Трясовина Смутку

     Ця солодкість післясмаку непритаманна каві... — підсумував Андрій і зробив ще один ковток.

     — Матильдо, схоже, волонтери знову підсунули мультидекстриновий фальсифікат. Аромат не має навіть натяку на кавову гіркоту. Огида! — він відпив ще раз і відставив кухоль.

     На підвіконні стояв невеликий прозорий лоточок, наповнений сухим листям і травою. Звідти долинав тихий шурхіт. Між листям ворушився сірий клубочок — маленька хатня миша Матильда гризла рисове зерня і зовсім не реагувала на його голос.

     Погляд Андрія ковзнув до іншого мешканця лотка — темного «зернятка», що сиділо поруч із мишею на травинці та простягувало вгору тоненькі кінцівочки, ніби просило обіймів. Це був напівдорослий імаго кліща.

     Чоловік мимоволі дивувався його здавалося б безглуздій, позі — вона нагадувала застиглий молитовний жест. Кліщ уже третю годину нерухомо чатував, хоча міг би давно пролізти крізь листя та траву до пухнастого тільця й встромити туди свої лапки й хобот.

     — У тропічних лісах Коста-Ріки живе оксамитовий хробак монгеперіпатус, — промовив Андрій, дивлячись на кліща. — Він такий же непомітний, як і ти. Повзає своїми сорока ніжками у прихованому світі під товстим шаром гнилого листя й моху. Але коли голодний — вилазить на полювання.

     Він вистромлює з укриття лише голову й, подібно до тебе, чекає на здобич. Але він не чекає безвольно, сподіваючись, що їжа сама впаде в його обійми. Він чатує жертву, яка навіть не думає потрапити до нього — просто проповзає поруч. І тоді монгеперіпатус вистрілює в неї клейкою павутинною сіткою. Паралізує бідолаху. Потім повільно підповзає, поки вона безпорадно смикається, обкручується навколо та починає поїдати.

     — А ти, дурненький... — чоловік простягнув руку й легенько постукав по стінці лотка. — Чекаєш, поки вечеря сама сяде тобі на голову.

     У ту ж мить усе раптово зникло в суцільній пітьмі.Темрява постала не очікувано для Андрія і звісно для Матильди.

     Миша на секунду завмерла, а десь далеко за вікном почулося довге виття собаки.

     — Матильдо. Навіщо вони складають графіки відключень, а потім їх порушують?

     Він увімкнув на смартфоні ліхтарик. Чорної цятки на травичині вже не було, зате Матильда стояла поруч зі стінкою лотка і зацікавлено дивилася крапельками очей на промінь.

     Почулося, як знадвору заволав ще один пес, а потім приєднався ще один, і врешті загавкав хриплим басом і сусідський собака.

     Дивно, але інтонація гавкоту здавалася направленою на когось або на щось, що сприймалося однозначно чужим і для тварин ворожим.

     Чоловік взувся у калоші. Перед дверима вимкнув ліхтар і тихенько вийшов на подвір’я в темряву, яка була не менш густою, ніж у будинку. Неба не було: усе затягнуло густим полотном невидимих хмар, які ще зранку сунули зі сходу, а на вечір сховали всі зорі.

     Непроглядна завіса ночі, до якої не можливо звикнути очам. Ледь помітно кружляли різнокольорові фантоми від недавнього ліхтаркового світла, наче метелики і гусениці блукали й розпливалися в повітрі.

     Зі східної сторони села по дорозі щось шарпалося і тихо бринчало, наближаючись у його бік.

     Андрій розрізнив людські кроки і звук, який нагадував ляскання ременів на рюкзаку.

     Чим ближче той наближався, тим дивнішою ставала темрява: здається, в ній проглянувся незрозумілий червоний відтінок. А вже коли чужинець дійшов до сусіднього будинку — де в місячну ніч можна було б побачити всю дорогу — Андрій дійсно побачив і це був тмяний червоний ліхтар на рівні голови подорожнього. Чоловік завмер і навіть затамував дихання, щоб не видати себе.

     Чужинець минув сусідську хату, порівнявся з його подвір’ям і не зупиняючись, він пішов дорогою далі.

     Через кілька десятків метрів силует зійшов з дороги та попрямував у бік, де був згин річки, до старої підвісної кладочки.

     Це видалося чоловіку вкрай дивним. По той бік річки був лише густий заболочений ліс, і на десять кілометрів не було жодних людських поселень. Кордон з іншою державою був ще далі; ніхто не намагався йти до нього цими місцями — вони були геть непролазні.

     Це міг бути п’яний водій лісовоза, що зупинився на кемпінгу лісорубів поруч із селом Червоне і, заблукавши, попрямував в іншу сторону — подібне траплялося. Але цей подорожній явно був тверезим: його хода була впевненою, і він звернув саме там, де потрібно, і знав, що тут є місток.

     При якому глузді йти в ніч у той густий ліс?

     Це або турист-екстремал, або людина, що вирішила незаконно пересікти державний кордон, спланувавши маршрут за гуглівською мапою, яка не зазначає, що шлях давно переритий і підтоплений. Мандрівника, певно, цей факт неприємно здивує вночі.

     Андрій посміхнувся, але був трохи занепокоєний. Ставало цікаво, як той хоча б перейде трухлявим місточком, де дощата поверхня майже вся згнила. Людям страшно було ходити навіть удень.

     Приглушене червоне світло проникало крізь щілини трухлявих дощок, але обережно рухалося. З певним розчаруванням для нього силует червоного світла врешті сховався у мороці по той бік лісової хащі.

