Справжнє кохання

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити...

Сапфо (пер. А. Содомори)

1

Крізь розбите вікно вдирався непроханий вітер. Він намагався вирвати фіранки, змести зі столу газети, він гортав сторінки розкритих книг і танцював з люстрою.

Підлога рясніла уламками посуду: розбитими тарілками, чашками, кавником. З розтрощеного серванта на старий килим вивалило з десяток металевих банок з під кави, чаю, пісочного печива; з деяких з них, зім’ятих і перекошених, вивалились наче риб’ячі нутрощі котушки ниток, подушечки з голками, ґудзики різного калібру, застібки, кнопки та булавки. В кутку кімнати похилилась розтрощена прядка. Її надломлене колесо ледь трималося на залишку вцілівших спиць. Добряча половина з сотень картин і фотографій звалилась, перетворивши стіну на сюрреалістичну шахівницю.

Під вікном лежала мертва жінка. Занавіска гарцювала на її неживому обличчі дикий танок. В її затуманених очах застигли образа і заздрість. На шиї зяяла смертельна рана: два вузьких темних отвори, наче котячі зіниці залиті кровʼю. І вся ця кров, ще донедавна тепла і стрімка, а зараз липка і тягуча утворила величезне чорне дзеркало під нею. 

Спиною до неї біля столу на підлозі сиділа інша. Оголена, вона беззвучно плакала. Сльози стікали по щоках і крапали на білу гладку шкіру ніг. Жінка повільно дихала, намагаючись заспокоїтись. Вона з сумом поглянула на ліву руку – та, спотворена, наче їй і не належала більше: шкіра витончилась і посіріла, обтягнула кістки й суглоби; виднілися чорні судини, пальці видовжились, а нігті розшарувалися, деякі і зовсім відпали, а на їх місці гноїлись рани.

Її роздирав гидкий холодний біль. Не стільки від принесеної в жертву дикому ритуалу руки, скільки від втрати, що її спіткала.

З її рота вивільнився спочатку хрип, потім ледь чутне завивання, наче від недоєної корови з повним вщент вим’ям, і вже за мить вона закричала несамовито, як тільки могла, піднявши голову до потрісканої стелі, немов цим звіриним вереском було можливо вгамувати пекло, що розверзалося всередині неї.

Коли скінчилися сили кричати, вона опустила голову вниз і завмерла. Вітер відчув, що потрібно дати спокій цій жінці і ущух. Все стихло. Перестала шурхотіти фіранка, застигли дверці похиленого серванта. Забриніла тиша, крізь яку несміливо прокралось ледь чутне муркотання кішки.

Жінка підвела голову. Перед нею лежала мереживна біла сорочка, вся в чорних і гранатових плямах. Вона парувала, наче її теплу після прання винесли на холод. З середини сорочки вигулькнула велика руда кішка. Замість лівого ока у неї зяяла страхітлива пустота, а праве було живе, яскраво блакитне. Кішка кліпнула декілька раз, сіла перед жінкою і ще дужче замуркотіла. Та у відповідь потягнулася вцілілою рукою до мордочки тварини. Кицька відповіла на ніжність і всунула голову в долоню.

Жінка посміхнулась, лагідно стиснула котячу мордочку і вимовила:

— Кохана.

2

Розквітнув літній вечір – тіні видовжились, а вітерець огорнув прохолодою село, яке, здавалось, завмерло в очікуванні невідворотного.

— Стапко, диви яка кішка страшна. В неї ока немає!

Настя схилилась до рудої кішки, яка лежала собі на підвіконні, зазирнула в темну очницю. Кішка своєю чергою другим оком спостерігала за нав’язливою дівчиною.

— Де ж це ти так поранилась, киця?

Настя обернулась і побачила, що насуплений Остап ходить по подвір’ю, тяжко переступаючи високу давно некошену траву. Він роздивлявся кожен куточок, кожен елемент спадку від минулих господарів будинку: оцінююче змірив поглядом лопату біля воріт, обійшовши автівку, подивився на забитий дошками колодязь, пройшов сарай і поглянув на стару іржаву м’ясорубку, якою були підперті двері в літню кухню (тримались на одній петлі), пригнувшись, прокрався під гілками старої вишні і схилився над купою трухлявих дощок під парканом, тицьнув їх ногою.

Біля кожного скарбу він зупинявся і про щось недовго думав.

— Насть, я тут дещо зрозумів.

— Що?

— Що може купити хату в селі було все-таки не найкращою ідеєю...

Настини брови вискочили на лоба.

— Ти це подумав ЗАРАЗ?! Серйозно?

Остап гучно вдихнув. Ще раз оглянув подвір’я, невеликий занедбаний будинок на дві кімнати, літню кухню, сарай, перекошений паркан, який місцями був повністю завалений, сусідську стару хату за ним, що двома вікнами дивилася на нього, і сказав:

— Не зважай. Просто тільки зараз зрозумів скільки тут роботи.

Настя підійшла до Остапа, зазирнула йому в очі і сказала:

— Ти марив переїхати в село цілий рік. Марив сам все зробити в старій хаті. Це ж не вигадка. Це справді було. Значить десь всередині тебе це муляє. Природа, тиша, зоряне небо — памʼятаєш?

Остап кивнув.

— Ну ось. Тому не вигадуй. Ти хотів цього. — Настя ніжно припідняла його голову за підборіддя і подивилась прямо в очі. — Так що все зробимо.

— Угу, — погодився він.

— Краще йди подивись, яка тут піратська кицька живе. Ось там на підвіконні. – Настя розвернулась, щоби показати на вікно сараю, але кішка зникла. — Ой...

— Та бачив я її. Химерна така. Як ти. — Остап гигикнув і отримав незадоволений погляд дружини. — Ну принаймні, теж така рижа. Добре. Йду подивлюсь, що там в сараї нам лишили.

