Пиво

— Пішли разом в садочок! — я взяла плюшевого ведмедика до рук. 

— Пішли, — погодилася Маша, яку я посунула в бік вільною долонею.

В неї відвалилася голова. 

— Знову? Тато прийде тільки ввечері. І то не факт, що він захоче допомогти, — я кинула пластикову ляльку на підлогу та затулила обличчя руками. 

Я встала на ноги та заглянула під ліжко, в пошуках заміни для гри. Але натомість почала кашляти. Пил розлетівся по кімнаті та забруднив мій одяг. Цікаво, чи ми взагалі колись прибиралися тут? Та й загалом в квартирі? Не пригадую. 

Я витягла картонну коробку та засунула руку, перебираючи мотлох. Щось дуже гостре торкнулося мого пальця. Я відсахнулася та подивилася уважніше — на підлогу почали капати краплі крові. 

Дуже хотілося заплакати, але мама б прокинулася, розізлилася, накричала… та й всеодно не допомогла б. 

Я обережно нахилила голову. Пляшка улюбленого маминого та татового напою розбилася на шматки. Жовта рідина розлилася на брудний рушник, зламану лампу та… мій одяг!

Я зіскочила на ноги й витерла червону рідину об стінку. А яка вже різниця, якщо на ній і так зелені пухнасті монстрики? Як же вони називаються? Ніби пліснява. Вони, якщо я правильно памʼятаю, зʼявляються в темних приміщеннях, але у мене є віконце. Невелике. Але є. 

Я притулила ніс. Запах від них став ще гірше, ніж вчора. Шкода. 

Я схопила дві свої футболки, які вже були повністю мокрими. Все із-за цього напою!

Я сховала коробку назад під ліжко, щоб не подумали на мене та поклала одяг на свій матрац. Трохи крові лишило слід на ньому. 

Я негайно відірвала крихітний шматок футболки та перевʼязала їм палець. Боляче. 

Не знайшовши іграшку, я вирішила продовжити з ведмедиком та тулубом Маші. 

— Ведмедику, а ти любиш ходити в садочок? 

— Звісно! 

— Як думаєш, хто сьогодні прийде?

Я сиділа під вікном, напроти дверей. 

Збоку долинув голос, який мене сильно налякав:

— Не так. 

Я не повертала голову, хоч робила це не спеціально, лиш сконцентрувала свій погляд на дверях. 

Боковим зором я бачила фігуру високої жінки, стрункої, можливо вродливої. Її сіра сукня з вишитими чорними квітами сягала підлоги. 

Вона стояла на місці, не рухалася. Як і я. Моє серце почало колотитися трохи швидше. Я геть забула подумати, що вона робить у мене вдома? Як потрапила? Але тоді це здавалося чимось нормальним. 

Я ринулася до виходу та перед тим, як закрити за собою двері, промовила:

— Моя гра, мої правила. 

Я хлопнула дверима та стала над диваном. Мама спала. Вона завжди спить. Я торкнулася її руки, щоб розбудити, але вона повернулася на інший бік. 

— Мам, — прошепотіла я. — Хто ця жінка у нас вдома?

— Сусідка? — мама уткнулася лицем у подушку.

— Добре, — погодилась я. — Я хочу пити. І їсти.

— Знайди щось.

Я кивнула головою та, переступаючи через скляні пляшки, пройшлася навшпиньках до ванної кімнати. Світла у нас нема, тому на дотик знайшла кран з водою та сподіваючись, що звідти поллється вода, відкрила. 

Нічого. Що ж, доведеться потерпіти. Або ж на кухні щось знайдеться. Я знову пройшла повз мами та відкрила шафку. Порожньо. В другій теж порожньо. А в третій кілька тараканів. Хай живуть. 

На столі стояла прозора склянка з жовтою рідиною. Я хоч і знала, що напій буде несмачним, всеодно випила його до дна, бо пити ж хочеться. 

Коли я повернулася до спальної кімнати, на превеликий подив незнайомки більше не було. Воно й на краще. Я лягла на матрац та намагалася заснути, але бурчання в животі не давало мені змоги це зробити. 

Так більше продовжуватися не може. Можна ж померти з голоду, чи не так? 