     — Перейшов, — прошепотів чоловік і повернувся в будинок.

     — Матильда, здається, в нас може з’явитися нова жертва.

     Зранку Андрій вирішив поголити кількатижневу щетину і дістав нові берці. Розігрівши вчорашню вечерю, він поснідав, трохи розповів Матильді про плани і, зібравши рюкзак, одразу попрямував до лісу.

     Жовтень видався похмурим цьогоріч: небо заповнили сірі тумани, з яких часом неприємно моросило.

     Єдина вулиця села, повз яке йшла дорога, стояла безлюдним пейзажем. Одні лише покинуті домівки і кущі. З десяток місцевих жили в іншому краю вулиці-села і заходили сюди лиш зрідка, щоб спуститися до річки і піти в ліс по гриби.

     Навпроти розваленої хижі священника, який іноді приїжджав на ділянку засіяної кукурудзою землі, петляла стара ґрунтова дорога. Місцевий дід Іларій їздив по неї бричкою косити траву до річки, але більше транспортом не потикався. Це вже навіть і не дорога, а просто дві стежини до містка, за яким стовпив похмурий ліс.

     Річка, через незрозумілу хімічність, вражала своїм бірюзовим відтінком і водночас відштовхувала.

     Андрій не був рибаком, але відтоді як оселився тут, жодної рибинки ніколи не помічав.Місцеві казали, що у воді висока кислотність — далеко по руслу стояв титановибудівний комбінат, і його відходи пливли нею, через що вона стала мов рідкий перламутр.

     За місточком стояла стіна сосен, а далі стежка-дорога розчепірювалася на два шляхи: один — у сторону соснового бору з грибними місцями, куди найчастіше ходили місцеві, а інший — у болотяні хащі, куди вела давня дорога до вже зниклого хутору Красногірське. Далі ж у бік кордону по цій дорозі з’являлися старі рови, які давно заболочилися й обросли кущами.

     Андрій зупинився, присів і став уважно роздивлятися розвилку доріг. Грузні сліди нічного гостя прямували саме в болотяну сторону. Певно, був крупний чоловік або ж ноша була нелегкою.

     Під зваленим старим стовбуром чоловік дістав довгу, загострену мов спис, палицю і рушив стежкою по слідах.

     До руїн Красногірського було доволі далеко. Пахло гнилизною, мохом і сирістю. Починався край густого чорного вільшняка, де між купинами зеленої осоки темніла стояча вода давніх боліт, звідки визирали криві кістяки опалого гілля.

     Андрій став більш обережний, палицю він тримав так, щоб нею можна було при нападі нанизати або відірвати від землі.

     Попереду шумним криком сновигала зграя птахів, перелітаючи ватагою по верхніх гіллях, наче сигналізувала про наближення непроханого гостя.

Чоловік безперестанку вдивлявся у чорноту води вздовж шляху, хотів помітити під брудною водою щось, що зовсім не мало там бути.

     Діставши смартфон, він увімкнув запис аудіонотатки:

     — Двадцять сьоме жовтня 2025 року. Ранок. Йду в їхнє царство.

     Сьогодні я відчуваю присутність набагато глибше, але, як завжди, вони відчувають мою вібрацію і ховаються нерухомо в мулі.

     Я не впевнений, чи жива людина, що зайшла сюди вчора вночі. Продовжу рух до самого Красногірського, якщо не загублю сліди. Сьогодні відчуваю неабияку силу і рішучість.

     Він почав фантазувати про нічні пригоди того дивака, будувати фрагменти нічного жаху, який спіткав його вночі. Аж раптом він помітив, що давно не бачить слідів чужинця.

     Андрій повернувся і пішов зворотнім шляхом, та врешті наткнувся недалеко в стороні на углибину, яка була направлена поперек дороги у хащі.

     Було дивним, що той мандрівник звернув саме тут. Між заболоченими шматками сліди вели туди, де Андрій неодноразово прогулювався. Йому подобалося блукати дикими місцями, де грибники не бачили зиску ходити: їстівні гриби серед боліт майже не росли, а от він відчував велич від думки, що ступає там, де мабуть не було людини з дуже глибоких давен.

     Він дерся крізь ці зарості, нагинався, пролазив крізь щільні нагромадження деревної падалиці під старими кронами і уявляв обличчя людини, яка продиралася тією густою пітьмою,минулої ночі, крізь це плетиво, натикаючись очними яблуками на гілки, роздираючи шкіру і одяг. Той мандрівник, мабуть, триста разів пожалкував, що потрапив у ці місця.

     Далі ставало цікавіше, бо шлях того дивака мав зупинитися на розлогій череді заболоття, крізь яку жодна сухопутна істота не просочиться. Хіба вплав, і то при великій небезпеці, якщо втікатиме від смертоносного жаху.

     Через декілька метрів Андрій натрапив на углибину і раптом завмер. Здивовано, оторопіло він дивився на повалені стовбури, поруч із якими визирав оливкового кольору туристичний намет, а біля багаття сушилися речі та висів казанок.

     У чоловіка пересохло в роті. До такої швидкої зустрічі він зовсім не готувався і відчув, що потрапив у вкрай неприємну ситуацію. Здається, саме зараз і негайно треба щось крикнути або просто озватися.

     Набравшись мужності, він голосно промовив:

     — Друже, привіт!.. Я грибник.

     — Звичайний грибник. Не прикордонник, — схвильовано додав він.

     Тиша. Жодного звуку і руху в палатці та поруч. Жодного хрускіту в хащах навколо.