— А я поки відкрию просеко. Треба відмітити перший день, — сказала Настя і пішла до машини.

Остап широким кроком дійшов до сараю, взявся за двері і потягнув. Двері тяжко піддавались — масивні, громіздкі, з гучним рипінням, але, все ж таки, відчинилися. За ними клубочилась напівтемрява, яка нічого незвичайного не переховувала: добрячий шар пилу відпочивав на груді саморобних польових інструментів як то сапки і граблі, ящиках з іржавими цвяхами і шурупами, батареї пляшок з незрозумілими наповненнями; на стіні декілька гачків тримали великі мотки проволоки, а під ними гордовито доживав віку похилений теслярський стіл зі струбциною і кривою пилкою.

Увагу привернув недоречний тут червоний радянський телефон з дисковим номеронабирачем. Він прилаштувався на перевернутому металевому відрі в куточку, а увагу привернув тому, що був абсолютно чистий, наче його поставили тільки що, аж сяяв.

Остап нахмурився і зробив крок до телефона. Знадвору долинув веселий голос дружини:

— Стапику, я налила. — Остап потягнувся взяти трубку, коли Настя зазирнула всередину і позвала ще раз: — Бурундук, що там? Просєко грієсся.

— Та якийсь телефон тут. — Він взяв трубку. Затріскотів динамік. — Ще й працює. Це ж треба. Але куди він може вести? В селі точно непроведений стаціонарний зв’язок. — Остап вставив палець в отвір з цифрою "1" і крутонув диск. Заскрипіли довгі гудки. Одночасно з цим ледь чутно вдалині задзеленчав інший телефон. — Хах. То походу десь в нашій новій хаті другий телефон. Це ж треба...

Весь цей час Настя стояла з двома пластиковими склянками, в яких булькотіло ігристе вино. На її обличчі застигла суміш захоплення інфантильністю чоловіка і подиву, що колись вона вийшла за нього заміж.

— Ооо, давай я піду в хату, знайду другий телефон, що дзвонить і спробуємо поговорити. — Очі в Остапа осяялась дитячим непереборним захопленням. — Тримай. — Він протягнув до неї телефонну трубку, взяв бокал, перехилив в один ковток і чкурнув до будинку.

Поки Остап відкривав двері і по дзеленчанню шукав телефон у хаті, Настя приклавши трубку до вуха, посьорбувала вино і насолоджувалась пестощами бульок. З трубки линули гудки. Настя слухала і розглядала запилюжений інтер’єр сараю, роздумуючи, чи можливо буде перетворити це місце на кравецьку майстерню. Нещодавно вона віднайшла себе у цьому давно забутому захопленні, а останній час, здавалося, що їх з Остапом спальня перетворилась на швейну фабрику — це було єдине вільне місце вдома, де вистачило місця для машинки і гори тканин. 

Гудки і глухе далеке дзеленчання з хати різко обірвалось.

Натомість з трубки почулося чиєсь дихання.

— Стапко?

Дихання.

— Альо. Ти що, дуркуєш? Ну, Остап. Не дихай так. Лякаєш мене.

Вона ще сьорбнула вина.

Дихання.

Настя не реагувала — вирішила для себе не вестись на такі розіграші. Піднесла бокал до рота, щоби допити, як тут з трубки роздався гучний вереск. Нелюдський тваринний голос вибухнув єдиним словом:

— АПОВРАЗМА!!!

Настя відсахнулась і відкинула трубку. Та впала разом із бокалом. Залишки вина розлетілись навсібіч. З телефона почувся голос Остапа:

— Алло. Прийом. Настя, ти там? Чути мене?

Нажахана Настя вхопила телефон з підлоги і закричала:

— Ти дурний зовсім!? Нащо так лякаєш?!

— В сенсі? Про що ти?

— Що за "аповразма" ще?! Ти крикнув в телефон.

— Та я тільки осьо знайшов його. Він в скрині був біля ліжка...

— Ага. Так я і повірила...

— Та чесно... Нічого не розумію. Зара підійду.

Настя вийшла з сараю і сперлась на капот автівки. Руки зціпила в замок. Набурмосилась. Остап вилетів з хати і швидко перетнув двір.

— Я нічого не розумію, — сказав він.

— Дурепу з мене робиш? Ти налякав мене...

— Та я нічого не робив. Клянусь тобі, Насть. — Він наблизився до неї і взяв за плечі. Трошки нахилився, щоби зазирнути в ображені очі. — Це, мабуть, щось з кабелем. А може лінія ще десь під'єднана. Я точно нічого не казав такого.

Остап обняв її і вони разом сперлись на автівку. Та почала повільно рухатись задом невеликим уклоном до воріт.

Пришвидшилась.

— Ой, що це...

— Ручник! — Остап швидко оббіг машину і в момент, коли він взявся за ручку дверей, машина захиталась, наче наїхала на маленьку купину. Разом з тим роздався пронизливий котячий вереск, дуже довгий, високий і надривний. Машину хитнуло і з цим вереск обірвався, наче відрізало. Остап відкрив двері, просунувся в салон і затягнув важіль ручного гальма. Машина спинилась. Остап поглянув крізь лобове скло на нажахані, вже почервонілі очі Насті.

Через мить він сидів навкарачки і дивився на розчавлену голову рудої кицьки. Здорове око вилізло з орбіти, з іншої очниці вилилась багряна кров. З рота висолопився язик, присипаний розтрощеними зубами.

Настя стояла поруч, але не наважувалась подивитись.

— Вона мертва?

Остап встав і, подивившись в обличчя Насті, кивнув.

— Це випадковість, Насть. Тут ніхто не винуватий.

— Я забула про ручник...

— Може він зірвався. Таке буває. Не картай себе цим.

