Студент

Йшла люта й непроглядна зима 1932–1933 року — та, про яку люди й досі говорять пошепки, ніби й сама пам’ять про ті часи може привести лихо. Сніг лежав важкий, бруднуватий, мов свинцеві хмари вирішили впасти на землю й не відпускати її до весни.

Іван Іваницький, худорлявий студент із сірими очима, що завжди здавалися трохи втомленими, а трохи настороженими, йшов засніженими вулицями до інституту, тримаючи під пахвою пошарпану папку. З ранніх літ він мріяв стати вчителем — «проводирем у світ грамотності», як говорили тоді. У 1931-му він склав іспити й вступив до інституту соціального виховання. На соціально-економічний відділ. Йому тоді здавалося, що це шлях у краще життя. Але краще життя не квапилося з’являтися.

Його батьки, бідні селяни, вступили до колгоспу — і тепер голодували.

А Іван… жив. Якщо те, що відбувалося, можна було назвати життям.

У кімнаті, де він мешкав, тіснилося дванадцять душ.

У найгірші морози виникли проблеми з опаленням. У кімнаті температура падала до трьох-чотирьох градусів, і всі спали в пальтах. Один студент — Боря — не знімав навіть черевиків.

— Боря, ти хоч раз ті чоботи зніми, — бурчав хтось у темряві.

— Зніми сам, якщо смієш, — хрипко відповідав Боря й розлягався на печі так, що всі інші тільки стогнали.

Потім він починав хропіти — глухо й важко, мов у нього всередині сиділа якась тварина.

Іван його недолюблював. Усі недолюблювали.

Зате Боря був активістом. Малограмотний, не відзначався розумом, він умів лише виконувати накази й сліпо слідувати вказівкам зверху. Навіть стипендію за другим розрядом йому не дали — у власній заяві він допустив цілих п’ятдесят орфографічних помилок. Але це його не турбувало. Головне для нього було активно включатися в усі кампанії на селі: колективізацію, розкуркулення, хлібозаготівлі. І з часом Боря навіть очолив власний загін легкої кавалерії. Він гордився своєю роллю. Його група займалася тим, що виявляла «соціально-ворожі елементи» у різних установах. Інститут не став виключенням. Спершу відрахували Ваньку, синка куркуля. Він заплатив хабаря голові сільради за довідку про соцпоходження, щоб потрапити до інституту. Потім така ж доля спіткала студентку Таню, дівчину з родини священика. А за нею — Валю. До її сім’ї згодом прийшли представники ДПУ за старшим братом, який провів три тижні в білій армії.

Боря дивився на все це з відчуттям власної важливості. Він був гордістю інституту, зразковим активістом, людиною, котра «очищала» світ від непотрібних і небезпечних елементів. І хоч у нього не було ані розуму, ані доброти, він упевнено вважав себе героєм свого часу.

Меблів в кімнаті не було, одяг складали на ліжка або у валізи, білизни не вистачало. Черга до пральні розтягувалася не на години — на тижні. Два, інколи три. Студенти жартували, що білизну встигнеш здати лише тоді, коли закінчиш інститут. Робітниці давно вже обслуговували сторонніх — тих, хто платив більше або своїх знайомих. Студенти ж… вони чекали. А тим часом носили одну й ту саму білизну тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Запах стояв у гуртожитках густий, важкий, майже відчутний на дотик. У багатьох завелися воші. Всі боялися епідемії висипного тифу.

У кімнаті панував не лише холод і тіснота — життя тут вирувало в найтемніших своїх проявах. По стінах неквапливо, мов господарі, повзали таргани. Підлогою пробігали миші, їхні тіні метушилися в кутках, наче чорні блискавки. А одного разу Тарас, що спав на нижніх нарах, прокинувся від підозрілого шурхоту. Він рвучко підхопився, схопив чобіт і з огидою ударив по підлозі. Коли він підняв чобіт — під ним лежав величезний, кудлатий щур.

Але були й ті, кому пощастило менше — двоє хлопців із курсу жили у холодному й темному підвалі. У підвалі, де стіни покривалися слизом, а взимку чулися дивні потріскування, ніби хтось ходив під підлогою.

— Ви брудні як свині! — якось крикнув лектор Пилипенко під час лекції.

У залі настала тиша.

— Які умови, так і живемо, — озвався з останньої лави хтось.

І ніхто не заперечив.

