоб поставити реакцію ригачки.

– Курва, так у неї, може, деменція? – подруга знову клацає запальничкою. – Женю, це не смішно ніфіга. У нас таких повне відділення, їй вже, може, санітари треба, а не помічниця. А тим паче ти.

Мовчу, бо мозок відмовляється одночасно опрацьовувати дві розмови. Двері кімнати тихо гупають від протягу. Деменція? У ноги заходять зашпори.

– Деменція це ж щось гамняне, правда?

– Пиздець, яка гамняне, Женю. Вони ж себе не контролюють. Може, ти не їдь?

– Та як тепер не поїхати? Що як стара там себе безконтрольно вб’є?

– Ну ти і срака. Пиши мені постійно, – подруга сміється й гучно видихає в слухавку. – Кинь локацію, якщо що – буду до тебе їхати… Я манала ще твій труп звідти вивозити, ясно, курва?

– Хочеш померти зі мною в один день? – заплющую очі, щоб прогнати дивне відчуття. Треба було купити вино.

– Так, років за сто у Швейцарії. Тож не роби дурниць. І замок постав там у кімнаті. Якщо що – сідай в авто й тули назад в Київ. Я реально цього чорта вижену, пішов він у дупу.

– Дякую, Настю.

«Добре, завтра спробую зателефонувати бабі та приїду гляну. Може, їй вже треба в лікарню, а не самій жити», – пишу матері.

«Почекай на нас, тоді будемо вирішувати».

Бляха, звісно. Може, мені ще другого пришестя почекати?

***

За ніч змерзла, як собака. Навіть дві ковдри не врятували, ще й під ранок випала роса в кімнаті. Снилася всяка дурня. Те єдине літо, коли мене відправили до Горпини. День, коли ми з бабою пішли в ліс, а ця стара сука від мене сховалася. Чекала, аж поки я не почала блювати від істерики. Тоді вийшла до мене, як нічого не сталося. Тільки сказала:

«Фу, чого ти така скиглійка? Глянь на себе, вся забльована».

Від того сну в роті досі гіркота. Ну що, бабо, карма працює? Час моєї помсти настав? Та від думок гидко. Всередині тільки пече й тягне, ніби якась прірва відкрилася в грудях. Яка ж та баба була паскудна.

За завдаток, що мені повернула хазяйка, купую продуктів на тиждень, заправляю машину та, після хвилини роздумів, паркуюся біля воєнторгу й купую перцевий балончик. Біс його знає.

Сідаю в машину та завмираю. Це пиздець, як не хочу їхати. Беру телефон, знаходжу номер Горпини. Гудки. Цікаво, чи у неї до сих пір та цеглина-Нокія, що тримає заряд ще з часів палеоліту?

Тріск.

– Алло? Бабо? – шурх-шурх-шурх. – Алло?

Тиша. Клац. Скинула. Набираю ще раз.

– Шурх-шурх-шурх.

– Бабо! Це я, Женя!

– Шурх-шурх-шурх?

– Їду до вас, алло!

– Шурх… Алло? – її голос інший. Не такий, як у спогадах. Наляканий, тонкий. – Як ти до мене говориш?! Де ти? Я забула, де ти?!

– Я вже їду, чуєте? Скоро буду.

– Шурх? А як же я?..

Вимикається. Божевільна. Випиваю ібупрофен та заводжу авто. Чомусь таблетка не рятує від цього дивного тягнучого відчуття внизу живота. Може, то відкат після атаки: серце стукає, в грудях тисне? Хоч висплюся у баби в селі.

Приїжджаю й стаю під парканом. Чи це взагалі безпечно? Чому ніхто не попередив, що тепер переживатимеш за ту машину, ніби я її народила? Куди стати? Чи не надто світить сонце? Чи не заблизько до стрьомного дерева? Дерева тут, до речі, стрьомні. Лишаю машину під бабиною дикою черешнею біля дороги. Дістаю пакети, блокую дверцята й штовхаю ногою хвіртку. Зачинено.

– Бляха, – вона ж ніколи не зачиняється. – Бабо! Ба!

Гукаю, та відгукується лише якась собака. Озираюся. Сховані за високими парканами хати виглядають неживими. Чи тут взагалі ще є люди, чи тільки дикі пси? Тихо, пиздець.

– Бабо?

Зазираю у щілину між парканом. Пусте подвір’я, відчинені двері до будинку та сміття. Багато сміття. Курва. Ставлю пакети на землю та чіпляюся за паркан. Треба буде відзвітувати тренерці, що наші заняття в залі не марні: можу влізати в хати до старих бабів. Може, це й буде моєю новою роботою? Бляха, треба буде заморозити абонемент.

Зістрибую з іншого боку, ледь не гепаюся, бо все завалено якимись коробками та пакетами. З цього боку хвіртки підсунутий стіл. Розбухлий та пліснявий від вологи. Нахріна собі робити барикади? Торкаюся вологої поверхні й шкірою йдуть сироти. Важкий, падло. Класно ще буде загнати собі скабку й отримати правець.

Стіл із гуркотом відсувається. Відчиняю хвіртку й забираю пакети.

– Бабо? Бляха!

Вона стоїть на порозі хати в трусах і розтягнутій майці. Одяг весь у жовтих й сірих плямах. Через брудну білу тканину видно обвислі груди. Баба тремтить й вони хитаються з боку в бік. Вона виє й хапається руками за голову. Волосся у неї розпущене, висить сірими жирними пасмами.

– Ні-і-і-і!

– Бабо це я! Це Женя, чуєте? – роблю крок назад до хвіртки. Балончик, сука, в машині.

Вона повільно фокусує на мені погляд, часто скліпує, ніби відганяє марення. Очі червоніють й обличчя розслаблюється, рот розпливається у широкій усмішці:

– Ґенусю? Ґенцю? – вона швидко, незграбно підходить до мене. Смердить, як сама смерть. – Доню, маленька? Ти згадала про мене? Приїхала до бабці?

– Так, бабо, – намагаюся не дихати й відхиляюся. – Ви чого хвіртку підперли?

Вона зачудовано дивиться на відчинені двері, тоді на стіл. Відтак її очі розширюються, вона знову хапається за голову й починає причитати.

– Йой-йой-йой, – відсуває мене, з ляскотом закриває хвіртку й підсовує коробку. – Це щоб він не втік.

– Хто, бабо?