Запала мовчанка. Вони стояли, дивлячись один на одного. Весь настрій наче злизало язиком. Не дивлячись на рожеве небо, тишу зелені і лагідний вітер, стало похмуро і незатишно. Вони відчули себе зайвими тут, немов чужорідний організм в тілі села.

Тим часом з вікна сусідньої хати за ними спостерігали два злих ока. Стара жінка дивилась, як молодий чоловік витягує з-під машини мертву кішку, і в момент, коли вона бачить розчавлену голову, її здорова рука стискається з такою міццю, що нігті прорізають шкіру на долонях, а декілька пожовтілих зубів в роті надщерблюються від люті заціпленої щелепи.

Чоловік відніс тільце до звалища трави і гілок за воротами. Він поклав її на вершину купи сміття і повернувся до своєї дружини.

Стара жінка стерла скривавленою рукою сльозу, знайшла язиком часточки зубів і виплюнула їх в долоню. Поглянула на них, потім перевела погляд на прокляту лівицю. Та не рухалась, мертва і безнадійна. 

3

Ніч клубочилась, пінилась, огортала слизькими темними мацаками село, двори, хати. Звуки і світло губились в ній, втрачали шлях і сенс.

Кімнату, в якій Остап і Настя наладили собі спальню, ніч заповнила по вінця. Знадвору стояла мжичка, а те астенічне світло, якому все ж таки вдавалося прокрастися поміж крапель крізь брудне вікно всередину, осідало кволим пластом на підлогу, лаковий радянський сервант (на скляних поличках декілька штампованих лебедів, різьблені кришталеві келихи та старі побиті сепією фотографії минулих хазяїв), скриню і власне вузьке ліжко, на якому обійнявшись лежали Остап і Настя.

Остап не міг зрозуміти, чи він вже прокинувся, чи ще у сні. Непевним поглядом він виловлював з мороку обриси кімнати, вікна, відчинених дверей (він їх зачиняв же. Чи ні?...). Він подивився туди, де лежала Настя. Вона беззвучно дихала. Її груди ледь здіймалися з кожним повільним вдихом. Руде, хоч він і не бачив зараз, але точно руде волосся хвилями розтеклося навколо неї. Його правиця лежала під її подушкою і він відчув, що саме тому і прокинувся — рука затерпла. Він її обережно вивільнив, запхав під свою подушку і перевернувся на бік. Ліву руку поклав їй на живіт. Погладив. Подивився на ніс. На очі. Риси обличчя було заледве видно. Ледь помітне на фоні нескінченно темного. Невловимий силует, але такий знайомий і коханий. І ще щось...

Щось ледь помітне. Тінь. Марево.

Остап декілька раз кліпнув. Він дійсно бачить темну фігуру, яка схилилась над Настею, чи це гра уяви, оптична ілюзія, сформована новим необжитим ще місцем?

Фігура не рухалась. Остап теж.

Він вглядався далі, намагаючись вловити будь-що, будь-який рух, який підтвердить, що він не шизофренік, і що його очі справді це бачать. Він не відводив погляд. Сконцентрував слух, але крім власного дихання, нічого не чув. Ніяких зайвих звуків чи рухів. Він відняв руку від Настиного живота і повільно потягнувся до примари. І тут силует, який до цього був на межі уяви і реального, розчинився, наче і не існував ніколи.

Остап видихнув, подумав, що він повний йолоп і повернув голову на подушку. Коли його повіки зчинились, а в голові розтеклося море сну, тінь повернулась до Насті. Жилава рука протягнулась до обличчя жінки, доторкнулась до щоки тильною стороною долоні і застигла, всотуючи дівоче тепло. Потім задоволено цокнула язиком — рішення прийнято — і вийшла з кімнати, зачинив за собою двері.

4

Яйця смачно шкварчали на пательні. Настя кинула дрібку солі на жовтки. Потім видобула з пачки трошки меленого перцю і відправила слідом за сіллю. Поруч з яйцями поклала дві розрізані вздовж сосиски.

Пательню примостила на портативну газову плитку. Саму ж плитку поставила на підвіконня в кухні, де крім столу і металевої мийки, прикрученої до стіни та відра під нею, нічого не було.

Остап тим часом наладжував кавові дріп-пакети в горнятка. Нахилився, вдихнув смачний аромат і задоволено замугикав.  

— Принесу води для кави, — сказав він і підійшов до Насті. Обхопив її ззаду і поцілував біля вуха. — Люблю тебе.

Настя посміхнулась і схилила голову до його рук.

— І я тебе, прошепотіла вона.

За мить він відпустив її і пішов до дверей.

— Ой, захопи сміття, Сташ. Ось там.

Остап підхопив маленький паперовий пакет, на який вказувала Настя, і вийшов на двір. Там і закляк. На сусідському подвір’ї стояла жінка, на вид років п’ятдесят. Вона стояла нерухомо і не кліпала. Дивилася з-під лоба, по-злому, прямо на Остапа. Волосся розкуйовджене, нечесане, сиве, довгими тонкими пасмами спадало їй на плечі. Але найбільше привертала увагу її лівиця — сіра з чорними венами, кисть і пальці неприродно видовжені, з брудними нестриженими нігтями.

— Добрий ранок. — Спробував поздороватись Остап. Його підвів голос і замість невимушеного привітання, вийшло щось невпевнене, підліткове і недолуге.

Жінка не відповіла. Лиш підтиснула сильніше губи.

Стояти й чекати відповіді було ніяково, і він пішов через двір до купи сміття. Кинув наверх пакет з відходами і зрозумів, що на вершині купи не вистачає розчавленої вчорашньої кішки.

— Хмм, дивно, — сказав він собі під ніс і подумав, що може це місцеві пси стягнули. Певно, що дійсно пси, бо кому ще знадобиться дохла кицька. Разом з тим він продовжував відчувати на собі неприємний позирк жінки. Вона буравила його поглядом і від цього холод розтікався по спині і ногам.

