Сексуальний Метеор
Колись, не так уже й давно, а може, й зовсім недавно, в одному мальовничому селі — або, цілком імовірно, не надто мальовничому, та його мешканці з вами б посперечалися — трапився цікавий випадок. Прикрий, навіть болісний, і як тепер назвали б оті модні психологи — «травматичний досвід».
Хтось, почувши цю історію, лише покрутив би пальцем біля скроні: мовляв, вигадка чистої води. А якийсь стрімінговий сервіс, зняв би серіал і гордо вивів у титрах: «засновано на реальних подіях». Та, певно, знайшлися б такі глядачі, що з упевненістю твердили б — що події там зовсім не реальні. Проте, герої цієї історії з ними б не погодилися. І, мабуть, мали б на те всі підстави. Також, цілком імовірно, знайшлися б і такі глядачі, що вимагали б продовження — ще один сезон, ще трохи жаху. Але, можу припустити, що наші герої, імовірно, заперечували б ще рішучіше. Бо людям подобається страх, поки жах відбувається не з ними. А от тим, хто опинився в головних ролях цієї розповіді, пощастило куди менше.
Отже, повернімося до нашого, як ми вже вирішили, мальовничого села. Назву його я, на жаль, вже не пригадаю, та, між нами кажучи, це й не так важливо. В екранізації його все одно перейменували б на якийсь Страховіль — для більш моторошного ефекту.
При в’їзді в наш Страховіль ви б побачили гарну зупинку, розмальовану вишитими узорами. Трохи далі — охайні, а подекуди й зовсім звичайні хати, розташовані обабіч головної дороги. Ще далі — велична церква, поруч із нею акуратне кладовище. Потім знову будиночки різні. Десь, за городами темніє ліс — довгі тіні, глухе шелестіння. Та хай собі стоїть, нікому туди зараз і не треба. Хіба що в сезон грибів раджу завітати — кажуть, там є що назбирати. Далі по дорозі стоїть кафешка «Оксана», “мєстний супермаркет” «Лимон», поштомат, медпункт, навіть аптека є, садочок і школа. Все, як має бути, для нормального сільського життя. Але ні ці “визначні” місця, ні навіть цвинтар нас сьогодні не цікавлять. Ми рухаємось трохи далі. Туди, де край села — ну, може, не прямо край, а трохи збоку — стоїть хатина. Поруч, загляда в вікно смерека. В тій хатині жила відьма. Та вже вмерла — і до неї, ох, як далеко!..
Ой, смереко…
Перепрошую. Не та історія. Кхе-кхе… повертаємось до нашої відьми.
Звали її Катерина Іванівна Криниченька, але в селі всі її знали за творчим псевдонімом — Каська Смерека. Хтось її боявся, хтось потай приходив послуги замовляти: якась панянка — щоб чоловік не пив, інший панич — щоб начальник срачку вхопив, а дехто — щоб «удача на карту повернулась».
Кажуть, у часи вайфаю й штучного інтелекту магія вже не в моді. Але, як бачите, навіть зараз знаходяться ті, хто більше вірить у замовляння на воду, ніж у психотерапію або наполегливу працю. Адепти “легкого шляху”, так би мовити, все ж таки — магія, вона, бачте, ніколи зовсім не вмирає.
Каська жила сама, у невеликому, але охайному будинку на краю села. Металопластикові вікна, металочерепиця, паркан із профнастилу — все, як у людей. У хаті мала «кабінет» — кімнату, де приймала клієнтів. Там на полицях лікарські трави, баночки з настоянками, пахне сушеним зіллям і кавою, а на столі стоїть ноутбук — з дітьми, казала, по відеозв’язку спілкується, а може і з клієнтурою. Хто її знає. Технолоджії, що поробиш, розвиваються. Господарство теж було невелике: кілька курей і пара свиней. Але от свині — то була гордість. Гладкі, рожеві, блискучі, наче з реклами комбікорму. Люди казали:
«Та вона їм, певно, підливає щось! Інакше б так не росли!»
Та перевірити ніхто не наважувався. Бо ж то Каська Смерека — з нею краще не жартувати. Скільки їй років — ніхто достеменно не знав, на вигляд давали десь за п’ятдесят, хоча здогадувались, що їй трохи більше. Була жінка жвава, гостра на язик і, як то кажуть, «робота в руках горіла». Та й на здоров’я наче не нарікала. Тому її раптова смерть породила в селі цілу бурю пліток. Одні теревенили, що мала якусь страшну болячку, другі — що сама себе згубила своєю творчою діяльністю. А ще ходила версія, ніби хтось їй «допоміг» на той світ податися. Проте, найбільше людей розворушило не те, як померла, а що було потім. Бо приїхала на похорон її єдина дочка з чоловіком та онука. Всі ж знали — давно вони з Каською розсварилися, навіть не дуже спілкувалися, хоча зв’язок якийсь підтримували. А тут, будь ласка, приїхали, ще й онука залишилась жити в бабиній хаті. Спершу думали — тимчасово, поки розберуться з майном чи що. Та минув місяць, другий, потім рік... І вже почали люди шепотітись:
— Та певно, баба Каська її не пускає…
І хто знає — може, таки правду люди казали.
Ось із такої, зовсім невинної розмови між сусідами, і бере початок наша історія. Дія, як годиться, починається в неділю — і, забігаючи наперед, у неділю ж і завершиться. Та наші герої про це ще не здогадуються.
Як і належить порядним людям, у неділю всі йдуть на службу. А після — то в гості, то просто на дорозі затримаються: поговорити, попліткувати, обговорити важливі справи села й світу.
Отож, пан Ярослав Віталійович Грушка, чоловік поважний — принаймні, сам так про себе думав, — повертався з церкви разом із дружиною, не менш шанованою й, безперечно, дуже вродливою (знову ж таки — на його думку) Василиною Петрівною. Хоч, треба віддати належне, люди в селі проти цього не заперечували.
Родину Грушок справді поважали. І не лише за достаток, а й за добру вдачу. Люди вони були чесні, роботящі, веселі. Кожну копійчину, що мали, заробили своєю працею, ні з ким не ворогували, та й дітей виховали такими ж — працьовитими й совісними. Було в них троє дітей. Найстарший, Василь, служив у війську — ще не одружений, та в сусідньому селі дівчина чекала його вірно, як і обіцяну каблучку. Середуща, Марійка, вже заміжня: живе з чоловіком у місті, має маленьку донечку Іринку — улюблену онуку, яка частенько навідується до дідуся й бабусі. А наймолодший, Петрик, тільки-но розпочав навчання у виші. Ще зовсім юний, але сповнений надій і планів, бо на момент нашої історії — саме початок осені, час, коли здається, що попереду все життя. Ну, принаймні, навчальний рік точно ще був попереду.