Вона повільно озирається, дивиться на мене через плече тим дивним пустим поглядом. Тоді знову скліпує його, як марево і кидається мене обіймати. Підкочує нудота.

– Ґенцю, люба! Ти моя пташечка, хороша. Така гарна.

Простягає руку й гладить мою голову. Нігті чорні. Прошу, нехай це буде просто бруд.

– Та, дякую, бабо. То, може, пішли в хату? – відступаю, але вона міцно стискає мене однією рукою. – Я продукти привезла. Може, ви голодні? Чи хочете… шампунь вам новий привезла.

Вона хихотить. Відпускає мене, щоб сплеснути руками:

– Голодна моя дівчинка! Голодна моя пташечко! Я тебе нагодую, пішли.

– Та не тре…

Вона розвертається і біжить всередину. Проходжу до хати. Кросівки одразу липнуть до підлоги. Коли баба йде, то голі ступні видають вологе чавкання. Вона шкандибає крізь крихітний передпокій й заходить у кухню. Зі стелі звисають стрічки від мух, наче якісь гірлянди. Комах так багато, що дзижчання не вгаває. 

Баба відчиняє холодильника та дістає білу емальовану миску. Підсовує мені під носа, трясе рукою. Вміст хитається разом із нею.

– Холодне! – скрикує вона. – Смачне, поїж.

– Та я не голодна.

Холодне темне. Коричневе, нерівномірне, однак бачу, що вона його їла. Сліди виделки на желейній масі. Дрібні шматочки розмазані по дну. Пахне зле, але не так жахливо, як сама баба.

– Будь ласка! – вона розвертається, хапає виделку з шафки й встромляє в холодне. – Прошу-у.

Кривиться, очі туманяться й вона починає ревіти. Я в такому ахуї, що ставлю на липку підлогу пакети й забираю у неї з рук срану миску.

– Бабо, ну ви чого. Подивіться, краще, що я вам привезла. Поки куштуватиму.

– Ї-і-іж! – сльози та соплі течуть по обличчю.

Піднімаю виделку зі шматком та кладу до рота. Баба одразу затихає, незмигно дивиться на мої губи. В роті набирається слина. Холодне повільно нагрівається та розтікається неоднорідною текстурою. Щось лишається на язиці і я перекочую це до зубів. Хрусь. Витягаю з рота гострий та пружний шматок. 

– Це що ніготь?..

Баба сміється. Гучно, ще й розмахує та сплескує руками, наче почула анекдот. Стрічки з мухами над її головою розгойдуються. Тепер сльози течуть від сміху.

– Сподіваюся, пиріг з п’яток ви лишили на десерт? – врешті вимовляю, але солоне м’ясне желе застрягає десь у горлі.

Баба регоче. Бляха, зараз мене знудить. Ставлю миску на стіл, поряд із брудною дощечкою, на якій, мабуть, м’ясо до холодного й нарізали. Пластик вкрився сірим слизом. Чому я не подумала, що треба було купити ще й каністру хлорки? Баба перестає сміятися й зазирає в пакети:

– О, Ґенцю, це не обов’язково, – дістає звідти печиво. – Дякую, донечко. Як твої справи?

Зустрічаюся з нею очима. Повіки ще вологі, білки почервонілі, але погляд враз стає чіпким, пронизливим.

– Та нормально. Приїхала трохи з вами пожити, якщо ви не проти?

– Я так рада! – вона всміхається й знову підходить обійматися. – Мені так самотньо, дівчинко, мені так самотньо…

– Слухайте, бабо. То може, поки я тут приготую вам обід, ви вмиєтеся та й одягнетеся до… столу?

Вона завмирає й кліпає кілька разів. Тоді опускає очі на свою брудну майку й торкається волосся.

– Ой, який сором!

– Та нє, все норм…

– Ой, дитинко! Вибач. Зараз й справді… де ж мої речі? – вона розгублено озирається. – Де… я їх поділа? Останнім часом я все забуваю, Ґенцю. Так добре, що ти приїхала.

– Давайте пошукаємо.

Озираюся на кімнати. З кухні одна за одною побудовані дві однакові кімнатки. ЇЇ спальня – найдалі. Прохід темний, хоч на вулиці світить сонце. Йду одразу до дальньої кімнати. Вікна заліплені газетами, всі меблі захаращені одягом. Тут також купа мух, мабуть, злетілися на гору її брудної білизни в кутку. Беру з першої ліпшої купи якусь футболку, з іншої – діряву спідницю.

– Зараз, я привезла ще трохи одягу… Дам вам нової білизни, – не планувала ділитися трусами з бабою, але у неї чистих не лишилося. – А чого ви вікна заклеїли?

– Та то від сонця.

Проводжу її до колодязя та набираю води, щоб нагріти. Сподіваюся, та плита ще працює, або хоча б чайник, що я їй привезла рік тому. Бляха, рік тому я тут була. Що з нею сталося? Коли?

– Як там справи у батька у Болгарії? – баба гладить мене по спині. – Взагалі про мене згадує?

Знову зустрічаюся з гострим уважним поглядом.

– Звісно, все добре, – невпевнено кажу. – Привіт вам передавав, сказав, що скоро приїде… а ваші як справи?

– Потихеньку.

Повертаємося. Чи можна взагалі лишати бабу на самоті? Ставлю на плиту воду, вмикаю чайника. Працює, слава богу. Поки гріється каструля, розмішую в тазу теплу воду й допомагаю бабі вмитися.

– Далі я сама-сама, постав мені на ґанку, доню.

Ставлю ще води в чайника, щоб вимити весь цей бруд, але думаю, що ліпше тут все нахуй спалити. Час від часу визираю до баби, яка ретельно намилюється, наче вперше бачить свої ноги. За годину прибираю посуд та віддираю зі столу шматки їжі. Добре, що купила напівфабрикатів. Насмажила нагетсів та зварила макарони. Познімала ці смердючі стрічки зі стелі. Забула купити рукавиці, тож руки хочеться опустити в окріп, відрізати й поставити нові після такого. І це тільки кухня. Шкіра чешеться. Свербить зсередини голови, очі печуть.

Вмикаю телефон. Пропущений від Насті. Зв’язок то з’являється то зникає. Пишу їй, що жива. Відкриваю чат з мамою:

«Це пиздець. Як можна було її лишити саму? Тут все засрано, баба ходить голодна та гола. Хто, з нею тут був??? Це просто…»

Гуп. Гуп.