     Андрій прислухався. Прийшло розуміння, що, можливо, він застав людину зненацька, і та в переляку заклякла, мабуть, накручує в голові всі можливі сценарії крайнощів, щоб вийти з несподіваної ситуації.

     Він озвався ще раз і насторожився, максимально слухаючи кожен звук.

     Якщо причаївшись у незручній позі, той почне покращувати зручність, то вірогідно створить зайвий звук.

     Але й через десятки хвилин не з’явилося жодного звуку, який би натякав, що його створила людина.

     Він погукав ще раз і, не чекаючи, попрямував до намету. Заглянув. Там, звісно, було порожньо. Примостившись на піддупний каремат, він із цікавістю став розглядати речі. В дереві стирчала гарна дорога сокира, висіли дві невеличкі гідрофляги, одна з яких, певне, слугувала рукомийником. На гілочці також висів відкритий туристичний сухпай.

     У палатці був спальник і ще якісь речі під ним, які було важко розгледіти. Багаття майже затухло, і Андрій підкинув трохи гілок, щоб пітримати тліючий жар і став чекати господаря.

     Минав час, але ніхто не з’являвся. Пройшла вже не одна година, і чоловік не знаючи чим зайнятися, писав у блокнот вірші, потім почав відслідковувати сліди — той, схоже, пішов у бік соснового лісу і ще не повертався. Скоро мало темніти, і Андрій вирішив просто написати записку на листку блокнота й покласти поруч із пляшкою води, яку прихопив:

     "Я ненароком став свідком вашої подорожі та натрапив на ваш маленький табір. Нічого не поцупив і не нікому не скажу, що ви тут. Я порядна людина.

Живу поруч у селі, можу приносити воду і їжу. Завтра навідаюся після обіду, якщо ви не проти."

     Другого дня, вівторковим ранком, Андрій стояв на виїзді з села і чекав на продуктовий бусик. Стояв під липою і спостерігав за іншими бажаючими докупити продукти до наступного приїзду. Зібралося майже півсела: три жінки в літах або ближче до того віку і двоє чоловіків зі скляними очима та почорнілою від спиртів шкірою. Всі мали торбини, щоб покласти в них те, на що вистачить пенсії або з грибного заробітку. Гомоніли без перестанку, обговорюючи війну та владу. Раніше Андрію подобалося їх слухати, вони очевидці цих місць.Але зараз він вслухався в діалоги, щоб часом почути про свого нового знайомого; можливо, хтось чув тоді вночі про випадок або бачив його в лісі. Але ніяких розмов не було. І навіть коли він запитав у Степана, заядлого грибника, чи той зустрічав немісцевих, Степан заперечив, іронічно додавши, що ти лиш один тут такий.

     Він повертався додому з трьома хлібинами і печивом. Прийшовши додому, він закинув одну до рюкзака, поклав ще банку м’яса і швидко перевдягнувшись, одразу пішов у ліс.

     Андрій малював обличчя і статуру чоловіка, уявляв, як той сприйняв записку і воду. Він же міг знятися та перейти глибше, здумавши, що автор повідомлення притягне сюди якусь службу.

     Уявлення про чужинця майже збіглися з реальністю: біля палатки стояв високий, добре збитий чоловік, років близько тридцяти.

     Він певно чув, як Андрій продирається крізь плетиво молодяків, бо на відміну від нього чоловіка зовсім не здивувала несподівана поява. Нічний гість голився електротримером і продовжив це робити навіть тоді, коли Андрій вже був у кількох кроках.

     Він зніяковіло поздоровався.

Той продовжив голитися і мовчав.

     — Звіть мене Ігорем, — врешті відповів той.

     — Це я писав записку...

     — Я здогадався, — він посміхнувся в дзеркальце, добриваючи останню полосу щетини. — Вам, схоже, подобається вистежувати туристів?

     — Не тільки туристів, — віджартував Андрій — Я люблю ліс і все нове, що тут трапляється.

     — Зрозуміло.Дякую за воду, що ви залишили. Вона не отруєна?

     — Ні, ви що?! Це питна колодязна вода.

     — Я пожартував. Дякую, звісно. Ви тут самі? — спитав одразу він.

     — Так. Я... можна сказати, відлюдник, що почав жити у відлюдному селі, — Андрій цицнув собі у думках про  недоречність подібної заяви.

     — Думаєте, тцк не заїде в цю глушину? — знову швидко спитав Ігор, але це скоріш насмішило Андрія, та він вчасно стримав себе.

     — Та ні. Мене це не турбує. Я ветеран. Звільнився за станом здоров’я.

     Схоже, Ігоря не дуже задовольнила відповідь, і він трохи нахмурнів.

     — Ви щось тут досліджуєте? — спитав Андрій, щоб змінити тему, і присів поруч із багаттям. Його думки хотіли спитати зовсім інше, та він не знав, з чого почати, тому подумки знову картав себе за безглуздість сказаного.

     — А що тут можна досліджувати? Хащі і болота?

     — Вони теж цікаві для дослідження. І трохи далі є менші зарості, там гарний сосновий ліс і багато грибів.

Знаю навіть безпечні шляхи до кордону. Неодноразово там бував.

     — Проводили екскурсії?

     — На кордон? Ще жодна людина не пропонувала. Я якось не цікавився подібним. 

     — А взагалі, як ти, Андрій, ставишся до того, що деякі громадяни самовільно пересікають кордон?

     — Думаю, це їхня особиста справа, — чоловік розумів, до чого хилить Ігор, і намагався оминути полеміку громадянських обов’язків і людської свободи. — Люди мають право вирішувати самі, що їм треба. Але головне, щоб вони не потрапили в пастку від своїх рішень.

