Кумедна Кобіта
На кораблі от-от загасили всі вогні. У стискаючій серце тиші ледве чутним шепотом котяться, переливаються примарною надією молитви. Мить — і вони зникають, розсіявшись у молочному тумані. Один юнга — зовсім молодий безбородий хлопчина — тихо ридає, давлячи зрадницькі схлипи раніше, ніж змазані плями звуків встигають розкритися силуетами слів. На його щоці червоніє синяк від одного з механіків.
Якщо пройти повз того юнгу, Севу, і зануритися в голодну пащу проходу «Спокійної зірки», можна почути ехо стишених кроків і вогкий відчай, що просяк навіть метал довкола. Сева здригається. Холодний вітер наскрізь продуває м’ясо на його кістках, холодить кров у синіх-синючих венах.
Двоє моряків стоять у темряві проходу. Мішки безсонних ночей залягли під їхніми очима, і, хоч один із них на добрі три десятка років старіший за іншого, обидва виглядають старезними дідуганами. Вони, як і решта команди на палубі, мовчать і напружено вслухаються в навколишню біляву темінь. Тишу прорізає лише тихий хлюпіт хвиль та здушене скавучання Севи. Чи не тим солодшими видаються ті схлипи, чим тиша стає мертвішою?
Як Бог дасть, то проскочимо, миготить у їхніх нервових порухах.
Ха!
Які… наївні.
Протокол каже, що не можна гасити все світло на кораблі. Протокол каже, що радіостанція має бути постійно увімкненою, а радист — на чергуванні. Протокол може йти в дупу, коли судно пропливає протокою Дреєрва. Тут, у чорних течіях, водяться створіння, заколисані льодяними водами протоки, що б’ють і ріжуть, і шматують, і поглинають, щойно світло чи радіохвилі потривожать їхній сон. Моряки знають, що воліли б наштовхнутися на гострі рифи, як зробив Титанік, ніж мати справу з мільйонами пустих очей у глибині.
Ніхто не знає, скільки очей дивляться на корабель прямо зараз.
«Спокійна зірка» — невелике рятівне судно, зроблене для протоки Дреєрва як ключ, припасований для єдиного замка. Воно дещо зависоке для такого типу корабля, але кожен додатковий метр між екіпажем та водяною гладдю піднімає бойовий дух більше, ніж усі настанови протоколу разом узяті. На ньому радіо вмикається тільки в екстрених ситуаціях, світло горить не довше, ніж чотири години на добу, а сторінками протоколу підтирають дупу. «Спокійна зірка» побувала в чималих халепах, але досі змогла прорватися крізь невдачі повним колективом і непоганою репутацією. Це зміниться сьогодні.
За мить могутньою прекрасною хвилею палубою прокочується всюдисущий звук. Не то спів, не то мелодія — щось, що вібрує в хребеті, у самому заскорузлому єстві моряка. Він накриває людей із головою, і троє моряків водночас роблять крок до одного з країв. Інші застигли, наче воскові статуї, неспроможні навіть на подих у відчайдушній боротьбі за власну волю. Очі причарованих уже не бачать туману, не бачать ні своїх друзів, ні майбутнього… Звук обводить пальці їхніх рук, нагадуючи про коханих, яких моряки залишили вдома, він оселяється біля їхніх барабанних перетинок, він манить і шепоче в горлі вібрації солодких нот.
Ще троє миттєво збивають зачарованих на землю і зв’язують путами. Звук усе манить їх і манить, і навіть прикуті до землі вони все одно тягнуться в напрямку життєдайного меду для вух.
На зарослих обличчях видно миттєву паніку. Кожен із моряків знає, що від зараз приречений на боротьбу за власне життя. Сева видає єдиний відчайдушний звук, після якого рвано видихає і дрижачими руками дістає з-за пояса ножа.
Протока Дреєрва не пощадила «Спокійну зірку» в цей раз. Їм доведеться битися, як билася «Стрімка амазонка» перед тим, як послати прохання про допомогу. Як колись билися кістки, що намистами біліють на грудях сирен.
Сирени… Розумніші, ніж здається простому люду, хитріші, ніж здається морякам, і підступніші, ніж здається творцям протоколу. Вони звуть до себе смертних, напуваючись їхньою волею, спогадами, а потім і гарячою плоттю — цікаве, хоч і жорстоке видовище. Але поки їхні пащі пусті, вони співають. Звабний спів заворожує навіть давно застиглу кров.