– Бабо?

Натискаю відправити недописане повідомлення та вистрибую на двір. Баби нема. Вода в тазу майже чорна. На землі лежить її брудний одяг, поряд чистий, що я їй поклала. Труси лежать зверху.

– Ба?

Виходжу та роззираюся подвір’ям, хвіртка закрита. Ну, хоч вона не бігатиме вулицею голяка. Кличу її та обходжу подвір’я. Квітник, що вона раніше любила – не прибраний ще з минулого року. Сухі та зогнилі рослини вистелені доріжкою до туалету. Кличу її. Вже за три метри можна відчути сморід вигрібної ями.

– Бабо?

Затуляю ніс рукою й відчиняю дерев’яні дверцята. Мухи злітають з дірки та осудливо дзижчать. Стіни та підлога в засохлому гівні. Ляпаю дверцятами та струшую комаху. Її лапки до того були в лайні, а тепер торкаються моєї шкіри. Добре, що шлунок пустий.

– Бабо! – сука.

Повертаюся до будинку, відчуваю як просочуюся запахом цього місця, як волосся всотує сморід лайна, як в розширені від спеки пори забивається аромат розкладу.

Шурх-шурх-шурх.

Обходжу будинок, бачу як між парканом та стіною все густо поросло чагарником та завалено якимось гіллям. Чую за ламанню шурхотіння й бачу лаз. Курва стара. Пролажу в цей сухостій, наче в тунель й бачу бабу, яка притулилася до вікна. Вона тягнеться руками до скла, стоїть навшпиньках. З волосся крапає вода. Дряблі сідниці тремтять від напруги.

– Що робите?

Вона повертається, як загнана тварина. Шкіра, ніби злазить з баби: обтягує кістки зверху, але обвисає хвилями до лобку.

– Не твоя справа! – роззирається й раптом питає. – Умієш берегти таємниці, Ґенцю?

– М-м-м, так, бабо. Кажіть, – простягаю до неї руку, щоб вивести звідси. – Ходімо, розкажете мені.

Вона береться за мою руку, але не рухається. Підманює мене пальцем іншої. Роблю крок. Баба далі підманює, аж поки не опиняюся до неї так близько, що її груди торкаються мого животу. Вона шепоче:

– У мене є гість.

– Ясно, – задкую, але вона сильно підтягає до себе й вдивляється пустими очима телиці.

– Та я його загубила.

– Бабо, я твоя гостя. І я тут.

Вона кліпає й фокусується на мені. Погляд знов стає холодним.

– Ґенцю! Донечко, звісно. Ти моя улюблена гостя. Тільки чого ж тут стоїш? – вона озирається на гілля. – Нащо ти взагалі сюди залізла, дурне дитя?

– Не знаю, бабо. Ходімо назад до хати. Поїмо.

Вона тільки киває. Допомагаю їй одягтися. Проходимо в хату, саджу її за стіл, який частково встигла відмити. Сідаю поряд й розумію, що не дарма купила пляшку горілки й сховала в машині. Баба повільно жує й всміхається. Варто глянути на неї, як вона намагається всміхнутися все ширше, від чого з рота випадає їжа.

– Я на хвилинку вийду, бабо. А ви їжте, смачно вам?

– Так, доню, дуже смачно.

Записую на додачу для матері голосове надворі:

«Коротше, приїжджайте швидше, бо це якийсь треш. Ви взагалі бачили, яка вона? Її треба лікувати, мам».

Розблоковую машину й залажу в бардачок, щоб випити горілки одразу з горла. Хочеться помитися цією горілкою. Настя пише й питає, чи все ок і я просто пересилаю їй повідомлення, які надіслала матері.

Мати друкує. Три крапки то з’являються то зникають. В животі горить від першого ковтка. Боже, як добре сидіти в своїй машині.

«У батька ще болить спина. Побудь поки з нею!»

Приходить повідомлення про нарахування грошей.

«Мам, ти на приколі? Вона хвора!»

Треба поїхати до центру, купити їй речей, рукавиць та хлорки. Багато.

«Пиздець. До тебе приїхати?» – Настя.

«Та ні, поки не треба. Спробую викликати батьків, бо це срака».

«Викликай санітарів».

Роблю ще ковток й перемикаюся до чату з мамою. Дзвонить. Бляха, я їй зараз все тут покажу.

– Доню… – я вмикаю камеру та виходжу з авто. – Вона ж завжди була трохи дивною.

– Мам, це ніхуя не трохи.

Відчиняю хвіртку й показую занедбане подвір’я.

– Все як завжди…

Заходжу в будинок й проводжу камерою по брудній підлозі. Проходжу на кухню. Баби нема. Тільки пуста тарілка з пожованою куркою.

– Ну от знову… Де вона? Бабо! – кричу кудись.

Заходжу в бабину спальню.

– І ти навіть не уявляєш цей запах, – шепочу.

– Доню, слухай.

– Бабо! Ну от, вона знову кудись ділася!

– Зателефонуй тій жінці, що приходила до неї. Раптом, зможеш її вмовити прийти допомогти? Я дам грошей.

Хочеться сказати, щоб сунула гроші в дупу, але мовчу, бо й справді суне, щоб мені не дати. Повертаюся назад на кухню, зазираю в комірчину.

– Чому та жінка взагалі пішла?

– Вона не пояснила. Кинула смс і заблокувала наші номери. Тож ти їй не кажи, що онука.

– А що мені, бляха, їй сказати? Податкова?

– Скажи, що помічниця, Женю, – вона так скрушно зітхає, ніби це їй сьогодні доведеться все відмивати й ходити до того туалету на вулиці. – Батько ще трохи полежить та поїдемо, не знаю коли краще. Він так сподівався повернутися, коли почнуть літаки літати.

– Все мам. Мені байдуже, приїзди сама. Піду пошукаю бабу.

Кидаю трубку. Бляха, як їхати до магазину, коли вона постійно чудить й кудись дівається? Кладу телефон в кишеню штанів й на мить просто завмираю. Заплющую очі. Це все якийсь довгий та невдалий анекдот. Це не може бути навсправжки. Це не може бути моїм життям.

Як того літа, коли баба лякала мене бабаєм й лишала на ніч одну в кімнаті.