Я взяла гігантський сачок, натягла замалі кросівки на ноги та тихо прослизнула до вхідних дверей, які завжди залишаються відкритими. Тато приходить додому пізно ввечері дуже втомлений, що йому ліньки діставати ключі і все таке. 

Я стрибала сходами вниз та рахувала сходинки:

— Дванадцять, тринадцять, чотиринадцять, пʼятирнадцять… і шістирнадцять!

Я ледве змогла відкрити металеві двері (бували рази, коли я так і не справлялася з цим завданням) та вийшла з підʼїзду. 

Я вдихнула настільки багато повітря, наскільки могла. Як же смачно бути на вулиці. Шкода, що потім знову треба буде повертатися в смердючу квартиру. Я не жаліюся, ні в якому разі.

Надворі вже було дуже темно, але мені й не треба далеко йти. Високий ліхтар поряд мерехтів, але все ще непогано освітлював великі сміттєві баки.

Їх всього стояло три та на кожному були різні написи, які я не розуміла. Але мама мені показувала, що саме в найлівішому частіше дістається їжа. 

Я засунула сачок всередину та намагалася щось зловити. Я вже звикла до того, що результат буде не одразу. Раніше мені спершу попадалися огризки, упаковки та навіть ґрунт. Але зараз у мене взагалі нічого не дістається!

Руки відвалювалися та я ледве не упустила сачок, який би без допомоги дорослого я не дістала. Через шістирнадцять хвилин, коли я готувалася здаватися, я витягла справжнє золото — недогризений бутерброд. 

Я скакала на місці від щастя та поклала його собі в карман, вирішуючи на цьому не зупинятися, щоб ще кілька днів не турбуватися щодо перекусів. 

Раптом, після кількох хвилин, я почала підіймати щось дуже важке, так воно ще й рухалося! Коричневий, пухнастий, маленький комочок. 

Я поклала сачок на асфальт та обережно підійшла до нього. Цим створінням виявився песик, чиї очі були закриті. 

Мама розповідала, що буває таке, коли ти засинаєш, а потім через якийсь час прокидаєшся, але буває й таке, коли ти засинаєш назавжди. 

Сподіваюся, песик ще прокинеться хочаб один раз, щоб я погралася з ним. А потім може й насолодитися вічним сном, бо так виглядає дуже мило. 

Я підняла його та покрутила в повітрі. Було б набагато веселіше мати друга, який міг би жити зі мною! 

Я мовчки взяла сачок, а другою рукою все ще продовжувала тримати щеня. Я хотіла розвернутися та зайти в дім, але мене зупинив голос збоку:

— Ні. Не правильно. 

Я завмерла. Знову сусідка! Я не поверталася до неї, бо по шкірі побігли мурашки, що я не могла пояснити. Стопи прилипли до полу, а тіло відмовлялося рухатися. В тиші я чула тільки своє серцебиття.

— Відчепись від мене! — я розізлилася на неї та підбігла до дверей в підʼїзд, не бажаючи більше виловлювати їжу.

Коли я зайшла всередину та хлопнула дверима прямо перед її носом, то вона не намагалася піти за мною, лиш спокійно спостерігала. 

Після гучного грюкання дверима щеня почало гавкати.

— Ти прокинувся! — зраділа я та піднесла його ближче до свого обличчя, щоб роздивитися.

Тваринка була чимось схожою на мене — кучеряве волосся та брудне обличчя. Тіло тремтіло. Цікаво, а чому вона не миється? У неї теж воду вимикають? 

— Будь ласка, — звернулася я до песика одними губами, — Зараз не шуми. Мені треба непомітно пронести тебе повз мами. 

Я затулила йому рот долонею, ледве відкрила зазвичай скрипучі двері до квартири та прослизнула спочатку до спальної кімнати, де лишила сачок, а потім до ванної, заховавши нового друга та бутерброд під футболку. 

Я сіла поряд з песиком на рушник, об який ми раніше витирали ноги, коли ще милися, а зараз він лежить без діла. 

— Ой, точно! — згадала я. — Сиди тут, нікуди не йди!

Я прибігла через хвилину, вже тримаючи у своїх руках най-найцінніший скарб — ліхтарик. Я знайшла його, коли дуже-дуже давно, десь шістирнадцять днів тому, вийшла на вулицю. Біля підʼїзду проходили мама з сином. Хлопчик бігав туди-сюди й забув свій ліхтарик з модними героями мультфільму на лавці. 

