Дзвіночок

Засохле листя хрустіло під ногами, мов чипси, що висипалися з пачки. Він сидів у кафе, за столиком на вуличній терасі, і дивився на перехожих, які поспішали у своїх справах, наче метушливі істоти, яких гнав невситимий голод. Усі хотіли їсти: їсти смачно, їсти абияк — лише б набити шлунок. А дехто, здається, прагнув пожирати… одне одного. Хтось заходив до кафе, хтось проходив повз, і ніхто не звертав уваги один на одного, наче й дивитися особливо не було на що.

— Витріщатися на людей нечемно, — озвався незнайомець, що матеріалізувався біля столика Максима наче привид, й намагався читати його думки з якоюсь корисливою метою, відомою, мабуть, лише мертвим. 

Він виглядав неохайно: сіра куртка зі швами, з яких густо стирчали нитки, потерті джинси, які давно слід було випрати, і коричневі черевики в темних плямах. Але одразу попередив:

— Я не жебракую і нічого не продаю.

А тоді, не питаючи дозволу, підсів за столик Максима. Той ледь усміхнувся — так, як мав би усміхатися чоловік у брендовому костюмі, куртці й туфлях, начищених до блиску. Зачесане назад волосся, холодні сірі очі, гладеньке підборіддя з ямочкою й чоло без зморшок, наче його власник ніколи не виявляв емоцій. Людина з такою зовнішністю ставилася до зухвалості інших із байдужістю, ніби до розлюченого маленького кошеняти.

Обличчя ж незнайомця нагадувало бджолиний вулик, на який хтось наліпив запалені очі й перекошений рот. Дивне порівняння, але Максимові чомусь так здалося, і він не став сперечатися з власним сприйняттям. Він поводився стримано, виявляючи до незнайомця поблажливість і легкий інтерес. Такі типи не могли змусити його нервувати, їх значущість майже дорівнювала нулю. І навіть їхні непередбачувані дії не могли б загрожувати його життю чи здоров’ю. Не злочинець, не наркоман, не алкоголік. Зовсім не схожий. Просто ще один нещасний. Пізніше, коли Максим зрозумів, як помилився у своїй оцінці, він пошкодував, що не прогнав незнайомця одразу, як зробила б будь-яка людина,  обтяжена проблемами буденності. Але філософи часто стають чудовими жертвами. Варто їм лише зануритися в роздуми з головою.

Саме цікавість Максима, впереміш з його зверхністю, і привабила цього диявола, який прилетів, наче метелик на яскраве світло щойно вкрученої лампочки.

— Я хочу вам дещо розповісти, — попередив незнайомець, підсунувшись ближче до столика й нервово провівши рукою по рідкому світлому волоссю на блискучому від поту чолу. Дивно, адже осінні дні останнім часом не тішили сонячною погодою. Здавалося, незнайомець перед тим довго біг, аж поки не вирішив, що досить, і зайшов в кафе перепочити, де й помітив Максима. Якщо зараз не прозвучить захоплива історія, то можна сміливо відправляти своє передчуття кудись подалі!

— То, може, замовите собі кави? — запропонував Максим.

Незнайомець різко похитав головою.

— Занадто багато кави було останнім часом. Ні.

Він поліз до внутрішньої кишені куртки, дістав звідти невеличку дерев’яну коробочку й поставив її на стіл перед Максимом.

— Не бійтеся, я справді нічого не продаю. Просто маю одну річ, якої мушу позбутися.

Максим нахилився вперед, поставив лікоть на столик і приклав вказівний палець до губ. Цікава була та коробочка, схожа на саморобну, без малюнків, не пофарбована, але чомусь притягувала погляд. Незнайомець її відкрив. Усередині лежав старий бронзовий дзвіночок, але його язичок був зафіксований шматком чорної мотузки, щоб не дзеленчав.

— Ви знаєте, що в XIX столітті в великих європейських містах морги вже працювали при кожній великій лікарні? — незнайомець заговорив так швидко, що Максим не встиг відповісти “ні”. — Тоді їх називали анатомічними театрами. Ага. У ті часи один із патологоанатомів, якийсь доктор Ді, мав дивну пристрасть. Йому було замало розтинів і науки. Він колекціонував старі книги: «Corpus Hermeticum» Гермеса Трисмегіста, «Clavicula Salomonis» Ключ Соломона, «De Occulta Philosophia» Агріппи… Не чули? Ні? — незнайомець хижо посміхнувся. — А я навіть намагався їх читати. Щоправда, в інтернеті. Думав, книги мені допоможуть. Потім з’ясував, що лише ідіот міг сподіватися знайти порятунок на сторінках тих темних текстів. Але хто з нас не вважав себе розумнішим за всіх? Особливо перед тим, як зробити чергову дурницю, правда? — він гірко всміхнувся. — Але зараз не про те. Книги… Так.

Усі вони обіцяли зловісні знання тому, хто їх прочитає, але не давали того, що шукав доктор Ді: формули, здатної повернути мертвого до життя. Навіть не питайте, навіщо йому це було потрібно. Я не знаю. Та й який сенс? Це все одно, що спитати в маніяка, чому він убиває?

Доктор Ді був повністю поглинений своїми містичними дослідженнями. Ночами, коли в морзі панувала тиша, він прив’язував до рук і ніг покійників тонкі дротики з такими от дзвіночками, — незнайомець кивнув на дзвіночок у дерев’яній коробочці, але не затримав на ньому погляду. — Він читав заклинання з різних книг і чекав. Прислухався… Бо якби мрець поворухнувся — дзвіночок би задзеленчав.

Довгий час нічого не відбувалося. Власне безсилля доводило доктора Ді до сказу, і він проклинав зловісні формули та їхніх авторів, які тепер здавалися звичайними шарлатанами.

А потім він знайшов рукопис «Eme-gidim», перекладений із шумерських клинописних табличок, буквально «мова духів» або, якщо хочете, «мова мертвих». Усередині — уривок, який той нещасний дурень спробував вимовити:

eme-gidim mu-un-du

zi mu-un-na-an-dù

igi-zi mu-un-na-an-gub.

Незнайомець прошепотів ці слова досить зловісно, щоб Максим перейнявся моментом, але не встиг запитати, що вони означають. Було зарано. Чоловік ще не закінчив свою історію.

— Потім доктор написав ці слова крейдою на підлозі, розклав мертві тіла навколо, запалив свічки. І коли він закінчив шепотіти — один із дзвіночків задзеленчав. Тонко, але виразно. Кажуть, той покійник розплющив очі. Кажуть, доктор так кричав, що його чули навіть на вулиці. Дивно, правда? Сам же цього хотів. А коли люди увійшли до моргу — його самого там уже не було. Лише дзвіночки ще тремтіли.

Незнайомець закрив коробочку й підсунув її ще ближче до Максима.

— Цей дзвіночок звідти. Я більше не можу його тримати в себе. Заберіть його собі. Може, він не дзвенітиме у вас… а може, й ні.

Незнайомець знизав плечима, наче йому було байдуже. Або він уже заздалегідь здогадувався, що Максим відмовиться. Усе ж слабка надія ще виблискувала в його очах, мов остання іскра життя в погляді вмираючого.

Максим чемно й з усмішкою відмовився:

— Вибачте, але після того, що я почув… Ні. Я не візьму його. Не розумію, навіщо ви мені все це розповіли, якщо хотіли позбутися проклятого предмета?