«Це не навсправжки». Та щось вилізало з-під мого ліжка. Тихим гадючим свистом стелилося по підлозі. Збуджено дихало ротом.

«Це не навсправжки». Щось здіймалося наді мною. Я прикидалася, що сплю, заплющувала очі, щоб воно не побачило мене. Та Щось однаково мене бачило. Проводило довгими пальцями по моїх ногах. Нахилялося до самого вуха, гаряче дихало. Тоді блукало кімнатою, під ранок залазило назад під моє мокре ліжко.

«Ну ти й сцикуха мала».

Шурх-шурх.

Розплющую очі. То були погані сни. Щури. Вужі. Що завгодно, тільки не та істота, про яку казала баба. 

Шурх.

Облизую губи. Це лише баба. Вітер, гнилі дошки. Таргани. Бляха, це все, що завгодно. Та чомусь я не можу поворушитися, дивлюся в прохід, у ту темну, заліплену газетами кімнату, на ті гори брудного одягу та сміття. Кімнату, у якій вона мене лишала спати саму.

– Ба?

– Що Ґенцю?

Вона виринає крізь пітьму кімнати, як якась доісторична рибина. Чомусь вона знову без футболки. Кістки випинаються під блідою тонкою шкірою, що ніби блищить від вологи. Очей не бачу, та відчуваю, як баба пильно на мене дивиться.

– Що ви там робите? – шепочу та не рухаюся. Як я не помітила її в кімнаті, коли заходила? Чи вона все чула?

– Я дещо загубила. Ніяк не можу знайти.

 – Чому зняли футболку?

Вона мовчить. Сива голова схиляється, дивиться на свої обвислі груди, сіру шкіру та гострі кістки.

– Замастилася, коли обідала, доню. Хочу перевдягнутися.

Відвертається та проходить кудись у глиб тієї смердючої кімнати. Шурх-шурх. За хвилину виходить до мене у ще більш брудній сорочці зі старими жовтими плямами під пахвами. Дивлюся в її уважні очі й кажу:

– Хочу поїхати в магазин, купити мила й… може, ще чогось вам треба?

– У мене все є, – вона всміхається самими губами та хитає головою. – Їдь, як хочеш.

– А ви що будете робити?

Баба кліпає кілька разів, озирається, ніби щось пригадала, відтак знову дивиться на мене холодним поглядом:

– Та, може, полежу.

Киваю. Де вона лежить? Її ліжко завалене старим дрантям, просочене сечею, потом та чимось ще, солодкуватим та нудким. Запахом гниття.

– Скоро повернуся.

Вибігаю з бабиної хати. Якнайдалі. Хочеться сісти в машину й їхати без сну аж до самої Болгарії, запхати у багажник батьків і привезти сюди. Відвести бабу до лікаря й все тут спалити. Просто знищити.

Сідаю в авто й глибоко вдихаю. Ґуглю магазини поряд та запускаю двигун. Заспокійлива вібрація прокочується від сидіння аж до голови. Цивілізація з супермаркетом усього лише за двадцять хвилин. Вмикаю музику гучніше та рушаю.

Боже, яке щастя їхати у своїй машині. Двадцять хвилин це навіть надто близько. Для Києва це взагалі ніщо. Паркуюся біля великого супермаркету. Всередині навіть є чистий туалет. Ще одна радість простої людини.

Почуваюся майже чудово, коли розраховуюся за літри миючих засобів, набір нових трусів та майок для баби. Сідаю в машину й набираю кілька повідомлень для Насті. Вона знову жаліється на свого хлопця та роботу.

Швидше б мати роздуплилася й приїхала. Хочу назад до міста, знайти нову нормальну роботу хоча б для того, щоб туди їздити на новій машині. Навіть готова терпіти Настіного хлопця, аби не лишатися тут з бабою.

Коли приїжджаю до хати, вже присмерк. Зазираю, баба й справді сопить у своїй страшній спальні. Витягаю рукавички, вставляю навушники та беруся прибирати.

Пізно ввечері наливаю собі супу. Баба ще спить. Чи це нормально, що вона так довго спить? Та більше хвилює питання: де спати мені? Я тут спала лише того літа, у дитинстві. Тоді баба клала мене у своїй спальні, дальній, зачиняла з істотою під ліжком. Сама вона лягала на цю лаву під пічкою. 

Дивлюся на широку лаву, завалену старими газетами. Мабуть, можу заночувати в машині. Футболка липне до спітнілого тіла, руки гудуть, поперек ниє. Після вимивання цієї гори лайна хочеться витягнути ноги, накритися з головою і не рухатися. Бляха.

Забираю з авто свою постіль та розкладаю на лаву. Вимикаю усюди світло, крім крихітної лампочки біля пічки. Підходжу до баби, щоб перевірити чи вона ще жива, бо по запаху відрізнити важко. Баба сопить, зарита у брудний одяг, як якась тварина у своїй нірці. 

Підсвічую екраном телефону її розслаблене обличчя. Уві сні воно має трохи розгублений вираз, ніби вона досі щось шукає. На щоку сідає муха й баба морщиться. Вимикаю телефон й повертаюся на свою постіль.

Екран вмикається від сповіщення про тривогу та я одразу його змахую. Цьому будинку тільки пощастить, якщо в нього щось влетить. Настя просила закритися від баби на ніч, але ж не буду зачиняти її у дальній кімнаті аж до ранку. Паскудство.

Накриваюся з головою від цього запаху і мух. Лежу із заплющеними очима й прислухаюся до звуків з кімнати. Це ідіотизм, та я все чекаю на якийсь звук. На сирену, на дирчання шахеда, на бабу чи на той свист з-під її ліжка. На ту істоту, що завжди чекала, як я вимкну світло. Бляха, але тепер у мене є балончик. Доведеться їй ввалити пизди, якщо вилізе. З цією думкою в голові та перцевим балончиком у руці – нарешті вирубаюся.

Серед одноманітних сірих снів, де я нескінченно вимиваю туалет, а лайно лише піднімається й піднімається, що вже борсаюся у ньому по коліно – мені сниться той день, як баба дала мені рубати бур’яни. Ніж був таким гострим та незручним, що за мить розсік замість стеблин руку. Так дивно, лише миті достатньо, щоб сталося щось безповоротно жахливе. Мені могло відтяти пальця, але я навіть не відчула болю. Лише дивилася, як рясно тече кров по траві, наче якесь зле прокляття за зрубані пагони.