Звісно, я хотіла покликати його та із задоволенням віддала б знахідку, але просто не спромоглася це зробити. На відміну від мене, йому  точно куплять нову іграшку, навіть краще.

Песик слухняно сидів на місці, чого я від нього й очікувала. 

— Я зберігала це на особливий випадок, але ти напевно не звик, як я сидіти в темряві, правда ж?

Я натиснула кнопку й заплющила очі. Я вже давно не бачила такого яскравого світла. На вулицю я завжди виходжу після обіду, коли тато йде, а мама продовжує спати. Навіть в кімнаті з невеликим (дуже-дуже маленьким) віконечком рано вранці темно. 

Я розпакувала бутерброд з прозорої плівки та відламала шматочок, який поклала перед мордою тварини. Потім сіла навколішки та підняла кришку унітазу. 

— Чого так дивишся? — відповіла я на здивований погляд щеня. — Після їжі завжди нудить, то от я заздалегідь…

Я зробила обережний укус. 

—Господи, як смачно! — заспівала я.

Потім зробила укус ще більше, і ще більше. Виходить, термін придатності бутерброду минув лиш кілька днів тому. 

Спочатку я думала, що мене навіть не знудить. 

— Скуштуй, тобі сподобається, — вмовляла я щеня, яке воротило ніс. 

Потім відчула щось неприємне у себе в горлі. Я ледве встигла підсунутися до унітазу. Перетравлена їжа вилетіла в мене з рота.

— Ну, слухай… це не настільки погано, як виглядає. 

Як би я не просила песика хоч трохи поїсти, він відмовлявся. Я взяла його на руки та віднесла до спальної кімнати. Потім поклала залишок бутерброду біля матрацу. Він же всеодно захоче їсти.

— Нам треба збудувати для тебе домівку. 

Я почала перебирати мотлох під батьківським ліжком: порожні скляні пляшки, нижню білизну, розкидану по підлозі. 

Для будування дому найкращою виявилася коробка, яка намокла від напою. Я висипала всі уламки скла під ліжко та притулила її біля свого спального місця.

Для зручності я поклала всередину одну зі своїх трошки мокрих футболок. 

— Тобі потрібно імʼя, — зверунался я до песика, коли він з цікавістю обнюхував коробку. — Може, Ліхтарик? Я люблю ліхтарики. 

Я погладила його хутро.

— Чи може… Пиво?! Мої батьки часто кажуть це слово і воно їм ніби подобається. 

Тваринка завиляла хвостиком. Вона точно задоволена!

Я знайшла голову своєї ляльки та кинула її Пиву. Спочатку він сидів та не рухався, але через деякий час зрозумів принцип гри та приносив її мені до рук.

Може й на краще, що вона відвалилася. Тепер є чим пограти з собакою. Ми веселилися з ним ще дуже довго, до того, як я втомилася.

Не пригадую моменту за все своє життя, коли я була настільки щаслива, як зараз. 

Я сиділа на матраці та водила рукою по мʼякому та теплому хутрі свого нового друга. 

Грюкання вхідних дверей. Тато. Я швидко переклала Пиво в його невелику домівку та заховала під ліжко. Сама залізла під рушник, який замінював мені ковдру та вкрилася ним якраз вчасно, бо тоді до кімнати зайшов батько. 

Від нього смерділо на всю хату. Я ледве стримувала спокійне лице, щоб не показати своє незадоволення. Широка чоловіча фігура впала на ліжко, яке прогнулося під великою вагою. 

— Привіт, тато, — звернулася я до нього.

Він лиш відмахнувся рукою та дістав з кишені джинсової куртки цигарки та запальничку. 

Коли я була трохи меншою, то сварилася на неприємний запах диму, але після кількох разів я перестала. 

Я просто сиділа та дивилася в стінку, пробуючи не привернути до себе увагу кашлем, який я насилу стримувала в своєму горлі. 

Цигарка впала на підлогу та тато придавив її чоботом великого розміру на своїй нозі. Він сів на ліжку, а потім нахилив голову під ліжко. 