Вже майже біля хвіртки наше подружжя зупинило привітне:
— Слава Ісусу Христу! Славку, що не впізнаєш уже, чи що?
Пан Грушка повернув голову на знайомий голос і побачив не менш шанованого та широко усміхненого пана Олександра Петровича Ігнатова, що йшов під руку зі своєю також поважною дружиною — Софією Ігорівною. Родина Ігнатових мешкала по-сусідству, ділили спільний паркан, але останнім часом якось не випадало побалакати. Самі знаєте — кінець літа, початок осені: урожай, консервації, клопіт такий, що й язик до пліток не доходить. Бо, всі ж знають, що бульбочка сама себе не викопає.
— Слава навіки Богу! — відгукнувся Грушка, посміхаючись у відповідь. — Гиии, Петрович, та я тебе й за десять кілометрів упізнаю!
Чоловіки обмінялися міцним рукостисканням, а пані Василина турботливо запросила сусідів на гостину:
— Ходіть, ходіть до нас, чайку з пляцками вип’ємо. Сирник такий смачний вдався, що в роті тане.
Гостей довго вмовляти не довелось. Хто ж не любить пляцки? А якщо такі знайдуться, то скажу вам таке: ви ще просто не куштували пляцків Василини Петрівни. Оскільки погода ще була тепла й сонячна, частування вирішили влаштувати просто неба — в дбайливо спорудженій паном Грушкою альтанці. Дуже пишався Ярослав Віталійович своїм садком: кожне дерево — дбайливо виплекане, кожен кущик — на своєму місці. А щоб мати змогу насолоджуватись плодами своєї праці й красою природи, він і звів ту альтанку — простору, затишну, з різьбленими стовпчиками.
Пані Василина, як і годиться справжній господині, винесла цілу тацю наїдків — пиріжки, пляцки, яблука з власного саду, та ще й вишневого лікеру для настрою, і звісно ж, про ароматний чай ніхто не забув. Розмова текла спокійно, огорнута осіннім вітерцем: то про дітей, то про врожай, то про те, що хто консервував і скільки банок з огірками поставив у погріб. Господині ще й новими рецептами ділились, бо ж “щоб не повторюватися з року в рік”. Та, як це завжди буває, добра бесіда рано чи пізно доходить і до “новин”.
— Славку, ти чув, що Іван Буржуй кудись щез? — промовив пан Олександр, задумливо крутнувши келих із лікером. — Велосипед його й сумку знайшли біля лісу. І все. Поліцейські де тільки не шукали, собаки винюхували, а він — наче крізь землю провалився.
Ярослав Віталійович уважно вслухався.
— Та чув щось у магазині, що минулого тижня когось у лісі шукали, — потер підборіддя. — Може, справді забрів і не знайшов дороги? Він же, коли на п’яну голову, ще й не таке витворяв.
Тут розмову, як завжди, підхопила пані Софія:
— Та щоб і не знайшовся, шляк би го трафив! Може кабани зжерли, або вовки якісь.
— Ей, жінко, побійся Бога! — гримнув на неї чоловік.
Софія Ігорівна лише фиркнула:
— А що? Може, хоч жінка його й діти тепер спокійно житимуть. Та п’яниця проклята — тільки те й робив, що сліпаки заливав, а як нап’ється — жінку бив, що аж по сусідах ховалася, вся в синцях. І до дітей руку прикладав. Вона їх, бідолаха, постійно десь переховувала.
Зітхнула й додала тихше:
— Не мала вона підтримки. Родичів не лишилося, діти малі, на розлучення боялася подати. Скільки ми її просили — все даремно…
Жінки сумно зітхнули — шкода їм було, і як ви здогадалися, зовсім не п’яницю Івана.
Але Петрович, ніби щось згадавши, раптом нахилився трохи вперед і запитав:
— А як вам нова сусідка? — і змовницьки кивнув у бік відьминої хати.
Не те щоб їхня оселя була аж зовсім поруч із тією хатою, де колись жила Каська Смерека, але першими сусідами все ж були Грушки. Касьчину хату від їхнього подвір’я відділяв довгий город, садок, а далі ще пагорб і смерека, що самотньо виглядала з-за плоту. Проте з Грушкового двору той будиночок таки проглядався, а от з двору Ігнатових — лише з одного місця, та й то, коли на деревах уже майже не лишалося листя.
— Та нічого наче, поки не перетинались, — озвалася пані Василина. — А ти чого питаєш?
Пан Олександр знову якось задумався, а тоді в очах його спалахнув вогник:
— Та, кажуть, Іван наш... той, що Буржуйом в селі кликали, — він підвів брову, — ходив по селі, до всіх напрошувався, за чвертку горілки будь-яку роботу робив. То дров нарубає, то траву покосить — у селі ж завжди є якась робота. Так от, є підозра, що й до Касьчиної онуки на підробіток ходив.
Господарі переглянулися.
— І до чого ти хилиш? — спитав Ярослав Віталійович. — Та це ж не дивина, дитина сама в хаті живе, хтось же мусить допомогти. От ще перед тим Бодька Шпак у неї працював. Казав, що добре платила. А потім ще Олекса Мельників дрова їй рубав, теж нахвалювався: і годує смачно, і не скупиться.
Тут обличчя Олександра аж засвітилося — видно було, що він давно чекав моменту, щоб виголосити свій, нічим не обґрунтований, висновок.
— Так власне! І Бодьку з весни ніхто не бачив. Він сам жив, тому й не дуже хто й шукав…
— Тю, — махнув рукою Грушка, — може, знову на заробітки подався? Що, вперше на пів року з села пропадає, чи що?
