Вкурвлений Борсук
Іржаві потьоки стікали по згризеній часом ванній. Бордові шмаття ніяк не хотіли протискуватися з темний злив. Задушливий смрад плоті огортав все, залазив у кожну пору шкіри, у самі мізерні щілини. Піт стікав чолом, холодив.
Липкі від рештків руки несамовито працюють. Різкий чавкіт пронизує простір. Із разу в раз. Із разу в раз. Мої кінцівки вже гудять, з грудей виривається хрип. Ця клята сука ніяк не хоче йти. Вже не хоче. Та я проведу, з натхненням безумної музи.
Тобі треба було думати раніше, моя мила. Раніше тікати. Не відповідати ніжною посмішкою сім років тому. Не зустрічати прохолодні світанки в гарячих обіймах любові. Не говорити палке "так" на довгоочікуване питання. Врешті решт, не приводити в цей скорботний світ два нових життя. Тепер пізно. Твоя нитка перерізана, тіло мандрує в стічні води, а душа... А хіба вона в тебе була? Каплі гулко стукають на плитку. Як же давить. Все червоне.
Ще ривок. І ще один. І зкільканалдцять клятих поштовхів закривавленою штукою іменованою сантехнічним ручним приладдям. Слово, яке це слово... Пофіг, потрібно викинути рештки. Не переживай, я дбайливо розфасую твоє тіло по міцним пакетам. Пальчик до пальчика, суглоб до суглобу. Ніякої плутанини, лише порядок. Я дбайливо і міцно зав'яжу мішки. Готово. Пора.
Вуличне задушливе повітря вдарило прямо в обличчя. Схоже, що пекельне сонце влаштувало світу крематорій. У дворі ні душі. З останніх сил дочимчиковую до протухлих смітників. Тіло трясе, піт заливає очі. Ще ривок і ось готово. Можна повертатися.
Та я не встигаю видихнути, розслабити заціпенілі м'язи. Мої очі брешуть? Я грубо тру їх, до почервоніння. Пече. Та ось же вона йде в жовтому квітчатому сарафані з пишною темною косою. Посміхається, як тоді. Цього не може бути. Не може.
Я ще пам'ятаю її декілька митів тому іншою: розкидане волосся з темно бурими краплями, химерні візерунки на старій емалі. Відкритий в мертвому жахі рот оголяє зуби-пелюстки. Серед них царювала безодня. Така вона була, не живою. Мене трясло. Все неначе загустіло, змазалось. І я, і ванна, і жовта сукня. Я ж її знищив, втопив, розтерзав, перемолов на попіл, викинув до гнилих рештків. Ні. Неможливо.
Повітря не вистачало. Воно стискало мене своїми примарними пальцями. Жар, червоні плями. Все червоне, весь світ і я ніби в ньому розчиняюсь, задихаюсь. Пелена.
Я відкриваю очі. Холодно і мокро. Я в своєму ліжку. Що я робив? Стояв біля дзеркала, брився. Так, мені ж тоді наче полегшало, з'явився апетит. А потім це. Потрібно перевірити.
Я тримаюся за стіни, тіло зовсім слабке, але ще може йти. Ванна як завжди, ніякої крові, рештків, химерних узорів. Все як завжди. Я не знаю, що зі мною. Знову це. Холодна підлога приймає моє тіло. Чому я плачу? Чому хочеться кричати?
***
Пройшло три дні з того кошмару. Лікар говорив, що новий рецепт допоможе, але я не знаю. Може він просто хотів мене заспокоїти?
У сірій кімнаті темно, лише вуличні ліхтарі заглядають у вікна. Своїм світлом вимальовують нові візерунки на вицвівших шпалерах. Старий диван давно деформований і скрипів від кожного поруху. Я в сотий раз перечитую затерту записку, неначе знайду там щось нове. Проте із разу в раз я бачу лише такі слова:
"Я більше так не можу. Я іду від тебе. Вибач, я обіцяла завжди бути поряд, але у мене немає більше сил. Нашим дітям потрібна опора. Я знаю, тобі теж, але твій недуг... Я не можу нести цей тягар разом з тобою. Пробач, якщо зможеш."