— Чорт! — розізлився він та кинув кілька пустих пляшок на підлогу.

Уламки розлетілися по всій кімнаті, а я перестала робити вигляд, що сплю.

— Лайно! Де всі мої запаси? 

Він вийшов з кімнати та рушив до дивану у вітальні, де спала мама. Я обережно відкрила двері та визирала із-за щілини.

— Де все пиво?! 

Він розбудив та схопив її за худі руки.

— Я не знаю, чесно, — мамин голос здригнувся. 

— Ти, сука, все випила!

— Я сьогодні нічого не чіпала, клянуся! — її очі намокли. 

— Що мені тепер робити?! Діман відмовляється давати мені ще грошей на лотерею та бухло. Де мені їх взяти?! 

— Слухай, завжди можна піти на роботу, будь ким…

— Тато обхопив мамину шию масивними долонями.

Не тобі мені радити! Твоє завдання сидіти мовчки та дякувати, що маєш хоч щось.

— Відпусти, прошу… у мене є невелика сума…

— Звідки?! 

По маминим щокам потекли сльози.

— Кажи! 

— Я підробляла прибиральницею. Влітку. 

— Якого фіга? Я забороняв тобі виходити з дому! 

— Любий, вибач. 

— Де гроші? — прошипів він крізь зуби.

— Під ліжком…

Тато відпустив маму. У неї на плечах та шиї залишилися почервонілі плями.

Він почав рухатися в мою сторону, тому я швидко заскочила на своє спальне місце. 

Батько не кинув на мене жодного погляду, лиш став на коліна та почав шукати щось під ліжком.

Я сподівалася, що він не знайде Пиво, лише свої кляті гроші та напої. Але коли почувся до болю знайомий гавкіт, моє серце зупинилося. Може, це просто моя уява? Сон?

Але коли тато висунув з під ліжка картонну коробку, я впевнилися, наскільки ж все було реальним. 

— Що це?! — він закричав та підніс собаку до мого обличчя. 

— Це… — мій голос тремтів, — Пиво. Він мій друг. 

— Хто тобі дозволяв приносити оце, — він скривився, подивившись на щеня, — Додому?!

— Вибач, я…

— Тупе дитя. 

Я сиділа мовчки, опустивши голову вниз. Я все ще не плакала. Це успіх. 

Батько ступив кілька кроків в сторону, а я уважно спостерігала за ним. Він підійшов до нашого крихітного вікна та вільно рукою відкрив його. 

Трохи свіжого повітря вдарило мені по лицю. Вітерець розгойдував давно подряпані штори.

— Тату, що ти робиш? — я встала на ноги та хотіла підійти до нього.

Але не встигла. Його рука, яка до того тримала Пиво, була порожньою. Лай собаки чувся десь з вулиці. А потім гучний гуп. І тиша. Дуже-дуже болюча тиша. 

— Тату, а де?.. — я не була здатна говорити. 

— На асфальті. 

— Навіщо?! — заволала я.

— Це ти, ідіотка, винна. Щоб знала, що може бути, якщо не будеш слухатися батька.

По моїм щокам текли струмки сліз, які я вже не контролювала. Я хотіла вибігти у ві двір, допомогти своєму другу, врятувати його. 

Але я не встигла. Тато взяв мого мʼякого ведмедика та вийшов з кімнати. Потім тримав двері.

— Випусти! — благала я та стукала кулаками у двері. 

Натомість почула лише скрегіт ключа у замковій свердловині. Він закрив мене. Закрив та вийшов з квартири. Знову. 

Я встала навшпиньки на ліжку та висунула голову крізь вікно. В самому низу валялося тіло мого друга, лежаче в червоній калюжі. 

Поряд пройшов батько. Я думала, що він візьме труп, викине в смітник або ж заховає під землею. Наскільки ж я помилялася.

Він пройшов повз, не кинувши жодного погляду в ту сторону. Йому було зовсім всеодно, як і на мене, як і на маму. 

Він підійшов до дороги та розірвав мою іграшку. Звідти дістав кілька паперових купюр, а голову та тулуб викинув прямо під колеса машині. Водій просигналив, але проїхався прямо по ведмедику. Наповнювач літав в повітрі. 

Я забилася в куточок кімнати, не здатна більше спостерігати за цим. 