— Тобто — чому не збрехав? — серйозно перепитав незнайомець, а потім, наче замислившись, додав: — А знаєте що? Я втомився. Просто втомився. Брехати — це теж докладати зусиль. Знову… Нічого вже не хочеться. Але й помирати теж.

Його очі раптом спалахнули, мов дві жаровні з голодним полум’ям.

— Заберіть його, благаю. Віддайте комусь іншому. Але нехай той хтось обов’язково подзвонить у дзвіночок!

Максим злегка нахилив голову й вкрадливо запитав:

— Навіщо?

— Щоб до нього прийшли… замість мене.

— Хто?

— Хто? — здивувався незнайомець. — Все ж зрозуміло! До чого ці дивні питання? Я все лайно вивалив перед вами, як із сміттєвого мішка, який таскаю всюди, наче клятий хрест на плечах! Хіба не чути смороду?

Максим узяв маленьку ложечку й легенько постукав нею всередині своєї спорожнілої філіжанки.

— Звідки ця коробочка?

— Мені вона дісталася від однієї багатійки. Вона, звісно, обдурила мене, як зробила б будь-яка жінка в скрутному становищі. Сказала, що дзвіночок належав її покійному батькові. Мовляв, він рідкісний, і в будь-якому антикварному магазині за нього добре заплатять. А вона просто більше не може тримати його в себе, бо він нагадує їй про батька, і серце її розривається від болю. Так, так, так… Легко було в це повірити. Жінка справді виглядала змарнілою. Синці під очима і все таке… Навіть дорога косметика не могла приховати її нестерпної втоми. А ще вона попросила мене подзвонити в цей дзвіночок. Як божевільна почала умовляти: «Давай! Сміливіше! Ти тільки послухай. Це ж справжній витвір мистецтва! Подзвони, і сам зрозумієш».

— І ви подзвонили, — ствердно сказав Максим.

— Звісно! Просто не міг їй відмовити. Стільки уваги від такої розкішної жінки. Але щойно я подзвонив у цей клятий дзвіночок, вираз її обличчя одразу змінився. Вона сіла в свою дорогу червону автівку, грюкнувши дверима перед моїм носом, і чкурнула геть, навіть не попрощавшись.

— А що сталося потім?

— О, вам цікаво? Та що ви кажете! Потім я прокинувся серед ночі й почув, як у сусідній кімнаті хтось люто сопе. Знаєте, наче розлючена людина, схожа на чайник, доведений до кипіння. Чи звір у темряві. Розповідати, що було далі?

— Я б послухав.

— Без проблем! Я забруднив свою піжаму! Здається, і обмочився, і обгидився водночас. Щось таке пам’ятаю… Хоча страх паралізував не лише тіло, а й мозок. Свідомість у паніці намагалася втекти, сховатися, і коли той, хто сопів у іншій кімнаті, раптом заворушився під дзвін дзвіночка, я відключився. Справді, захисні функції організму — це наше спасіння. Хоча це лише жалюгідні спроби відвернути неминуче.

— Ви про що?

— Про смерть, звісно! Хм… утім, не лише про смерть. Є ж речі й гірші.

— Справді?

— Абсолютно точно. Я тепер це знаю. Можна померти не так, як має помирати людина. І що тоді? Порожнеча, темрява, райські ворота чи божевілля, голод і страждання… існування в мороці… у вигляді кого?

— Я не знаю, — з тією ж легкою усмішкою людини, необтяженої буттям, похитав головою Максим. Незнайомець неприємно скривився, наче з презирством.

— Запевняю, іноді не хочеться помирати не лише через саму смерть. А й через те, що існує за межами звичайного життєвого циклу.

— І що ж це? Не розумію.

— Хм. Не треба. Просто заберіть дзвіночок. У вас є вороги?

— У кожного є.

— Чудово! Віддайте їм, нехай подзвонять!

Максим стиснув губи й удав, що замислився:

— Мабуть, ні. Вибачте.

Незнайомець спитав:

— Хочете знати, що було далі?

— Хочу. Чому б і ні?

— Гаразд. Після того я одразу пішов до церкви. Накупив свічок, ікон, розпитав у бабусь, як молитися, щоб відігнати зло, одразу вихопив першого-ліпшого батюшку й заплатив йому за освячення квартири. Домовилися на наступний день. А того вечора я напросився переночувати в друга. Думав, так буде безпечніше.

— Не було?

Незнайомець майже щиро розсміявся:

— Ну, це ж стара як світ історія! Якщо має статися щось погане, воно обов’язково станеться!

Він зробив невелику паузу, наче пригадуючи:

— Так. Ми з тим дурнем напилися. За мій рахунок, звісно. Він же робив мені послугу. Гроші ще були, хоча дзвіночок ніхто купувати не хотів. А один єврей із маленького напівтемного магазинчика зі всякою старовиною навіть коробочку в руки брати не став і мало не силою мене вигнав. Так. І знаєте що? У гостях у друга я раптом зрозумів, що зі мною зробила та стерва на дорогій машині! Вона передала мені щось… Після того, як я, наївний ідіот, подзвонив у цей клятий дзвіночок. Ага. Наче трипер мені передала. Тільки з тією різницею, що сама від нього позбулася, а мене заразила. У голову одразу прийшла думка, що мій друг, насправді, не такий уже й друг. Що він просто жадібна, меркантильна сволота, яка навіть на закуску не скинулася. І я почав умовляти цього п’яного ідіота подзвонити в дзвіночок! Що могло бути легше?

— Судячи з усього, не вийшло, — іронічно зауважив Максим. Незнайомець оголив свої на диво рівні й не такі вже й пожовклі зуби.

— Прямо в ціль. Ми навіть ледь не посварилися через це, і він мало не вигнав мене ночувати на вулицю. Йому не сподобалася моя наполегливість. Хитрий гівнюк, наче про щось здогадувався. Оце молодець! Не те що я. Його б те багатеньке стерво не обдурило.

— А потім…

— Настала ніч. Так. Я пішов на диван, а друг хропів у ліжку, накрившись із головою. Тісна однокімнатка, зате ми поруч, і одному вже не так страшно. Я навіть почав засинати… І тоді… Дзвіночок задзеленчав зовсім поруч. Я розплющив очі, підскочив, заскрипівши пружинами. Наче нікого немає, але друг на ліжку дуже дивно сопе… Я його покликав, він не відповів. Тільки повернувся в мій бік. Прямо так, під ковдрою. Наче клята личинка, що ворушиться в своєму коконі. Дзвіночок бринів десь у закапелках ковдри, і страх знову паралізував мене. Іди й бери, тепленького. Тканина повільно сповзала вниз, відкриваючи темряву, яка немов би пульсувала. Шух! І мрець уже стоїть переді мною з дзвіночком, прив’язаним до гнилого зап’ястя!

— Справді?

— О, звісно! Це тільки кумедний анекдот. Як смішно! Та байдуже. Візьми дзвіночок.

— Ми вже на «ти»?

— Так. Типу прелюдія закінчилася.

Максим відсунув від себе філіжанку й виструнчився на стільці, задерши підборіддя й схрестивши руки на грудях:

— Тоді прощатимемося.

— Може, розповісти далі?

— Не варто. Я вже достатньо почув. І, — він глянув на екран телефону, — зараз уже має прийти моя дівчина. Тож…

Очі незнайомця забігали, наче в поламаного андроїда, у якого стався збій системи і його голова зараз вибухне, розкидаючи в усі боки пружинки, гвинтики впереміш із білою біомасою.

— Тобто треба було брехати? — ображено запитав він.

— Я б не повірив, — відповів Максим.