     Ігор насипав каву в турку. Навіть звідси Андрій почув шикарний міцний аромат.

     — Ти будеш каву?

     — Не відмовлюся.

     — Я, доречі, ще приніс води і захватив баночку тушонки та хліба.

     — Дякую. Від хліба відмовлюся — не їм глютену.

Андрій подивився навкруги. Це було невдале місце для ночівлі. Болота випаровували гнилий запах і були майже поруч із наметом.

     — То ти значить був біля кордону? — Ігор не приховував цікавості.

     — Так, двічі.

     — Тією дорогою?

     — Та не зовсім. З неї треба вчасно зійти і дібратися до такої собі змішаної зони, де й сухо, але й достатньо волого, щоб у землі проростало достатньо кущів, і не було далеко видко, як у сухому деревостої.

     — Я можу показати цей шлях. Хочеш?

     Ігор мовчав.

     — Доречі, Андрію, як ти мене знайшов?

     — По слідах звісно.

     І ще я люблю ходити цими місцями, бо крім мене тут люди не ходять.

     Доречі, про тебе в селі не знають і не чули.

     —Це втішує.

     Вони йшли дорогою в сторону Красногірського й нікуди не поспішали. Ігор теж взяв собі палицю і стругав із неї списа.

     — Місцеві тут переважно — аватари і старики. Спілкування з ними нагадує повторення одного й того ж діалогу з початку. Вони наче NFC-персонажі, які розповіли всі свої запрограмовані історії та починають їх знову — Ігор посміхався у відповідь. Вони, здається, звикли один до одного,  подумав Андрій.

     — Доречі, я тебе не обтяжую? — спитав він.

     — Та ні. Не повіриш, але ти остання людина, яку я планую зустріти в нашій країні. Я хоч і налаштував себе на потужне виживання, але ти вніс оптимістичні корективи і значно полегшив мої справи. Буду відвертим: за ці дні я зрозумів, що романтика лісового виживання — ще та побутова драма.

     — Коли повернемося, я тобі дещо покажу. Це капкани, які я поставив. Коло них треба бути обережним.

     — Ловиш тваринок?

     — Так. Тваринок…

Дерева в цьому місці стали високими. Тут уже були переважно дуби і сосни, які нависали важким гіллям над людьми.

     — Отут треба звернути, пішли. А далі вже покажу шлях, яким зможу провести тебе, коли ти сплануєш йти.

     —Глянь сюди. — Андрій ступив ногою на якусь сіру кулясту штуку, і з-під неї повалив зелений густий дим.

     —Обережно. Я не знаю, наскільки він ядовитий, але краще не наступай.

     Ігор був сильно здивований і наляканий водночас

     — Що це в біса за штуки? Їх багато.

     — Пурхалки, — сказав Андрій, і засміявся.— Їх народжує дощ.

     Я пожартував про яд, хоча спори теж небезпечні для вдихання. Це такі гриби, які на початку дозрівання навіть їстівні.

     — Ти віриш у потойбічні сили? — раптом спитав Андрій, покосившись на Ігоря.

     — Ні в Бога, ні в містику, ні в потойбіччя. Навіть у дитинстві не дуже вірив.

     — І я також, —  він вдивлявся в улоговину, порослу травою, крізь яку визирали покриті мохом гострі ікла гілок. — Але хто знає, наскільки вірування предків є вигадкою. Іноді природа має  схожість із потойбіччям і магією, особливо та, що далеко не досліджена. Ким могли б бути насправді чугайстри, мавки, перевертні…

     — Я не варюся у цьому фольклорі. Особливо в українському. Це максимально не лячна шароварщина для дітей. Мавки, чугайстри… Мені трохи заходять тролі, гноми, ельфи, големи, вампіри навіть, але наші — це крінж, друже.

     — Мавки теж лячні.Послухай мою версію про них.

     Якщо розуміти, що коріння  легенд йде з реального баченого… Те, що їх наділили поетичним ареалом типу кокетливих дівчат, які фліртують із одиноко заблукалими юнаками і затягують їх у болото, не означає, що першоджерела очевидців, які справді стикнулися з ними, були саме такими.

     Мавка — істота, у якої зі спини видно нутрощі, так? Уяви ситуацію: дівчина потрапила у пастку до загадкового звіра, який вигриз їй спину.Висмоктав її шкіру зі спини разом із жиром і м’язами. Вона ще жива і кричить, благає про допомогу, а поруч йшов одинокий хлопець, який побачив її, підбіг, а потім від жаху втік і розповів свою версію історію. Дівчина, чий прообраз став мавкою, могла бути жертвою справді реальної істоти.

     —Це якийсь горор просто, Андрію.

     — Ну, чому, Ігоре.Природа створює чудовиськ, хіба ні? Моряки або поселенці були налякані до жаху екзотичними тваринами, яких бачили вперше. Величезні варани, крокодили, вирячені очі коал — усе це створювало легенди про демонічних чудовиськ.

     Раптом він затих, і зупинився, поволі піднявши до гори палець.

     — Ти це чув?

     — Гілка, що упала у воду?

     Андрій не відповів. Лише глянув на годинник і сказав, що треба повертатися.

     — Ти чув про змієголова? — знову почав свої міркування він. — Це такий вид лабіринтових риб. Змієголови. Вони не живуть в лабіринтах водних глибин як здається і не мають зміїної голови. Просто у них є лабіринтовий орган — пластини, побудовані як лабіринт. Він дозволяє рибі дихати повітрям, щоб вона могла лізти суходолом до іншого болота. Це лячний вид риб.Хіба не монстр?..