— Та ні, — похитав головою Олександр. — На зиму він завжди повертався. Казав, що його ноги самі додому несуть під Новий рік. А цього разу — глухо. Нікому не дзвонив, нікому не писав. Жодної звістки…
Та наведені аргументи поки не дуже переконали сімейство Грушок. Василина слушно зауважила, що ті хлопи були, як бугаї, і дівчина років дев’ятнадцяти мала б знати якісь бойові мистецтва, щоб з ними справитися. Але в пана Ігнатова й на це зауваження вже був готовий свій аргумент:
— Кажуть люди, що баба їй дар передала. Не просто так панянка з міста в селі жити лишилась. Чарами вона їх на той світ звела, як і баба її колись.
Пані Василина на це гірко зітхнула:
— Ех, Сашку, легко тобі зараз дурниці переповідати. Ніхто ж не довів, що то вона тому хлопцю щось зробила. А от що він її з дитиною саму покинув — то факт.
Очі пані Софії заіскрилися цікавістю.
— А, так ти ж Касьчиною дочкою дружила колись, еге ж? Знаєш щось за ту історію? Або чого вони так розсварились, що потім одна одну й знати не хотіли?
Варто зауважити, що сімейство Ігнатових оселилося в нашому, уже згаданому, мальовничому селі не так давно. Тому історію баби Каськи знали лише уривками — з чужих пліток та напівзабутих чуток. А тут випала нагода почути все з перших уст, тож і не дивно, що обидвоє слухали з непідробною цікавістю.
Василина полинула у спогади.
— Та не те щоб я усі деталі знала... Ще мама моя, як жива була, розказувала, що мама Каськи — дуже сувора жінка була і віруюча до фанатизму. Чоловік у неї помер, і вона сама Каську виховувала. Постійно наказувала їй, щоб була розважлива і в подолі не принесла. Частково через релігійність, а частково — бо знала, як важко було в той час самій дитину ростити. Колись Каська мала веселу вдачу, і була вродливою дуже — перша дівка на селі. Всі хлопці за нею задивлялись, сватати хотіли. Та тільки ж — бідні вони з матір’ю були. То ж матері синів не пускали: мовляв, жебрачку в невістки не треба. Але хлопці все одно за Каською впадали, жартували, крутились біля неї. Тільки серце самої дівчини вже було зайняте. Дуже вона того Павла покохала — молодого, гарного, з заможної родини. А він… ні. Йому на неї байдуже було, але скористатись нею не втратив нагоди. Одні казали, що він із хлопцями на неї поспорив. Інші ж шепотіли, що просто хотів першим бути, наче щоб потім уже нікому не дісталась. Не любив, але так, аби належала йому назавжди.
Софія Ігорівна не втрималася й випалила:
— От тварюка така! Як же можна так нещасну дівчину скривдити!
Пані Василина лише ствердно похитала головою й продовжила розповідь.
— Так от, у результаті їхньої, так би мовити, “любові”, Каська завагітніла. Передбачувано, еге ж. Стара Горпина тоді розлютилася — мама казала, що так її била, що моя бабуся забрала Каську до нас на пару днів, аби хоч трохи оговталась. А тоді ж інші часи були — ганьба на все село. Горпина й до Павлової родини ходила, домагалася правди, щоб дитину визнав і Каську заміж взяв, але ті тільки посміялися їй у вічі. І ще стільки бруду на Каську вилили, що, мовляв, та ще та шльондра, на все село славу має, а їхній синочок би з такою навіть срати не став, не те що дитину робити.
Пані Софія тяжко зітхнула, але перебивати розповідь Василини не стала. Та ж поволі продовжила:
— Горпина, як почула таке про свою дитину, наче сказилась. І Павла кляла, і всю його рідню. Мовляв, як вони цього дитяти знати не хочуть, то і онуків їм більше не бачити. Там уже й до бійки доходило, але сусіди розборонили. Як би там далі не було, а Горпина з дочкою все ж помирилась. Згодом Каська народила Оленку. Якийсь час у хаті наче й мир панував: Оленка росла швидко, Каська підробітки знаходила. Сусіди навколо всі бачили, що дитина ж як дві краплі води на Павла схожа: і очі ті самі, і волосся таке чорне як вороняче крило. Вдачу дівча, на відміну від батьків, мало тиху і лагідну. Горпина онуку любила несамовито, а от Каська… ніби й хотіла, та не могла. Чи то через те, що дівчинка постійно нагадувала їй про Павла, чи через те, що стара Горпина любила Оленку так, як колись її не долюбила. А Павло тим часом давно вже оженився на тій кралечці з міста й про Каську з Оленкою й не згадував. Раптом, ні з того ні з сього, Каська каже, що їде до міста — наче на роботу. Та й пропадає. На цілих десять років.
Пані Василина на хвилину замовкла, відпиваючи чай, ніби намагаючись відгорнути в голові спогади, старіші за більшість сучасних турбот. Гості притихли. Лише вітер грався листям у саду.
— Спочатку думали, що щось трапилось у місті — може, на роботі проблеми, може, в лікарню потрапила… Горпина на той час уже була жінкою не молодою і працею втомленою, але все одно по всіх інстанціях попленталась: і в поліцію ходила, і на автостанції випитувала, і по знайомих розпитувала. Ніхто нічого не знав. Наче дочка в повітрі розчинилась. Онуку сама ростила, але з часом почала отримувати то передачі, то гроші. Розуміла від кого — і хоч на дочку гнівалась, але приймала. Бо дитя треба було ростити.
Василина посміхнулась сама до себе:
— Ми з Оленкою дуже близькі колись були, хоч вона й старша від мене трохи… Шкода, що після того, як вона з дому пішла, ми зв’язку не підтримували.
Пані Софія замислилася:
— Чекай… то вона від Горпини втекла чи вже пізніше?
Василина заперечно хитнула головою:
— Після того, як Каська повернулася. Горпина на той час уже у вічність відійшла.
Софія намагалася складати в голові хронологію, а Василина продовжила:
— Отже, Каська як несподівано зникла, так несподівано й з'явилась. Але повернулась зовсім іншою жінкою. Колись скромна, хоч і весела сільська дівчина — а тут модна панянка на машині. У ті часи, самі знаєте, машина в селі була рідкістю, а жінка за кермом — то вже й зовсім подія. Горпина вже заслабла на той момент, останні дні їй лишались. Каська і по лікарнях її возила, та вже запізно було. Після смерті Горпини, Каська одразу взялася за хазяйство: хату нову вибудувала, Оленці одягу модного накупила. Оленка і мені ще й дві сукенки принесла… Але подарунками любов не купиш. Як би вона не намагалась, Оленка так і не змогла називати її мамою. Та й… може, Каська й сама не надто старалася.