— Типу занадто розумний для цього?

— Типу того. Гаразд. Іди.

На подив Максима, незнайомець миттю схопив коробочку й, гучно посунувши стілець, пішов геть, постійно озираючись на нього з розчарованим виразом обличчя.

Максим усміхнувся йому вслід, прочитав щойно отримане повідомлення від Люди, а коли знову глянув у той бік, куди пішов незнайомець, уже його не побачив. Отака історія. Скільки в ній було правди? Дивне відчуття не дозволяло повірити, що  почуте лише вигадки, але й сприймати все за чисту правду не можна було. Чоловік не видавався божевільним. Але міг бути надто вразливим. Може, над ним проводять психологічний експеримент? Хто? Та будь-хто. Чому тепер можна дивуватися? Тестування ліків, чипування, зміна генетичного коду, мутації, викликані йогуртом із персиком, чи навіть гіпноз через порносайти. Максим був циніком і реалістом із невеличким нахилом до романтики. Старався нічому не дивуватися й завжди любив спілкуватися з новими людьми. Вивчати їх. Йому здавалося, що завдяки цим вправам він краще розуміє оточуючих, а це могло стати в пригоді. Щоб нав’язувати власну думку, маніпулювати й смикати за ниточки. Хтось завжди смикає за ниточки, а хтось танцює. І кожен хоче бути першим, а не другим.

Люда з’явилася, сяючи від радості, мов фея з мультфільму. Уся в рожевому й бірюзовому. Підбігла до Максима на струнких ніжках, підтягнутих у фітнес-клубі, нахилилася, поцілувала в губи, ніби мимохіть, підмела його обличчя світлим, довгим волоссям і сіла навпроти. Шлейф солодких парфумів потягнувся в повітрі, лагідно залоскотав рецептори в носі. Та все ж відчуття присутності незнайомця ще не розвіялося. 

— Гарні новини? — відмахуючись від нав’язливих думок, запитав Максим.

Люда грайливо прикусила нижню губу й промуркотіла:

— Ти мені скажи.

— Я?

— Ага. Вигадник.

Максим злегка відсторонився, розвів руки в боки й підморгнув їй:

— Так, я такий. Але ти ж про щось конкретне, правда?

Вона блиснула блакитними очима, наче коштовним камінням, яке Максим давно оцінив і придбав для своєї колекції.

— Ах ти!.. Гаразд. Давай за правилами.

— Давай, — невпевнено протягнув він.

— Хороший хлопчик. Заплющ очі.

Максим послухався, намагаючись вгадати, який подарунок зараз отримає і з якого приводу.

Раптом повітря розітнув різкий звук дзвіночка — наче крик із глибин, що завмер у тиші, і в ту ж мить усе всередині нього похололо.

 Звичайний, клятий дзвіночок, і все. Але, здається, він повірив у прокляття.

Максим розплющив очі, і усмішка на обличчі Люди злегка згасла.

— І що це за погляд? — обережно запитала вона. — Я все правильно зробила?

Але Максим навіть не дивився на неї, вдивляючись у потемнілий бронзовий дзвіночок, мов у безодню, що роззявила свою пащу, готова проковтнути будь-кого, хто в неї зазирне. Раптом він відчув, як щось непомітне, але вагоме, промайнуло між ними — наче тінь долі, що змінила хід життя назавжди, не залишаючи видимих слідів. Тепер язичок дзвіночка був вільний і гойдався, наче шибеник на гілці.

— Де ти його взяла? — намагаючись зберігати спокій, запитав він у Люди.

— А в чому справа? Що не так? — вона почала захищатися. Максим глибоко вдихнув.

— Будь ласка, скажи, звідки в тебе цей дзвіночок?

— Я думала, що від тебе.

— Вибач, що?

— Ну, кур’єр передав мені коробочку з дзвіночком. Сказав, що ти підготував мені сюрприз і чекаєш у кафе. Я мала попросити тебе заплющити очі й подзвонити в дзвіночок. А потім… — вона знизала плечима, — ти мав щось зробити… типу сюрприз. Гра, типу, чи щось таке.

Максим відкинувся на спинку стільця й серйозно сказав Люді:

— Ти програла.

                                                        ***

Всупереч його побоюванням, істерики не сталося. Усе обійшлося. Максим радів реакції Люди на розказану ним історію про дивного незнайомця та проклятий дзвіночок. Вона навіть не сумнівалася, що в того з головою повний безлад і йому нічим вже не зарадити. Щоправда, Максим навмисне подав страшилку недбало, поверхнево, щоб викликати таку реакцію в дівчини й перестрахуватися на випадок, якщо прокляття виявиться правдою, і вона захоче перекинути проблему на нього. Щоб не вплутуватися в це. Раз їй смішно, то й він може легковажно ставитися до майбутніх пропущених дзвінків і непрочитаних повідомлень. Він же розповів правду, свій обов’язок виконав. Навіть запропонував Люді дати подзвонити в дзвіночок іншій людині, жартома. Просто практичний підхід, хай і замішаний на реальності і містиці. Бо хто знає, що може статися? Навіть від найбільш божевільної ідеї не варто повністю відмахуватися. Навіть найменший відсоток імовірності зіткнутися віч-на-віч із чимось, що просочується ззовні, вартий того, щоб його враховувати в плануванні майбутнього сценарію. Люда йому справді подобалася. З нею можна було вільно дихати, вона не обтяжувала Максима своїми нескінченними проблемами. Але взяти й просто так довіритися незнайомому пройдисвіту! Зробити все, що він їй наплів? Людина з вулиці! Тут вона повністю сама винувата.

— Як же він дізнався, що ми разом? — дивувався Максим, а Люда озвучила очевидне, що само собою напрошувалося.

— Слідкував, мабуть, за тобою. Ти ж сам йому сказав, що чекаєш свою дівчину! Ну, я йшла в бік кафе. І не пригадую інших красунь, що йшли в тому ж напрямку. От і все.

Вона грайливо закопилила губи і дала зрозуміти, що чекає винагороди за розкриту справу. Максим підвівся, нахилився й відверто поцілував свою дівчину.

— Ого! — пожвавилася вона. — Бачу, ти готовий до чогось більшого аніж поцілунки!

— Не зараз, — лагідно усміхнувся він. — Складу тобі компанію за сніданком і поїду з міста, в область, на зустріч із фермерами. Сьогодні не повернуся. Збір урожаю в самому розпалі. Логістика, приймання, проблеми з чергами на терміналах, аналізи… Сама розумієш — роботи зараз багато.

Люда нещасно зітхнула, зробила пару селфі із замовленим лате-мак’ято і, перед тим як вони пішли, грайливо підморгнула Максимові, залишивши дзвіночок у коробочці на столику разом із запискою — «Подзвони!»

— Сумнівна думка, — сказав він, кидаючи погляд на свою дівчину. — Якщо підігрувати примхам незнайомця, треба бути повністю впевненим, що в дзвіночок справді подзвонять.

Люда відмахнулася:

— Комусь обов’язково стане цікаво.

— Тоді не сперечатимуся з людиною, яка є живим тому підтвердженням.

                                                       ***

Перше повідомлення від Люди прийшло ближче до вечора. О 17:15.

«Ах ти гад!))) Твоя робота? Зізнавайся!)))»

І нижче — фотографія дерев’яної коробочки з бронзовим дзвіночком на порозі її квартири.

«Ні, це не я, — одразу відповів Максим. — Може, це ти мене розігруєш?)))»

«Може))) Якщо чесно, ні. І я зараз трохи нервую. Скажи, що це ти, і все.»