Черги до міської їдальні тягнулися по дві-три години. Їдальня обслуговувала все студентство закладів міста — майже три тисячі голодних, знеможених душ. Студенти штовхалися, стогнали, сперечалися. Якось навіть дійшло до бійки.

Іноді біля міської їдальні можна було побачити безпритульних дітей — худеньких, обірваних, з очима, в яких застиг не дитячий блиск, а голод і втома. Вони заходили всередину тихо, ніби боялися потривожити когось зайвим подихом, і, тремтячи від холоду, підходили до студентів.

— Дайте… дайте щось поїсти… — просили вони тонкими голосами, у яких звучала не просто потреба, а відчай.

Вони вмовляли, ловили кожен погляд, сподіваючись на крихту співчуття.

Багато студентів відчували до них щиру жалість — у кожного стискалося горло, коли дивилися на ці виснажені, маленькі обличчя. Але ніхто їм не допомагав. Не міг. Не хотів. Кожен сам ледве тримався, кожен боровся за виживання. А діти… вони залишалися серед цього холоду й нескінченного голоду маленькими тінями, що блукали поміж дорослих, шукаючи порятунку там, де його не було.

Їжа у їдальні була гидка. Чого тільки не знаходили студенти у тарілках? Цвяхи, черв’яків, тарганів, іноді навіть маленьких, уже задубілих мишей.

Одного разу Іван, розгрібаючи тарілку пшоняної каші, помітив у ній щось чорне, з маленькими лапками.

— То що це тепер? — показав він кухарці.

Вона поглянула, знизала плечима й буркнула:

— Жріть, що дають. І не розглядайте так прискіпливо, а то взагалі без обіду лишитесь.

Скаржилися. Писали до міської газети. Порушували справу. Навіть довели кількох працівників до суду — і що? Нічого. Прийшли нові робітники, чистіші, привітніші. На тиждень, може, на два їжа стала схожа на їжу. А потім усе повільно, мов по слизькій доріжці, сповзло назад — у сморід, байдужість і бруд.

Харчування коштувало двадцять сім карбованців на місяць — нечувано дорого. Особливо коли згадати, що стипендія студентів медичного технікуму становила двадцять п’ять. І це лише за сам обід. Сніданку не було. Буфету в інституті теж. Купити їжі ніде. На приватному ринку – занадто дорого. Лише жахливе одноразове харчування у міській їдальні.

Іванові було трохи легше — його «соцвихівська» стипендія сягала шістдесяти карбованців. Але що таке шістдесят, коли на харчі йшло майже половина. Грошей усе одно не вистачало, і відчуття виснаження не полишало його ні вдень, ні вночі. Йому часто доводилося допомагати батькам.

На зимові канікули Іван вирішив повернутися додому — хоч на кілька днів побачити батьків, переконатися, що вони ще тримаються. Дорога була довгою, вагон холодний, наче порожній льох. Коли потяг нарешті зупинився на станції його рідного міста, він вийшов на платформу… і на мить застиг.

Біля стіни вокзалу лежали тіла. Три, чотири, п’ять — Іван не одразу зміг порахувати. Замерзлі, скручені, темні, ніби зроблені з воску. Собаки чудово знали, що ніхто не прийде й не прожене їх: вони рвали мертвих так само легко, як рвали б мішки з кістками. Тихе гарчання розносилося холодним повітрям, змішуючись із гуркотом вагонів.

Здавалося, що вмерзлі в сніг тіла дивляться на нього — без очей, але все ж дивляться.

Жоден працівник станції до них не підходив. Люди проходили повз, відводячи погляд, наче те, що лежало під стіною, було не частиною реальності, а якоюсь тінню, страхом, про який не можна говорити вголос. Їх не прибирали вже кілька днів. Нікому було. Тільки великі морози не давали тим мертвим розкластись. Морози зберігали їх так, ніби сама зима хотіла, щоб кожен бачив ці застиглі обличчя.

І ось Іван вдома. Біля рідного будинку. Він постукав.

Мати відчинила майже одразу — ніби чекала за дверима.

— Синку… — прошепотіла вона, торкнувшись його щоки. — Ой, як ти змерз…

Її руки були теплими. Теплішими, ніж хата, теплішими, ніж повітря — теплішими за все довкола. На мить Іван відчув щось забуте, майже дитяче: безпеку.

У хаті тьмяно горіла лампа. Батько сидів біля печі, кутаючись у стару кирею, і повільно підвів на нього погляд.