Благословенних моряків тягнуть по землі в сторону трюму, ніби мішки з картоплею. Решті команди із затичками у вухах варто було б узяти з них приклад і приєднатися до концерту…
Але моряки вже визначили сторону, з якої пливе сирена.
Шкода.
Та шоу тільки починається.
Троє — Вальган, Жет і Дайсет — підкрадаються до краю палуби, поки інші розосереджуються кораблем, вишукуючи загрозу. Їхні образи бліднуть із кожним кроком, поки озброєні моряки не зникають у молоці, нечутні та повільні, ніби це привиди зійшли на борт судна. На їхніх обличчях — усіх, крім Севи — темною полудою висить один і той же вираз суворої рішучості. Час молитов і плачу вже пройшов. Ці хлопці уявили себе мисливцями, хоча бачать у цьому тумані стільки ж, скільки новонароджені кошенята.
Тут би й розчаровано зітхнути, але ще є надія на цікаве шоу.
Руки Жета трусяться, але гарпун він не опускає. Тут, в океані, холод дихає в потилицю, але під пахвами шкіпера розквітають плями поту. Вальган, старший механік, крім гарпуна за спиною тримає в руках лук зі стрілами. Дивний цей Вальган. Хто взагалі носить лук зі стрілами… та будь-куди-то, у столітті маузерів та револьверів? Дайсет, рульовий, тримає ще один гарпун. Його рука не тремтить.
Запах страху шириться від них, ніби павутинка, налипаючи на всі поверхні «Спокійної Зірки». Через цей запах можна сп’яніти.
Вони намагаються визначити, чи є поруч із сиреною кагест, але їхні очі безпорадні перед білиною туману. Вальган відчайдушно мружиться в океан за бортом. Його очі шукають сирену, заховану у хвилях і співі, наче в лабіринті ілюзорних дзеркал. Жет час від часу нервово утирає рукавом густу бороду, а його погляд панічно бігає, не в змозі зачепитися за щось крім розмитих силуетів моряків. Дайсетова рука вчепилася за слизький бортовий метал у марному намаганні заспокоїтися. На його лиці зберігається кам’яний спокійний вираз, але чи є не видно, з якою силою він стискає сталь? Як мило…
Жоден не знає, що троє кагестів пропливають під днищем, оточуючи «Спокійну зірку».
Кагести взагалі цікаві звірята, смішні до нестями. Ручні собачки, чи то пак головоногі, паразити, що пробилися-причепилися симбіотично до єдиних тварюк, які змогли підкорити Еґедського монстра. Зубасті, з десятьма повними смертельної отрути щупальцями, чудово бачать і — найголовніше! — мають пре-кра-сне чуття на кров.
Нова хвиля неземної музики заповнює вуха, вливаючись всередину людського серця, замінюючи кров, стаючи необхідним для подальшого животіння опіумом. Фаустина Бордоні? Бліда подоба, бездушний електричний ліхтар поруч із мерехтливим покривалом зірок! Та й зовнішність зовсім не порівнюється з довершеною витонченістю співаючої сирени. Якби Італія знала ці звуки, то безсумнівно голосила б за найпрекраснішою зіркою опери, яка ніколи не заспіває в Ла Феніче.
Ах, але атмосфера там була просто неперевершеною: розкішно вбрані жінки, галасливі легковажні хлопці — свіжа кров Венеції! Шовк, віяла, дорогоцінне каміння, кулуарні ігри високого суспільства… Таких більше не роблять.
Видіння блискучих зал і сяючих канделябрів накладається на брудну холодну палубу, танцюючі силуети розсіюються вітром, а увагу знову перетягують кагести, що вже проповзли обшивкою корабля наверх.
Досить швидко.
Один із них вгризається у відсирівшу людську плоть, і палубу струмом прошиває тонкий крик, що повільно, рвано скочується в хрип. Вологим повітрям шириться невловима для людини ниточка металічного запаху.
Перший пішов.
Їх двадцятеро на кораблі — а, ні, пардон, уже дев’ятнадцятеро.
Й ось уже вісім мишенят залишились без грошенят… Чи як там у тій дитячій пісеньці йшлось?