Остап під наглядом жінки підійшов до автівки, відкрив багажник і вийняв баклажку води. Пішов з нею назад до хати. І коли проходив повз жінку, та прошипіла йому в спину:

— Аппппов...разззззмаааа....

Він обернувся до неї. 

— Перепрошую?

Вона не рухалась. Чорна рука теж.

Остап нахмурився і зайшов в будинок.

— Яєшня готова. — Почув він радісний голос. — Що з тобою? На тобі обличчя нема...

Остап поставив баклажку на підлогу і підійшов до вікна. Виглянув назовні, не звернувши увагу на смачні аромати від пательні під носом.

— Там походу сусідка наша стоїть. Вона якась дивна. Я маю на увазі, що вона ду-у-уже дивна. Подивись сама.

Настя стала поруч з Остапом і теж виглянула.

— Де?

— Ось там, біля дерева. Бачиш? — Показав Остап.

Як тільки Настя знайшла жінку, то одразу відсахнулась і сховалась за стіною.

— Ой... чого це вона так дивиться...

— Якась навіжена. Подивись на руку.

Настя вигулькнула одним оком і подивилась.

— Жах. То гангрена?

— Не знаю. Я намагався привітатись, а вона нічого не відповіла. А потім взагалі, як змія, щось прошипіла мені в спину.

— Вона так вічно буде стояти? Якось моторошно. Ще й паркану нема...

Остап пожав плечима. Потім зняв з плитки пательню і поставив замість неї маленький сотейник. Наповнив його водою з баклажки наполовину. Поки скипала вода, Настя розклала сніданок по тарілках і видобула виделки з сумки. Остап слідкував за водою і намагався не помічати огидний погляд на собі.

— А ще знаєш що?

— Що? — Настя поставила тарілки на стіл і всілась на стілець. Той у відповідь гучно рипнув під нею.

— Вчорашня кицька зникла.

Настя задумалась. Потім стенула плечима.

— Її з’їла ця скажена тітка, сто відсотків, – і поклала шмат яєшні в рот.

Остап посміхнувся.

— Хах, не думаю. Скоріше якісь пси стягнули. Може треба було її поховати?

— Мене їсть совість, що я забула за ручник...

— Насть, то не ти. То нещасний випадок. — Вода забулькала і Остап акуратно влив окріп в конверти з кавою. Чорна рідина задріботіла в горнятка і кухню наповнив чарівний домашній аромат. Коли кава була готова, він вийняв дріпи, переставив чашки на стіл,  і сів сам.

— Ось тепер відчуваю себе як вдома, — сказала Настя обхопивши пузату чашку долонями. Потім подивилась на вікно. — Вона ще дивиться?

Остап кивнув головою на підтвердження і подумав, що паркан — це перше, за що він візьметься на шляху розбудови свого маєтку.

5

Тишу ночі розірвало страшенно гучним дзеленчанням. Вони прокинулись одночасно. Здавалося, що дзвонило прямо під подушками.

— Що це таке?! Звідки?

Настя сіла в ліжку. В спальні було темно, не дивлячись на розкриті штори. Нічне небо було ретельно сховане ковдрою з дощових набубнявілих хмар.

— Боже, хто це дзвонить? Яка година?

Остап схопився з ліжка, як тільки зрозумів, який саме телефон дзвонить. Дзеленьчало зі скрині біля ліжка.

— Це той телефон, що до літньої кухні під'єднаний, — розгублено сказав Остап.

Настя ввімкнула ліхтарик на телефоні. Простір прорізав потік світла, який вихопив з темряви налякане обличчя Остапа. Він стояв в трусах і футболці.

— І хто тоді дзвонить? Він зв’язаний ще з якимось телефоном?

— В тому-то і справа, що ні... начебто...

Остап відчинив скриню і вивільнив тим самим дзеленчання, яке з глухого перетворилось на високе і дзвінке. Підняв трубку і притулив до вуха, намагаючись роздивитись з-за яскравою крапкою світла Настю, і несміливо сказав:

— Алло?

Без відповіді. Але було чути, що на тому кінці дроту хтось точно є.

— Алло? — Повторив Остап. Затулив мікрофон рукою і прошепотів до Насті: — Там хтось дихає в трубку.

Настя через мить озвалась:

— Сташ, може це сусідка?

Остап хотів сказати, що це можливо, аж тут з динаміка засурмив охриплий жіночий голос:

— Ти чуєш мене?!

— Хто це?

— Йди до мене! — Голос говорив з дивним акцентом, ставлячи наголос наче на кожен склад.

— Я питаю, хто це? Ви що, в моєму сараї?

— Твій сарай?! Як ти смієш! Йди до мене! Негайно!

Остап відсторонився від слухавки і прошепотів нажаханій Насті:

— Вона хоче, щоби я підійшов до неї...

Зі слухавки почувся крик:

— ТИ ЧУЄШ МЕНЕ?! ТИИИ... ЙДИ ДО МЕНЕ! АПОВРАЗМА! НЕПОТРІБ! ТА КСАНАГЕННІСО ТІ ЙІНЕ́КА СУ. І А́ТРОПА ТА АПОКТІ́СІ МІА НЕА ЗОІ́! — І кинула слухавку.

— Що там, Остап? Що вона сказала?

— Я не зрозумів. Вона прокричала щось незрозуміле. І сказала мені, що я "непотріб"...

Остап намацав на підлозі штани, одягнув їх. Потім підійшов до дверей, перемикнув вимикач. Кімнату миттєво заполонило жовте світло від старої гучної лампочки.

— Ти що, підеш туди? – Спитала Настя.

— Так. Вона пролізла до нас у двір, залізла в наш сарай. Ненормальна якась! — Він вийшов зі спальні. Настя встала з ліжка і пройшла за ним. Поки він намагався всунути ноги в крокси, сказала:

— Тільки обережно, Сташ. Це все дуже дивно. Мені якось моторошно.

