Сексуальний Метеор
20:02.
Замок у дверях робить кілька обертів, приглушено клацає, і старі двері зі скрипом піддаються. Жіноча постать, що з’являється за ними, повільно заходить всередину. Квартира зустрічає її тишею й прохолодним повітрям. Тут не пахне нічим — навіть нею. Вона знімає взуття, надягає м’які капці.
Світло не вмикає. Ніколи.
У темряві з неї спадає маска — разом із рештками посмішок і вимушеним удаванням життя. Апатія й виснаження чіткими рисами карбуються на її обличчі — досі молодому, досі гарному, але вже позбавленому радості.
— Вітаю вдома... Як день?
Вдома? Хм... Навряд чи вона вважає це місце домом. Справжній дім залишився десь там, де ще блукають її думки, де заховалася її душа. Ця порожня квартира ідеально пасує до оболонки, що переїхала сюди. Стеля скрипить, як старі кістки; підлога тихо прогинається під вагою самотності; повітря важке, наче зітхання минулого. Тут лише притулок — місце, де можна просто існувати, поки не настане ранок і знову доведеться підбирати обличчя, пристойне для світу.
Дівчина повільно повертає голову до мене. На мить здається, що ось-ось скаже щось мені у відповідь. Її шкіра — мов порцеляна, очі — блакитні, неначе небо в сонячний день, але погляд такий важкий і темний, мов морок в найтемнішу беззоряну ніч. Вона мовчить. Бере пакети, що принесла з собою, і проходить повз мене на кухню.
Мабуть, затрималася через похід у супермаркет.
Я вже знаю її звички. Приглушений звук дверцят холодильника сповіщає, що продукти вже розкладено на полички. А тихе, рівне сопіння чайника розливається повітрям, нагадуючи: сьогодні вона ще дозволяє собі вечерю, і це маленьке тепло проникає навіть у темні кути кімнати. Стеля, підлога, стіни — все мовчки слухає, підлаштовуючись під її рухи, її втому, її вибір — все ще існувати.
Варто було поглянути, що вона купила. Люблю розглядати товари, різні дрібниці. Вони, наче артефакти з іншого світу, де ще хтось живе, говорить, сміється. Дивно думати, що цей світ так близько — просто за порогом цієї хати.
Я даю їй час на себе. Мабуть, водні процедури — єдине, що приносить їй краплину радості. Гарячий душ повертає їй рум'янець хоч на декілька хвилин, робить її живою, хоч трішки. Навіть я, стоячи у тіні, відчуваю цей невиразний рум’янець, як своєрідний проблиск життя серед порожнечі. Кожен звук: стукіт крапель, шурхіт рушника, глухий подих вентиляції — відлунює по кімнаті, стаючи частинкою її маленького комфорту, який вона ще дозволяє для себе.
Вона не говорить зі мною уголос. Але я чую кожну її думку. Цей дім мовчить разом із нею. Інколи мені здається, що ми обоє — просто відлуння того життя, яке колись було справжнім.
Різкий свист чайника розрізає полотно тиші в квартирі, мов гострий ніж. Кожна секунда тягнеться нестерпно довго в очікувані, коли хазяйка нарешті з’явиться на кухні, щоб його відставити. Вона приходить неквапом. Після важкого дня, проведеного в режимі постійної багатозадачності, у неї не залишилося сил рухатися швидше. Нарешті. Тендітна рука піднімає чайник, і паруюча рідина повільно наповнює чашку, у якій уже чекають чайні листки.
Знову тиша.
Дівчина починає готувати вечерю: хліб, сир, ковбаса. Шкода, сьогодні гарячої страви не буде. Мені подобається спостерігати, як вона готує. Її рухи такі впевнені, швидкі, відточені — колись вона робила це часто. Люблю розглядати страви, уявляти їхній смак. Точніше — згадувати смак. Та не сьогодні.
Канапки готові. Дівчина ставить тарілку з наїдками на стіл, обіймає чашку двома руками й повільно сідає на стілець. Чашка гаряча, тепло обпікає кінчики пальців, але вона не зважає. Її думки десь далеко — десь у спогадах минулого. Блукають, ховаються, намагаються віднайти щось, що колись робило її людиною.