     — Стоп, Андро. Мені здається, ми йдемо не туди, — Ігор дивився на похмуру стіну високих дерев. — Ми здається йшли вскіс ним. Нам туди.

     Андрій мовчав.

     — Зворотній шлях у лісі завжди виглядає по-іншому. Можемо глянути по GPS, — вони почали звірятися по смартфонах.

     — Дійсно. Навігатор показує, що ця глиб веде до дороги, від якої ми пішли.

     — Я ж кажу, що це ліс. Тут відчуття оманливі, — зробивши паузу, додав Андрій. — Без мене ти б певне загубився.

     Сонце йшло на захід, темрява почала підступати від тіней дерев із ґрунту навсебіч.Вони були біля повороту в хащі, де стояв табір.

     — Ігор, ти знайдеш шлях із дороги?

     — Певно так. І у мене є ліхтар.

     — Ну тоді я пішов. Мені теж треба ще з три кілометри йти лісом, — він оглядався, розуміючи, що трохи затримався.

     — Так, друже. До завтра.

     — До завтра, Ігор.

     — І тримайся подалі від боліт, добре? 

     Ніч була місячною і Андрій чітко бачив що сидить на розлогому крислатому стовбурі дуба, а внизу під кроною людина світить червоним ліхтарем і бігає навколо цього дерева. Він кричить йому швидко лізти нагору — на дереві безпечно. Але той кружляв навколо дерева і, схоже, не звертав уваги на його крики.

     Андрій злякався що скочується з гілки і зараз зробить сальто вперед та впаде на землю.Він став чим дужче задкував на гілці до стовбура. Але замість того, щоб упертися в кору, він входив  у тісне дупло. Вліз у нього повністю з головою; 

     Озирнувшись, він з жахом побачив, що вся комірка, у якій він опинився, набита величезними трупами комах — просто гігантськими мухами, розміру людини, у яких були ще й людські черепи. Між ними шелестіла така ж велика істота, з якої стирчало жало.

     — Обережно, Андрію.

Обережно.

     Ти ж пам’ятаєш, що в цих трупах сидять мої діти? Не задави їх!

     Ти не згадав мене?

     Що серйозно не згадав мене?Це ж я — оса-могильник, пам’ятаєш?

     — Так, так… — його жах змінився на полегшення і радість. — Тебе звати Дейтерагенія Осаріум! Я тебе знаю, я читав про тебе… Але мій друг! Він там! — згадав Андрій.

     — Я теж твій друг, ти мене ображаєш, Андро.

     Послухай краще цю загадкову мелодію, яку співають наші дітки. Слухай!

     — Я люблю цю мелодію… — тихо прошепотів він.

     З вікна світило сонце. чоловік вимкнув будильник і потягнувся.

     Ранок середи, схоже, був теплим і не дощовим.

     З ротом, набитим хлібом, він уже спускався до місточка.

     Андрій думав про Ігоря. Здається, він відчував близькість до нього. Ця людина розуміла його жарти і ідеї. Теж часто розповідала про цікаві речі.Він відчував що за довгий час знайшов собі співрозмовника.

     А ще він відчував смуток від майбутнього прощання.

     — То ти довго плануєш тут бути?

     — Ні. Вікно можливості настане першого листопада.

У мене є домовленість з прикордонниками. Але не з тими, хто зараз на чергуванні, — мої заступають саме 1-го числа, і тоді відкриється зелений коридор. Далі все буде залежати від моєї витривалості і — арівідерчі, країно.

     Нічого не кажи. Андрію, я хотів показати тобі один прикол.

     Ти мені не розповідав, що таке трапляється, — він поманив чоловіка за звалений стовбур і вказав кивком на звичайний непримітний відрізок моху і трави, поруч із заболоттям.

     — От там щось на кшалт зибучого піску. Тобто певно порожнини. Під мохом... — він штрикнув туди палицею, але нічого не відбулося.

     — Учора я пив каву на цьому стволі й раптом почув звуки характерного засмоктування і такого легкого водяного бурління, знаєш. Стало цікаво. Я насвітив на те місце і побачив, як мох припіднімається, а потім типу провалюється. Наче ґрунт під шаром рослинності пішов кудись у глиб землі! Це було так незвично і трохи злякало мене, якщо чесно. Завжди боявся опинитися під землею.

     — Ніколи не бачив такого... А може, якщо твоя зміна прикордонників заступає на пів місяця, то ти ще залишишся. В селі ніхто навіть не знатиме, що ти є. — Андрій майже не слухав Ігоря й думав про зовсім інше.

     — Та ні, першого числа я рушаю. Це сто відсотків.То ти сьогодні накормиш мене грибами?

     Сосновий ліс був надзвичайно темним і, здається, безкінечно високим. Неба майже не було видно, і друзі поверталися ним обратно в табір. На спинах вони тягнули вщердь наповнені грибами рюкзаки.

     — Бачиш, яке я грибне місце знаю... Це типу моє таємниче плато, місцеві аж сюди не забрідають.

     — Цікава ти людина, Андро. І не страшно ходити одному? Тут повно диких тварин. Завів би собі пса.

     Посмішка на обличчі Андрія, яка майже завжди була при ньому, зникла. Через мить мовчання він приглушено промовив:

     — Був у мене пес. Приблуда.

     — О, глянь, ще один польський гриб!

     — Це був дебелий собака, молодий. Схожий на лайку і вовка — я так і не зміг загуглити породу, але дуже красивий. Я постійно ходив у ліс з ним.