Пані Ігнатова вже не витримала — запитання ніби само вирвалося з неї, хоч усіх присутніх воно однаково мучило:
— А звідки в Каськи стільки грошей було?
Василина знизала плечима:
— Спочатку пліткували, що на заробітках була. Потім — що якогось заможного чоловіка мала. А потім… — жінка склала руки на столі. — Спершу мені Оленка по секрету сказала, а далі й так усі дізналися, чим Каська собі на життя заробляла. Чарами.
— Чарами? — Софія аж рота привідкрила.
— Ага. Оленка її дуже боялася. І характер у Каськи… ну, самі розумієте. І заняття — теж хай Бог милує. А тут ще й… завагітніла.
— Хто? Оленка? — Софія від здивування аж рота привідкрила. — Що, знову долю матері повторила?
Василина сумно похитала головою:
— Так. Їй тоді вже вісімнадцять було. Каська хотіла, щоб дочка далі вчитись пішла, кар’єру будувала. А в Оленки інше в серці було… Вона сім’ю хотіла. Справжню. Може, того й бракувало їй усе життя. З Остапом вони ще зі школи дружили — він хлопець розумний, тихий, і Оленку любив щиро.
Гості слухали дуже уважно, не перебиваючи. Василина поволі продовжила:
— Ми з Оленкою того ранку домовилися в ліс по малину піти. Я й прийшла до них у двір… Спека стояла страшна — як сьогодні пам’ятаю. Але я ж її мами дуже боялася, тому вирішила в тіні під хатою зачекати, поки Оленка вийде. Я тоді не знала ні про вагітність, ні про те, що Остап її заміж кликав… І тут чую… крик. І плач. В той момент я зрозуміла, що не тільки я про вагітність Оленки не знала.
Василина здригнулася від самого спогаду.
— Каська так кричала, що, здається, в сусідньому селі чутно було. Металася по хаті, грюкала — і на Оленку лаялася: що та шльонра, що “вся в свого батька”, що Остап її й дитину ту ніколи не прийме. Що аборт робити треба, поки не пізно, бо “навіщо їй у хаті такий голодранець-зять”. І ще — що вона, Каська, тяжко заробляє, а та, мовляв, невдячна, і дитя їй нікому не потрібне принесла…
Василина перевела подих.
— А Оленці потрібне було. Дуже. Вона благала маму не змушувати її — казала, що й вчитись піде, і що Остап її не покине. Але Каська не слухала.
— І що далі? — тихо спитав Ярослав Віталійович.
— А далі… — Василина похилила голову. — Оленка, вся в сльозах, вибігла з хати. Я тільки бачила, як вона в чому була, вся заплакана, побігла дорогою. І все. Ні я, ні Каська її більше не бачили.
Усі затихли.
— А Остап… — додала Василина вже спокійніше, — таки не кинув. Квартиру зняли десь у місті, а згодом і розписались по-тихому.
Присутні переглянулися.
— А як так вийшло, що Касьці вбивство того Павла приписують? — поцікавився пан Ігнатов.
Василина трохи задумалась і знову заговорила:
— Отой прокльон, що стара Горпина колись випалила, таки пророчим виявився. Та панянка з міста під час пологів померла, і дитина не вижила. Павло нібито горював перший час, а потім з міста до батьків повернувся… І запив. Пив так, що люди казали — пропаде чоловік. Батьки його ще вдруге до багатої вдови сватали, але шлюб довго не тримався. Побив її якось до півсметі на п’яну голову, то та й розлучилась без вагань.
Після того в нього все посипалось: батьки повмирали швидко один за одним, роботу втратив, попродавав усе, що міг. Навіть хату свою. Жив десь то в знайомих, то один Бог відає де ночував. А коли почув, що Каська повернулась, то, казали люди, ходив селом наче живий мрець — очі порожні, руки тремтять, бурмоче щось нерозбірливе. Та я думаю, що горівка свою справу робила не гірше за магію.
Василина перевела погляд на смереку, що виднілась з подвір'я сусідки.
— Потім почали шепотіти, — тихо додала вона, — що та відьма його й добила. Що ту смереку, яку Каська посадила під хатою, — то на кістках Павлових. Ніби закопала його під тим деревом, аби ніхто не знайшов.
Вона зітхнула й перехрестилась.
— Люди таке люблять вигадувати… але хто знає, що там між ними сталось насправді. Може той Павло і досі десь сліпаки заливає. Ніхто ж його мертвим не бачив, але й живим також. А шукати його нікому було.
Гості ще деякий час мовчали, ніби обмірковуючи почуте, а тоді перейшли на буденніші теми. Незабаром попрощалися з господарями й почимчикували додому. Ось так, за всіма цими розмовами, день якось непомітно й пролетів. Вже наступного ранку родину Грушок чекали свої буденні клопоти, та зараз подружжя вирішило просто насолодитися вечірнім осіннім вітерцем і товариством одне одного. Раптом сімейну ідилію перервав різкий гавкіт собаки даючи сигнал, що хтось чужий зайшов на подвір’я. Пані Василина першою рушила на звук, за нею і пан Ярослав. Заспокоївши пса короткою командою, вони помітили біля хвіртки невелику постать, що нерішуче переступала з ноги на ногу.
— Добрий вечір, — пролунало дівочим голосом.
Василина, підійшовши ближче, на мить завмерла, вдивляючись в обличчя незнайомки. Лише через кілька секунд згадала, що треба відповісти. Голос ледь помітно затремтів.
— Добрий вечір… Я так розумію, що ти онучка Катерини?
Дівчина поссміхнулась й ствердно кивнула.
— Так. Мене Аня звати. А ви, мабуть, пані Василина. Мама розповідала, що ви колись подругами були. Просила вам вітання передати.
Жінки ще трохи говорили, а Ярослав Віталійович стояв осторонь, не втручаючись, поки дружина не покликала його:
— Ярославе! Тут дитина каже, що їй косарка потрібна. Може б ти завтра зайшов допоміг?