Вона дивиться просто на мене.
Я зустрічаю цей погляд, наче на запрошення, сідаю навпроти неї за інший кінець стола.
На ній теплий махровий халат, пухнасті капці, піжама з баранчиками — одяг, наче повна протилежність тій холодній, мовчазній постаті, яку він огортає. Ще один привид її минулого.
Волосся темними, вологими пасмами обрамлює суворе, бліде обличчя. Вона не сушить його. Фен створює забагато шуму.
Колись це обличчя сміялося. Так щиро, по-дитячому. Я знаю це. Так, як на тих фотографіях, що вона зберігає у своєму телефоні. Іноді, коли самотність стає зовсім нестерпною, вона відкриває галерею — шукає “те саме” фото, кладе телефон поруч із собою на стіл і продовжує вечерю. Вона повертається туди, у застиглий спогад, де ще було тепло. І я теж дивлюся. Не тому, що маю на це право, а тому, що не можу інакше.
Мабуть, “цю” світлину зроблено на Святвечір. Усі разом, їх так багато. На столі святкові страви, на обличчях — радість. Сміх, світло, життя. Її немає на знімку: сама фотографувала. Але в цьому моменті, вони сміються до неї. І тепер, коли екран блимає слабким світлом у темній кімнаті, ці посмішки знову звернені до неї.
Я знаю: вона хоче повернути їх, повернути дім, повернути сміх. Та, можливо, вже не пам’ятає, яким був цей звук — сміх, що не болить. І моментами, дивлячись на це фото, не згадує, а лише вдає, що пам’ятає. Та що може пам’ятати та, яка вже забула власне ім’я? Точніше, реальність забрала його в неї. Робота не потребувала її особистості — лише руки. Руки, що подають, прибирають, рахують, клікають. Вдень — обслуговуючий персонал, уночі — механізм, що натискає клавіші. А вдома на неї чекає лише темрява. Темряві імен не потрібно. Вона приймає усіх, не ставить запитань, не просить пояснень. Вона обіймає тебе, і ти стаєш її частинкою: тихою, безликою, спокійною.
— Смачного.
Та дівчина не порушує тишу навколо. Повільно робить ковтки, спустошує чашку, і, здавалося б, без жодного бажання береться за один із бутербродів.
21:04.
Вона відкриває кришку ноутбука — робочий день ще не закінчився. Вмикає настільну лампу, одягає окуляри. І випадає з простору. Її тонкі пальці швидко й різко торкаються клавіш.
Стук. Стук. Стук.
Цей звук розтинає нічну тишу рівномірними ударами, мов пульс, що не дає заснути. Ще години онлайн-підробітку: переклади, тексти, повідомлення від клієнтів, які пишуть “SOS” у третій ночі. Я не розумію, навіщо їй ще більше себе виснажувати. Хоча... ні, розумію. Вона заповнює увесь відведений їй час.
Працювати. Не думати. Не згадувати.
Лише так. Лише тоді, коли мозок настільки втомлений, що вимикається сам, — вона може заснути.
Монітор блимає, очі печуть. Її пальці друкують слова, але думки давно застигли. Її лице, віддзеркалюється в глянцевому екрані, як привид, що не знає, навіщо ще тут.
А поки вона працює, тіні збираються. Вони живуть тут — у кутах, під столом, за спинкою стільця. Мовчазні, голодні, терплячі. Вони завжди чекають, коли вона ослабне.
Вона відчуває їх. Вони шепочуть до неї.
Жоден м’яз на її обличчі не реагує на цю присутність. Вона прийняла це. Тепер вони — її сім’я. Вони поруч. Частина її ночі. Намагаються торкнутись її плеча, вона відчуває їхнє дихання, але не відчуває страху. Та вони не розуміють. Вони прийшли лякати живу, а знайшли — спустошену. Перед ними, та, що вже зустріла монстра, який випалив її нутро, забрав все, що в неї було. Тепер вона теж тінь.