Лише коли заверещала – баба підійшла, загребла жменю землі й притулила до рани. Дивилася, як повільно чорна земля набирається вологою, насичується моєю кров’ю.

«Яка ж ти незграба, вся у свого батька».

Гуп.

Прокидаюся раптово, вдихаю на повні груди. Сонце вже встало. Озираюся на бабину темну спальню, але ж там ніхріна не видно. Вскакую на ноги.

– Бабо?

Крик. Десь надворі хтось верещить, б’ється у хвіртку. Вистрибую на двір, до баби, що притислася до хвіртки спиною. В одній руці тримає ножа, у іншій – мертвого півня.

– Бляха, бабо!

З-за воріт кричить сусідка. Моя ж баба блаженно всміхається й переможно витримує удари хвіртки в спину. Стискаю балончик, чи треба ним вже користуватися?

– Що ви?..

– Хто там? – кричить сусідка. – Відчініть!

– Бабо, відійдіть від воріт. А ще краще покладіть ножа, бляха, нащо ви бігаєте з ножем?

Баба кліпає, тоді опускає очі на ніж, переводить на півня й всміхається. Робить крок вбік й хвіртка одразу розчахується. Розчервоніла сусідка влітає у двір та ледь не напинається на ніж.

– Боже! – верещить й відступає. – Нащо ви мого півня зарізали? Нащо?

Баба мовчить, тоді поволі підходить до столу, який я вчора відсунула, й відпрацьованим рухом відрубає птасі голову. Сусідка скрикує.

– Слухайте, е-е-е, мені реально шкода, баба себе зле почуває… – намагаюся щось придумати, та слова не ліпляться до купи. Баба відкидає голову півня й здіймає тушку за ноги, що кров ляпає їй на спідницю. – Ми вам заплатимо за півня, знаєте. Її треба лікувати, бачте, трохи не лади з…

Та коли відводжу очі від бабиної кровожерливої усмішки – сусідки вже немає. Зачиняю хвіртку і всерйоз думаю знов підперти її столом.

– Бабо… Нащо ви півня вполювали?

– Мені треба його нагодувати.

Дивлюся на відрубану голову, на ніж у її руці, кров на спідниці та ввічливо питаю:

– Кого? Без голови важко їсти.

Баба переводить очі на півня й, за якусь мить, сміється з мого жарту. Сміється з хвилину, але ніяк не спиняється. У вухах дзвенить від високого пронизливого голосу. Це вже не сміх – вереск. Вона вищить, аж поки не починає захлинатися. Змахує ножем й раптом затихає, періодично гикаючи.

– Дайте мені ніж, будь ласка, – простягаю руку й вона розгублено дивиться на мою долоню. Вивчає тонкий білій шрам від цього ж самого ножа. Гик.

– Він голодний, – сичить і сльози течуть по обличчю. Рот кривиться у тихому риданні. Скрикує. – Він г-гик-олодний! Я забула його погодувати!

– Тихо, бабо. Давайте, ну… разом нагодуємо, хочете?

Вона хитає головою, тільки дужче починає ревіти. З рук падають ніж і півень. Нарешті. Хапаю ножа й швидко повертаюся в хату. Чого я не сховала всі ножі одразу? Дурепа. Кидаю балончик у речі та збираю всі ножі. Що якби баба вирішила зарізати мене, а не дебільного півня? Баба затихає на вулиці. Відчуваю, що це поганий знак.

– Бабо?

Подвір’я пусте. Та бляха! Скільки можна? Хвіртка зачинена. Отже, вона десь тут, а не побігла на чергове полювання на сусідських тварин. Одразу обходжу хату до того місця, де вона заглядала у вікно. Пусто.

Гуп.

– Бабо! – де це старе падло.

Гуп-гуп-гуп!

Вибігаю до туалету. Вона, як на гільйотину, кладе голову на лутку та щосили гепає дверима. ГУП.

– Бабо, бляха!

Кидаюся до неї, але вона, як навіжена пхає мене ногою й знову б’є голову дверима. Гуп! Баба верещить, коли я хапаюся за дверцята. Вириває мою руку, цього разу попадає собі по скроні.

– Бабо, що ви робите?

Всім тілом штовхаю її убік, баба хвицяється, царапає мені обличчя й, на останок, прибиває руку сраними дверцятами. Витягаю її з туалету і вона падає на землю. Одразу, як скажена, повзе назад до дверей. Сідаю та притискаю її до землі. Балончик був би доречним.

– Та сука! Бабо, отямся! – не знаю чи це поможе, але даю їй ляпаса.

– У-у-у-у-у, я маю згадати! Де сховала! – торкається своєї голови, – на долоні кров.

– Що?

Вона дивиться на мене великими пустими очима й починає задихатися. Бляха-бляха-бляха. Хапаю її за голову й вона вмить затихає. Дивлюся у розширені зіниці, розкритий рот. Мої долоні в крові. Час сповільнюється. Може, варто викликати швидку чи робити непрямий масаж серця? Чи при інсульті не можна? Ніхуя не пам’ятаю. Перед очима сіріє. Звужується до однієї точки десь на зморшкуватому лобі.

Баба здригається. Повільно кліпає. Закриває рота й переводить на мене усвідомлений погляд.

– Ґенцю? Ти чого така перелякана?

Дійсно, бляха. Не знаю. Бо ти в’їбала себе дверима? По голові. У якійсь невдалій спробі самогубства. Мені давить у грудях, рука болить.

– Бабо, ви… що?

– То я, мабуть, впала. У мене таке буває, – вона крекче й незграбно піднімається на ноги. – А ти чого розсілася?

– Ви били себе по голові.

– Справді? – вона торкається скроні, яка досі кровить. – Це, мабуть, коли впала. Забилася. Не зважай, зараз промию.

Розвертається й накульгує до колодязя. Піднімаюся, ноги тремтять. Наздоганяю бабу.

– Ви себе добре почуваєте? Голова не болить? Може, вам швидку?

Баба спиняється й дивиться на мене, як на дурепу. Тоді сміється. Тихо, хижо. Промовляє:

– Ото ти вигадаєш, доню. Зі мною все добре. Ти б краще одяглася та вмилася.

Опускаю очі на свої голі ноги. Курва, звісно, я буду без штанів, коли ти з самого ранку дуркуєш. Дивлюся на бабу, яка легко крутить коловорот з повним відром. Тихо мугикає собі під носа. Скрип-скрип. Погляд чіпкий, холодний.