Я складаю листок просякнутий печаллю. Хочеться ридати, але здається сліз більше немає. У голові лише густий туман. Вона пішла, не змогла витримати.
Шурхіт, брязкання зверху. Відволікає. Знову ці кляті сусіди. Вічно їм не йметься в темно пору. Лазять туди сюди, гупають, стукають, скребуться, тарахкотять. Мене вже починає трясти. Це точно не люди, а якісь монструозні сколопендри. Хіба від однієї сім'ї може бути стільки шуму? Ну, не вірю! А звуки тим часом все наростають, стискаються, їх неначе коробить. Я лясаю себе по нозі. Біль є, але дарма. Чорні тіні вже мелькають у кутках, перебирають своїми незліченними лапками. Вони всі наступають, огортають і несамовито душать. Хочеться кричати, та голос… Мій власний голос застряг глибоко в горлянці. Я намагаюся поворушити хоч пальцем. Великий, вказівний, середній, безіменний, малий. Права рука, ліва рука, права, ліва. Ноги слухаються погано, як заржавілий механізм. Та я все ж вириваюсь, треба на вулицю.
У повній темряві намагаюся намацати ключі, замок, двері. Руки тремтять. Гул, тіні наступають. Час розтягується на вічність. Двері вперто стоять на місці. А це точно мої? Може тут взагалі немає дверей! Ще раз і ще раз прокручую замок. Клац-клац. Нарешті, спасіння.
Тускла лампочка під'їзду. Пів секунди полегшення. І усвідомлення своєї помилки. Не можна було виходити.
Тисячі мутно-білих очей дивилися прямо на мене. Одна ціла гігантська плоть тягнула свої обвуглені пальці з усіх сторін. Тіло монстра було замордоване вогнем: оплавлені шкіра, струп переходив у пузирі з яких стікала серозна рідина. Знову, знову цей кошмар. Різкий сморід паленого волосся, м'яса просочувався в середину та клекотав, стенав, трощив. Почвара затягувала моє тіло в себе. Темно-червоні прожилки. Вони тікають. Проходять через мене. Пелена.
***
Я ледве продер очі. Тіло ламало, зудило. Жорстка підлога давила. Це був сон. Точно, кошмар. Слід якось вставати. Здається я всю ніч провалявся в коридорі. Треба випити ліки. Коли я останній раз їх пив? Де я взагалі їх поклав? Хоч убий – не пам'ятаю. Безпорадно скрутившись калачиком мені залишалося лише дивитися перед собою на кульки пилу, павутину, що освітлювало ранішнє сонце і срібні переливи під комодом. Стоп. Невже це блістер? Я жадібно потягнув руки ігноруючи бруд. Декілька хвилин возюкання. Так, дістав! Схема лікування мене зараз не хвилювала. Хех, брат би мене за така посварив. Шкода, що його більше немає поряд. Та годі про минуле, треба ще дійти до кухні.
Зігнавши з раковини орду тарганів я набрав склянку води. Випивши таблетку мій погляд сфокусувався на поцвівшому вщент хлібові. Коли я останній раз нормально їв? Пара незграбних кроків – холодильник. Всередині на мене чекали залишки минувших днів. Покручений минулорічний кетчуп, пара підгнивших картоплин і цукор. Якого біса... Та що питати у хворої людини, якого чорта лисого у неї робить цукор в холодильнику. Це не сама більша проблема.
Живіт схопив різкий спазм. Треба поїсти, а значить доведеться йти в магазин. Вдома лише цвяхи можна пожувати і не отруїтися. З цими думками я захлопнув дверку. Голову здавлювало. Потрібно згадати. У тумбі чи шухлядах столу? Десь в кишенях були гроші.
Скрипучі шафи охоче роззявили свої дерев’яні лаковані дошки. Разом з одягом на мене вивалився затхлий запах цвілі. Я переривав, відкидав весь непотріб. Хто знає скільки пройшло часу, але все було не марно. Декілька пом’ятих купюр шелестіли в тремтячих руках. На якусь мить навіть головний біль зійшов.