«Ти того незнайомця більше не бачила?»

«Ні! Максиме, припини. Уже не смішно!»

«Вибач. Але я нічого не робив.»

«Ти хочеш сказати, він за мною стежив?!!!»

«Замкнися вдома і викликай поліцію.»

«Максиме! Ти серйозно?!!»

«Я зараз буду зайнятий. Вибач. Пізніше наберу. Думаю, небезпеки немає. Але краще поклич до себе подругу. Не ходи сьогодні сама. Цілую.»

Він не поїхав на зустріч із фермерами. Уся ця історія була лише прикриттям, необхідною брехнею на час інкубаційного періоду прокляття дзвіночка. Якщо, звісно, це взагалі правда, а незнайомець не морочив йому голову своїми вигадками. Може, Люда мала рацію? Хоча… це здавалося малоймовірним. І дивним. Навіть якби незнайомець справді забрав коробочку зі столика після того, як вони пішли, й простежив за Людою до її дому, він ніяк не міг опинитися на порозі її квартири раніше за господиню. Це виключено. А якщо не він, то як коробочка там опинилася? Сама по собі…

Попрощавшись із Людою, Максим поїхав до друга Руслана — власника того самого кафе, де сталася ранкова дивна зустріч. Але він зовсім не збирався кидати свою дівчину напризволяще. Так, Люда була винна — не треба бути такою довірливою. Але якщо вдасться їй допомогти, він неодмінно допоможе. Максим швидко викинув із голови всі докори сумління типу: «Ти залишив її саму». Нісенітниця. Коли машина тоне, дорослий спочатку рятує себе, а потім дитину, інакше загинуть обидва. Це жорстока правда, а емоції лише заважають. А Люда, на жаль, у критичних ситуаціях поводилася зовсім не по-дорослому.

Він вирішив діяти з холодною головою, у безпечному місці, а не піддаватися паніці і, як той незнайомець, втрачати контроль замість того, щоб шукати вихід. Якщо все обійдеться, Люда зрозуміє. Вона мусить зрозуміти. Інакше як?

Максим купив кілька пляшок доброго віскі й, пообіцявши Русланові, у якого саме гостювали дві симпатичні дівчини, спуститися ввечері і доєднатися до компанії, замкнувся в кімнаті на другому поверсі приватного будинку друга разом із ноутбуком. Русланові він нічого не хотів розповідати: той ненавидів погані новини ще більше, ніж сам Максим. Нехай краще розважається, а йому не заважає.

Чотири години Максим присвятив роботі: передивився завдання в щоденнику, обдзвонив підлеглих, розподілив обов’язки на день, переговорив із директорами зернових терміналів. Закінчив якраз тоді, коли надійшло перше повідомлення від Люди.

«Отже, все це правда», — зрозумів він. А це означало, що скоро його дівчина почне телефонувати й благати приїхати до неї додому. Або ж, якщо він не братиме слухавку, вирушить сама його шукати. Спочатку — до його квартири. Ключі в Люди були. Він зовсім недавно вручив їх їй, серйозно думаючи про те, щоб вони з’їхалися. Саме тому Максим вирішив перечекати в Руслана й спокійно все обміркувати.

Його ШІ-помічник не знайшов в інтернеті жодних фактів про загадкового доктора Ді та його експерименти, але порадив відвідати сайт, де активно обговорювали містичні теми, і одного разу у загальних дискусіях згадувався заборонений фоліант «Eme-gidim», у якому, нібито, містився переклад якихось шумерських клинописних табличок. «Нишеві Екзорцисти» — так називався цей сайт.

Максим швидко зареєструвався, знайшов за ніком якогось Енкі, що брав участь у суперечці про фоліант, і написав йому в приватні повідомлення:

«Привіт. Є питання про «Eme-gidim.»

Потім коротко виклав сьогоднішню історію. Енкі весь цей час був онлайн, читав повідомлення, але не поспішав відповідати, поки Максим не закінчив. Тоді написав:

«Спочатку дзвіночок не був проклятий. Та й це, по суті, не прокляття. Але стало дуже на нього схожим. Ти пам’ятаєш заклинання, яке згадував той незнайомець?»

«Не дуже. Запам’ятав лише назву книги.»

«eme-gidim mu-un-du → я кличу тебе мовою духів

zi mu-un-na-an-dù → я знову творю твою душу

igi-zi mu-un-na-an-gub → нехай розкриються твої очі

eme-gidim mu-un-du → мова духів була викликана

zi mu-un-na-an-dù → життя було перетворене

igi-zi mu-un-na-an-gub → очі життя були встановлені

ur-gidim mu-un-na-an-tuku → воїни-привиди були взяті

abzu mu-un-na-an-bar → їх поставили на межі Абзу

Схоже?»

«Ого. Це точний переклад? Здається, початок схожий. Той тип розповів менше. У мене добра пам’ять, але не на стародавні мови. Що це означає?»

«Якщо коротко, то жерці бога Енкі склали заклинання, щоб створити армію безсмертних вартових, які охороняли б прохід до Абзу (безодні прісних вод під землею, де народжується все живе). Бо в найглибших шарах Абзу ворушилися рештки первісного хаосу, поріддя Тіамат.»

«Можна докладніше?»

«"Жерці шумерів знали: у глибинах Абзу, в тих темних водах, де мешкає Енкі, тремтить щось давніше, ніж боги. Не всі уламки тіла Тіамат, розрубаного Мардуком, були знищені. Деякі рештки жили там, під водою, і шукали вихід. Тому жерці створили закляття й армію безсмертних вартових, щоб ті стояли на межі й не пустили зло в наш світ. Вони знали: якщо печать втратить силу — не просто демон, а сама первісна темрява просочиться крізь тріщину. І тоді людство буде лише крихітною піною на поверхні океану безодні."

Достатньо докладно?»

«Я просто намагаюся все зрозуміти.»

«Добре. Суть у тому, що з безсмертними у жерців все пішло не по плану. По суті, вони лише створили мерців, які ніколи не вмирали. Не зомбі! Не ця безглузда маячня, а тіла, наповнені темрявою, яка пожирала все живе всередині. Жерці спілкувалися з богами й думали, що від них почули слова заклинання, але потім зрозуміли, що їх обманули. Шепотіли зовсім не боги… І тепер армія мертвих стала охороняти межі Абзу не для того, щоб вартувати зло, а щоб не дати богам проникнути в межі первісної темряви, де зло набирало сили. Що ж до того доктора Ді, то він просто експериментував із усім підряд, без розбору. І зовсім випадково провів правильний ритуал. Що я маю на увазі — дзвіночки, прив’язані до мерців, увібрали слова, що він промовив, й стали контейнером заклинання! Тепер їхній дзвін був рівнозначний цілому розспіву багатьох слів. От і все.»

«Гаразд. Це я зрозумів. Але в чому суть? Чому мертві приходять на дзвін? Чого вони хочуть? Тут якісь прогалини в логіці.»

«Логіці? Це стародавні міфи, тут немає логіки.»

«Ясно. Але все-таки чому?»

«Ніхто не знає. Прокляття просто передається далі.»

«А що стається з жертвами прокляття?»

«Вони зникають.»

«Тобто, треба просто комусь це передати, і все?»

«Не знаю.»

«Ти ж спеціаліст у цьому! Сам назвався як той бог Енкі із твоїх розповідей. У тебе ж є теорія?»