– Бабо, а ви згадали… де сховали?

Вона спиняється. Повертає до мене бліде обличчя у крові. Мовчить зо хвилину чи дві, а тоді показує зуби:

– Ти його бачила?

Скрип-скрип. Крутить коловорот.

– Ні.

– Добре, – скрип-скрип. – Може, я тобі покажу. Бо все стала забувати, люба.

– То покажіть зараз, щоб потім не забути.

Скрип-скрип. Вона піднімає відро, тоді довго і пожадливо п’є. Кров з голови скрапує на брудну сорочку. Горло судомно стискається, вода цівками тече по підборіддю. Коли витирає рота брудною долонею – просто питає:

– Як це називається? – крутить пальцем десь біля кришки.

– Що? Криниця?

– Точно, – вона витирає очі. – Тепер, Ґенцю, я все забуваю. Дивлюся, буває, на щось, а слова не знаходжу.

– Так, а що ви мені хотіли показати?

– Що показати? – вона сердито відвертається. – Не знаю. Не вигадуй.

Це ненормальна херня, абсолютно, бляха, ненормальна. Дивлюся, як вона вмивається й на землю стікає мутна вода. Прошу полити мені на руки. Змиваю кров, дивлюся на налитий червоний синець від того, як вона вдарила мене дверима. Тоді провожу вологою рукою по щоці. Порізи від її чорних нігтів печуть. Померти від сепсису – це саме те, чого мені не вистачало. Повертаюся в хату та обливаюся антисептиком, паралельно записуючи голосові для Насті.

Матері я теж все це пересилаю, але вона мовчить.

«Бля, звалюй звідти». Пише Настя.

Звісно, звалю. Звалю, як тільки трапиться нагода, але ж я не така сволота, як баба, що кидала мене в лісі. Переодягаюся й ставлю чайника для кави. Дивлюся у вікно, як баба виливає брудну воду назад у колодязь.

Виймаю телефон з кишені й перевіряю чи мати в мережі. Не прочитала. Останнє її повідомлення з номером колишньої помічниці. Копіюю номер. Піднімаю очі – подвір’я пусте. В грудях знову болить. Визираю з дверей і бачу, як баба опустила вухо до землі, наче прислухається. 

– Що ви робите?

– Вириваю бур’яни, – вона швидко піднімає голову й починає длубатися пальцями в землі.

Всміхається мені, як ті школярі, яких спалили з сигаретою. Бляха, хай робить що хоче. Як ніколи шкодую, що кинула курити ще в десятому класі, тож просто роблю великий ковток кави й набираю колишню помічницю.

– Добрий ранок, слухайте, я тут працюю на Горпину, знаю, ви були до мене. Їй якось не дуже, не могли б ви допомогти? Може, ми вдвох тут хоча б поприбираємо?

Слухаю у трубці протяжне зітхання, а тоді нервове:

– Ви у Горпини зараз?

– Так, якраз приїхала…

– Ви ж не місцева? Як вас звати? – торохкотить у трубку жінка.

– Настя, – швидко кажу, прикусуючи губу.

– Настю, ви, здається, дуже молода?

– Е-е-е, так, – що вона мене буде сватати своєму синові? Що за тупі питання? – Збираю от гроші на навчання.

Чи на наркотики. Ще не вирішила.

– Ясно. То ви не місцева?

– Нє. Ну… ні? Взагалі ні. А чого ви питаєте?

– Тут п’ятнадцять років тому жив убивця. Та ви цього не знаєте, якщо тут не жили.

– П’ятнадцять років, що?.. – бляха, це як ті баби, яких питаєш за здоров’я, а вони тобі починають розповідати за все своє життя? Закочую очі. – І що?

– Дітозгубець! Двоє хлопчиків зникло. Одного знайшли в лісі, а іншого ні. Кажуть, звірі рознесли. Ну, а першого батьки ледь упізнали.

Прочиняю двері, щоб глянути на бабу. Вона досі сидить на землі й замислено вивчає траву.

– І що було? – питаю.

Чи я зателефонувала такій само навіженій бабі? Що за хуйня починати розмову з мертвих дітей?

– … звірськи вбитий. Язик відрізаний, тіло в синцях. Худий, ніби його мордували, нігті зірвані…

– Так-так, ясно, я спитала що далі було, до чого ви? – фу, бля, мені ще місцевого трукрайму не вистачало. 

– А! То вбивцю знайшли. Сусіди знайшли… самі розумієте, ніякого слідства не було, ну. Це був дід Харитон. Сусід Горпини. Жив сам. Звичайний, здавалося, мені дід. А потім він почав поводитися дивно. З кимось розмовляти, бігати по селу із сокирою. Казав, що то диявол з ним розмовляє.

– Сам диявол? – порхаю, але голос у телефоні не підхоплює мого сміху. Не дивно, що вона кинула бабу. Така ж точно прибацана.

– Демон, – жінка стишує голос. – Діда здали в дурку, а дітей більше не зникало. Хату діда знесли, спалили все.

Від святобливого бубоніння шкірою виступили сироти. Знову визираю крізь щілину. Баба нюхає брудні пальці.

– Ходили чутки, що той дід щось бачив у лісі. Щось лихе, від чого в голові у нього щось… щось сталося. Думаю, що та лиха сила нікуди не ділася. Настю, щось погане з Горпиною. Це ж тепер її хата найближче до лісу. Вона з кимось говорить вночі, шепочеться.

Ну нарешті, дійшла до діла.

– Вона просто стара хвора жінка, – мені по горло вистачає однієї божевільної баби. Нащо я тільки дзвонила. – Чи ви думаєте, до неї говорять демони?

– Горпина ходила до лісу щодня, – тихо промовляє жінка. – Та коли я була з нею, вона загубилася. А коли знайшлася… повернулася іншою. Я не прийду, Настю. Бо у лісі, а тепер у тому будинку щось є!

Визираю на двір. Горпини нема. Вискакую на пустий двір.

– Що ж, дякую. Вибачте, маю бігти.

– Обрежн…

– Бабо? – роззираюся та кладу телефон у кишеню. – Бабо, ви де?

Бляха! Демони, мертві діти. Оце у неї насрано в голові. Моя баба хоч завжди була дурнувата.