Тіні вивчають її. Наче намагаються згадати, ким були до того, як стали темрявою. Вони шепочуть, тихо, з хрипом — їхні голоси схожі на шум радіочастот. Вони зупиняються за кілька кроків від світла лампи, де я малюю невидимий кордон між нею та ними. Я зупиняю їх. Оберігаю її тишу.
Я — її тінь, що стерегтиме, доки вона ще дихає. А коли подих урветься — я стану тим повітрям, що виведе її геть із цього світу. Вона не самотня.
Коли був момент мого народження? З її страху? З того порожнього місця, де раніше було серце? З перших ночей, коли вона ще молилася на світанок? Я пам’ятаю її біль. Сльози, що стікали з її обличчя, були такими гарячими, що, здавалось, могли залишати опіки на її шкірі, кров огортала її тіло, немов важкий оксамит — червоний, пульсуючий, живий. Вона повзла по підлозі, намагаючись зібрати уламки себе, кров змішувалася з пилом, а шепіт молитви ламався на кожному вдиху. Її тіло понівечене ранами, але то дрібниці — порівняно з тим, наскільки глибоко розсічено її душу. Я те що залишилось, коли молитви стихли. Я пам’ятаю її крик, навіть якщо вона вже ні. Пам’ятаю, як вона тримала телефон у руках, знову й знову гортаючи ті самі повідомлення, ніби могла викликати їх назад. Ніби сигнал здатен пробитися крізь втрату. Її тіло зцілилось, але душа лишилась розірваною — кожен спогад став отвором, через який тече порожнеча.
Я — те, що просочилось крізь ці отвори. Тиша, що сидить поруч, коли вона вмикає нічник, і шепоче їй іменами тих, хто більше не озветься.
Я бачу те, чого не бачать темрява: у ній ще жевріє іскра, така мала, що навіть смерть не може її знайти.
01:23.
Останні правки внесено. Дівчина знімає окуляри, повільно потирає перенісся, стираючи застиглі, бліді сліди від дужок. Екран ноутбука згасає, за ним — лампа. Світло зникає поступово, ніби не хоче залишати її наодинці, але зрештою здається й повільно розчиняється в темряві. Вона бере телефон і залишає кухню. Я йду за нею.
Інша кімната — водночас спальня і вітальня — зустрічає нас холодом і дзвінкою, майже відчутною тишею. Поруч із розкладним диваном, на маленькій тумбі, стоїть коробка. Непримітна, картонна, з трохи потертою кришкою. Але в ній — усе, що залишилося від її життя. Вона привезла небагато: сумку з одягом і цю коробку. Усередині — кілька фотографій, кілька документів. Шматочки минулого. Жодних коштовностей, жодного срібла чи золота. Хоча, ні — одна прикраса все ж є. Особлива. Вона блищить тьмяно, як уламок колишнього світла. Поруч — дипломи “З відзнакою.” Колись ці слова щось означали. Колись вони були доказом її сили, її амбітного майбутнього.
Вона бере коробку в руки, неначе боїться, що щось всередині може зникнути. Її пальці повільно ковзають по кришці, і в цій простій дії — щось схоже на молитву. Фотографії всередині ворушаться, шелестять, наче дихають. І все, що залишилося між нею і темрявою — це цей ледь відчутний звук паперу, що тремтить від подиху минулого. Ця коробка — її дім, зібраний у кілька квадратних сантиметрів. Її минуле, стиснуте до розміру 34*24 см.
Вона відкладає коробку й нарешті дозволяє собі піддатися єдиному бажанню, яке все ще вимагає її тіло — сну. Завбачливо наставляє будильник — ще одного монстра, що роздирає ранкову тишу, змушуючи її очі розплющитись нагадуючи: вона ще жива.
Час — от що в неї залишилось. Він мав стати ліками, а став для неї пасткою. Він тягнеться, обплутує її дні, стискає ночі — і кожна секунда в цьому колі звучить, мов кроки по ланцюгу. Він ніби рухається — і водночас стоїть на місці, повторюючи один і той самий оберт, замикаючи її у нескінченному колі. Будильник, застиглий у чеканні 05:23, нещадно відміряє кожну секунду до нового кола її існування.