На радощах я піднявся з підлоги. Різкий поворот і я побачив перед собою істоту. Вона віддалено була схожа на людину. Волосся височіло скуйовдженим гніздом, темні кола сегментами підперли очі, наполовину вибрита борода. Погляд наповнював нездоровий блиск. Я інстинктивно відсахнувся – істота за мною. Що робити? Думки металися, у голові лише біли шум. Стоп. Я став придивлятися. Це дзеркало. А у відображенні – я у лахміттях.
Як можна було не помітити старезний бруд на штанях? Як можна було не помітити рвану сорочку? Я не міг відповісти сам собі на ці прості питання. Так далі не можна, потрібно взяти себе в руки.
Я бреду до ванни, немов навпомацки, врізаюся в старі меблі, стіни. Будуть синяки, але ж вони пройдуть. Все пройде. Лампа пожухло огортає кімнату. Тихий скрип крану. Звичайно гарячої води немає. Значить холодна. Я здригаюся, але зціплюю зуби. Потрібен час, щоб звикнути. Тру тіло до червоних плям, буцімто це вимиє мій недуг. Якби ж.
Я не кваплюся. Розплутати те кляте гніздо не так просто. Мабуть потрібні ножиці, вони якраз на тумбі. Ширк-ширк. Перші ковтуни полетіли вниз. Ширк-ширк. Відображення на мутному дзеркалі стає краще. Треба довести почате до кінця. Беру потріскане мило та занурюю у крижану воду. Мащу цим щоки, підборіддя. Тепер черга заржавілої бритви. Ще пара штрихів і готово.
Велике чудо, що мені вдалося знайти чистий одяг. Хтозна скільки він висів на балконі. Напевно мені тоді теж полегшало і я поправ речі. Не пам'ятаю як і коли, але вже не важливо.
Треба було написати список. Я надибав під столом старий чек. От він мені і знадобиться. Старанно вивожу напівживою ручкою:
1) хліб;
2) яйця;
3) пшоно.
Складаю навпіл і кладу в кишеню. Я обмацую себе. Наче все, ключі, гроші. Телефон? Ні, не сьогодні, потім увімкну. Пора виходити.
Ледве я встиг вийти у під'їзд як в ніздрі вдарив сморід: приторно-кисле, як перележавша на сонці квашена капуста у перемішку з якимись тельбухами. Сморід невимовний. Це точно з квартири алконавтів. Старому вонючому покидьку набрид другий смердючий покидьок? І приятель по пляшці пішов на закусь? Сподіваюся. Тоді я їх ніколи не побачу. Із-за таких як вони брата не стало. Була б моя воля, я б їх всіх… Тільки зараз я зрозумів, що намертво стиснув щелепи, а мої руки були готові бити. Ні, ні, ні! Я не можу допустити зрив. І я побіг геть. Лунко видаючи швидкі кроки по сходам.
Очі осліпила реальність. На вулиці віяв невеликий вітерець, жарко не було. Як давно я не відчував свіже повітря, що аж запаморочилося в голові. Облущена лавка стала в нагоді. Краще присісти, звикнути.
Коли голова заспокоїлася, а очам стало не боляче, я задумався. Раніше для мене не було подвигом просто вийти в магазин. Так і раніше у мене і сім'я була, робота. Яке паскудство. Я похитав головою. Не час впадати у відчай.
У мене відкрилося друге дихання. Я йшов протоптаною стежкою до будівлі яку називали магазин. Тіло здавалося чужим, а я був десь збоку не тут. Чи взагалі я повинен бути тут?
Двері самі відкрилися заковтуючи в продуктове царство. Он касири пробивають товари, покупці ліниво снують між стелажами, а в кутку майстер вошколупиться з динаміками. Хм… Здається не працюють. Не звично. Тиша давить як в домовині. Та я відмахнувся і іду по яскравих рядах. Мені рябило в очах від кольорових упаковок, безкінечних груд фруктів та овочів.