Крик, здається, запускає в дію машину смерті. З диким воланням моряки кидаються на кагестів, хто зі сльозами, хто з непроникною маскою на лиці, хто з люттю, вписаною в жорсткі риси обличчя. Протокол каже, що не можна підходити до кагестів, але той дурень, що писав протокол, ніколи не був на слизьких холодних дошках у тумані Дреєрвської протоки за неповних двадцять метрів від голодних, затуманених очей у морській піні. Або вони валять кагестів тут і зараз, або ці тварюки миттєво щезають, вростають у метал і починають вирізати екіпаж по одному, методично, протягом кількох годин.
Бути з’їденими морякам не сильно хочеться.
Один хлопець підкрадається до кагеста зі спини, гарпун в одній руці та ніж в іншій. Обережно, ледве чутно, щоби він не почув… неголосних кроків посеред крику товаришів, хлюпоту хвиль і шуму вітру. Світлий розум сьогодення. Чи не народила земля більшого генія, що боїться, чи не почує його напівглуха тварюка?
Він замахується гарпуном, цілячись у м’яку плоть поміж двох хітинових плит. Вістря пронизує кагеста, як ніж — масло, і він рвучко сіпається в німому болю, беззвучно страждаючи. Моряка миттєво збивають з ніг м’ясисті мацаки і всаджують у палубу, вибиваючи з нього дух. Кістки і тріщать, і ламаються, і змушують моряка жалібно квиліти на слизькій палубі, знаючи, що його ніхто не почує. Гарпун залишається в рані кагеста, який несамовито крутиться в марних спробах витягнути із себе вістря. Зі спини до нього підбирається інший моряк, боцман Леддім, і завдає йому другого удару. Бідна тварюка. Він беззвучно реве. Кагест намагається дістати щупальцями й Леддіма, та рухи вже не такі точні, безладно трощачи все, до чого може дотягнутися, будь то живе чи не живе. Леддім встигає відстрибнути, та пораненому моряку так не щастить: кагест опускає йому на голову всю лють і жах загнаної в кут тварини, розбиваючи йому череп, як камінь — сире яйце. Навіть крізь вітер, крики й шум можна почути той нудотний хрускіт. Хрускіт, що буде весь залишок життя нависати тінню глибинного людського відчаю над думками боцмана. Кагест потрохи втрачає сили, і він ризикує підійти поближче, щоб добити його. Руки з ножем трусяться — хоч шанований та гордий боцман Леддім ар Тем і побував на борту багатьох суден, раптом бажання похизуватися тим, що він переплив Дреєрвську протоку, якось поблякло. Поглянувши йому в очі, можна побачити лише одну-єдину платівку спогаду про хрускіт черепа, поставлену на вічний повтор панікою в думках. Боцман повільно, майже механічно суне вперед. Кагест його не помічає. Леддіму це надає відваги.
Е, ні, у кагеста ще є шанс — моряка можуть дістати отруйні мацаки! Йому тільки б розвернутися…
І він розвертається!
На секунду згадуються римляни, їхній шал від ігор на великій арені — цей раж, ця напруга, ці емоції… Це бажання вбивати. Цей страх. Ця кров.
Скоро її проллється більше… Якщо прикрити очі, можна скупатися в солодкому передчутті.
Й ось уже шістка мишок пішла збирати шишки…
Раптом кагести завмирають. Побачивши можливість, Леддім із напіввойовничим, напівнажаханим криком встромляє в м’яке тіло під бронею свій бридкий покручений ножик і миттю відбігає, панічно шукаючи місце, де можна було б сховатися.
Це неважливо. Хтось тільки що зробив ду-у-уже велику бяку.
Смертні цього не відчувають, та в одну мить голодні погляди всіх невидимих мешканців протоки фокусуються на одній точці — «Спокійній зірці». Їхніми слизькими, холодними, гострими тілами прокочується радіохвиля. Неприємне відчуття. Ніби хтось прориває пекучий металевий прут крізь усе твоє єство, і навіть заколисуюча прохолода океану не здатна заспокоїти палаючу плоть.
Хотілося би ще поспостерігати, але хтось грає не за правилами. Хто-хто-хто помчав до радіорубки, хто-хто-хто ввімкнув сигнал порятунку, хто-хто-хто прирік «Спокійну зірку» на загибель?
Сева. Звісно ж, Сева. Сева, Сева, Сева і знову Сева. Невже на цьому кораблі знайшлася людина, що знає протокол? І не просто знає, a і притримується його! Бідний бідося Сева… Протока пережує його нутрощі, розтрощить білі-білісінькі кістки і сповнить чашу з його черепа вмираючими криками інших членів екіпажу.