Остап подивився в нажахані очі коханої.

— Будь тут, — і нашвидку її обійняв.

Вона залишилась в напівмороку дивитися у вікно, як її чоловік обережно йде до сараю. З кімнати лилося на підлогу передпокою тривожне жовте світло. Володарювала цілковита тиша. Тільки Настине серцебиття намагалось її порушити.

Остап пробрався через подвір’я до будівлі. Двері в сарай були зачинені. Він зазирнув у вікно, але нічого там не побачив. Відкрив двері і увійшов. Настя несвідомо потягнула пасмо волосся до рота. Почала слинявити. 

З вікна літньої кухні вихлюпнулося світло і лягло чотирма видовженими трапеціями на землю. Настя почала перебирати окремі волосини зубами і язиком. Секунди очікування тягнулись вічністю. Серце калатало так сильно, що його стало чути. Але врешті, світло погасло і Остап вийшов на двір. Він подивився прямо на Настю і знизав плечима: "Пусто".

Настя виплюнула власне волосся і видихнула.

6

Остап зробив якомога спокійніше обличчя, намагаючись не видати, як він стривожився. Телефонна трубка валялась на підлозі, а значить дзвінок був дійсно звідси. До останнього він мав надію, що лінія проведена ще кудись, крім літньої кухні. Він вийшов і подивився на Настю у вікні хати, на її силует на фоні жовтого світла зі спальні позаду, і подумав, яка ж вона нажахана, і як йому прикро, що вона це відчуває. Потім сам собі здивувався, бо відчув гнів і злість. Як ця стара дурепа посміла це зробити? А головне, як він допустив це?

Він оглянувся навколо. Сусідки ніде не було. Потім поглянув на її хату. В темряві вона не здавалась такою занедбаною, як в день, але він памʼятав, що стіни її потріскані, дах просів, а з дерев’яних вікон відлущувалась фарба грубими шматками.

В одному з вікон тієї хати запалилось світло і через мить погасло.

Потрібно закрити це питання. Зараз же.

Він закрокував до ґанку химерної хати. Переступив останки зогнилого дерев’яного паркану, мертві кущі аргусу і опинився перед дверима.

Постукав.

Тиша.

Постукав ще раз, сильніше. Від останнього удару, двері прочинилися.

Зсередини війнуло гнилуватим смородом, наче від речей, які забули в пральній машині і не дали висохнути аж поки вони не поцвіли.

— Агов, — гукнув Остап в щілину. — Пані... не знаю, як вас звати... Агов! Ви тут?

Остап штовхнув двері. Було темно, але на стіні висів електронний годинник з червоним індикатором і в його світлі проявився передпокій, з розкиданими на підлозі різного калібру взуттям, від калош до туфель, з горщиками для квітів на підвіконнях (в яких вже не було квітів), баняками та відрами. З передпокою виходила пара дверей прикрашених квітчастими фіранками – одні прямо, інші зліва. Над тими, що були навпроти, висіли три ікони — на кожній жіночі фігури, але обличчя центральної стерто, неначе гумкою від олівця.

— Агов! — Ще раз гукнув Остап в надії, що хазяйка з’явиться і не доведеться заходити всередину.

Але ніхто не з’явився.

Остап ступив вперед і по-чемному задумався, чи варто роззутися. Вирішив, що не варто — все ж таки він тут внаслідок дій жінки. Він пройшов до кімнати, що була попереду. Проходячи нагнувся, щоби не зачепити фіранку.

В кімнаті, де він опинився, не було світла зовсім. І смерділо інтенсивніше.

— Є хто вдома? Пані?

Він почав шарудіти рукою по стіні біля дверей, розраховуючи знайти вимикач, і не помилився. Перемикнув важіль і посеред кімнати на стелі запалилась люстра на три лампочки, з яких світила одна. 

Світла ледве вистачало, але приголомшливий ефект на Остапа кімната все одно справила. Вона постала настільки незвичною і дивовижною, що важко було осягнути все, що тут знаходилось. Кімната, хоч і простора насправді, складала враження дуже тісної, бо вміщала в собі тисячі дрібниць. Він так захопився розглядуванням інтер’єру, що і забув навіщо він тут.

Перш за все в очі потрапляло вишукане умебльовання — круглий стіл, закритий до підлоги мереживною скатертиною, три стільці до нього, декілька сервантів, три м’яких глибоких крісла з кавовим круглим столиком на довгій ніжці, заповнені вщент книжкові полиці, що тягнулись довгою вервечкою навколо всієї кімнати, стара прядка в куточку, поруч з нею ручна швацька машинка з круглою ручкою; біля кожного з трьох вікон дерев’яні лавки, вкриті ліжниками. І кожен предмет меблів аж ніяк не був простецьким — на сервантах вирізані дубові листя і виноградні грона, на лавках — меандрові візерунки, ніжки столу і стільців — різьблені орли і яструби, а на підлокітниках крісел — давньогрецький драматичні маски. Серванти, полиці, і кожна вільна поверхня ломилась від дрібничок — книжки, письмове приладдя, дерев’яні коробки і металеві скриньки, писані шкатулки, гральні карти і кості, кришталеві статуетки, різноманітний фарфоровий і срібний посуд, стоси газет, десятки видів і розмірів ножиць і ножів, лікарських колб і склянок, наповнених і пустих.

Стіни теж не пустували. На тій що поруч з прядкою, висіло, наче музейні експонати, декілька десятків веретен — довгі, короткі, пузаті, букові, соснові, керамічні, металеві. На іншій стіні, тій, що позаду крісел, від підлоги й до верху десятки фотографій і картин у рамках, які самі по собі були витворами мистецтва.