Я дійшов до молочного відділу. Стоп. Що я тут роблю? Що мені треба? Серце калатало. Ось-ось воно проб'є ребра. Горло дере сухість. Все застигло, освітлення замигало. Я відчував на собі безліч поглядів. Хтось співчував, хтось хіхікав, тикав пальцями, засуджував. Зосередься. Де список? Час тягнувся. Вічність. Я плутав речі в кишені: верх, низ, по бокам, а списку як не було. Тиша давила. Клятий папірець, ось він. Хліб, яйця, пшоно, яйця, хліб, пшоно, пшоно, хліб, яйця. Безкінечний потік думок став давити з новими силами не гірше тиші. Монотонне бубніння і викрики слів зі списку. Це якесь безумство. Досить.
Мій погляд зосередився на фіолетову етикетку йогурту. Вона остання нитка в реальність і я по ній лізу. Глибоко дихаю. Ляскаю по щокам. Холодний потік повітря хлинув на лице. Не можна затримуватися. Я швидко як міг зібрав потрібне за списком і направився до каси. Моя черга. Дзвінкий молодий голосочок затарахкотів:
– Доброго дня! Маєте нашу картку? Пакетик потрібен?
– Доброго. Ні, немає. Ні дякую. – для мене це вже було багато слів. Так незвично.
Я розплатився, кивнув касирші і поплентався додому. А чи не дивно, що я без пакета? Все в руках? Може я дивно виглядаю? Я не бачу очей направлених в мою сторону, але відчуваю шкірою їх жах, засудження і огиду. Я пришвидшився.
Уже вдома я просто сів у коридорі, обпершись спиною на двері. Просто дивився на промінь, що перерізав стовп пилу. Це було важко.
З останніх сил я встав, розклав покупки. Каструля, вода, сіль… Солі немає. Значить без неї. Пакет з крупою тріснув в моїх руках. Тепер вся кухня в жовтих зернинах. Залишки засипав у кип'ячу воду. Яйця краще теж зварити. Інша каструля, вода.
Зібравшись з силами розігнав тарганів з мийки. Потрібна хоч одна тарілка і ложка. Озброївшись скребком почав віддраювати засохші рештки. Замочувати посуд водою хороший вклад у майбутнє. Двадцять хвилин – варево готове. Ну звичайно, каша злиплася. Ще й гірка. У голові виник її образ у білому фартухі, руки в боки, вона по доброму сміється:
– Я ж говорила, потрібно було кип'ятком ошпарити. Тоді б не гірчило. Ну, нічого, щось придумаємо.
Тепер мені ніхто цього не скаже. Така дрібниця, а труїть душу. Якби я не відкидав ці думки, вони весь час вилізають. Я ж розумію, що шансу немає. Та надія у всякий непідходящий момент нагадує про себе. Не хочу зараз думати про це. Зосередься. Досить.
Абсолютно бездумно насипав. Машинально проковтнув. Запив ліки. Сонце заходило за обрій. Це був дуже важкий і довгий день. Може увімкнути телефон? Екран засліпив. Декілька хвилин і що я бачу? Три відсотки зарядки і купу сповіщень, повідомлень. Проглядати буду потім. Спочатку зарядити.
Через тридцять хвилин мій тріумф зник. Все ж даремно здавалося, що я переміг. Їжа стала каменюкою у шлунку, всі думки заполонив спазм. Перетерплю, почекаю. Я маю боротися, стільки зусиль не мають бути марними. Новий спазм. Я програв. Тошнота. Як нікчемно. Сізіфова праця.
Диван обурено заскрипів піді мною. Мені залишалося скрутитися калачиком і дивитися на мутні вікна. Спочатку сонце остаточно сіло. Птахи снували в небі. А потім стало сіро. Темрява густіла. Обвивала своїми щупальцями, душила, шепотіла. Мені все одно, хай хоч і зжере. Не буде мене, не буде болю. Світ лише зітхне з полегшенням. Не стане пульсуючого раку з моїм ім'ям. Я більше не буду приносити катастрофу у життя своїх рідних.