— Прийшов, — сказав просто. Але за цими словами стояло більше, ніж привітання: втома, гордість і страх, який усі в ті роки намагалися приховувати.

Іван сів поруч, і мати поклала перед ним миску гарячої юшки. Їм самим не хватало чого їсти, але вони знайшли для сина. Він узяв ложку — і вперше за довгий час відчув, як тепло розливається всередині.

За вікном вила хуртовина, б’ючи снігом у шибки, наче хтось намагався проникнути всередину. А в хаті було тихо й тісно, але по-особливому затишно.

Після вечері, коли в печі ще потріскували дрова, а надворі вітер зривав зі стріхи останні клапті снігу, в хаті почалися довгі розмови — ті, без яких жодне повернення додому не буває повним.

Мати всілася ближче до Івана, щоб не пропустити жодного слова, батько присунув до столу свій низький стілець, а сам Іван, зігрітий теплом родинного вогнища, нарешті відчув, як з нього спадає міська напруга.

— Ну, розказуй, — тихо мовив батько. — Як там життя ваше студентське?

Іван усміхнувся — вперше по-справжньому за багато тижнів.

Він розповідав довго. Розповідав про інститут і про викладачів, про бідні гуртожитки й про товаришів, з якими доводилося ділити хліб, ковдру та всі негаразди. Казав, що життя важке, але все ж живе, наповнене рухом, знанням, людьми. А потім — зовсім іншим голосом, легшим, м’якшим — заговорив про Мотрю.

— Вона… така, що коли з’являється, ніби світліше стає, — сказав він, опускаючи очі, щоб батьки не бачили його збентеження.

— Гарна дівчина? — перепитала мати, й у голосі її з’явився знайомий теплий усміх.

— Гарна… але не тим, що люди бачать. А тим, що всередині. Розумна, добра… терпляча. Бо часто ж ми не бачимося тижнями. Кожен у своїх клопотах.

Мати слухала й трохи хитала головою, ніби хотіла сказати: «Таке кохання треба берегти». Батько мовчав, але в його очах була тиха гордість — за сина, за те, що той знайшов когось, хто дає йому силу триматися.

Так тривала їхня бесіда до пізньої ночі. Говорили про навчання, про роботу, про старих знайомих у селі, про те, як змінилося життя за рік. У тиші між словами вони просто раділи, що знову разом.

Але час не стояв на місці.

Канікули підходили до кінця. Одного морозного ранку Іван зібрав невеликий вузлик із речами. Мати поправила комір його пальта, батько перевірив, чи не розв’яжеться пасок, і обоє стояли на подвір’ї, коли він рушив на станцію.

— Синку, бережи себе, — тихо сказала мати, ніби боялася злякати ніжний момент.

— Пиши частіше, — додав батько.

Іван кивнув, обійняв їх — коротко, але щиро, — і пішов дорогою, вкритою сніговою крупою. Вітер зривав його сліди вже за кілька кроків. Він повернувся на пару днів раніше, щоб побачитися з Мотрею. Він думав про неї всю дорогу до станції. Вони часто не бачилися тижнями — але то нічого. Бо кожна зустріч, навіть найкоротша, давала Іванові більше сил, ніж будь-які слова. Для нього вона була світлом серед мороку міста, де люди ходили вічно голодні й завжди похмурі. Висока, чорнява, з теплими очима.

І ось вони зустрілися.

— Іване?.. — її голос тремтів так, ніби вона боялася повірити.

— Я, — усміхнувся він, намагаючись дихати рівно, хоч серце вистрибувало з грудей.

Мотря ступила кілька кроків назустріч, ніби відчувала, що ноги самі несуть її до нього. Іван теж рушив — і за мить вони вже стояли настільки близько, що між ними міг пройти хіба що вітер.

Вони довго блукали парком, що простягався вздовж річки й дихав зимовою тишею. Дерева стояли чорними велетами проти блідого неба, гілля їхнє поскрипувало на морозі, ніби дерева перемовлялися між собою — старими, забутими людьми голосами. Під ногами рипів сніг, і кожен крок лунав у тиші дивно гучно, ніби світ навколо давно оглух.

Іван і Мотря йшли повільно, не кваплячись. Вони говорили про все — і про дрібне, буденне, і про те, що боялися вимовити вголос у звичайні дні. Про навчання, про людей, яких зустрічали, про тяжкі місяці, в яких здавалося, що світ ось-ось трісне навпіл. Але поряд один з одним вони ніби виринали з темної води й знову вчилися дихати.