Чоловік хоч і не знав нової гості, але був доброю людиною. Тож розпитав, що й до чого, і люб’язно погодився покосити подвір’я новій сусідці. Аня наполягала, що заплатить, та він навідріз відмовився. Попрощавшись і побажавши гарного вечора, вона поцікавилася, коли чекати Ярослава, і зникла за хвірткою. Пан Грушка провів її поглядом, якось недовірливо хмикнувши. Тишу порушила Василина:
— Я на похороні якось не дуже роздивилась… Але зараз… те дівча — ну просто Каська, як дві краплі води схожі. І обличчя, і погляд…
Ярослав Віталійович стривожено глянув на дружину.
— Та що тут дивного? Кров одна. Ходімо спати, завтра справ багато.
Подружжя неквапом зайшло до хати. І справді — завтра чекало чимало клопоту. Та серед усіх тих справ був один особливий момент, без якого не було б і цієї розповіді…
Пропоную нам опустити деталі про наступний ранок, адже скільки б важливих справ не було в нашого подружжя, обсяг цієї оповіді — справа суворо регламентована, а правила порушувати будемо не в цьому конкурсі. Якщо коли-небудь вам стане цікаво, то при зустрічі можете запитати самих Грушок. А ми тим часом переводимо стрілки годинника ближче до вечора, коли полуденне сонце трохи ослабло, а пан Грушка, зробивши всі свої справи, як і обіцяв, пішов до нової сусідки. Аня зустріла його привітно.
— Добрий вечір, Ярославе Віталійовичу. Дякую, що прийшли. Ви б мені могли й просто косарку позичити — я б і сама впоралась.
Ярослав махнув рукою.
— Та що я там тих пару метрів не скошу? Скільки тут тої роботи. Ти й так сама в селі собі раду даєш. І город, бачу, вже привела до ладу, і худоба доглянута…
Аня якось сумно зітхнула. На мить її привітне обличчя змінилося, посмішка згасла, поступившись тривожності.
— Бабуся дуже просила, щоб її дім не пустував… От я й намагаюся. Раніше ще пан Іван допомагав, та я вже давно його не бачила.
Дівчина показала, де саме треба скосити. І справді — роботи було небагато: подвір'я невелике, тут доріжка, там клумба, а там уже й паркан. Тож Ярослав узявся до праці, а господиня сказала, що піде свиням їсти дати, і зникла за рогом.
Косарка загула і чесно робила свою справу, а Славко тим часом розглядав подвір’я і будинок. Хоч і були першими сусідами, але в гостях у Каськи він ніколи не був. Уважно розглядав тепер і садочок, і клумбу, і город, і хату, і лавочку поруч, і ту саму легендарну смереку.
І від останнього пункту з переліку, а саме цієї смереки, по спині нашого не надто лякливого чоловіка пробігла зграя мурашок. Дерево було величезне, вечірні тіні робили його ще масивнішим. Але злякав не сам розмір, а дещо, що не так часто можна побачити в когось на подвір'ї. У підніжжі дерева був висаджений кущ барбарису, в цю пору його листочки вже набули багряного кольору — надто символічно, щоб не насторожувати. А на стовбурі — якийсь нашкрябаний знак.
— Як могилка… — прошепотів чоловік.
Пригадалася йому вчорашня історія про Павла та плітки про те, що та смерека росте "на кістках". І хоч ще вчора він сміявся з тих балачок, сьогодні вони вже не здавалися такими безглуздими.
Ярослав перехрестився й, відганяючи дурні думки, продовжив косити.
— Може й не один Павло там лежить… Щоб я ще ті плітки слухав колись! — буркнув сам до себе. — Потім і не таке буде в голову лізти.
Тут він зауважив, що дівчина справді віднесла свиням їсти. І згадавши ту славу, що по селі ходила, така цікавість його взяла, що вирішив на власні очі побачити, що то за диво-свині такі. І, сам себе здивувавши, задумав крадькома пробратися в стайню. Ну хто ж знав… Хто ж знав. Зараз можна було б цим вчинком ілюструвати вислів про згубну цікавість.
Пан Ярослав, тихенько як таємний агент, до 007 звісно не дотягне, тож хай буте просто 0, пробрався всередину. Там справді мирно вечеряли двійко свиней. Великі, гладкі, задоволено прицмокували свіжою їжею. Славко підійшов ближче. Якийсь дивний запах вдарив у нюхові рецептори, але він не звернув уваги — у стайні ж рідко пахне люксовимими парфумами, швидше ультранішевим асортиментом ароматів.
Оцінивши, що тварини таки виправдовують чутки, він вирішив ще й придивитись чим то їх годують. На перший погляд — нічого особливого, не сильно те, вже поїдене тваринами, місиво несло якусь інформацію. Але враз очі чоловіка вловили щось таке, що змусило його кров застигнути в жилах. Щось, що мозок навіть не одразу зміг опрацювати й прийняти.
Так він і стояв, наче остовпілий, доки нашого шпійона не зловили на гарячому.
— Ой, от ви де! — озвалась молода господиня. — Ну як вам свинки? То вони ще від бабусі лишилися. Я все не наважуся зарізати.
Ярослав здригнувся так, наче його вжахнули електрошокером. Спробував щось пробелькотіти у відповідь, навіть вибачився, що зайшов без дозволу. А коли згадав, що робота вже закінчена, то поквапився додому. І якби хтось його спитав, як він дійшов до власної хати чи про що говорив з онукою Каськи після того, як вона застала його в стайні, — він би не пригадав нічогісінько.
Вдома пані Василина після буденних клопотів перебувала у досить гарному гуморі — чи то від того, що справи йшли добре, чи від того, що день нарешті закінчився і вона могла спокійно перепочити та подивитись улюблений серіал. Та весь її піднесений настрій миттєво розбився, мов скло, від одного погляду на свого чоловіка. Жінці аж подих перехопило.
— Славку, що з тобою?! — вирвалося в неї, щойно погляд зупинився на постаті, яка зараз ледь нагадувала її чоловіка.
Ярослав Віталійович сидів на стільці біля вікна й порожніми очима вдивлявся в темряву. Світла він не вмикав, тому коли Василина клацнула вимикачем, він злякався так, що ледь не впав зі стільця, намагаючись сховатися — чи від раптової яскравості, чи від власної дружини. Його обличчя було блідим, мов папір; руки тремтіли, а сам він виглядав так, ніби за один вечір постарів на десяток років. На запитання дружини він спершу лише розгублено кліпав, а тоді, перелякано мружачись, почав вичавлювати з себе якісь звуки — чи то слова, чи то склади. Якби йому самому дали прослухати, що він бурмотів у цю мить, він би й сам нічого не розібрав.