– Бабо? – Обходжу її улюблені місця: за будинком, біля воріт, туалет. Ніде немає. Срана фокусниця. – Ба!

Дивлюся за паркан на ліс. Справді, пригадую, що колись поряд була хата. П’ятнадцять років? Невже тих хлопчаків убили, коли я була тут, те єдине літо? В роті гірчить, як після похмілля. Супер, люблячі батьки віддали мене не лише дурнуватій бабі, а ще й до сусіда-маніяка.

Гуп.

Повертаю назад до хати. Зв’язувати цю стару, чи що? В кімнатах тихо. Дивлюся в прохід до її спальні, але очі сліпі після сонячної вулиці. Гудуть мухи. Хрумтить деревоточець.

– Бабо?

Тиша. Дах потріскує від вітру та сонця. Раптом сморід стає таким густим, що стискає горло. Щось у її кімнаті ворушиться. Шурхотить, повзе, шкрябає. Волосинки на руках стають дибки. Цей звук, як воно знову виповзає, дихає, тягне тіло підлогою… Гуп!

Здригаюся, як від мари. Це ворота. Вибігаю й зустрічаю бабу біля воріт. Гуп!

– Що ви робите? – сичу придушено, озираюся на хату.

– Нічого, – вона всміхається й ховає за спиною секатор.

– Де ви це взяли? Нащо?

Вона широко всміхається, що можна побачити дірки замість кутніх зубів. Дивлюся на секатор, тоді на ворота, тоді знову на бабу й від здогадки крижаніє голова.

– Бабо? – зриваюся з місця та відчиняю ворота.

Бездумно підбігаю до своєї машини. Вікна цілі, подряпин нема. Курва, пробила мені колесо!

– Бабо, бляха! – сідаю й торкаюся дірки, боже, скільки у цієї суки сили. – Бабо, нащо ви це зробили?!

Хочеться завити. Чи взяти цей секатор й всунути в бабу. Встромити їй в горлянку й зімкнути леза. Вона стоїть біля воріт й досі всміхається. Дістаю телефон й просто розблоковую. Руки тремтять.

– Блядь, ну, бабо!

Вона хихотить. Телефон випадає з рук й я підскакую до неї. Похуй, що у неї в руках секатор. Хапаю її за плечі та з усієї сили трушу.

– Що ви, бляха, робите? Що тут відбувається!

Баба кривить рота, мружиться. Випускає секатор, захищає обличчя руками й починає плакати. В горлі гупає лють.

– Не тре-е-еба-а-а, – ридає вона, слабко змахуючи долонями.

Та вона просто хвора. Десь гупають двері, сусідський пес верещить. Під носом у баби надуваються соплі, затікають до широко розкритого рота.

– Ну все, тихо. Вибачте, чуєте, – голова тріщить. Відпускаю рук й вона падає на землю, закривається від мене, як побита собака. – Бабо, тихенько. Заспокойтеся.

Розвертаюся за телефоном та пишу матері: «бабі зле. Пробила мені колесо на машині, треба її в лікарню». Ховаю телефон в кишеню, піднімаю секатор, який теж треба сховати. Баба скрутилася на землі й тремтить від ридань. Всередині все стискається.

– Бабо, – торкаюся її руки й вона здригається. – Так не годиться. Збирайтеся, будемо з вами їхати в Київ, поїдемо в лікарню

Вона припиняє плакати. Дивиться на мене крізь підняті руки, ніби я таки її вдарю.

– Хто тоді буде приглядати за ним? Ти?

– Так, я буду приглядати. Та й знаєте, він і сам упорається.

Особливо, якщо це й справді якийсь демон. Нахріна йому стара баба? Сам собі ради дати не зможе?

– Ні, – вона хитає головою. – Він ще слабкий, сам не може.

– Хто, бабо?

– Його треба годувати, він любить їсти. Бабуня йому дає завжди свіже.

– Як сьогоднішнього півня?

– Півня, так. Його треба доглядати, тільки бабуня може піклуватися. Тільки бабуня! Він такий хороший. Не такий невдячний, як твій… – вона опускає руки, а тоді знову починає плакати. – Батько твій мене покинув! Де він ховається!

Кишеня вібрує. Дістаю телефон. Настя.

– Добре, бабо. Зараз я поговорю по телефону, а потім наберу батька, добре?

Вона киває. Піднімаю її з землі й проводжу на подвір’я. Беру трубку:

– Настя, це пиздець. Вона зовсім глузд втратила. В’їбала собі по голові. Треба везти її в лікарню та кудись класти. 

– Бля, а шо там? Сподіваюся щось цікаве, щоб на наше відділення прийняли, – сміється й стукає по клавіатурі.

– Вона мені колесо пробила, падло, тож коли привезу не знаю.

– От сука стара!

Телефон коротко вібрує. Відриваю від вуха й відкриваю повідомлення від матері: «почекай нас, ми вже виїхали».

– Мати пише, щоб я її зачекала. Бляха, мене оточують неадеквати, – витираю спітнілого лоба. – Скільки евакуатор буде їхати в цю сраку? Чи що мені робити? Настю, я вже тут сама головою їду. Звуки якісь ввижаються. Та помічниця, що звалила, мені сьогодні сказала, що в бабу демон вселився.

– Демон? – подруга сміється. – Когось, краще за бабу, не знайшлося у вас на селі?

– Я вже не вивожу.

– Коротше, не панікуй, якщо не вийде сьогодні звалити, я завтра зранку за тобою заїду, – швидко каже Настя, чую як у слухавці гупають двері. – Або викликай ввечері швидку, скажи, що баба впала головою та хай її забирають в обласну.

– Добре. У мене вже в грудях все болить, щас сама тут отримаю інфаркт.

– Хуяркт. Все давай, зараз не можу. Пиши.

Кладу трубку. Серце калатає. Знову відкриваю повідомлення від матері. Чого мені їх чекати?

«Мам, вона може й не дочекатися. Можливо, повезу її ввечері в обласну».

Стукаю нігтем по екрану та все ж вводжу:

«Чому ти віддала мене в дитинстві до баби? Ти знала про зникнення дітей?»

Поки мати прочитає та відповість, повертаюся до хати. Баба сидить спиною до мене, обличчям у темноту кімнати.