— Знаєш… — сказала Мотря, злегка торкаючись його руки. — Коли ти поруч, то наче все те, що навколо… воно відступає. Неначе ми стоїмо окремо від цього світу.

Іван мовчав, але її слова лягли йому в серце теплом. Він дивився, як мороз малює білі іскри на кінчиках її вій, і не вірив, що ця дівчина — справжня, реальна, поруч.

— Я теж так відчуваю, — нарешті відповів він. — Наче є два світи: той, де важко, темно… і той, що починається, коли ти береш мене за руку.

Мотря злегка усміхнулася, опустивши очі.

Та попри страх, попри темні часи, що підступали з усіх боків, вони сиділи поруч, і їхні руки з’єдналися — простим, але таким рятівним дотиком, ніби саме цим дотиком вони тримали світ, який ковзав у темряву.

— Ми будемо разом, — сказала Мотря. — Попри все.

— Так, — прошепотів Іван. — Разом.

І в ту мить навіть холодний зимовий вітер, що блукав парком між дерев, здавалося, затих — так, ніби слухав їхні мрії і на мить дозволив їм бути справжніми.

У цю мить Іван зрозумів: усі його дороги, усі ночі без сну, усі випробування — усе вело до цієї зустрічі. До неї. До Мотрі, яка вміла світитися навіть серед темної, холодної зими.

— Пообіцяй мені, — прошепотіла вона.

— Що?

— Що завжди повертатимешся.

— Обіцяю.

Минув лютий і непевна весна почала несміливо стукати у вікна. Холод усе ще висів у повітрі, наче жива істота, що не хотіла відступати: ранками крига хрускотіла під чобітьми, а вітер, пронизливий і гострий, нагадував про себе кожним подихом. Та з приходом перших талих вод почали надходити й листи з дому.

У конвертах, списаних знайомим батьківським почерком, стояв не запах рідного дому, як колись, а щось тривожне, гірке. Мати писала, що в селі стало зовсім сутужно, що в коморі порожньо так, ніби сама ніч поселилася між полицями. Батько зізнавався коротко й стримано — але за кожним словом стояла тиша, що знала більше, ніж дозволено було сказати: «важко… хліба нема… тримаємось…»

Іван перечитував листи по кілька разів, кожне слово різало його більш гостро, ніж холод за вікном. Він хвилювався, не знаходив собі місця і, зрештою, почав віддавати батькам усе, що міг. Відкладав по жмені круп, по окрайцю хліба, відсилав пакунки — маленькі, жалюгідні, але для нього вони означали цілий статок.

А сам… сам почав недоїдати ще більше.

Голод підкрадався тихо, як кіт у темряві. То паморочилося йому на лекціях, то здавалося, що світ навколо втрачає фарби. Ступні мерзли в старих, зношених черевиках, а шлунок зранку стискався так, ніби хтось пальцями тиснув йому всередині.

Грошей не залишилося зовсім. Іван довго думав, зважував, сподівався, що якось витягне ще тиждень — але марно.

Треба шукати підробіток, — вирішив він, хоч і знав, що сил у нього дедалі менше.

Весна ще не принесла тепла, проте вже змушувала рухатися, шукати, боротися — і Іван пішов назустріч тому, що чекало попереду.

Потім його позбавили стипендії — спершу на місяць, потім назавжди. Причиною було його небажання працювати у вихідні в допоміжному господарстві інституту. Там студентів ганяли, мов худобу. Вони працювали заради того, щоб у міській їдальні з’являлися продукти. У тій самій їдальні, де кухарі крали продукти, а на тарілки студентам лили якусь сіру, смердючу баламутицю. Працювали в господарстві безкоштовно. Немов рабська сила. Це був їх обов’язок.

— Двічі не вийшов на роботу? — сухо мовив завідувач. — Значить, так треба.

— У мене сім’я голодує, я мусив знайти підробіток…

— Не цікавить. Усі працюють.

Після того Івана вигнали з гуртожитку.

Він тимчасово поселився у троюрідного брата: на підлозі, між стіною і тумбочкою. Кімната була переповнена людьми, повітря важке, ніби змішане з тлінням. Спав упритул до дверей — кожного разу, коли вона скрипіла, Іван прокидався з відчуттям, що хтось стоїть над ним.

Вже потепліло. Та у нього не було нових черевиків. На лекції ходив у єдиній сорочці й босий. Студенти шепотілися, показували пальцями.