Тепер уже Василину охопив страх. Проклинаючи той момент, коли запропонувала чоловікові допомогти тій відьмі, вона метнулася на кухню. За кілька хвилин Славко вже сьорбав гарячий чай, закутаний у теплу ковдру, а в організмі починали працювати заспокійливі ліки.
Коли він трохи оговтався, нарешті заговорив.
— Я свиней бачив… — ще досі тремтячим голосом промовив чоловік. — Їли вони… Смачно їм було, мабуть.
Василина підняла брову так високо, що аж зморшка на лобі утворилася.
— І то свиней ти так злякався? Що, ніколи не бачив, як свині їдять? Сидиш, ніби з тамтого світу вернувся! Я вже подумала, що та мала тебе вбити хотіла! Тьху… Як того Івана, прости Господи…
Вона перехрестилась. Ярослав лише заперечно хитнув головою й продовжив:
— У них очі червоні… ніби кров’ю налиті. Таких свиней я ще не бачив, — повільно промовив і зробив довгу паузу, намагаючись зібрати думки докупи.
Василина не перебивала — репліка про “червоні очі” її трохи насторожила. І чоловік почав розповідати про все з самого початку: як прийшов до Касьчиної хати, як зустріла його Анна, про смереку й те, що помітив на подвір'ї, про свою цікавість, яка й штовхнула його заглянути до стайні. Жінка уважно слухала — і чим далі, тим більше тінь тривоги лягала їй на обличчя.
— А вони, значить, жують та хрюкають собі задоволено. Ладні такі, що хоч завтра на виставку. От я й думаю: ану гляну, що вона їм таке насипала. Придивляюся — колір темний такий… геть не зрозуміло, що воно таке… А потім одна свиня витягує рилом… палець…
Василина зойкнула.
— Який ще палець? Що ти таке вигадуєш?!
Та пан Ярослав був непохитний.
— Людський. Бігме Боже, — він перехрестився. — Клянуся, я знаю, що бачив. Я ні краплі спиртного не пив! Не могло мені таке привидітися. Там і ніготь був… Такий дивний, ніби наполовину обрубанний. Знаєш… мені ж Іван Буржуй колись розказував, що як на будівництві підробляв, мав якусь травму. Через те в нього на великому пальці правої руки той ніготь і був деформований…
Василина аж рота привідкрила — розповідь ніяк не вкладалася в неї в голові. Та й погодьмося, що не кожного дня таке почуєш. І як і в будь-якої нормальної людини першою реакцією буде якщо не повне заперечення, то бодай сумнів.
— Славку, у страху очі великі. То тобі вчора сусід дурниць наговорив — ось і ввижається всяке. І смерека, і свині, і пальці…
— Ти би сама побачила, — вперто мовив чоловік. — переконалась би, що з тією малою щось не те… В неї погляд — як у старої Каськи, і манера говорити… Тут, буває, привітна, хоч до рани прикладай, а за мить так гляне, що аж ноги підкошуються. А свині ті… то не свині, то якась нечисть. Одна глянула на мене — а ті очиська… червоні…
Ще трохи подружжя поговорило — обоє помалу заспокоїлися. Василина все ще мала сумніви й думала, що чоловік просто наслухався вчорашніх теревенів. Але про всяк випадок вирішили твердо: з новою сусідкою більше справ мати не будуть.
Минав день, другий… Здавалося б, на цьому можна й крапку ставити. Пан Грушка вже й сам почав сумніватися в тому, що бачив: можливо, й справді переслухався пліток, і мозок зіграв з ним не надто приємну забавку. Аж раптом, одного сімейного вечора, Василина помітила, що чоловік знову якийсь неспокійний. Звісно, що жінка одразу поцікавилась, що з ним не так, та відповідь прозвучала так, що тривожитись почала і сама.
— Та ті наші свині в стайні так хрюкають голосно… — промимрив Ярослав. — Піду їм ще щось їсти насиплю.
Василина спробувала прислухатись, але не почула нічого навіть віддалено схожого на хрюкіт. Був пізній вечір, і з привідчиненого вікна долинав хіба що поодинокий гавкіт собак, але аж ніяк не свиней. Та ще більше її занепокоїло інше: чоловік почав ходити у сні. Прокинеться серед ночі — а він стоїть у дверях, наче в трансі. А на запитання, куди йде, відповідає одне й те саме: «Свиням їсти дати».
Справа ставала серйозною. Подружжя розуміло: з Ярославом коїться щось не те. А оскільки були людьми побожними, першим ділом вирішили йти до сповіді та причастя. Ярослав Віталійович підготувався старанно: виписав усі свої гріхи в блокнот, щоб нічого не пропустити. Хотів максимально швидкого полегшення — бо ті нічні бродіння й постійне хрюкання у вухах недвозначно натякали, що до божевілля йому не далеко. Пан-отець слухав уважно та терпляче. Славко так розійшовся, що для певності ще й гріхи дружини хотів розказати, але священник на такий чіт-код не погодився. І, треба сказати, на деякий час чоловікові полегшало: і спав краще, і хрюкання більше не турбувало. Рівно до того моменту, поки в гості не навідалася онучка. Граючись у кімнаті, мала раптом наче дослухалась до чогось, а тоді здивовано мовила:
— Діду, а чому ті свинки так хрюкають постійно? Шкода їх, мабуть їсти хочуть?
Ті слова застали зненацька і Ярослава, і його жінку. Чоловік зблід так, наче кров з обличчя спливла, холодний піт виступив на лобі. Василина аж присіла від несподіванки. Дочка Марійка, яка також гостювала цього дня в батьків, з посмішкою поцікавилась у дитини:
— Іринко, доню, де ти свинок чуєш? То ж тільки півник прокукурікав.
Але мала наполягала впевнено й серйозно: свинки хрюкають безперестанку. Та не її слова дитини стривожили Марійку — а реакція батьків. Вони переглянулись так, ніби хтось холодною рукою торкнувся їхніх спин. І хоч дуже не хотіли, але все ж розповіли дочці про нещодавні пригоди. Не можу стверджувати, що Марійка повірила всьому до дрібниць, але залишатися з дитиною у батьківському домі тепер не планувала. Навіть більше — запропонувала й батькам якийсь час пожити в неї, у місті. Та ті відмовилися. Не так просто людям, які все життя провели на власному обійсті, кинути дім хоча б і на пару днів. Цілу ніч родина не спала. Особливо Ярослав Віталійович: лежав, витріщившись у темряву, і тільки перевіряв як там онучка, дуже тривожився щоб з малою нічого не трапилось.