«Як тільки дізналася, забрала. То було дуже страшно». Коротко вібрує у відповідь. Потім ще раз: 

«Навіть коли його спіймали я тебе більше не віддала. Бабі й своїх дітей не варто було довіряти. Слава богу, ти поїхала з Настею наступного літа у табір, а потім взагалі виросла».

Щось знову чешеться всередині голови. Підходжу до баби, дивлюся у її широкі зіниці. Може, вона справді сильно головою вдарилася?

– Ба, ви як?

Вона мовчки повертається до мене й всміхається. Тоді піднімає руку й показує до кімнати:

– Ти це чуєш? – руки німіють. Дивлюся у темінь та вслухаюся. Облизую губи. Тоді баба тихо сміється. – Погрій поки супу, доню.

Киваю, а баба відвертається й знову уважно вдивляється в темноту. Розблоковую телефон й перечитую повідомлення. Набираю:

«Що значить, що не варто було довіряти своїх дітей?»

Дістаю з холодильнику каструлю й ставлю на плиту. Телефон вібрує:

«А як можна було не догледіти?»

Каструля сичить, вогонь висушує вологу зі стінок.

«Все життя батько хворий на спину через те, як впав у підвал».

Палець тремтить. 

«Тутє рідвал?»

У вухах пече. Гуп. Озираюся. Баба дивиться на мене своїм холодним поглядом.

– Ба?

Гуп-гуп.

– Тепер чуєш? Він там, – тихо каже вона й показує пальцем до темноти. – Я згадала, де залишила його.

ГУП.

– Що це таке?

Незмигно дивлюся у темноту. Вимикаю вогонь під каструлею й роблю крок назад до дверей. Ну ні, бляха. Щоб це не було, хай іде в сраку. Баба повільно піднімається. Простягає мені руку.

– Пішли, я тобі покажу, доню. Це мій маленький секрет, – шкіриться. – Ти хороша дівчинка, ти нікому не казала. І зараз не скажеш.

Сироти виступили по тілу. Ті нічні жахи. Та істота, що вилізала з-під ліжка. Дістаю телефон й читаю те, що вже й так знаю.

«Так, у її кімнаті в підлозі»

– Бабо, не треба, – в роті раптом стає сухо. – Поїхали зі мною в місто. Поїхали звідси. Я не хочу ваших секретів.

Вона сміється й розвертається до кімнати. ГУП! Озивається до неї темнота. Знову розблоковую телефон й завмираю. Кому набирати? Швидку? Поліцію? Баба йде до кімнати.

– Ба, не ходіть, стійте! – треба вхопити її та витягти з хати. – Ба!

Тіло тремтить, тупий біль віддає аж у пальці. Вона спиняється посередині кімнати, схиляється у сутіні. Довге волосся торкається підлоги. Баба крекче й піднімає заслін. Просто в підлозі. Просто під тим місцем, де колись вона ставила моє ліжко.

Баба озирається на мене. З глибини дому лине хиже сипіння. Хрип хворої тварини. Зболений стогін скаліченого тіла:

– Хи-и-и-и.

– Ґенцю, доню, – відриваю погляд від розчахнутої пащі підвалу на бліде обличчя баби. Її голос ледь чути, – принеси супу. Він голодний.

– Хто? – вдивляюся в ту темінь.

– Підійди, я тобі покажу, – хихоче вона.

– ХИ-И-И-И, – висвистує з підвалу.

– Це що? Щось з лісу? – руки не слухаються, намагаюся змахнути верхню панель на телефоні. Демон, бляха? Серйозно? Пахви спітніли.

Вмикаю ліхтарик й баба прикриває очі. Дім знову заповнює важкий гнилий запах. Натягаю футболку до носа й роблю крок до спальні. Беру свій балончик. Якщо знепритомнію, то мене зжере демон. Чи баба. Смердить зіпсутими на спеці риб’ячими кишками. Стримую нудоту й підходжу ще на крок ближче.

Стою на порозі спальні, очі сльозяться від смороду. Свічу вниз, на шматок старих сходів, та морок поглинає моє світло. Потилиця болить, шкіра пече.

– Хи-и-и-и-и-и-и, – протяжно виє глибина.

– Бабо, блядь! Що там?

Вона з гуркотом відкидає кришку на підлогу й суне по драбині в моторошну темряву. За мить її голова зникає у підвалі. Це все не навсправжки. Ще крок вперед. Знімаю балончик із запобіжника. Баба піднімає на мене обличчя, дивиться просто на світло ліхтаря не кліпаючи, як дика тварина на дорозі.

– Йди, Ґенцю.

Ноги не слухаються. Ступаю на першу сходинку. Футболка зісковзує з носа й одразу підкочує нудота. Ще ніколи не чула такого смороду. Мене вивертає десь під сходами, телефон падає з рук.

– Я просто хотіла тобі показати, – шепоче вона.

Показати? Темнота ворушиться, шелестить. Сичить й хрипко видихає:

– Хи-и-и-и-и.

Піднімаю телефон з вологої підлоги. Ліхтарик на мить засліплює мене, а тоді засліплює істоту, що звикла до чорноти. Скрикую.

Тонкі, вимазані лайном та брудом кінцівки. Голе, синє тіло. Кістки, що ледь не пробивають тонку шкіру. Істота схлипує, стискається у кутку. Скуйовджене довге волосся. Шалений погляд. Зв’язані руки. Беззубим ротом, воно хрипко видихає:

– Хи-и-и.

– Тихше, любий, бабуня тебе нарешті знайшла, – баба ляпає по підлозі, що вся змокла від сечі та лайна. – Мій хороший.

Вона гладить істоту по голові і я розумію, що це людина. Чоловік. Він широко розтуляє сухі губи, ніби намагається до неї щось сказати, але в роті немає язику. 

– Бабо, хто це?

– Мій любий хлопчик, – вона ніжно притискає його до грудей. – Тепер він не тікає від бабуні, як твій батько. Знову слухняний хлопчик. Ґенця тепер буде тебе годувати, якщо бабуня забуде. Буде випускати погуляти вночі.

Щось у голові стискає, опускаю руку з балончиком, а тоді боляче щипаю себе за стегно. Це ж той хлопчик, який зник багато років тому. Вона тримала його тут весь цей час. Дивлюся в її очі, що знову повільно втрачають чіпкість та наливаються туманом забуття. О, це Насті буде на цілу срану дисертацію. Облизую губи й тільки тихо кажу:

– Бляха.