Він спробував працювати ночами, а вдень учитися. Не витримав. На лекціях падав у непритомність. В якийсь момент він навіть вирішив застрелитися. Й лише почуття до Мотрі давали йому сили жити далі.

У ті дні в інституті якраз змінилася влада. Старого директора зненацька усунули — звинуватили в націоналізмі, у небажанні «очищати кафедри від ворожої лектури». Він виїхав з міста. Подейкували, що потім за ним прийшли люди з ДПУ. У відчаї Іван звернувся із заявою до нового директора, щоб йому видали черевики. Новий директор, молодий, завжди похмурий і надміру обережний, все ж розпорядився видати йому старі черевики. На цьому допомога й закінчилася: про стипендію навіть мови не було.

В якийсь момент один друг запропонував йому здійснити пограбування. Іван не відповів одразу. Всередині нього щось скребло, ніби вітер грався порожніми стінами. Та за кілька днів він погодився.

Вони вибрали жертву не випадково.

Гроші забрали у Михайла Остапенка — колишнього голови сільради, який за останні роки примудрився неймовірно розжитися. Він скупляв речі розкуркулених за безцінь, коли їхні хати опечатували, майно розкрадали, а господарів — у товарні вагони.

Найгірше було те, що всі це знали. І всі мовчали.

У старого Михайлюка забрали простору хату, що коштувала добрі дві тисячі карбованців. А продали її Остапенкові за… один карбованець. Так, ніби це не житло, а нікому не потрібне гниле полотно.

Кажуть, коли Михайлюка виводили з хати, він навіть не кричав — тільки тримався за одвірок, як за рідну дитину, і шепотів щось, чого ніхто не розібрав.

А Остапенко поселився в чужому домі, пересуваючись його кімнатами так, наче тепер вони належали йому від народження. З кожним днем у ньому розросталося самовдоволення, а в кишенях — хрусткі пакунки нових грошей.

Для Івана й Грицька він був ідеальною мішенню.

Грабуй того, хто грабує всіх інших.

У такому вчинку було щось схоже на справедливість — гірку, ламану, але справедливість.

— У нього забрати — не гріх, — сказав якось Грицько, і в його голосі був темний жар, який Іван тоді вперше помітив.

І Іван погодився. Не від сміливості — від безвиході.

А Остапенко й гадки не мав, що тієї ночі частина його багатство, нажите на людському горі, знайде собі інших власників.

Награбованих грошей вистачило ненадовго. Частину Іван відправив батькам, щоб трохи полегшити їхнє голодування, решту залишив собі. Але він добре розумів: цього вистачить лише на короткий час. Серед студентів його курсу панувала нестабільність. Хтось відправлявся у «відпустки по хворобі», часто втрачаючи семестри. Інші ставали «літунами», шукаючи будь-який підробіток, щоб вижити. Чорна дошка обліку була переповнена іменами прогульників. Письмові догани, відрахування — усе це ставало буденним.

Зате червона дошка світилася від імен «активістів» — студентів, які найзапекліше брали участь у колективізації та хлібозаготівлі. Їм виплачували стипендії, премії. Декому з них було вже за 30. Деякі воювали в рядах Червоної армії під час Громадянської війни, відстоюючи владу, що, здавалося, піклувалася лише про лояльних. І де ж була та знаменита рівність, про яку стільки говорили?

У цей темний, похмурий світ Іван знайшов черговий підробіток: допомогти з ремонтом квартирки одній старенькій жінці. Її син служив у Червоній армії й регулярно надсилав матері гроші. Вона жила одна, тихо і лагідно, і, здавалося, чекала на когось, хто б міг їй допомогти. Іван погодився. Він увійшов у невелику, стару квартиру з високими стелями, де запах старого дерева й воску нагадував про далекі дитячі роки. Жінка зустріла його теплою посмішкою, і на мить здавалося, що в цьому світі ще є місце для людяності.

Він взявся за роботу, зосереджено виправляючи тріщини в стінах і скоби у дверях. Але щось трапилося миттєво: різкий, несподіваний удар по потилиці — і темрява накрила його, мов важка ковдра. Світ навколо зник, лишивши лише холод і порожнечу.

***

Іван прокинувся в темряві. Підвал був сирий і холодний, запах цвілі та вогкості різав ніс. Голова гуділо так, що здавалося, вона ось-ось розірветься. Руки й ноги були міцно зв’язані, і він не міг навіть ворухнутися.