Наступного ранку вони попрощалися з дочкою. Та ще раз перепитала, чи не передумали гостювати в неї — але батьки стояли на своєму. Марійка попросила хоча б бути на зв’язку, і, якщо раптом знадобиться… ну, психіатр, то вона знайде контакти. Сказано було ніби жартома, але жарт вийшов такий собі. Пообіцяла, на пару днів знову приїхати, вже без Іринки, щоб в разі чогось допомогти вирішити проблему.
Василина ж після від’їзду дітей твердо вирішила: треба розпитати в селі про якусь ворожку. Хай там що, а може хоч хтось пояснить, що це до них причепилося. А Славко… він уже й не опирався б тому психіатру. Бо щойно машина доньки зникла з-перед воріт, хрюкіт свиней повернувся. Гучніший, настирливіший, і тепер уже зовсім виразний. Здавалося, ті кляті свині хрюкали просто в нього в голові. І тепер він чітко усвідомив: чиї свині його кликали.
Вже не скажу, скільки часу минуло, але одне знаю напевно: ні Василина з тією своєю ворожкою, ні Марійка з психіатром не встигли. Славко згасав на очах — не їв, не спав, висів на межі між свідомістю та божевіллям. Опір слабшав щодня, наче хтось викачував із нього рештки сили. І настав момент, коли чоловік здався.
Було це тієї ночі, коли місяць був у повні, круглий, яскравий — на вулиці світило так, ніби хтось повісив у небі величезний ліхтар. Тепер вже не згадаю всіх дрібниць, та й сам Славко не все пам’ятав, але за його словами — він наче в трансі побрів туди, куди ноги самі несли. Туди, звідки чувся той клятий хрюкіт…
І, як ви вже здогадалися, ноги привели його на подвір’я нашої «відьми».
Тіло Славка слухалось не його — а чийогось чужого наказу. Наче він був не людина, а маріонетка, яку смикають за невидимі ниточки.
Зустріла його при вході… Каська. Не зовсім та стара Каська, яку він знав — але й не Аня, принаймні не та привітна, світла дівчина, що кілька днів тому посміхалася біля хвіртки.
— Що, Славку… свинки покликали? — голос щосили реготав вириваючись з рота молодої дівчини.
Голос, без сумніву, належав Касьці. Грубуватий, насмішкуватий, старечий. Але виходив він із горла молодої дівчини, і від того став у сто крат страшнішим. Чоловік і так перебуваючи не в зовсім ясному розумі, остаточно вирішив, що він або збожеволів або вмер. Але одне він знав точно: хто стояв перед ним. Чітко, на рівні нутра. Можливо в той момент, єдине що він чітко розумів. І ще він вловив запах. Різкий. Ріжучий. Такий, що ні з чим не сплутаєш. Запах бензину.
Каська тим часом реготала. Очі в неї вирячені, божевільні, повні ненависті й хижацтва. І раптом — чи до себе, чи до когось, кого Славко не бачив — вона заверещала так, що аж мороз пішов шкірою:
— ЩО, МАЛА ПАСКУДО?! Думаєш, сила просто так дається?! Ти САМА погодилася! — вона почала гамселити себе по щоках, по голові, наче вибиваючи звідти когось — чи щось. — А тепер що?! Загубити силу хочеш?! Чи думала, я ТОБІ її віддам? Ха-ха-ха!!! Ти! Ти помреш - я житиму! Я і є сила!
Регіт заполонив простір довкола. Дівчина била себе, а старечий, злий голос реготав її вустами. А потім — різко замовкла.
— Ти! — вона показала пальцем у Славка. — Ти також помреш.
Вона усміхнулася перекошеною усмішкою.
— Бо я житиму. Я!!!
Все ще не дуже усвідомлюючи що твориться навколо, Славко щодуху, зібравши останні крихти сили, знову намагався повернути контроль над власним тілом, і над розумом. Та поки що це йому зовсім не вдавалося. Наступне, що Ярослав пам’ятав — він уже лежав зв’язаний посеред підлоги в якомусь темному приміщенні. Аня… чи то Каська, божевільно всміхаючись, куском крейди щось вимальовувала довкола нього.
— Що, отямився? — жінка вдоволено скривила губи. — Маєш бути при свідомості, інакше ритуал не спрацює.
Ярослав намагався роздивитися кімнату. Скрізь валялися книжки, баночки, свічки; в кутку тьмяно блимала стара лампа. Уздовж стін — шафа з незрозумілими приладами, ланцюги, мотузки, ножі, пилки… І свині. Дві. Вони застигли на порозі, мов два охоронці, уважно стежачи за всім, що відбувається.
— Ти собі уявляєш? — загорлала Каська-Аня, навіть не обертаючись до нього. — Та мала задрипанка вирішила спалити мій дім! Бачиш, убивати тебе не захотіла — пожаліла! — вона пробурмотіла щось схоже на прокльони. — Думала мене перехитрити! Мене, саму Катерину Іванівну! Ха! Вся в свою мамашу непутящу… тьху!
Вона різко повернулася, очі її блиснули абсолютним божевіллям.
— Ремесло, бачте, їй моє не подобається! А хто її годував? Хто все тягнув? Я! Все Каська на своїх плечах вигребла, а та невдячна навіть згадати про мене не хоче!
Вона знову повернулась до рисунків, а Ярослав відчував, як холод пробирає його до кісток. І від мотузок, і від слів, і від того, що дві свині стояли на порозі, наче чекали команди.
Каська, закінчивши малювати, на мить відступила й уважно оглянула роботу. Потім, ніби задоволена побаченим, взяла до рук великий ніж. Рух був таким швидким і рішучим, що Ярослав навіть не встиг збагнути, що відбувається — лезо розітнуло його передпліччя. Біль накрив хвилею, подих перехопило, в голові спалахнули уривки спогадів, ніби все життя промайнуло за секунду. Та жінка не зупинилась — несподівано замахнулась вдруге, але тепер різану́ла себе. Потім змішавши свою кров і його заходилась поправляти намальований крейдою рисунок уже густими червоними лініями. Ярослав, оговтавшись від шоку, ковтнув повітря й спробував вирватись із мотузок, але ті, здавалося, лише сильніше врізалися в шкіру.