Він був спокійний попервах. Бігав усім селом, коли я вдома. Всі місцеві його вже знали...

Але потім став усе частіше показувати свою розбишацьку, грайливу натуру. Це стало набирати обертів, я навіть трохи почав здогадуватися, чого попередні господарі його вивезли.

     Першим дзвіночком була звістка, що він вкусив одну жінку. Зненацька. Вона пару разів його підгодовувала, він часто проводив у неї час, бо міркував, що у неїзнову перепаде якийсь шмат. Хапав її за краї плаття, і жінка часто стала скаржитися на цю його дурнуватість. І от він її вкусив. Рука жінки розпухла, навіть їздила до лікаря, але все минулося.

     А потім цей приблуда почав грайливо кусати і мене. Одного разу він загрався і все більше входив у раж. У нього це часто траплялося. Ми йшли біля полів, і він увесь час кусав мене за ноги. Я цукав на нього, бо відчував, що це доволі сильні стискання щелепи.

     Я відчув тоді деяку паніку, бо не знав, що робити. Кричав на нього, заспокоював, бив не сильно по голові, але його це не змінювало — він, здається, був в афекті й перестав розуміти гру. Я був серед пустої вулиці, де не було грубих дерев.

     У мене не було навіть цієї палки, яку я потім вистругав. Але і в цьому випадку, якби я ляснув його нею, той або зрозумів би, що грі край, або ж напав би на мене, і уявляю, яке це могло бути жахливе протистояння, де б я з пів години виколупував його очі й розтискав щелепи зі своєї ноги, стікаючи кров'ю.

     Недовго думаючи, я підняв невеликий камінь, і він відбіг та, здається, заспокоївся.

     Ми прийшли додому, і я розумів, що не треба було підгодовувати цього приблуду. З псом точно щось не те. І це ставало загрозливою перспективою.

     Другого дня я взяв із собою нагострену сокиру і пішов з ним у ліс, — Андрій зіщулився, наче згадав якісь важливі деталі тих подій.

     — Ти що, його зарубав? — Ігор подивився йому в очі .

     — Ні, звісно! Я йшов зрубати рівного молодняку для тину. Будував тоді, але не закінчив...

     — Ну, далі що?

     — Далі, якби він знову збожеволів і став мене гризти до синців і подряпин — так, він наставив мені чорні гематоми — я б його зарубав. Але він того дня зник.

     — Втік?

     — Ні. На жаль, його затягнуло в болото.

     — Ти жартуєш? Затягло в болото?..

     — Так. Зараз, давай ми трохи зріжемо тут. Там за тими березами ліворуч є одне болітце. Тут недалеко, і звідти ми навіть зріжемо шлях до табору. А я покажу місце, де зникли його сліди.

     Переходячи, вони вийшли на відкриту галявину, де в западині був маленький прудик чорної води.

     — Отут обережно. — Він показав на незрозумілі кулясті об’єкти, що були розкидані навколо водойми. Ігор помітив, що ті зв’язані між собою. — Це пастки.

     — Пастки? На кого?

Андрій не знав, як відповісти. — На кожного, хто в них потрапить. Не підходь ближче, там ліска і рибальські гачки. Все це прив’язано до дерев. Важко втекти.

     — Цікаво... — щось дивувало Ігоря, але він нічого не сказав.

     — Приблуда зник тут, — підсумував Андрій.

     Сонце вже було пообіднє і приємно гріло їм в обличчя.Обоє мовчали і йшли, кожен думаючи про своє. Стрибали через кочки, Андрій показував, де краще йти і як визначити, що купина тверда. Табір вже був десь поруч.

     Раптом Ігор зупинився і присів, вдивляючись у щось.

     — Почекай... — сказав він і, роздивляючись глибини темного мулу, взяв гілочку та став колупатися у темній воді.

     — Ігор, не стій довго на купинах, можеш провалитися.

     — Андро. Коли зник пес? — Андрій не встиг відповісти, коли раптом Ігор витягнув на палці кінчик, чи пак початок собачого писку з цілими верхніми зубами і чорним носиком. З води вийшла частина незвично приплюснутого шмату черепа, наче це була лише шкіра з голови та верхня щелепа, але в ній визирали кістки черепної коробки і очі, які заглибилися далеко в отвори. — Боже... Андро, вона свіжа... Що за хижак це міг зробити?

     Вони переглянулися. Андрій був блідий як сніг.

     — Як вона могла тут опинитися, Ігор? — у того підкошувалися ноги.

     — Ти в мене питаєш? Ти ж тут усе знаєш. Я, наприклад, підозрюю, що це. І майже певен... Фух... Андро! Ти казав, що ведмеді блукають набагато далі на північ. Казав, що не заходять у хащі. Казав, що уникають болот, а сам же понаставляв капканів. Чи це дика рись? Чи кого ти взагалі тут ловиш?

     — Я заморився трохи, дихалка щось вже не те. Давай прийдемо, ти зробиш каву, я переведу дух і розповім. Щось я багато грибів набрав у рюкзак.

     Вони повернулися в табір. Ігор довго рився в рюкзаку і витягнув звідти чималенький червоний балончик.

     — Це оригінальний канадський Red Bear. Дорого обійшовся, але він вартує цього.

     Андрій заперечно покрутив головою.

     — Ігор. Це не ведмідь і не рись. Це популяція тварин, про яких немає жодної інформації і опису. Це хижаки, які мешкають у глибинах боліт і перебувають наче в анабіозі, на зразок кліщів, які роками можуть обходитися без...