Єдиним джерелом світла була лампа, що колихалася над його головою, кидаючи довгі, здригнуті тіні на обдерті стіни. Тіні рухалися, створюючи відчуття, що підвал живе своїм жахливим життям.

Неподалік вниз головою висіла жінка. Її обличчя було бліде, очі широко розкриті від жаху, а губи тремтіли:

— Влад… прошу… не вбивай мене…

Її голос тремтів, рвав тишу підвалу на шматки, і холод проходив по шкірі Івана, змушуючи його судорожно зітхати.

У кутку стояв ще один молодий і надзвичайно худий чоловік, років двадцять п’ять, навіть молодший за Івана. Його рухи були повільними і методичними. Він точив ніж, і скрип металу по каменю лунав, наче попереджувальний дзвін смерті.

Раптом тиша розірвалася криком. Ніж блиснув, і горло жінки перерізали. Кров хлинула у відро, розбризкуючись на підлогу. Іван намагався закричати, намагався вирватися, але невідомий хлопець різко зав’язав йому рот, стискаючи його пальцями так, що дихати стало неможливо. Страх стискав його груди, холод пронизував усе тіло, а серце калатало, ніби хотіло вирватися з грудей. А потім невідомий почав розділяти тіло дівчини як тушу тварини. Худоби.

Іван був паралізований страхом. Його очі наповнилися сльозами, а серце стискалося в грудях, ніби хотіло зупинитися. Від цього кошмару холод й жах пробігали по всьому тілу. Його нудило. Він розумів, що потрапив у пастку, з якої немає виходу. Цей будинок був домівкою канібалів, де життя нічого не варте, а смерть приходить тихо і неминуче. Кожен звук, кожен рух у підвалі тепер міг стати останнім.

Іван відчув, як холодний піт виступив на лобі, а руки знову затремтіли. Він був свідком чогось немислимо жорстокого, і від цього жаху йому ставало важко дихати. Кожна мить у підвалі була як вічність.

Коли молодий хлопець нарешті закінчив свою криваву справу й залишив підвал, Іван залишився один у повній темряві. Лампа згасла, і холодна пітьма огорнула його з усіх боків. Серце калатало, а розум намагався схопити будь-яку нитку виходу з цього кошмару.

Він відчував паніку, але водночас і рішучість. Потрібно вибиратися, придумати план втечі, інакше він ніколи не побачить світла знову. Іван подумки повернувся до Мотрі. Образ її обличчя яскраво спалахнув перед його очима — її усмішка, її руки, її голос. Він пригадав обіцянку, яку дав собі: повернутися до неї. Обійняти, притиснути до себе, відчути тепло її дотику. Думки про кохану наповнювали його рішучістю. Він згадував про своїх батьків. Ці думки ставали його внутрішньою силою. Йому потрібно було вижити, будь-якою ціною. Йому доведеться пройти крізь страх і біль, щоб повернутися до тих, кого любить, і побачити майбутнє, за яке він готовий боротися. Він так хотів жити.

Темрява підвалу більше не здавалася абсолютною. Вона стала викликом, який Іван мусив подолати. Кожен крок, кожне зусилля — це шанс залишитися живим і дістатися до Мотрі. Іван відчував, як страх поступово перетворюється на холодну рішучість. Він вибереться. Він повернеться. За будь-яку ціну.

***

Пройшло близько двох тижнів. Влад сидів за старим дерев’яним столом разом із своєю матір’ю. Вогонь у печі кидав тепле мерехтливе світло на стіни, створюючи відчуття затишку всупереч зовнішньому світу.

— Мамо, ти так чудово готуєш… — сказав Влад, обережно піднімаючи ложку. — Як же смачно… Просто неперевершено.

Мати посміхнулася, очі її сяяли від радості:

— Я так рада, що тобі сподобалося, синочку. Тепер у нас багато запасів — на довго вистачить.

Вони мовчки пили чай, і в кімнаті панувала затишна тиша. Лише тихий потріск дров у печі порушував спокій. Але за цим теплом ховався холодний, невидимий відтінок смутку.

З того часу про Івана більше ніхто нічого не чув. Його відсутність тягнулася важким туманом над серцем Мотрі. Вона плакала ночами, не знаючи, де він і що з ним сталося. Але навіть у найтемніші години вона не втрачала надії. Її серце шепотіло: «Він повернеться… колись він обов’язково повернеться».

Надія була єдиним світлом у її темряві, тремтливим, але незламним, як слабка свічка, що все ж відважно бореться з пітьмою.