«Повторюю — не знаю. Тепер це не просто міф, а щось більше. Я чув і раніше історії про прокляті дзвіночки та доктора Ді, але вперше спілкуюся з людиною, яка зіткнулася з цим віч-на-віч.»

                                                        ***

Телефон вібрував на беззвучному режимі мало не кожні пів години. Максим написав своїй дівчині коротке повідомлення: «Дай комусь іншому подзвонити в дзвіночок».

Потім він перестав читати повідомлення від Люди й не відповідав на її дзвінки, а ще пізніше взагалі вимкнув телефон. Вона почне ганяти по колу безглузді балачки й не захоче слухати голос розуму. Максим чітко написав, що потрібно зробити. Все! Люда мусить усвідомити, що це єдиний варіант, без зайвих криків і драми. Якщо навіть спеціаліст із містики Енкі не знає, що ще тут можна вдіяти, то не варто вигадувати. Якби знайти того незнайомця й розпитати, чи допомогло йому те, що Люда подзвонила в дзвіночок? Ось ця інформація справді могли б стати в пригоді.

Він глянув на годинник — 18:30. Судячи з розповідей, мертвяки почнуть приходити до Люди пізно вночі, якщо, звісно, вона не вчинить розумно й не передасть прокляття комусь іншому.

«Чорт. Будь розумницею. Зроби, як я сказав».

Максим закрив ноутбук, готовий спуститися до Руслана та його гостей. Знизу долинали радісні вигуки, сміх і гучна танцювальна музика. Вони чудово проводили час. Саме те, що йому зараз було потрібно. Прораховувати варіанти, як може вчинити Люда, — виснажливе й невдячне заняття. Залізти в чужу голову, звісно, можна, навіть можна підправити чужі думки, вибудувати їх у потрібному порядку, підкинути нові. Але в стресових ситуаціях люди стають некерованими й діють так, як наказує їхня власна дурість. Максим не хотів битися об стіну, яку Люда вже почала зводити навколо себе. Цієї ночі станеться те, що має статися, а завтра він про все дізнається. Залишається сподіватися, що вона буде надто виснажена для того, щоб влаштовувати скандал.

                                                       ***

Вранці, о пів на десяту, він покинув дім Руслана. Хотів раніше, але рудоволоса Таня вимагала до себе забагато уваги.

— Ти ще не всі мої тату розглянув, — заманювала вона Максима, скидаючи рушник, у який була загорнута після душу.

Можна було цього й не робити, але коли Максим згадав про Люду й можливі наслідки минулої ночі, його охопила зневіра, і захотілося позбутися її якнайшвидше, будь-яким доступним способом.

Він увімкнув телефон лише коли сів у машину.

Було одинадцять пропущених дзвінків від Люди й шість непрочитаних повідомлень. Максим відкрив месенджер:

19:37 «Передзвони мені!!!!» 

20:14 «Тобі взагалі байдуже? Я щось чула! Десь у квартирі! Аня в мене вдома. Вона нічого не чує!» 

21:37 «Ми напилися, а ти можеш котитися до чорта!» 

22:17 «Аня не вірить у прокляття дзвіночка, але дзвонити не хоче. Мені страшно. Я була в туалеті й чула, як за дверима шепоче Аня, а вона каже, що не шепотіла! Дивиться на мене, як на дурепу! Приїжджай до мене! Зараз же!» 

23:36 «Я бачила! Бачила бачила бачила@# покидьок роз роз по о дг бачмиллла» 

3:30 «Ненавиджу» 

Максим кинув телефон на пасажирське сидіння і поклав руки в кермо. Люда не впоралася. Чорт! Не передала прокляття далі. Якщо покликала Аню, то хотіла це зробити, вони не близькі подруги й часто сваряться через дрібниці. Але та хитра тварюка, не піддалася на вмовляння, а Люда не знайшла запасного варіанту. Це ж так просто — дати комусь подзвонити в дзвіночок! Жартома, заради ролика для ютуба, та хоч за гроші! Придумати можна було що завгодно. Люди здебільшого не такі вже й розумні, а Люда симпатична, хтось міг би їй і поступитися.

Максим схопив телефон і набрав свою дівчину. Абонент поза зоною досяжності…

Тепер вона вимкнула телефон. Чи, може, щось сталося? Якщо Люда побачила мертвяка у своїй квартирі, вона могла втекти звідти. Викликала таксі й поїхала до нього додому. Можливо.

Максим завів машину й натиснув на газ.

Удома її не було. Він ще раз спробував набрати Люду, але телефон усе ще був вимкнений.

Після кількох дзвінків по роботі Максим пішов на кухню й зробив собі еспресо в кавомашині. Потім знайшов у телефонній книзі номер Ані.

Добре, що колись записав його. Так, про всяк випадок. Тепер номер став у пригоді.

Пішли гудки, але довго ніхто не відповідав. Нарешті Аня озвалася сонним голосом:

— Алло?

— Привіт! Люда з тобою?

Підвищений тон. Роздратованість.

— Ні! Твоя дівчина прибацана! Самі розбирайтеся.

— Де вона? У себе вдома?

— Звідки я знаю!

— У неї телефон вимкнений.

— То заїдь до неї й перевір!

— Аня, не кричи. Що вчора сталося?

— Ти мені не вказуй! Що сталося… вона наплела мені про проклятий дзвіночок і вмовляла в нього подзвонити. Але ніде не могла його знайти. А потім умовила залишитися на ніч, і щойно я заснула, загорлала, як різана!

— Загорлала? Як саме?

— Ти тупий, чи що? Загорлала, і все!

— Що вона кричала? Слова!

— Якусь маячню! Благала її не вбивати. Потім уся в сльозах кинулася на мене й усе повторювала — подзвони в нього! Благаю! Тобі ж не складно! Ти мусиш мені допомогти! І де був той дзвіночок? У її хворій голові!

— Стривай… Ти вже казала, що Люда не могла його знайти. Тобто ти не бачила дзвіночка?

— Ні! Я послала її куди подалі й викликала собі таксі. Усе.

— А ти не знаєш…

Але Аня вже завершила дзвінок.

Максим помив чашку, поставив її на місце на полиці, вирівняв стілець під кухонним столом, поправив скатертину.

Чому Люда не могла знайти дзвіночок? Ось у чому річ, а не в тому, що їй заважала емпатія. Вона його загубила? Хіба цей дзвіночок можна було загубити?

Ще один дзвінок Люді нічого не дав, і Максим вирішив прийняти душ, згадавши, що після рудої Тані зранку не помився вдруге. Але він так і не вийшов із кухні. Почув, як ключ повертається в замку, як різко відчиняються двері, і хтось забігає до його квартири. Люда? Так, це була вона. Волосся розпатлане, туш потекла, очі почервонілі, запалені, рожева куртка звисає з опущених плечей, наче ганчірка, обличчя немов пика на гарбузі, що вже почав підгнивати, руки заведені за спину, мабуть, щоб приховати тремтіння. Люда ніколи так сильно себе не запускала.

— Де ти була? — буденно запитав Максим, поклавши на місце молоток для відбивання м’яса.

Дивна усмішка на її обличчі, моторошна, божевільна, спалахнула, наче під шкірою відбулася хімічна реакція. Голос намагався бути ніжним, але видавав прихований гнів.

— Котику… Ти мене дуже налякав.

— Я? Що ти маєш на увазі?

— Не брав слухавку, дурнику! Я дуже переживала.

Люда почала повільно підходити до нього, і Максим мимоволі позадкував, поки не вперся в стільницю. Вона зовсім не була схожа на себе. Мерзенний підмінок. Дитя зловісної зозулі…

— Милий, а ти скучав за мною?