Тіні, що завжди поруч, зупиняються, застигають у темряві, наче вартові. Навіть вони не насмілюються порушити ці кілька годин, коли її свідомість розчиняється у забутті.
Я чую її дихання — рівне, легке.
Можливо, лише уві сні вона живе в іншій реальності — тій, що не намагається її скривдити.
05:21.
Будильник лиховісно відміряє останні секунди до свого тріумфу — ще мить, і він мав би повернути її до життя. Але не сьогодні. Різкий звук, схожий на спалах і вибух одночасно, розриває полотно тиші, випереджаючи новий ранок, нове коло її існування. Повітря тремтить, наче сполохане. Будинок здригається. Стіни, стеля, меблі — усе, навіть пил у променях, завмирає, ошелешене безсоромністю цього моменту.
Світ, що вчора ще дихав байдужістю, тепер задихається від крику. Тиша падає важко і повільно, як пил після бурі. І в цій миті здається, що навіть час врешті-решт таки зупинився.
Пил здіймається в повітря, осідає на уламки того, що ще залишилось від колись уже кімнати. Запах диму і гару пробирається в легені, розчиняється в холодному повітрі. Замість вікна — діра. Нерівна, обпалена, з рваними краями, що досі димлять.Світло крізь неї не проникає — лише сірий присмерк і холод ззовні. Повітря тремтить. Кімната здригається ще раз, слабше. Потім — тиша. Справжня. Не та, до якої вона звикла, а інша — мертва, важка, з відлунням остаточності.
Я шукаю її.
Її тіло поховане десь серед уламків того, що колись могло називатися домом — тепер лише руїни, каміння й пил. Ця квартира була для неї кліткою, а тепер стала її могилою.
Ззовні долинає шум — голоси, сирени, чиїсь крики — але тут вони звучать, мов приглушене ехо з іншої реальності.
Повільно час повертається. Будильник, що дивом вцілів, спалахує слабким червоним світлом і бездушно продовжує своє — 05:23. Одне коротке пікання долинає звідкись, приглушене, навіть трохи смішне. Потім друге. І знову — тиша.
— Сьогодні я візьму вихідний!
Я повертаю голову на звук.
Переді мною знову тінь — але не темна. Не така, як ті, що живилися болем і відчаєм. Вона світла, мов промінчик ранкового сонця, що пробивається крізь зачинену шибку. Я вперше чую її голос, вперше бачу усмішку. Жодного страху. Вона посміхається невпевнено, наче дитина, яка ще не знає — похвалять її чи насварять.
— Ти заслужила.
Я намагаюсь посміхатися у відповідь. Хочу ще слухати цей голос, хочу пізнати її.
— Доброго ранку.
Дівчина ніяково, майже приречено дивиться на мене.
— Доброго... Та чи може бути ранок у того, в кого відібрали завтра?
Я не знаю, що відповісти. Не знаю, чи “завтра” відібрали в неї сьогодні, чи ще тоді — коли в її очах погас вогник життя.
— Знаєш, сьогодні мав бути мій останній робочий день.
Тепер її обличчя випромінює щось схоже на самоіронію.
— А ще — передостанній день у цій квартирі. Я так хотіла переїхати і завести кота. Люблю цих пухнастиків, мабуть ці істоти, чи не єдині до кого я можу зараз відчувати щось подібне. Зрештою, змогла б подарувати залишки свого часу і своєї любові, комусь, хто такий же самотній.
В цю мить я наче бачу її вперше. Навіть тоді, коли від неї залишилися лише крихти — вона боролась. Жила. Тихо, невпевнено, але щоранку зустрічала новий день, вперто і з викликом. У її погляді жевріє тінь того тепла, що колись світилася в очах, — тепер це лише відлуння, примара світла, яке ніяк не хоче згаснути.
— Моя колега терміново здавала житло — їй потрібні були гроші на лікування за кордоном. Вона не заперечувала проти кота, лише просила оплатити кілька місяців наперед. Після лікування вона хотіла пожити з батьками якийсь час — у них гарний будинок за містом. Я скористалась цією нагодою.