— А я тобі казала. 

Знову вона. Я сховала своє обличчя в зігнутих ногах, але відчувала, що сусідка стоїть поруч зі мною.

— Що казала? — пробубоніла я.

— Не треба було брати собаку додому. 

— Ти мені такого не говорила, — заперечила я.

— Говорила.

— Ти казала тільки «Не правильно». Що я могла з цього зрозуміти? — злилася я.

— Все що завгодно. 

— Ну от, бачиш. 

Не знаю, коли вона пішла, але через час я підняла голову та не побачила її силует. Я виплакала всі свої сльози та мені дуже хотілося спати. Надворі вже сяяв місяць. 

Я почула кроки в квартирі. Тато повернувся. Він відкрив мої двері ключем. Він знав, що я більше не хочу тікати. 

Я не дивилася йому в очі. Не хотіла. 

Він пішов на кухню та гучно ставив великі картонні коробки з бляшанками напою. Він заховав їх в шафки та зайшов до мене, тримаючи в руках ще кілька штук. Він поставив їх біля ліжка, а одну відкрив та почав пити. 

Я не дуже хотіла спостерігати за всім цим, тому намагалася заснути, що було не так просто без мого ведмедика. 

Я прокинулася посеред ночі. Тато спав на ліжку, а на підлозі валялися пусті зжамкані бляшанки. Я встала з матрацу та пішла до ванної кімнати з ліхтариком в руках. 

Я сіла на унітаз і саме в той момент збоку долинув знайомий жіночий голос:

— Тебе все влаштовує? — вона розтягувала кожне слово.

— Тобто? — прошепотіла я, знову не повертаючись в її сторону.

— Жити отак. 

— Що ти маєш на увазі?

— Без води, їжі, світла, в бруді, з байдужою матірʼю та неадекватним батьком.

Я задумалася. Раніше ніхто в мене нічого про це не питав, бо я й не спілкувалася ні з ким. Ні з сусідами. Ні з дітьми на дворі, яких рідко можна було тут зустріти. В садочок теж не ходила, хоча дуже-дуже хотіла. 

Я ніколи не говорила ні з ким на цю тему, тільки сама з собою. Виходить, може бути краще? Тоді звісно, я теж хочу.

— Ніколи не хотіла щось… змінити? — продовжувала вона.

— Якщо чесно, — звернулася я до неї пошепки, — Я була б не проти. 

— Знаєш як? 

Я похитала головою, очікуючи від неї поради, яку я одразу ж й отримала.

— Від чого, як ти гадаєш, твої батьки поводяться дуже дивно, ненормально, погано? А якщо точніше, після чого?

— Може, після напоїв? 

— Вірно. То якщо ти хочеш, щоб вони знову любили тебе, гралися, годували, треба зробити одну дуже просту річ.

— Ну, — не могла витримати я.

— Треба просто позбутися напоїв. 

Дійсно. Виходить, що весь цей час я могла зробити лише одну дію та кардинально змінити своє життя. А я сиділа без діла. 

— Як їх позбутися? Мені не вистачить сили викинути все це самій. Ти бачила ті коробки? Вони ж важкі. Хоча, можна ж вилити все?

— Гарна дівчинка. Розумна. 

Я вирішила діяти одразу. Я вийшла з туалету та рушила до кухні, а жінка повільно йшла за мною.

Мама спала на дивані, вкрившись великим рушником. На її руках красувалися синці. 

Я обережно відкрила шафу та побачила коробки з десятками бляшанок. Я взяла до рук одну та піднесла до раковини. 

— Чого завмерла? — спитав голос сусідки позаду мене. 

— Не знаю. Страшно.

— Страшно, що життя покращиться? Що все-все налагодиться? Якщо ти дійсно готова продовжувати таке життя, то йди до свого брудного матраца. Завтра прокинешся і все буде стабільно. Стабільно погано. Бо ти занадто слабка. Ще слабка.

Її слова розізлили мене. Вона називає моє життя поганим? Та що вона про мене знає? Я докажу, що більше не слабка. Я сильна. 

Я відкрила бляшанку та нахилила її. Жовта рідина потекла по трубі та зникла. Так просто? 