Блискавка розрізала ніч, скло задрижало, з'явилися перші потьоки. Застиглі фігури. Вони вже там. Помалу, потроху ожили: завертілися, завили. Набирали сили. Закрученими пальцями сліпо шукали шпарину. Шкрябали, біснувалися, виблискували мутними очима. Як ви мені набридли. Скільки можна? Я набрав повітря в легені. З мене полився грім:
– ГЕТЬ ЗВІДСИ!
Тіні лише пирснули, зареготали. Спочатку шепотіли, булькали. Мерехтіли, металися, а потім злилися в одне. Вороном билися в шибки. Бам-бам-бам. Голоси набирали сили, наче хто тиснув кнопку звуку. Та врешті хор мертвяків заволав:
– Ти винен! Винен! Винен!
Тіло затремтіло, вирок був правдивий. Так, я винен. Не зміг їх всіх врятувати. Витягнути з пекла. А це була моя робота. Колись…
Вони помирали на моїх очах, обвуглені, поглинені вогнем і болем. Ці крики будуть зі мною до кінця, роз'їдати душу, розум. Та якби ж тільки цим все закінчилося. Смерть за смертю.
Я винен перед братом також. Якби я вмовив його. З моїх грудей виривається ридання. Цих сліз не вистачить оплакати. Та й вони не лікують, лише роз'їдають очі. Він був старшим, опорою. Один виклик в самий паскудний район міста. Ніж в його горлі. По цей день я проклинаю тих п'янчужних покидьків. Він був лікарем. Його справа рятувати, а не помирати.
Стільки сліз було пролито на похоронах. Батьки були розбиті. Ридання матері розрізало весь світ. Батько понуро ховав сльози. А я не відчував тоді нічого. Мене вимкнули. Тільки зараз проривається суміш скорботи, гніву, безпорадності і ще купи чорт знає чого.
І ось знову ці хвилі. Я вже не бачив світ, лише відчував кошмар. Почвари наступали. Хапали, стискали, холодними кінцівками. Серце виривалося, а тіло оніміло. Хотілося здатися, але крихітна іскра життя тримала. Я став перелічувати тріщинки на стелі. Одна, друга, третя… Ось п'ятнадцята. Тіні відпускали, світало.
Все боліло, очі різало, мутно. Страх все ще стискав мене, але рішення було прийняте: я спробую поборотися ще.
***
Я похапцем збирався. Ключі, гроші, ліки і в цей раз все ж візьму телефон. Позбирав сміття. Пора викину його.
Навчений вчорашнім днем швидко вилетів з під'їзду. На вулиці сонця не було, душно, тьмяно.
Ближче до сміттєвих баків затримав дихання, не гледячи закинув пакет. У моїх планах не було нового нападу. Ніяк не сьогодні, а бажано ніколи.
Лікарня була в іншому кінці міста. Чекала довга дорога. На зупинці нікого. Може транспорт не ходить? Скільки пройшло часу? У далині замелькав старий тролейбус. Цей ржавий брухт досі не списали? Ну, а як же. Купи не тримається, але їздить. Економія.
Пошарпані двері зі скрежетом розчахнулися. Я зробив крок у металеву пащу, схопився за вицвівший поручень. Ми рушили. Всю дорогу не відпускала думка, що я ще досі в кошмарі, просто не прокидався. Зараз вилізуть з усіх усюд монстри і я поїду з ними в нікуди. Як в старих страшилках про автобус.
Повітря все душило, на кожній зупинці двері зловіще скриготали. Рідкісні пасажири безбоязно снували то туди, то сюди. Вони немов не помічали, що за жах тут давить. У кожного була вималювана байдужість на обличчі. Кожен у своїх клопотах.