І правильно зробить.
Скільки роботи, щоб моряки допливли саме до цього місця, скільки сил на те, щоб ніщо жахливе не вчуло молоду кров — і все нанівець! Договір більше не тримає: поки не буде сплачено «фунт м’яса», красна панна зі шекспірівських сторінок не підпустить до жодної краплі ласого трунку.
Велике розчарування і ще більший сум забарвлюють туман у найсіріші відтінки, та це нічого. На кораблі все ще залишається вісімнадцять моряків. Від них можна брати, і брати, і брати все — усе до останку! — і, хоч їхні дари не будуть настільки вишуканими, вони допоможуть втамувати голод. Тоді, можливо, і сирена злагідніє. А, можливо, їй і лагідніти не доведеться.
Але спочатку потрібно провчити недоумків. Кагести просто мусять як не вбити всіх, так влаштувати веселу нічку.
Поки на палубі в передсмертному хрипі тане ще один моряк, легкі завитки туману пролітають назад, повз ще одну сутичку з кагестом. Один головоногий уже лежить мертвий, покинутий, нещасний, та біля нього, звиваючись, помирає вжалений механік, уражений останнім відчайдушним поривом. Крики. Стогони. Клацання сталі об сталь. На іншій стороні палуби Жет прицілюється, щоб кинути гарпун у сирену. Старанний добрий Жет із трійкою дітей, що махали кораблю на пристані. Хто знає, може їх теж наздожене доля.
З лютим криком чоловік замахується, схожий на картину з епохи Ренесансу. На секунду наляканий його ревом туман відступає назад. Мить застигає. Гарпун летить униз, та Жет уже знає, що він не попаде — налякане обличчя говорить саме за себе. Схибив.
Порив вітру сміється Жету в лице та з диким виттям проноситься повз, у пащу нутрощів корабля. Залізні вени, парова кров й іскрячі нерви свистять, гудять і клацають навкруги, намагаючись заманити туди, звідки немає вороття людині, що ніколи не бачила живий металевий лабіринт зсередини. Крутяться коліщатка та блискають ґвинтики, збиваючи зі шляху, та кров, дорогоцінна кров, незрівнянна кров ниточкою веде до мінотавра. У серце «Спокійної зірки». У радіорубку.
Сева… Сева, Сева-Сева-Сева, де ти є?
За вітром солодкою хвилею котиться спів, реверберуючи блаженним церковним співом поміж пустих проходів; в один із них і забирається вітер, вплітаючи в дует холодне виття. На одну частку секунди спів вщухає. У порожній тиші, такій ненависній після співу, чується все гучніше й гучніше тупотіння, що барабаном відлунює в нутрощах корабля.
Цікаво.
Тупіт стихає на одну довгу, тягучу мить.
Потім з-за повороту вилітає Сева.
Його лице перекошене, хода нетверда, а на руці з-під обдертого рукава видніється велика червона пляма, усіяна пухирями й мертвотними наривами. За пазухою видніється закривавлений ніж. Здушений, сухий свист виривається із Севиних легень швидкими подихами, очі панічно бігають туди-сюди, і весь він виглядає… жалюгідно. На щастя, за секунду відновлюється пісня, тож ці хрипи стає можливо ігнорувати.
Що ж із тобою стало, Сево? Невже рибкою отруївся? А може — о боже — кагест пробрався в корабель?
Із його уст зриваються якісь слова, якісь крики, якісь прокляття, та благословенна пісня приглушує сам факт його неотесаного існування. Його не чути. Севи не чути, та його біль можна побачити. Кагест повинен був зачепити його злегка, подібно пір’їнці, щоб таке могло статися.
Сева вже давно мав би померти.
Кагест залишив йому воістину страшний останній подарунок.