— Звісно. Я пояснював тобі, наскільки для мене був важливий учорашній день.

— Фермери! — вигукнула Люда. Її лячна усмішка ставала дедалі ширшою.

— Так. Зупинися. Досить. Давай спокійно поговоримо й в усьому розберемося.

Люда одразу послухалася, наче ці слова, розумні та раціональні, раптово її заспокоїли. Усмішка зникла з обличчя, повіки здригнулися, а на згаслих очах виступили сльози.

— Вибач, — схлипнула вона, — благаю, вибач.

Максим трохи розслабився. Це була одна з правильних реакцій, на яку він розраховував. Нарешті ситуація виправлялася.

— Заспокойся. Ми зараз усе обговоримо й знайдемо правильне рішення.

— Правда?

— Я тобі обіцяю.

— Тоді чому ти стоїш так далеко? Обійми мене. Прошу. Мені так тебе бракувало.

Максим неохоче подався назустріч цьому розпатланому опудалу, яке видавало себе за його дівчину, й обійняв її за плечі однією рукою.

— Іди до мене, — безбарвно промовив він.

Люда притиснулася й завмерла. Кілька секунд абсолютної тиші, жодного руху, навіть натяку на звичайну життєву ситуацію. Раптом у голові Максима промайнула думка: «Кого він зараз обіймає?»

— Люда?

Він спробував відсторонитися, але дівчина вчепилася в нього, наче кліщ.

— Досить. Відпусти мене.

— Відпустити? — прошепотіла голова, притиснута до його грудей. Максим здригнувся. Не видно обличчя… Йому треба побачити її обличчя!

— Прошу, Люда. Не поводься безглуздо.

— Як це? — її голос звучав приглушено, наче з-під товщі води.

— Так, як зараз.

— Не подобається?

— Ні. Припини!

— Якщо ти просиш…

Хватка раптом ослабла, і Люда відсторонилася. Вираз її обличчя змінився, став відстороненим і пустим. Але принаймні це була Люда, ніхто інший. Вона глянула на нього, наче на купу лайна, у яку мало не вступила, і просто пішла геть.

Максим стояв приголомшений, поки не почув, як відчиняються вхідні двері.

— Люда! Стій! Зачекай…

Слова застрягли в горлі, перекрили доступ до повітря, і він почав задихатися. У вухах досі стояв той огидний дзвін. Такий, що ріже слух, і водночас глухий, іржавий, сухий, протяжний…

Він підняв другу руку, якою весь цей час упирався в стільницю, і побачив проклятий дзвіночок, пристебнутий до рукава сорочки якоюсь маленькою шпилькою. Дзвіночок знову задзеленчав. Максим вирвався з заціпеніння й кинувся за своєю дівчиною. Але, коли він вибіг на сходовий майданчик, двері ліфта вже зачинилися.

— З дев’ятого поверху швидше буде впасти, ніж бігти по сходах! — гукнула Люда крізь зачинені двері, і Максим залишився стояти на місці.

                                                             ***

Він помітив дерев’яну коробочку з дзвіночком, кинуту Людою на порозі, тільки коли взував туфлі у передпокої. Поклав її до кишені куртки й вийшов із дому. Дзвіночок Максим стискав у руці так міцно, наче тримав нитку власного життя, яка постійно прагнула вислизнути або, що гірше, обірватися від сильного натягу. Через це він намагався заспокоїтися і взяти себе в руки. Прямо як Люда, яка його обдурила. Стерво. Коли життя притисло їй ножа до горла, вона не розгубилася й знайшла вихід. Дуже специфічний спосіб із ним порвати. Максим же намагався їй допомогти! Розмовляв із фахівцем, вигадував, що робити далі… А вона навіть нічого не розповіла! Жодних фактів, лише здогадки. Очевидно, що мертві прийшли до неї, Люда злякалася й вирішила звинуватити в усьому Максима. І все? Чи є ще дещо, що він має знати?

Він же попереджав — дай подзвонити в дзвіночок комусь іншому. Іншому! Невже це так складно?

Раптом пригадав слова Ані про те, що Люда ніяк не могла його знайти…

Якесь погане передчуття свердлило потилицю. Але ось він, дзвіночок, затиснутий у руці Максима, і не намагається вирватися з його хватки. Просто предмет.

Максим вийшов із ліфта, з під’їзду, пройшов один квартал, перейшов дорогу й побачив безхатька, що тинявся парковкою супермаркету з брудним пакетом у руці. Як завжди, на своєму місці. Чудово.

Коли Максим підійшов, чоловік недовірливо глянув на нього, але все одно попросив того ж, що просив у всіх інших:

— Купи їжі. Або дай грошей, я сам куплю.

Максим кивнув йому.

— Гаразд. Подзвони в дзвіночок — і отримаєш гроші.

— Який дзвіночок?

Безхатько наїжачився. Максим розкрив долоню перед його очима.

— Ну? — нетерпляче сказав той.

Долоня була порожня.

«…вона ніяк не могла його знайти…»

Прокляття!

Максим сунув руку до кишені за коробочкою, але вона теж зникла.

— То де твій дзвіночок? — зареготав чолов’яга. — Дай подзвонити! Дай! Дай подзвонити в твій дзвіночок! Де він? Дай подзвонити!

                                                        ***

Він повернувся додому. Набрав Люду, щоб укотре почути механічний голос оператора, який повідомляв, що абонент зараз не може прийняти дзвінок. Жодного співчуття. Усе так, як йому завжди подобалося. Чітко, без зайвого шуму. А тепер, подобається?

На вулиці сутеніло, загуркотів грім, і перші краплі вдарилися об шибки. У спальню Максима заповз моторошний напівморок, і, здавалося, навіть його власну тінь поглинув. Закралося передчуття, що в кімнаті є хтось іще. Максим кинувся до вимикача й клацнув ним. Світло розігнало обриси згорбленої людини в дверях, створені розіграною уявою.

Він був сам. Хоча… ні…

Дерев’яна коробочка повернулася. Вона буденно лежала на комп’ютерному столі, наче саме там він її й залишив. Максим відкрив її, дзвіночок лежав усередині. Язичок був затиснутий, як і вперше, коли він його побачив. Все. Тепер зрозуміло. Дзвіночок не хоче, щоб його передали іншому. Не зараз. Залишалося лише питання — чому? З Людою це також сталося, коли вона намагалася підсунути дзвіночок Ані. І знову питання — чому? Має бути логіка, закономірність. Що їх об’єднує? Люда не змогла дати Ані подзвонити в дзвіночок, а він виставив себе повним ідіотом перед безхатьком. Аня і безхатько були першими… Ні, нічого не виходить. Других не може бути без перших. Люда змогла причепити дзвіночок до рукава його сорочки. Усе через хитрість? Ні. Незнайомець, із якого все почалося, був прямолінійним, і дзвіночок нікуди не зникав. У чому ж річ? Часова витримка? Правильний проміжок часу? Прокляття можна передати лише вранці, умовно, до одинадцятої? Ні. Ні! Ні!

Треба написати Енкі. Розповісти йому про все. Попросити допомоги.