Я не витримав, відвернувся. Напружив зір і втупився у вікно, хоч там було не краще. Здавалося, що якийсь фотограф недоучка наклав сепію на все. Без смаку й розбору. Голову нестерпно чавить, але я вдивлявся. Он іде якийсь чоловік. Якого біса у нього замість голови коробка з фольгою? Ще й стирчать трубки! Хто чорт забирай на цей раз грає зі мною: мозок чи сама реальність? Я оглядаю пасажирів, вони як привиди. Чи може я для них такий?
Різкий скрегіт, тролейбус розтулив свою пащу. Нарешті. Моя зупинка, яке полегшення.
***
У ніс вдарив запах хлорки та ліків. Тусклі лампи блимкали, гуділи. За віконцями реєстратури сиділи покривлені жіночки. До них тягнулася черга. Мені не хотілося стикатися з їх гострими поглядами, тому я прошмигнув у коридор. І так знав куди іти. Прямо, направо, треті двері зліва. Секунда вагань. Стук. Поворот холодної ручки. Пильні очі лікаря. Список стандартних питань: “На що скаржитеся? Як завжди? Частота та характер галюцинацій? Апетит? Регулярність прийому препаратів?”
Тверда кушетка скрипіла, голос дрижав, я відповідав автоматично. Знову наче мене тут немає, я десь збоку. Мій туман розвіяв стук печатки.
– Я відкоригував вашу схему. Не забувайте її дотримуватися.
– Дякую. – горло забила нервова грудка, але я продовжив – Чи можу я розраховувати на стаціонар?
Лікар задумався, потер перенісся. Декілька секунд вагань і все ж сказав:
– На жаль нічим не можу допомогти. Місць немає. Дотримуйтеся прийому препаратів, через два тижні прийдіть ще раз. Попросіть рідних допомогти вам з режимом.
– Угу. Добре, дякую.
І я пішов. Мало сказати, що ці слова пройшлися скальпелем по живому. Вони відрізали надію. Таких як я тут повні палати. На що було сподіватися? Що я зможу скинути каменюку зі своїх плеч? Забути власних монстрів? Шкода, що минуле не крутонути, не виправити. Щоб цього всього не було.
Я все ж витягнув телефон з кишені. Пропущені дзвінки, СМС-ки. Може послухати пораду лікаря і попросити допомоги рідних? Відповісти, передзвонити? Ні, не можу. Не можу скидати на них свої біди. Для друзів я давно інша людина, не той веселий жартівник, душа компанії. Для батьків я більше не опора, лише тягар. Для коханої і дітей – загроза. Клятий решток, подоба людини.
Прохолодний вітер вдарив в обличчя. Я просто стояв. Он, люди снують туди-сюди. Вони точно знають куди і навіщо ідуть. А я ні. Стою і згасаю. Бреду куди очі заведуть.
Мені так хотілося бачити як ростуть наші діти: їх моменти щастя, суму. Бути поряд. Знову ловити теплу посмішку коханої, йти разом через бурі та погожі дні. Збиратися на посиденьки з братом, друзями. Бачити не змарнілих батьків. Все ж таки почати ремонт у квартирі. Тоді б і я бісив сусідів.
Та все ж із разу в раз я повертався до того дня. Точніше ночі. У новинах масові трагедії зводяться до безликої статистики. Один витік газу і плавлені тіла у вогні. У всіх них було життя, клопоти, плани. Чи міг я щось зробити? Чому це відбулося, відбувається, а з цим ще купа інших трагедій? Несправедливо. Стиснутими руками я стукнув парапет. Біль, запаморочення. Я на мосту? Внизу текла ріка. Така спокійна. Вона манила, а я дивився. Думки, що пару секунд назад роїлися дикими бджолами затихли. Їх відносить ріка. Далеко, далеко. А я спостерігаю. Яка туга. Звідки вона? Це не важливо.
Чим більше я вдивляюся в темні води ріки, тим більше переконувався, що ця темрява давно вже в мені. Дві безодні вдивляються в один одного. Нервовий спазм пройшовся по лиці. Що було б, якби не ті жорнова які перетирають людські душі? Я не знаю. Я не знаю. Я не знаю... І більше знати не хочу.
Темна вода.
Я в ній.
Червоні плями.
Пелена.