Коли Остап осягнув простір, відчув, що і сморід тут був інший — тухлий, мертвий. І хоча кожен окремий предмет тут наче і був звичайним, але їх сукупність, відчуття, що ти в чужій хаті, в чужому просторі, навіювало тривогу. Остапу стало ніяково. Він вдерся в чужий дім, став непроханим гостем. Але цю думку він спробував відкинути — все-таки, він тут тому, що ця жінка вдерлась першою у його володіння.

Він обійшов стіл і встав в центрі кімнати. Виникло відчуття, що він потрапив до музею. Поглянув на книжки на горішній полиці — всі вони виявились з однаковими темно-зеленими корінцями, але з різними надписами написаними незрозумілими Остапу літерами, з яких він впізнав тільки О, К і Е. Він дістав навмання одну з книжок. На ній виведено золотом "δʹ ἔτους τῆς ριζʹ Ὀλυμπιάδος". Розкрив і в середині побачив нескінченні ряди клітинок, до яких були приклеєні тонкі відрізки ниток до трьох міліметрів кожна. В кожній клітинці дрібним витонченим почерком виписані декілька слів тими ж незрозумілими літерами.

Він провів рукою по сторінці і відчув, як лоскоче пальці, як під подушечками з’являється тепло і шурхіт, гучніший, чим мав би бути. Прогорнув з десяток сторінок і всюди одні ті самі матриці з нитками і словами, аж раптом натрапив на одну дивну сторінку — вона була підписана "Ηρακλής" і посередині містила скручену спіраллю довгу золоту нитку. Остап задивився на нитку і вона наче поглинала в себе; йому ввижалось, що вона повільно рухається, збільшується, вібрує. Здавалося, що з книжки доноситься ледь чутна приємна струнна мелодія. Він відчув аромат, знайомий солодкавий аромат, схожий на одні з останніх парфумів Насті.

На думці про Настю, він струснув головою і нитка завмерла, наче і не рухалась. Остап гучно захлопнув книжку, і замість солодкавого приємного аромату в кімнату повернувся прокислий запах тухлятини. Поставив книжку на місце і секунду приходив в себе.

— Казна-що, — прошепотів він. Власний голос повернув йому смак реальності.

Він обернувся і побачив у всій красі стіну з фотографіями. Кожна з них була обрамлена в різні вигадливі рамки. Десь це металеве тиснення анімалістичного мотиву, десь давньогрецький меандр, а десь настільки складна різьба по дереву, що фотографія, яку така рамка обрамляла, здавалось, була не варта тої краси.

На всіх фотокартках так чи інакше були сфотографовані одні й ті самі три жінки, але привертало увагу перш за все те, що на більшості карток обличчя однієї з них спотворили: або замалювали, де олівцем, де ручкою, десь зішкрябали з полотна фотокартки, або просто вирізали.

Остап насупився — зрозумів, що на фото ті самі фігури, що на іконах над входом в кімнату. Він пригледівся і побачив, що деякі знімки мали підписи.

Прямо перед Остапом висіло фото в простій рамці з білого каменю. В ньому був вибитий підпис "Μοῖραι". Саме фото вицвіло, зображення ледь проглядалося, але Остап зміг розгледіти трьох жінок у вільних платтях, що стояли перед дверима в цю саму хату, в якій він знаходився. Обличчя центральної грубо закреслили хрестом, і було зрозуміло, що всі жінки однакові, наче близнючки.

— Сестри...

Трохи вище висіла кругла золота рамка. В ній знаходилось не фото, а малюнок — тріо напівоголених жінок позбавлених кольору, неначе мармурові статуї — ліва з підписом над головою "Lachesis" і дірками на місці очей тримала довгу товсту нитку, яку подавала середній жінці з підписом "Atropos". Та своєю чергою тримала ножиці й готувалась перерізати нитку. За ними спостерігала жінка праворуч. Вона мала підпис "Cloto" і тримала величезне веретено, на якому висів завбільшки з її голову моток пряжі.

В червоній сучасній пластмасовій рамці поруч містилось кольорове професійне фото, на якому закарбували тільки двох жінок. Одягнуті святково — у вишиваних білих сукнях. У обидвох довгі коси, в які вплетені червоні й зелені блискучі шовкові стрічки. В руках тримали по оберемку білих квітів  Вони стояли під заквітлою високою вишнею, одна прямо, а інша її обіймала, а голову притулила їй до плеча і дивилась тій в очі знизу вверх. Обидві посміхались і були щасливі. Тут теж був підпис, але його частково ховала рамка у своїх нетрях.

Остап доторкнувся і спробував порухати фото, щоби побачити, що ж там за надпис, але рамка відпала, гупнулась об підлогу і розлетілась навсібіч.

— Бляяять...

Остап кинувся на підлогу збирати залишки рамки і побачив надпис, прикрашений недоречними накладеними в фотошопі золотими завитушками — "Wedding day". Перевернув фото. Там в куточку олівцем було намальоване сердечко, а в ньому дві літери К і А.

— Це ж треба таке, — здивувався Остап. Не те щоби він був проти, але стикався з таким типом стосунків вперше.

Зібрав до купи уламки пластмаси й, встаючи з підлоги, помітив щось дуже знайоме під столом, якусь кольорову плямку, приховану мереживною скатертиною, що звисала аж до підлоги. Залишив фото і друзки від рамки на кріслі біля себе, і наблизився до столу. Нахилився і одразу зрозумів дві речі: по-перше, чому в кімнаті так смерділо тухлятиною, а по-друге, куди ділась розчавлена кішка з купи сміття перед воротами.

Все, що відбувалось після, зіщулилось наче в одну мить.

Спочатку Остап спробував погасити стрімке бажання проблюватися і вже не стільки від запаху, скільки від виду розтрощеної котячої голови, і того, що з неї вихлюпнулось назовні.