— Слухай… може, якось домовимось? — прохрипів він, намагаючись виграти час. — Може ти мене відпустиш? Я ж… ну… пригоджуся тобі! Ми ж сусіди перші… я тобі зла ніколи не робив. Он малій твоїй допомагав.
Каська на мить завмерла, здивовано вигнувши брову, а тоді вишкірилась у хижій посмішці.
— А знаєш, чому їй твоя допомога знадобилась? Бо я так сказала, чоловіче. — Вона розреготалась хрипким, неживим сміхом. — І, до речі, ти мені й справді зараз потрібен.
Закінчивши з підлогою, жінка підійшла до Ярослава й брудним від крові пальцем намалювала якийсь символ у нього на лобі. Потім такий самий — собі. Її голос перейшов на дивне, шипляче бурмотіння, що нагадувало водночас і молитву, і прокляття.
— Кров за кров… Третю жертву приношу, силу взамін на те прошу… Кров за кров! Душу онуки даю, взамін прошу душу свою!
З кожним словом її голос темнів, наче хтось інший говорив крізь неї. Ярослав щосили шепотів «Отче наш», чіпляючись за молитву, мов за тонку нитку, що ще тримає при житті. А тоді, наче у відчаї роблячи останню спробу, він закричав:
— Аню! Дитино, чуєш?! То вуйко Славко! Отямся! Не дай їй тебе зламати! Ти не винна, чуєш? То все твоя баба!
Він кликав з усіх сил, голос ламався, але він не зупинявся. Бачив, як Каська — чи те, що керувало її тілом — бормоче щось у трансі, як бере ніж… як підіймає руку для останнього замаху. Ну от і все… Але лезо з усього розмаху вп’ялося в стегно жінки. Каська — чи радше те, що лишалося від неї — зойкнула і завила, аж стіни здригнулись. А тоді — ніби хвиля змила темряву — обличчя змінилось. Погляд став людяним. Контроль повернувся до Анни.
— Пробачте… — прошепотіла вона, захлинаючись слізьми. — Як тільки розріжу мотузки — біжіть. Щосили. Не обертайтесь… — вона кинула погляд на свиней. — Вони вас не зачеплять, поки не буде команди.
Дівчина тремтячими руками схопилась за ніж і почала швидко різати мотузки.
— Я… я тільки хотіла зблизитися з бабусею… — шепотіла крізь сльози. — Не знала, чим це все закінчиться. Мама мене попереджала… А я не послухала…
Вона ковтнула повітря, наче їй бракувало сил, але все ж продовжила:
— Ми почали спілкуватись. Вона в гості кликала. Здавалася доброю… казала, що шкодує, що посварилася колись з мамою… А потім… сказала, що їй недовго лишилось. Що має «дар» — людей лікує, хвороби знімає. Обіцяла передати його мені. Щоб я добро творила.
Мотузки майже піддалися.
— Я повірила. Після її смерті я сюди переїхала… Тут почала чути голос. Її голос. Він давав вказівки… нібито навчав. А потім сказав, що в неї є незавершена справа… Що її «там» не пускають. Треба трьох грішників з собою забрати.
Ярослав відчув, як холод пробіг по спині.
— Я вже тоді злякалась… — Анна судомно ковтнула. — Але вона сказала, що якщо я не «заплачу грішниками», то помру сама. Бо дар просто так не дають… Перший… перший сам напав. Прийшов попрацювати, п’яний, приставати почав… Я ледь врятувалась… За другого дружина просила, ще бабусю мою. А ви… — вона глянула на Ярослава з відчаєм. — Я про вас навіть не подумала спочатку. Не знала… не розуміла, НАВІЩО їй насправді були потрібні ті життя.
Остання нитка мотузки луснула.
— Біжіть… — кволо прошепотіла вона й поповзла кудись до старої шафи.
— А ти? — Ярослав звернувся до дівчини. — Ти ж тут не залишишся?! Ходімо зі мною. А звідти вже до себе додому поїдеш.
Дівчина лише ледь усміхнулась — так тихо і сумно.
— В мене ще є одна справа. Все буде добре.
Славко, кульгаючи й тримаючись за поранену руку, кинувся до виходу. Тільки-но ступив у коридор — повітря різко спекло. Звідусіль, мов голодні язики, здіймалося полум’я й швидко огортало стіни та підлогу. Далі його спогади вже рвалися клаптями. Він хотів повернутись у кімнату. Кричав, кликав Аню… Верещав на свиней, що заступали прохід. Наосліп знайшов якісь вили й почав відганяти ними тварин — аж поки не второпав, що Аня дала команду не впускати його назад.
Так його і знайшли — з вилами в руках, у крові, розхристаного, розчервонілого, що метався по подвір’ю й прокльонами на Каську. Першими прибігли Василина та пан Ігнатов. Потім збіглися інші сусіди, гуртом намагаючись загасити полум’я. Приїхала й пожежна бригада — але було вже пізно.
А Ярослав сів просто посеред двору й заплакав. Як мала дитина.
Що відбувалось далі — достеменно вже ніхто не знає. Кажуть, тіл так і не знайшли. Славко деякий час перебував у лікарні. Так помалу час минав — підкралися Різдвяні свята. І от, на саме Різдво Христове, в домі Грушок зібралася уся родина. Завітали й сусіди Ігнатови. Олександр застав пана Ярослава в хорошому гуморі: той, присівши біля столу, смакував домашню ковбаску.
— Христос народився! — вигукнув Олександр, увійшовши. — Дивлюся, тобі вже значно краще!
Ярослав усміхнувся у відповідь:
— Гиии… Не діждешся, щоб я швидше за тебе копита відкинув!
Чоловіки голосно зареготали.
— Я бачу, ти й зі свинками помирився… — пожартував Олександр, кивнувши на тарілку з ковбасою.
Та замість звичайної усмішки Ярослав повільно розтягнув губи у щось… моторошне.
— Мертві свині, Сашку, не їдять. - він нахилився трохи ближче. — Мертвих свиней з’їдають.
От і оповіді нашій кінець — хто дочитав, той молодець.
P/S: ритуали, згадані в цій історії — мною не перевірені, і я відповідальності за їх «працездатність» не несу. Повторюйте на власний страх і ризик.