Максим затамував подих… знову здалося. Там, у передпокої, хтось стояв. Він помітив це периферійним зором, а коли різко повернув голову, нікого вже не було. Мертвяки приходять лише пізно вночі, не зараз. Але, якщо вірити повідомленням Люди, він міг чути дивні звуки й шорохи, як вона. Ближче до вечора? Максим дістав із рюкзака ноутбук і поставив на стіл, де лежала дерев’яна коробочка з дзвіночком. Потім схопив її й закинув у верхню шухляду. Можна було не хвилюватися, нікуди вона не дінеться. Дзвіночок знову задзеленчить… і ще раз… і ще… Поки всі люди на землі не перетворяться на мертвих вартових, і їхні незліченні легіони не кинуть виклик міфічним богам давнини.

Максим зайшов на сайт «Нішевих Екзорцистів». Йому пощастило, Енкі був онлайн.

«Терміново потрібна твоя допомога!» — написав він і попросив номер телефону, але отримав відмову. Довелося все описувати розлогим текстом, постійно промахуючись повз клавіші, виправляючи слова й знаки пунктуації. Навіть зараз Максима це турбувало. Усе мало бути чітко і ясно, він не якийсь там звичайний лисий овоч, схильний до нервових розладів та цирозу печінки. Коли все було готово, Енкі прочитав сповідь і на якийсь час вийшов з чату. Максим терпляче чекав. Його ніхто не кинув, ні. Отже, того вимагають обставини.

Минуло рівно дванадцять хвилин, перш ніж сірі крапки в месенджері застрибали, сигналізуючи, що Енкі почав набирати відповідь. Максим втупився в екран, відчуваючи, як піт виступає на скронях. Нарешті повідомлення з’явилося:

«Я згоден, — написав він. — Щось має статися, перш ніж дзвіночок можна буде передати.»

«Що саме?»

«Поки лише здогадки.»

Максим вирішив не квапити події. Нехай пише й не відволікається на його запитання. Так більше дізнається. Цьому правилу він навчився ще на початку своєї кар’єри, коли дерся вгору по головах. Ніколи не варто заважати людині говорити. Хоча тут була зовсім інша ситуація.

«Можливо, мертві мають тебе позначити, перш ніж прокляття набере повної сили, — читав Максим. — До того часу дзвіночок лише твій і нічий більше. Ми мало знаємо про цей процес, а твій незнайомець знепритомнів у момент першої появи. Скоріш за все, саме тоді його й позначили, а потім приходили, щоб мотивувати швидше передати прокляття далі. Думаю, це цілком схоже на правду й має відповідні стадії розвитку, як у інших проклять, про які мені відомо. Виконання, просочування, контакт, позначка, наслідки. Цілком звичайний цикл для прокляття, метою якого є не поодиноке вбивство, а поширення на інших. Як вірус, якщо так простіше зрозуміти. Залишається лише гадати, в чому сенс такого поширення? І що стається з тими, хто вже передав прокляття? Твоя дівчина все ще не бере слухавку?»

«Ні. І щодо вірусу… Вірус може вбити носія. Або змінити його. Може, суть у цьому? Може, із нами щось трапилося?»

«Цілком, — погодився Енкі. — Така небезпека існує і для тебе, і для твоєї дівчини, і для того незнайомця.»

«Що я можу зробити?»

«Як варіант, захиститися від прокляття по-шумерськи. І, якщо все зробити правильно, можливо, шанс ще є. Я допоможу тобі відігнати мертвих, але не даю гарантії, що це спрацює. Зазвичай, мені вдається поговорити з людьми до того, як буде вже запізно. Мені пишуть і збожеволілі від горя батьки, які через чорну магію хочуть повернути своїх дітей, і сатаністи, що готуються викликати князя темряви. Дуже рідко пишуть прокляті.»

«Чому?»

«Просто не встигають цього зробити. Поки приймають реальність, вона встигає їх убити. Вибач, але жодних гарантій.»

«Я згоден.»                                                         

***

Можна було б спробувати втекти й сховатися в закутках світу, де не лунають шумерські прокльони, але Енкі, з його похмурим голосом, що наче долинав із глибин Абзу, попередив Максима, що таких місць не існує — ні в лісах, що шепочуть слова, які ніхто вже не в змозі зрозуміти, ні в містах, де тіні здаються живими. Не в сучасному світі, де люди навколішки моляться богам, які тільки народилися, коли первісна темрява вже царювала.

Максим, відчуваючи, як холодний піт стікає по спині, улагодив усі свої робочі справи — скасував зустрічі, згорнув проєкти, ніби готувався до останнього дня, — і почав виконувати настанови Енкі.

Часом йому було так страшно, що тіло сковувала паніка. Неможливо було поворушитися. У той момент хотілося стрибнути в машину й поїхати на вечірку до Руслана чи в нічний клуб, де можна було б залишатися до самого ранку. Але Максим відкинув ці слабкодухі ідеї. Йому потрібен був результат. Його власне життя! За це варто було боротися, терпляче й перемагаючи біль.

До того ж виконання інструкцій Енкі відволікало його від думок про неминуче. Він раптом згадав, що міг би спитати про ритуал захисту для Люди, до того, як усе сталося. Але потім просто звинуватив у всьому езотерика. Він також міг би запропонувати допомогти його дівчині. Не варто все звалювати на власні плечі.

Максим зосередився. Йому потрібно було створити імпровізований бар’єр між світом живих і мертвих. Шумери вірили, що дух мертвого (etemmu) не може повернутися, якщо шлях закрити. Вода — символ Абзу. Сіль — щоб закрити шлях. Глина й вогонь для створення печатки. Мідь — метал, що відганяє демонів. Якщо мертві приходили, це означало, що межа порушена, і, щоб знову відокремити живих від мертвих, потрібно було відновити печатку.

Максим розсипав сіль під порогами й вікнами, зробив соляний круг посеред спальні, розставив свічки й поклав поруч старі глиняні скарбнички у вигляді двох кумедних свинок. Одну він виграв на квест-шоу, куди ходив із колегами по роботі, а іншу хтось подарував жартома. Що це був за жарт, Максим уже й не пам’ятав. Тепер вони стали в пригоді як фігурки-замінники, які шумери ліпили з глини, ставили біля дверей і читали заклинання, відвертаючи зло на них. Також миски з водою біля дверей і під ліжком, щоб «вода мудрості бога Енкі» не пропускала мертвих. Ще він знайшов вдома мідні дроти й відібрав старі мідні монети, з тих, які колись хотів почати колекціонувати.

Усе стало в пригоді. Усі його життєві інтереси тепер приносили плоди. Максим твердо вірив, що впорається.

19:00. У домі тихо. Жодних шепотів, жодних звуків присутності. Він відкрив на телефоні файл, який скинув Енкі, із записаним заклинанням:

E-abzu, ka šu-gal En-ki-ke,

nam-lugal an-ki-a mu-un-gál,

gidim nu-un-gub!

Щось на кшталт: «У Домі Абзу, перед великою владою Енкі, йому належить царство неба й землі, хай не повстає дух!»

Він знову прочитав заклинання, вийшло так-сяк. Хоча до цього Максим перевіряв вимову через ШІ-помічника й був задоволений виконаною роботою. Чи діяло заклинання, чи ні, але поки нічого дивного не відбувалося, і Максим навіть написав про це Енкі. Той нічого не відповів. Потім активне листування з друзями, новини по телевізору, чергова спроба додзвонитися до Люди, вечеря, душ. Напруга зростала. Попри всі зусилля, Максим здригався від кожного раптового звуку, очікуючи, що в будь-яку мить мертві прийдуть за ним, щоб залишити темну позначку десь у самій душі. І все ж він тримався доволі непогано. Можна було себе й похвалити. Та й куди бігти? Залишається тільки спробувати дати відсіч.