Вона замовкає на мить, усміхається самими куточками губ.
— Нарешті після роботи мене б зустрічав хтось живий…
Її голос звучить тихо, наче вона говорить не мені, а порожнечі, що слухає з кожного кута. Я ловлю кожне її слово. Вперше слухаю, як вона говорить зі мною, і ці слова такі... живі.
— Чому ти не могла оселитись із котом тут?
Дівчина знизує плечима, в її погляді з’являється блиск, але не від світла, а від чогось глибшого, що болить і гріє водночас.
— Тут і так забагато мешканців. Не впевнена, що вони хотіли б сусідства з котом.
Після короткої паузи додає з ледь помітною насмішкою:
— Треба було, мабуть, у телеграм-чатику опитування зробити? Хоча... кіт би теж не оцінив таке сусідство.
Вона переводить погляд на мене й трохи м’якше, майже вибачливо, каже:
— Я б не змогла залишити бідолашну істоту саму в цьому домі. Без образ, звісно.
Я посміхаюся. Вперше. Вона теж. Але цей сміх не має у собі радості — лише втомлене тепло того, хто вже навчився прощати навіть життя.
— У неділю я мала переїхати. Сьогодні ввечері закінчила б останню зміну. А завтра... завтра мав бути мій перший і єдиний вихідний за весь час у цьому домі. Я навіть продукти купила. Хотіла зробити собі святкову вечерю. Попрощатись із цим місцем, і нарешті отримати новий початок. Зібрати речі і вийти з цієї хати. На понеділок в мене вже кілька співбесід було заплановано. Здається, я навіть повірила, що гру ще не завершено. Але тепер… Завтра... Хм. Надто смішно звучить.
Очі дівчини блищать — ніби зараз заплаче, але вони вже не можуть.
— Дякую, що мені було з ким випити чаю.
Це застає мене зненацька.
— Отже, ти бачила мене?
Вона киває.
— Ти знала, що...
Я завмираю, не встигаючи договорити. Вона закінчує за мене:
— Що я помру?
Я киваю. Її слова, її спокій вибивають мене з рівноваги. Інколи в нас навіть від себе є секрети. Її очі на мить спалахують дивним сумом — не страхом, а жалем.
— А хіба людина не знає все своє життя, що помре? Це наша супер-сила, знати як усе закінчиться. Мені стало спокійніше, коли я прийняла це. Коли перестала чекати порятунку.
Вона сміється. Так щиро, що її сміх, здається, освітлює простір навколо нас.
— Так, я знала. Відчувала, що часу мало. Спочатку мені було байдуже — просто чекала, спостерігала. Хотіла знайти відповідь: чому саме я? А потім… потім зрозуміла, що в якомусь сенсі я вже померла. Тоді, коли ми зустрілися вперше. Чому я не зупинила час раніше? Не розірвала беззмістовне коло свого існування?
Навколо нас тиша знову ущільнюється. Здається, навіть повітря не сміє ворухнутись. І вперше мені хочеться відповісти — не словами, а чимось, що хоч трохи схоже на дотик. Її погляд занурюється десь всередину себе. Дівчина продовжує:
— Я хотіла... але, мабуть, занадто вперта, щоб так просто здатись. Кожного дня я казала цьому клятому будильнику: «Не діждешся».
Вона посміхається, майже ніжно.
— А ще... я дуже боялась своєї бабусі.
Тепер вона знову сміється, вже по-справжньому, з тією дитячою радістю, яку колись мала. Я мовчу. Навіть час навколо нас, здається, боїться зрушити, щоб не злякати цей крихкий звук — її сміх. Він короткий, ламкий, але справжній. Наче спалах серед попелу. Я бачу, як щось у ній оживає. І, здається, вперше за цей час — щось рухається і в мені. Не знаю, що це. Може, спогад про тепло, яке колись було у світі. Може, просто відлуння людяності, забутої разом із усіма іменами. Її слова розтинають тишу, і на якусь мить у цьому місці стає світліше. Так, вона померла. Але зараз — вона жива настільки, наскільки взагалі можна бути живою.