Потім прострілила згадка про те, що сюди він прийшов, щоби поговорити з жінкою, яка ще десять хвилин тому вдерлася на його подвір’я, в його сарай посеред глупої ночі й кричала щось незрозуміле телефоном. А ще пригадав, як весь день вона простояла, не зводячи погляд з його хати, практично не кліпаючи і не дихаючи. І саме тут прийшло розуміння, що раз ця жінка не в себе вдома, то вона може бути де завгодно, наприклад, вдома у нього.

Остап вскочив на ноги і помчався геть з будинку. Виходячи на подвір’я подякував сам собі, що вирішив не знімати крокси. І саме в цей момент він почув найжахливіше — крик Насті. Серце закалатало як навіжене. В один стрибок він перескочив і кущі аргусу, і залишки паркану. Ще декілька довгих стрибків, і опинився перед дверима у свій будинок.

Відчинив. Зі спальні досі лилося світло.

Передчуття справдилось. Перше, що він побачив — це сусідку. Її немиті пасма сивого волосся, сіре зле обличчя, набряклі вилиці. Вона тримала чорною рукою за волосся непритомну Настю. Червоними очима поглянула на Остапа. Дихала несамовито, по-тваринному, жахливо і гучно.

— Ти що робиш?! — Закричав він і одразу скочив на неї. Але не встиг він наблизитись на відстань руки, як жінка витягнула правицю, розправила долоню і дмухнула з неї прямо йому в обличчя якимось сріблястим порошком. Остап знепритомнів миттєво. Не встиг завершити останній крок і гучно обвалився на підлогу, наче його вимкнули. Він завалився собі на руку, і це мало б бути боляче, бо вона вигнулась йому під спину, але цей біль він ніколи не відчує.

Жінка оглянула здобич — ту, що тримала за волосся чорною рукою, і ту, що розпласталась перед ним на підлозі, і сказала:

— Каліспера, ідіот.

7

Остап думав, що він отямився. Але це була жахлива омана. Буття мов пісок вислизало крізь пальці. Змінювалось, деформувалось, вібрувало. Простір не існував. Він це бачив, але не міг осягнути. 

Він відкрив очі. Але чи це дійсно він. Чи це його тіло, чи лиш свідомість? Чи це він наказав очам бачити, чи очі бачать самі по собі...

Оболонка кліпнула. Кліп. Кліп. Кліп. Відсутнє щезало на мить і з’являлось. Кліп. Кліп. Нарешті з небуття сформувався передпокій. Викристалізувались з білого мороку три ікони на дверима, три однакових обличчя на них і водночас такі різні. Золоті обручі на русявих дівочих головах. Білі туніки з синіми меандрами, з яких виринали довгі граційні шиї. Високі вилиці, тонкі губи. Небесні очі. Такі прекрасні і живі. Клото, Лахесіс (Остап?) і Атропа. Скільки років ви існуєте? Скільки життів визначили і зазначили? Скільки крапок розставили, скільки ком?

З’явились фіранки, з’явились двері, з’явилось світло і темрява.

Вуха почали чути, миттєво, наче барабанні перетинки тільки-но утворились. Вони чули те, що примусило натягнутись жилам в шиї, те, що стиснуло щелепу і стягнуло брови, те, що розширило зіниці і напружило кожен м’яз.

— Сонечко, так, сонечко моє...

Оболонка, а значить і Остап, впізнала голос Клото. Він бринів оксамитом, лагідно розтікався по підлозі, ввалювався солодким медом йому/їй у вуха.

— Так, не спиняйся, так, Атропо, так...

Оболонка завмерла. В голові Остапа пролітали думки, одна за одною, наче блискавки. Це була розпач, агонія, образа, розчарування, жага помститися, жага контролю і влади. Але найбільшим спалахом розквітла заздрість — вона вдарила в серце, розірвала печінку, розтрощила зуби.

Погляд впав на руки, на стиснуті кулаки. Ноги рушили вперед. 

Вона (Він?) увірвалась в кімнату, що не встигала створюватись — з далекого космосу падала стеля, з глибин пекла мчала підлога, спалахами виникали стіни, з киплячої ентропії всесвіту виринали меблі і предмети.

На підлозі сплелися дві оголені дівчини, дві сестри, дві з трьох. Клото лежала спиною на підлозі і, наче чекаючи цю мить, зловила погляд Лахесіс, що увійшла. Хитро посміхнулась. Прикусила губу. Випромінювала задоволення. Притримувала руку Атропи на своїх грудях. Вмовляла сильніше стискати, лоскотати соски. Іншою рукою тримала її волосся, притискаючи голову до свого лона сильніше і сильніше.

— Таааак, таааак, таааак...

І не зводила очі з розлюченої сестри.

Остап не став чекати, рвонув до них. Він схопив Атропу за руку, відняв її від грудей Клото з такою силою, якої ніколи не мав і не міг мати. Атропу відірвало від вічної юності. Вона кинула спочатку нажаханий, а потім повний зневаги погляд на Остапа. Смикнула захопленою в полон рукою, але вирватись не вдалося.

— Лахесіс! — Здивована Атропа вичекала поки звук дійде до сестри. — Ти тут? — Потім посміхнулась. — Хочеш скуштувати амброзії? — Вільною рукою витерла вологі губи.

А далі лиш лють, всеохопна, беззаперечна лють. Вона заполонила всю середину оболонки. Остап почав гаснути. Йому не вистачало місця. Він прагнув вдихнути, але не мав власних легень. І все ж відчував і бачив.

Його руки схопили голову Атропи. Великий палець потрапив на око. Він відчув, як всі сили всесвіту згуртувались в його долонях. Він давив. Він чавив. Він докладав всі зусилля, що міг. Він відчував, як тиснуть його долоні, як стискається шкіра, як піддається і трощиться череп, як провалюється око під пальцем, а замість нього вихлюпується червоний згусток.