     — Андрію, ця фантастика схожа на казку... Ну вибач, — Ігор його перебив. — Ми живемо в лісі, який у тисячу разів менший за тропічні джунглі. Тисячі людей кожного дня збирають і збирали тут гриби. Люди здавна тут мешкають, а ти кажеш, що типу глибоко в болотах живуть істоти, яких ніхто ніколи за всю історію не бачив і вони ще й, мабуть, кормляться заблукалими мандрівниками типу нас.

     Ці болота страшні й вражаючі. Тебе, як майбутнього письменника-фантаста, це все, звісно, надихає, але зараз це недоречно, А. У лісі поруч із нами мешкає ведмідь або рись. Це доволі небезпечний хижак, і твоя болотна мавка-тритон хай залишиться у блокноті.

     Ось — я кладу спрей. І почнемо чистити гриби. Якщо раптом ти перший побачиш його наближення, починай стріляти вже у п'яти метрах відстані.

     — Слухай, Ігор. А ти не проти, якщо цю ніч я буду охороняти тебе? Палитиму багаття і сидітиму поруч. У мене є пончо від дощу. Наберу ще питної води і картоплі для запікання?

     Ігор не суперечив.

     При настанні сутінок оживилися його приховані мешканці.

     Ліс протягнуло диким дитячим криком лисиці.

     Вдалині ухкали пугачі, і десь близько затюхкав сич.

Багаття яскраво освітлювало обличчя людей. Ігор тримав у руках два ножі.

     — Оцей коштував мені майже п’ятсот баксів. Чудовий ніж.Мікротекс ультратекс… А цей значно бюджетніший. Теж класний, ергономічне руків'я.

     Продам за пів ціни.Дві тисячі гривень.

     — Ну, в мене немає грошей на дорогі ножі.

     — Та ти глянь просто на цей ніж. Твоя китайська жерстина годиться лише для картоплі, а цей прослужить десятки років. Подумай до післязавтра.

     Андрія трохи бісила Ігорева комерсантська натура.

     — Ох, Андро, Андро. Якщо ти не будеш мислити як переможець, то так і залишишся в цьому глухому селі в старій хижі. Не ображайся, але ти мислиш занадто плоско.

     — Ну, я сам обрав аскетичне життя.— він став відчувати розчарування від слів товариша.Здавалося, Ігор відкривався йому з іншої сторони своєї природи.

     — Це безглузде життя. Не ображайся. В Європі життя. А в нас просто існування, — він позіхнув. Добре, надобраніч Андрію. я спати. А ти аскетично сиди і розбудеш, коли раптом що — він поліз у намет.

     Чоловік залишився слухати ліс наодинці. Несподівані і страхітливі звуки видавали не тільки звірі, але й самі дерева. Вони хилилися і тріскотіли, ламалися, свистіли і навіть гарчали.

     Десь на середині болота почувся важкий хлюп. Андрій озирнувся, але темрява ховала в собі це невеличке плесо, звідки пролунав звук. Він намагався просвітити той напрям, але його дешевий ліхтар не діставав навіть до половини трясовиння.

     Чому я продав свій потужний ліхтар? Чому я дійсно живу як злидень і рахую по копійках останні кошти, які вичавив з держави в обмін на своє каліцтво?

     —Двадцять дев'яте жовтня. Ніч у їхньому царстві. Сьогодні я пішов на крайній ризик, і, можливо, це останній запис та пряме свідчення, що...

— Андро, ти там щось мені бурмочеш? Я вже сплю, давай завтра, — донеслося з намету. Андрій замовк.

     Вирішив, що просто буде слухати і запам'ятовувати. Для нього це була, здається, вирішальна ніч. Він або зустрінеться з тією таємничою повзучою смертю, або ж зовсім покине ці пошуки і перестане навіть ходити в ці брудні хащі.Він заморився від своєї здичавілості. Від свого життя, яке незрозуміле навіть цьому розумному хлопцю, що зараз спить і ні про що не думає — ні про таємниці світу, ні про красу природи, ані про своє суспільство і державу.Може так і правильно.Андрій не знав..

     Лісу теж було байдуже до цього всього. Нічні тварі почали стихати, лише поодиноко нагадуючи, що вони тут живуть, жили та житимуть незважаючи ні на що.

     Ніч була беззоряна, як тоді, коли Ігор вперше з’явився. Небо знову заповнили такі ж хмари, і легенький вітерець гуляв верхівками дерев, принісши холод, який проникав під спіну. Андрій розвернувся і сів задом до багаття, втупивши погляд у темряву заболоти.

     Він знав, що про нього зараз думають. Чують стукіт його серця і бурчання шлунку. Спостерігають.

     Навряд чи він побачить цих істот сьогодні вночі. Це ж не демони, а лише тварини, приховані в глибинах грунтового мороку все своє життя. Обережні й невловимі всі ці століття і тисячоліття.

     Можливо, собака — це максимум для цих хижаків. А дві дорослі людини, — навіть ведмідь оминатиме їхній табір.

     Крики нічних тварин зникли зовсім. Настала лісова тиша. Вже була глибока ніч, і чоловік, підкинувши гілок та став куняти, тонучи серед перших безглуздих ниточок плетива сновидінь.

     Але щось змусило його зтрухнути туман сну. Він прислухався. Здавалось, десь були тихі звуки води, поверхнею якої щось пливло.

     А далі він почув ледь вловимий шурхіт і булькання. І недалеко — ще один шурхіт, наче повзла змія або щось плазувало трясовинням.

     Не чекаючи ні на мить, він увімкнув ліхтар і завмер від побаченого в його світлі.