Цікаво, чи знає хлопак, що у свої останні години невимовна мука буде супроводжувати кожен його подих? Судячи з виразу обличчя, знає. Він дивиться на свою понівечену руку й намагається вдихнути, намагається струсити біль, струсити саму реальність як простий кошмар… але кого він обманює? Точно не себе. Севу, який пробився в моряки з найбідніших закапелків Галіфаксу виключно через нервозну старанність, Севу, котрий стримував усі насмішки та погрози інших моряків, щоби повернутися до своєї сестрички… Севу чекає страшна участь. Передусім його рука перестане слухатися, а шкіра почне відшаровуватися аж до кістки. Звісно, зазвичай це відбувається доволі швидко — за хвилини — а венами тече потужний анальгетик, та Севі такого дарунку не випаде: занадто мала доза, занадто великий проміжок часу. Поки він буде звиватися в агонії, пухирі та нариви розлізуться потворними лускаючими бульбашками по тілу, і процес піде й там. Він облізе до скелета, біліючи слабкими кістками десь у надрах корабля.
Потихеньку усвідомлення кидає якір у морі Севиних думок. Воно яскріє в його очах, ховається в зморшках між бровами, стікає нерішучими сльозами по холодних щоках. Із цим усвідомленням він оглядається навколо, ніби бачить металічні органи в перший раз. У глибинах його свідомості починає зароджуватися думка. Так цікаво спостерігати за її розвитком! Відчай у рисах силуету витісняється відстороненим спокоєм. Повільно-повільно його рука тягнеться до затички в правому вусі.
Якщо так подумати, померти, купаючись у теплому співі без жодної думки — не така вже й погана прерогатива. Севині руки тремтять, але він знайшов свій вихід. Він здався.
Пісня переходить у диявольський фальцетний крик та обривається різко, наче мотузка ножем. Почикрижені краї крику все ще ехом гуляють по судну.
Що… відбувається?
Проходить одна секунда. Дві. Три.
Сева зажмурюється і вириває з вуха затичку.
Проходить хвилина.
Серце Севи гулко б’ється, посилаючи кров крізь артерії до кінцівок. Звучить привабливо, та воно розносить і отруту. Усі хороші речі в житті часом обертаються пастками в темряві, чи не так?
Недалеко працює вентиляція. Коли сирена співала, її мертве гудіння було не чути, але зараз… Зараз стало чути багато всього. Голос, що лунає з машинного відділення, чутно погано, та вентиляційні труби стараються, як можуть.
«Ми… ви… али… Вальга… уб… ену!» — захопленим, з окличними інтонаціями тоном мурмоче гулка луна голосу. Деякі склади нерівно накладаються на інші, ріжуть вухо загучними нотками, жують слова, та основну суть Сева вловлює.
Вальган убив сирену.
Сирену, чий спів був останнім його порятунком.
Та як
він
ПОСМІВ?
Біля сирени мав бути ще один кагест! Чому він не розірвав моряків на шматки? Чому він не втрутився?
Чому сирена, чия кров настільки ж солодка, як і її пісня, тоне в льодяних водах протоки? Чому саме зараз, коли ще був шанс?
Сева реве від болю, реве від шалу, реве від паніки. Надірваний, голий відчай рикошетить від холодного металу, кидається на пусті проходи пораненим звіром. Сева дістає з-за пазухи ніж. Гарячі сльози струменять його побитими щоками.
Він біжить у сторону палуби. Лютий вітер летить за ним, виючи в жорстокій поминальній пісні, що так сильно відрізняється від чарів сирени. Металевий брязкіт тупоту литаврами повторює бій відчайдушного серця.
Здається, і миті не пройшло, як Сева вибігає на палубу. Очі шалено крутяться, вишукуючи Вальгана, але натикаються тільки на пелену байдужого туману. У ній бовваніють нечіткі силуети моряків, силуети, що трохи рябіють і коливаються, наче міражі. Хто сидить, хто стоїть, троє обіймаються, злившись у темно-сіру масу на світло-сірому фоні. Деяких не видно. Чи забрав їх туман, чи поздихали вони в сутичці — неможливо визначити. Біля ближнього краю стоять троє фігур: один стискає в руці гарпун, двоє беззбройні. Очі Севи фокусуються на фігурі з гарпуном. Перевальцем, мовчки, Сева човгає до них. Одна його рука вже безвільно висить, і цівочка крові крап-крап-крапає на слизьку долівку.
Озброєна фігура помічає Севу і привітально махає. Хлопець прискорюється.
Крап-крап-крап.
Й ось уже троє мишенят позбавилися оченят.
Сева замахується.
— Гей, хто ти там, як ти… — починає говорити знайомий голос, і Сева не встигає зупинитись.
Ніж входить у груди Жета легко. Майже занадто легко.
З його руки випадає Вальганів гарпун. На долівці видніється кинутий у пориві радості лук, сіре на сірому, невидима підказка, помічена занадто пізно.