— Не дивись так! Кожного разу, коли я уявляла, що десь там, після всього, коли наші душі зустрінуться, я бачила, як вона мене сварить — за те, що я так легко здалася. У неї було непросте життя. Але вона любила його до останнього подиху. А ще.. Любила розповідати прожиті історії: кумедні, трагічні, божевільні. І я, ще зовсім маленька, запам’ятовувала кожну.
Вона замовкає на мить. Її голос трохи тремтить, але в ньому — вже не біль, а світла рішучість.
— Отож, коли я уявила, що в моєму житті не буде жодної історії, щоб розповісти їй... мені стало соромно. Я вирішила, що житиму. Скільки б часу мені не залишилось. Іронічно, що саме зараз будильник продзвенів для мене востаннє.
Вона замовкає. Її голос ще лунає в мені, мов післясмак світла. Посмішка повільно сповзає з її обличчя, залишаючи по собі тільки тінь. Навколо знову осідає тиша. І я розумію: історія, якої вона боялася не мати, — ось вона. Розказана тут. Серед уламків, пилу й недомовлених слів.
— Кажуть, людина сама визначає свою долю? — її голос тихий, але тремтить, як струна. — Де ж я схибила? Коли старалася з усіх сил, вчилася, щоб отримати шанс на краще майбутнє? Коли працювала на двох, а то й трьох роботах, щоб допомагати своїй сім’ї? Чи коли… не померла тоді? Коли вирішила приїхати сюди, відчинила двері у цю квартиру?
Я дивлюся на неї — і відчуваю, як щось у мені стискається.
— У мене немає відповіді…
Гірка усмішка з’являється на її обличчі. Вона така справжня, така болюча, що здається — ось-ось розіб’є мене навпіл. Ця порожня оболонка, колись утримувала в собі стільки болю. І тепер, звільнившись від нього, я вперше бачу, як кровоточило її серце насправді.
— Хм… Час настав. Маю надію, бабця не сильно мене сваритиме. Я так скучила за ними всіма. Але перед тим, я ще маю поставити декому кілька запитань.
Вона простягає мені руку. Як дитина, що боїться загубитися. У цьому жесті — стільки довіри, стільки щирості.
— Сподіваюсь, ти отримаєш відповіді…
Я беру її руку. Вона ще тепла. Що ж... тепер я можу виконати свою обіцянку.
Дрібний дощ стукає по бетонних сходах біля під’їзду. Жінка з мініатюрною собачкою поспішає сховатись за дверима в будинку.
— Що, Ганю, знову онуки собачку на тебе лишили? — питає сусідка біля ліфта, вже готова ділитися свіжими новинами.
— Та так, Лариско — відказує Ганя, обережно притискаючи собачку до себе. — Відпочивати поїхали. Знову того “мікробчика” мені залишили.
Вона усміхається — хоч і вдає, що бурчить. Бо й онуків любить, і того мікробчика теж.
— Ех, ото трагедія ж трапилася, — додає сусідка. — Кажуть, у дев’ятій квартирі того будинку тіло знайшли. Як таке може бути?
— А що тебе дивує? — зупиняється Ганя. — У мене ж вікна навпроти. Бачила іноді світло вночі... Думала, що Петро вернувся.
— Та ні, бути такого не може — відмахується Лариса. — Петро живий-живісінький, у дурці лежить. Я дізнавалась. Після того, як його батьки газом отруїлись, він так і не отямився. То голоси чув у квартирі, то якісь тіні душили… То випускають його, то він знову туди повертається. А крім тієї квартири, більше жити йому ніде.
Ганя замислюється, поглядає у вікно.
— Йой, Ларисо, не знаю я. Шкода того Петра, без сім’ї чоловік лишився, а тепер і без домівки. Йду “мікроба” сушити, а то геть змок, бідолашний...
На сходовій клітці, де ще відлунюють кроки сусідок, знову западає тиша. У повітрі завис запах пилу й дощу. На підвіконні, сидить кішка. Вона вдивляється вгору — туди, де колись було вікно дев’ятої квартири, ніби когось чекає.
Усе на своїх місцях.
Час — знову рухається.