Я поклала вже пусту бляшанку назад до коробки та взяла другу. Знову вилила все наповнення. З кожним разом мені ставало набагато легше це робити та я більше не хвилювалася. Нарешті все буде добре!

— Розумниця, — нахвалювала мене жінка, — Ти й справді вже…

— Сильна? — запитала я, продовжуючи виливати рідину вже десь з шістирнадцятої бляшанки.

— Вже сильна. Саме так. 

Не знаю, скільки часу пройшло, але по відчуттям багато, коли я нарешті тримала останню штуку в руках. 

— Нарешті остання погана мить. 

— Ти що робиш? — почула я голос позаду.

Але вже не жіночий. Чоловічий. Батько. Він побачив, як я виливаю останню краплю його улюбленого напою.

— Я ще раз повторюю, ти що робиш?! — закричав він. 

Тато підійшов до мене та схопив за руки, як і маму вчора. 

Мама прокинулася та протерла очі:

— Що вібуває…, — вона не встигла договорити.

Батько вдарив мене по щоці. Боляче. Дуже.

— Любий, — мама встала та хотіла підійти до нас.

— Не втручайся. Навіщо?! — його слинка полетіла мені в око.

— Сусідка сказала…

— Яка нафіг сусідка? Ти кому чешеш? Ти ні з ким не спілкуєшся!

Я роздивилася кімнату. Знову вона зникла! Чому саме зараз, тоді, коли мені потрібна її допомога?!

Він відпустив мене, але я знала, що не надовго. Він пішов до шафи в вітальні, а я побігла до себе в кімнату та закрила за собою двері. Я сіла в куточок, як і кожного разу, коли боюся.

— Чому ти мене залишила? — запитала я, коли побачила біля себе силует сусідки.

— Пробач. Але я можу тобі допомогти.

— Ти й тоді так казала, а зараз мене побʼють! І де моє краще життя, га?

Я почула з кухні крики мами:

— Вона все ж таки наша донька, любий, заспокойся. 

— Вона вилила все пиво! Що мені тепер робити? Де взяти більше грошей?! Навіть на лотерейні білети не вистачає!

Виходить, пиво — це ті кляті напої. А я думала, щось хороше. Якби я знала, то не називала б так собаку.

— То тобі потрібна допомога? — повторила жінка.

— А ти можеш? Захистиш мене від батька? — у мене зʼявилася надія. 

— Так. Тільки тобі треба дещо зробити.

— Що?

— Подивитися мені в очі.

За кілька днів, скільки ми знайомі, я не дивилася на неї, тільки бачила приблизний силует. Я не могла пояснити чому, але всередині мене зʼявлялися злість та тривога в її присутності. Але цього разу я вирішила довіритися та повернула голову в сторону.

До того мені здавалося, що вона вродлива та з приємним обличчям. Але зараз на мене з нелюдською швидкістю летіла жінка з кривою широкою посмішкою, страшними зубами та дикими очима. Вона тримала в руці ніж, який встромила мені в живіт.

Було боляче, але біль одразу минув. Я вже не сиділа на підлозі, а стояла. Стояла поряд з нею та дивилася на своє тіло, яке лежало. На ньому не було крові від порізу, ні. Я просто лежала, ніби спала, але вже вічним сном.

— Що? Навіщо? — промовила я одними губами до жінки.

— Так буде краще.

Мама з батьком забігли в кімнату та побачили моє тіло. Мама почала кричати, плакати.

— Це ти все винен! Вона не їла, не пила! Отаке життя ми їй дали! — сварилася вона.

Батько стояв з ременем в руках та почав курити. Він знову ліг спати, а мама довго сиділа поряд зі мною. 

Потім вона взяла мотузку та стілець й тихо вийшла з дому у ві двір. Вона підійшла до дерева, біля якого все ще лежав Пиво, та завʼязала мотузку на одній з найтовстіших гілок. Стоячи на стільці з мотузкою навколо шиї вона прошепотіла:

— Сподіваюся, ми й справді помремо з ним в один день, як і клялися на нашому весіллі.

Вона стрибнула вниз та заснула назавжди.

Частково на реальних подіях. Змалечку я бачу цю жінку, яка мені говорить фрази: «Не так», «Не правильно». Також я її бачу лише тоді, коли одна. Але все інше — просто вигадана історія.