Жет замовкає, коли викривлене в німому жалю Севине лице опиняється в дюймах від його власного лиця. Слабкі сліди радості від того, що вони перемогли в цей раз, вони ще живі, він ще живий, усе ще сяють у його очах, та застигла ошелешеність пожирає їх усе більше й більше, як чорнило забарвлює воду в чорний. Гарпун випадає з його руки.
Вальган влучив у сирену з лука. Він не любить користуватися гарпуном. Якби ж то Сева просто зачекав декілька секунд…
Ідіот.
Жет намагається щось сказати, щось прохрипіти, заволати від пекучого болю, та голосові зв’язки не слухаються. Він не може вдихнути. Кров уже не цебенить, вона з похмурою впевненістю витікає, ллється із Жетового тіла, не в настрої залишатися зв’язаною тунелями судин.
Його очі заповнюються панікою, руки відчайдушно шукають опору, впевненість, реальність, повітря… та його легені відмовляються кооперувати.
Сева майже із жахаючим благоговінням вириває ніж із полону плоті. Нервово сміється.
Чавк.
Бийся і вбивай, Сево, бийся і вбивай. Тільки акуратно. Щоб кров залишалася гарячою. Щоб шоу залишалося цікавим. Щоб хоч щось із цієї місії сталось не дарма.
Жет падає.
Дайсет отямлюється першим.
Він намагається скрутити Севі руки, та хлопець одним широким рухом рубає повітря між ним і Дайсетом.
Ну, не лише повітря.
Дайсет, такий впевнений у своєму орлиному зорові, виє, вчепившись у місце, де мало би бути око. Вниз рукою тече кров, чорна в навколишній сіроті. Вона приєднується до ритму Севиної крові, відстукуючи мілісекунди, ділячи час на «до» і «після».
Сево, це все ще не та людина.
Хлопець піднімає шалений погляд на Вальгана; сміх темним димом клубочиться в горлі, булькотить на потрісканих губах.
Нарешті.
Перебий їх усіх. За кров сирени, яку більше не дістанеш. За твою кров, ставшу твоїм ворогом. За розчарування і катастрофу, якою обернулася ця рятувальна місія. Дай цьому світові шоу, яке майже ніхто не подивиться.
Десь вдалині, за оглушливим стукотом серця у вухах і хрипом Жета під ногами чуються стривожені голоси. Ще далі, там, звідки Сева вибіг, у темряві ворушиться останній кагест.
У глибині Вальганових очей сміється безум. Тут би здивуватися, чому ніхто ніколи не бачив цього раніше… та навіщо?
Вальган вбив сирену.
Вальган має померти.
Відомстися за свою спокійну смерть, за своє повне приниження життя, шепоче вітер на вухо Севі.
На землю з вологим звуком падає кусок плоті із Севиної руки. Тепер пухирі видніються і на шиї, а потворна отруєна рука неслухняними пальцями намагається чесати стегно. У тому місці кров уже проступила крізь тканину: ласа і п’янка, вона манить до себе. Тільки найлегший гіркий запах отрути ледве-ледве заплямовує чистий аромат.
Вони так стоять із секунду: один із ножем і маніакальною посмішкою, другий беззбройний, але із сильними руками та схованим за спокійною маскою навіженством.
Сева, ідіотський Сева, безмозкий Сева голосно реве та замахується ножем. Вальган на одну секунду пропадає з його очей, ухиляючись, а в наступну світ затьмарює біль.
Недоумок! Бий швидше!
Механік не дурень: це було видно по тому, як він стояв, як розподіляв вагу, як думав. Тож ідіоте, вбий його, а не отримуй удари в лице!
Схвильовані голоси підбираються все ближче і ближче, несучи із собою какофонію хриплих вигуків. «Гей, як ви там?», «Все нормально?» і — найулюбленіше — «Щось трапилося?» долинають до їхніх вух, та вони занадто повільні, щоб зупинити те, що відбувається. Дайсет відкриває рота, щоби покликати на допомогу, та Вальганів кулак заціджує йому під дих, що змушує Дайсета лише безпорадно хватати ротом повітря, ніби риба на суходолі.
Сева користується моментом і встигає розсікти Вальгану спину перед тим, як у той повертається і вибиває з непевної руки ніж.
Колоти треба, а не розмахувати як сокирою!