     На відстані десяти кроків трясовиння тримало продовгувасту масу чогось, що нагадувало бревно або шмат ріллі. Мерзенне, замулене й нерухоме тіло хробака з формою, що нагадувала дельфіна.

     Тіло було безлике, і своєю моторошною неприродністю вичавило з горла наляканого Андрія панічний, моторошний рик, який ніколи раніше не звучав у його голосі.

     Швидкий рух — і чорнота бруду, скорочуючись, мов дощовий черв’як, влилася у трясовиння так швидко, наче її там і не було.

     — Що, блять, таке, Андро?! — Ігор вилетів з намету.

     — Там!

     — Де? Спрей! Де спрей?!

     — У воді!

     — У воді? Що у воді, дай сюди спрей! Ведмідь?!

     — Ні, це лічинка! Це хробак! Це величезний хробак!

     Ігор вилаявся. Він насвітив потужним ліхтарем навкруги — бачив лише ліс. Ніякого руху.

     — Ти чув себе, Андрію? Я такого крику навіть у фільмі жахів не бачив. Заспокойся. Сідай. Шо за дичина тобі наснилася?

     Чоловік, заїкаючись, став описувати побачене. Ігор його заспокоював, але наляканий чоловік не зупинявся — кричав, що треба тікати звідси, негайно йти в село, у безпеку.

     Врешті Ігор закричав:

     — Досить! — луною протягнуло лісом. — Досить вже! Тобі треба або лікуватися, або лікуватися. Прийде ранок — підеш додому. Ти не виспаний, і в голові у тебе така страшна каша, що краще записуй її у блокнот! Я не фанат жахливого чтива. Я людина, яка готується з’їбатися з цієї країни, і мені треба бути готовим до ведмедів, до стрільби, до втечі. Мені треба відпочинок і світла голова, розумієш?!

     — Надобраніч.Я йду спати, а ти чекай світанку.

     Андрій сидів, і здавалося, його світ кудись котився й тонув. Його гордість, і віра, і думки, і честь вгрузли у трясовину й поглиналися нею глибоко-глибоко.

     Він не зводив очей з того місця, де своїми очима бачив чудовисько, якого можливо не бачила жодна жива чи покійна людина.

     Це мавка. Це мавка, — бубнів собі він під ніс.

     З неба почали падати краплі.

     Крап. Крап. Крап.

     Далі пішов дощ, який перейшов у ливень.

     Коли стало світати, Андрій встав і поволі пішов. Ноги не слухалися, але він ішов і йшов. Минув кладку, не тримаючись навіть за поручень. Зайшов у свій будинок. Скинув увесь одяг і впав на ліжко.

     Матильда бігала по лоточку.На її спині тримався, мов вершник, кліщ. Він трохи розрісся і нагадував уже дві чорні зернини.

     Не існує друзів і не існує доброти чи щирості. Існує лише зиск та біологічна пріоритетність. Кожен сам за себе, і кожен — один проти всіх. Істинні закони природи.

     Ігор жив цими законами. Приблуда жив цими законами. Вони жили власними інтересами і дбали лиш про власне виживання.

     Їсти ікру, ходити до спортзалу і трахати гарних дівчат — ось що тоді сказав йому Ігор, але він сприйняв це як черговий жарт, а не як реальне свідчення.

За вікном стояв дощовий, похмурий день. На годиннику стрілки показували пів другої.

Йому було важко встати. Він навіть не був певен, що піде сьогодні в ліс. Перед очима стояв образ істоти — безглуздої і огидної, мов купа лайна. Лякаюче відразливий гігантський хробак.

     Все ж Андрій пішов до табору. Дощ ще моросив, і здавалося, що він триватиме до кінця дня, а може, й усієї наступної ночі.

     Ігор визирнув із намету.

     — Як ти? — спитав він, хоча на обличчі панувала не турбота, а радше не прихована незручність  від присутності Андрія.

     — Нормально. Все добре.

     — Завтра наша подорож у силі?

     — Так, — беземоційно відповів Андрій. — Після сходу сонця?

     — Так, я чекатиму тебе на світанку, — Ігор подивився у небо. — Андро, дощ схоже натягується. Удвох у наметі тісно, краще завтра вже побачимося. Йди додому.

     Андрій вертався в село.

     Він злився на себе, що вкотре звикав до людей. Що в першому зустрічному побачив друга, хоча від самого початку було ясно, що в них зовсім різні цінності. Вони були з різних планет, і після його відходу той навряд чи коли-небудь зустрінеться або зв’яжеться з ним.

     Наступного дня чоловік прийшов рівно о сьомій. Стояла туманна волога днина, але це не лякало чоловіка. Він проведе Ігоря і забуде про його існування. Викине свій спис у трясовину і з місяць сидітиме в будинку, лиш двічі на тиждень виходячи назовні по продукти.

     Але Ігоря в таборі не було.

     Він почекав з годину, але Ігор не повертався. Всі речі були на місці, і він став чекати далі. Похмуро дивитися на болото, а думок в голові зовсім не було.

     Ліс живе, незважаючи ні на що. Величний від початку часів і до кінця часів. Навіть якщо його випалять ядерні боєголовки, ліс продовжить жити під товщею землі, ховаючи свої таємниці і виношуючи життя.

     Вечоріло. Андрій зайшов у намет і знайшов ніж. Красивий, складаний “мікротех ультратех” мав бірюзового відтінку руків’я. Як його річка.

     Він склав намет і всі речі до рюкзака, підійшов до чорної води та закинув його з гучним хлюпотом у болотяні води.

     Натягнувши капюшон, він неспішно поплентався додому.