23:00. Жодних непрошених гостей. Заклинання ж могло подіяти! Він дуже на це сподівався. Тримати себе в руках ставало дедалі важче — настрій змінювався то раптовими спалахами радості, то страху. Зрештою Максим усівся посеред соляного круга в спальні, увімкнув телевізор і почав боротися зі сном. Його очі закривалися самі собою, і хотілося послати всіх мертвих із їхніми прокляттями куди подалі, та просто влягтися спати. Бо він дуже втомився. А може, згорнутися прямо посеред килима, як кіт, і чекати, поки дзвін дзвіночка не покличе його?..

                                                       ***

Максим різко розплющив очі, і скроні пронизали розпечені голки. Його повело вбік. Спробував піднятися, але тіло не слухалося, і він так і лежав розпластаний на підлозі. Телевізор вимкнений, багато свічок згасли, але все одно можна було побачити, що соляний круг порушений, наче хтось пробрався всередину, волочачи обидві ноги. Максим намацав у кишені телефон, дістав його. Тремтячі пальці ледве впоралися, але ліхтарик усе ж спалахнув. Соляна межа на порозі й під вікном також була порушена. Вони тут…

Він мусить боротися, керувати своїм тілом. Він мусить щось робити… чутно лише його прискорене дихання в напівмороку й більше нічого незвичайного. Максим зумів дістатися до вимикача. Зараз це станеться… Світло вигнало напівморок. Ніяких мерців… Він один. Тут більше нікого немає. Тарілки з водою розбиті, наче по них хтось навмисне пройшовся, скарбнички-свинки зникли, і всюди сіль — розмазані смуги тягнуться в усіх напрямках. Може, досить прикидатися? Він тут не в безпеці й ніколи не був. Стіни не захистять його від зловісного дзвону, ні двері, ні вікна їх не втримають. Може він сам і наробив цей безлад, коли дзвіночок задзвонив, наказуючи підкорятися!

 Максим вибрався з кімнати, увімкнув світло в передпокої, озирнувся, щоб ще раз подивитися на безлад у спальні, і зрозумів, що більше не зможе туди повернутися. Відчуття загрози лише посилювалося. Поки він одягався й перевіряв, чи досі ключі від квартири лежать у кишені куртки, пережив безліч уявних нападів, яких ніхто не скоював. Геть із власного дому! Тепер тут оселилося щось лихе. Він почув, як заскрипіла шухляда, в якій лежав дзвіночок, як коробочка впала на підлогу… Максим рвучко відчинив двері, ступив за поріг, і темрява видихнула його назад. Він, мов космонавт, чий аварійний трос відірвався від корабля, і тепер його скафандр стане саваном, що вічно пливе у безмежному космосі. Забагато чорного… Але у темряви були обриси. Сліпі каламутні очі — два розбиті гнилі яйця, криві зуби, стиснута щелепа, сплутане волосся лізе з пожовклого черепа, як підшкірні паразити, худі руки, що затягли його всередину, усе ще простягнуті вперед, на кістлявих пальцях тьмяно-зелені персні, труться одне об одне, і розсипаються на порох, коли пальці ворушаться. Між ребрами клубочиться морок, густий, як смола, і в ньому потопають тисячі мерців, які, наче нирці в пошуках перлин, намагаються відшукати на глибині іскру життя. І ось усе зникає. Максим чує лише дзвін дзвіночка й відчуває опік на шиї. Прокляте клеймо. Тепер він належить темряві. Йому так сказали ті, хто ніколи не бреше… Дзвіночок дзвенить, і Максим іде на його дзвін. У цьому звуці чутно шепіт тисячі голосів, що повторюють одне й те саме — ще один із нами… ще один — ми…

                                                      ***

Незнайомець сидів у тому ж кафе, де все почалося, за тим же столиком. Він чекав на Максима. Ще більш виснажений. Майже мертвяк, що намагався імітувати живих.

— Я сподівався, що ти прийдеш, — сказав він, і Максим сів поруч.

Осінь, що оточувала їх, здавалася живою. Мертвякам усе здається живим, на відміну від них самих. Сонячні промені стікали по пожовклому листю на деревах, наче розплавлене золото, і капали в калюжі на землі, де отруйно шипіли, утворюючи пару. Люди поспішали у своїх справах, і під їхніми ногами щось сильно хрустіло, наче вони ступали по викопаним із землі решткам. Мабуть, тому ніхто й не помічав ще двох мертвяків за столиком у кафе.

— Ти позбувся дзвіночка? — запитав незнайомець, і Максим кивнув.

— Віддав його безхатьку на парковці. За гроші.

Незнайомець усміхнувся.

— Гроші… Тепер це слово нічого не означає.

— Нічого.

— Так. Гм… Ти досі чуєш дзвін дзвіночка?

— Чую.

— І я також. Думав, що назавжди позбувся його. До речі, вибач за твою дівчину. Я думав, ти їй допоможеш.

Максим нічого не відповів.

— Зрозуміло, — сказав незнайомець. — Ти хоч її любив?

— Що буде далі? — проігнорував його запитання Максим.

— Ми помремо, очевидно.

— Помремо?

— Так. Сьогодні, коли я почув дзвін дзвіночка, то, як сновида, пішов за ним і мало не потрапив під колеса вантажівки. Вчора було простіше. Я просто його чув. Тому вирішив зустрітися й чекав тебе тут. Хотів попередити. Дзвіночок веде нас до нашої смерті. Не слухай його, якщо зможеш.

Максим похитав головою.

— Ні. Ти нічого не знаєш. Не знаєш, що буде далі. Ми не помремо.

— Ні?

— Ні. Але в смерті перебуватимемо… глибини Абзу чекають…

Незнайомець постукав пальцями по столу. Прислухався, наче почув ще якийсь інший, неприємний звук, заплющив очі, здригнувся на стільці й відкинувся на спинку, втомлено потираючи очі.

— Ми обоє божеволіємо, але ти, здається, мене випередив. Що ти верзеш?

— Божевілля неминуче. Спробуй замкнути свою свідомість у мертвому тілі на тисячу років і скажи мені, що буде? Ми, як прокляті джини. А ті, хто тре лампу, усе ще сподіваються на виконання трьох бажань. На що здатні божевільні в’язні?

— Я… я справді не розумію.

— Зараз поясню. Мертві, які нас позначили, колись теж були на нашому місці.

Незнайомець напружився.

— Звідки ти знаєш?

— Не відключився в потрібний момент, на відміну від тебе.

— І?..

— Прокляття — це давнє шумерське заклинання, увібране в дзвін дзвіночка, воно закликає легіони мертвих, що охороняють межі підземної безодні. Поки мертві не позначать тебе темрявою, прокляття не можна передати далі, і лише після цього вони стежитимуть, щоб ти дав подзвонити комусь іншому. Прокляття мусить жити, а легіони наповнюватися… Тепер ми чуємо дзвін, який кличе нас за собою. І знаєш, що це за дзвін?

Незнайомець різко схопився:

— Ні. Дурна була ідея… ти сам по собі…

— Ми тепер разом. І завжди будемо разом.

— Пішов ти!

Максим також підвівся й клацнув пальцями перед обличчям незнайомця, наче намагався привести його до тями.

— Я бачив, як безодня вивергає легіони тіней і затьмарює собою все світло. Ти також темнішаєш… і я… ми йдемо на звук дзвіночка. До нас більше не приходять мертві, бо ми тепер одні з них. І скоро… дуже скоро, коли інший проклятий подзвонить у дзвіночок, на його поклик прийде хтось із нас.