Вальган валить Севу на землю. Хлопець звивається як може, та механік жорстоко придавлює його до землі. Усе, що встигає почути Сева перед суцільною стіною болю, це:
— Здохни, Галіфакський щур.
З кожним новим ударом можна відчути злість. Злість сива, злість палаюча. Як цей світ сміє? Як він сміє знецінюватися, дешевіти, блякнути? Як він сміє спочатку прибирати найкращі, найпрекрасніші ери, щоби потім не давати ні грама задоволення в цих непевних часах? В ері маленьких богів і ще менших людей нехай смертні гинуть, нехай виступають на гігантській арені, показуючи свої найкращі трюки!
Ні.
Ні-ні-ні.
Абсолютно ні.
Це не може так скінчитися.
Спочатку найдовготриваліший договір із сиреною анулюється. Потім вона сама гине, розгублюючи всю свою цінність у темних водах. А тепер і остання надія знайти щось хоча б трохи цікаве, щось вартісне нудьги в останні десятиліття, щось дике і справжнє просто… вбивають у зародку на очах у байдужого світу, який вирішує не втручатися. Не буде різні, не буде довгих годин агонії, не буде розплати за це фіаско. Навіть кров, єдина хороша річ на цьому… човникові марнується — хто просто так її розлив палубою, хто зіпсував отрутою.
Вітер здіймається в глибокій люті. Внизу акомпанують розбуджені хвилі.
Треба назад.
Треба назад, повз стривожених моряків, повз двері, повз коридори…
Треба в динамо-відділення.
За поворотом ховається кагест, але він не зміг, не впорався, абсолютна трата простору, тому він — не проблема. Десь там, на землі, можна роздивитися два свіжих трупи, та кому вони потрібні? Жалюгідні. Нещасні. Нудні. Моряки поплатились за свою пиху, своє нахабство тривожити сили, яких не розуміють.
Динамо-відділення все ближче.
Можна летіти туди, залишаючи позаду пофарбовані кров’ю в блакитний стіни, купу непорушної плоті в проході та різкий нудотний запах.
Кагести — хороші ручні пси для сирен, та собачий непослух треба карати, карати, карати.
Двері в динамо-відділення вилітають із петель — така вже сильна лють на світ, котрий змусив часи змінитися на жахливі. Вогні «Спокійній зірці» не потрібні. Їй також не потрібна вентиляція. Та і взагалі, електрика зайва, ви так не вважаєте?
Порвати всі кабелі, виламати щиток, порвати порвати порвати
Гей
Можна ж
піти в машинне відділення.
так,
можна піти
туди
і тоді…
Їх можна буде повбивати. Випити кров, насолодитися хрипами-
тепер нікуди спішити не треба.
Можна
просто
розламати
парову машину,
і тоді їм доведеться прийти. Їм доведеться йти по одному, бо спочатку вони пошлють механіка…
Ах
Вони можуть прислати Вальгана, як він буде кричати, буде благати, буде плакати… А потім ще когось, і ще когось, бо «Спокійна зірка» не попливе вперед без парової машини, і тоді світ зрозуміє, о, тоді світ зрозуміє, що НЕ МОЖНА роками, десятиліттями, століттями мучити, забирати все хороше, зношувати тоги, розбивати фонтани, ламати устави, давати смертним волю, КРАСТИ У СИЛЬНИХ ЇХНЮ ВЛАДУ, віддавати в забуття величні імперії, ховати сирен на дно океану, давати слабким забувати, що вони слабкі, і чому ж світ НЕ МОЖЕ зрозуміти що так не буде ні не буде скоро хтось підніметься повстане поведе до нових величних країн і всі будуть боятися і посилати й боятися і боятися і боятися і кров буде литися смачна солодка й сирен можна буде вбивати повільно щоб ні краплі ні пішло у воду як у воду пішла сьогоднішня сирена чому Сева віддав радіосигнал як вони щасливі що ніщо страшне ще не причепилося в почекайте вже причепилося воно росте в машинному відділенні темною тінню блідими очима й зубами й нюхом і КРОВ’Ю та вони ж самі бліді подоби що вбивають заради вбивства й у відчаї вбивають і заради помсти вбивають у може не вбивають а просто сміються і б’ють і сміються та скоро вони перестануть сміятися бо будуть приходити сюди
один за одним
а чекати на них тут, у темряві, буду
Я.