Атропа верещала від страшної болі. Її крик скидав картини зі стін, перевертав меблі, з тріскотом тягнув стелю донизу, наче матерію. У сервантів позлітали з петель дверці, з їх полиць попадали сервізи і шкатулки. Відкрило вікна під натиском шаленого вітру. Колесо прядки вискочило зі свого місця і розбилося об підлогу.

І лиш томи життів стояли нерухомо, наче нічого і не відбувалось. 

Клото задкувала спиною. Нею трясло. Вона не вірила власним очам. Сльози текли по її щоках, сіллю падали їй на губи. Губи, на яких ще не остигло кохане тепло.

В руці Атропи спалахнули ножиці, ті самі, які розставляли крапки, відміряли і закінчували. Вони палахкотіли темрявою, вбирали світло, поглинали в себе.

В останню мить, коли руки Лахесіс/Остапа остаточно стиснулись, коли крізь його пальці просочилась суміш з черепних кісток, зі шкіри, волосся і мозку Атропи, вона в останньому пориві встромила ножиці в його/її шию.

З тим все і затихло.

Тільки вітер не вспокоювався і продовжував танцювати на пекельному балу.

Разом з Атропою зникли ножиці долі. Лахесіс схопилась за рану і відійшла до розкритого вікна. Саме там в неї скінчились сили жити. Вона впала на підлогу. З двох вузьких отворів заструменіла гаряча кров, і разом з тим скінчилось її буття.

Під остаточний крик Клото, Остап отямився по-справжньому.

8

Остап отямився по-справжньому. Свідомість поверталась повільно, тягуча і густа.

Першими виникли звуки. Щось монотонно скрипіло і клацало. Десь позаду годинник створював час, витанцьовуючи секундною стрілкою античний ритм. Звуки долинали наче з відстані, глухі, знебарвлені.

Вийшло відкрити очі. Він не відчував тіло. Руки не слухались, ноги не підкорялись. Голова лежала на грудях, але він зміг розгледіти, що сидить на одному з трьох крісел в тій самій кімнаті.

Перед ним на підлозі лежала Настя. Вона була оголена, її волосся зміїлось рудим вогнем по сірій підлозі. Остапове серце закалатало. Вона була такою чарівною, настільки гарною, що він на мить забувся, де знаходиться і в якому стані.

Поруч з Настею лежала та сама розчавлена кішка. Залишки її голови були зібрані до купи, але хоч щось впізнати в тій купці було неможливо. Вона жахливо смерділа і цей сморід остаточно пробудив Остапа.

Скрип доносився з кутка кімнати, де стояла прядка. Краєм ока Остап бачив, що її колесо обертається, а нитка біжить і намотується на веретено. Прядкою керувала жінка. Він вже знав як її звати — Клото. Чорною спотвореною рукою вона тримала жмуток вершкової шерсті, скручувала з його краю маленьку нитку і подавала на механізм, який з потворною буденністю проковтував її. Веретено набубнявлене пряжею переливалось зоряним сяйвом.

Жінка щось бурмотіла собі під ніс хрипучим голосом.

— Гей, ти...

Колесо спинилось. Жінка відірвала погляд від нитки і спрямувала його на Остапа.

— Що зі мною? Що ти від нас хочеш? — Остап не впізнавав власний голос, слова виходили мляво, наче рот був під анестезією.

Жінка встала з-за прядки і підійшла до Остапа. Вона встромила лівицю йому у волосся, міцно схопилася і підняла голову, щоби подивитись йому в обличчя.

— Відпусти!

— Заткнись, — проциділа вона крізь зуби. Чорна рука потягнулась йому в рот. Він щосили стулив щелепу, намагаючись не дати їй пробратись за зуби, але рука була значно сильніша. Кислий, гіркий присмак мала її шкіра. Це останнє, що він відчув язиком, перед тим, як вона схопила за нього і смикнула з усієї сили. Іскристий на межі можливого біль простромив його від голови до пʼят. Якби тіло Остапа не було знерухомлене, воно б почало безконтрольно навіжено корчитись, намагаючись виплеснути це жахливе спустошливе почуття. Його рот захлиснула гаряча чорна рідина. Він намагався кричати, але виходила тільки піна.

Жінка піднесла вирваний з коренем язик до очей Остапа, потримала секунду, насолоджуючись жахом в його очах, і шугонула цим місивом в стіну. Воно потрапило в затертий портрет Лахесіс в бордовій прямокутній рамці. Потім відпустила голову і повернулась до прядки. Голова Остапа осіла на грудях. З рота ритмічно виплескувалась кров, заливаючи його футболку і шорти, лилась по ногах, заплямувала давньогрецькі маски вирізьблені на ручках крісел і скрапувала на підлогу, утворюючи густу калюжу.

Він тримався за свідомість, намагаючись не загубитися в пекельному білі. Шлунок наповнювався кровʼю. Починало нудити.

Він побачив, як Настя поворухнула губами. Вона кліпнула декілька раз і відкрила очі.

— Де я? Агов, тут є хто? — Остап з жахом зрозумів, що і Настя паралізована, а головне — він ніяк не міг їй повідомити, що і він тут. Він почав мугикати. Це спровокувало сильнішу кровотечу, але Настя почула і впізнала його. — Остап? Сташику, де ти? Що зі мною? І чому так холодно...

Тим часом Клото зняла з прядки веретено і підійшла до Насті. Вона встала перед нею на коліна і схилилась над її головою.

Настя закричала. А Клото посміхалась жовтозубою посмішкою. Вона наблизилась до обличчя Насті і під істеричне мичання Остапа поцілувала її в лоб.

— Що тобі треба?! Де Остап?! Відпусти!

Але у відповідь Клото захрипотіла незрозумілою мовою. З неї вилітали прадавні слова, відстукували магічний ритм. Слова голоснішали, заповнювали кімнату.

Потемніло, неначе і в без того єдиній лампочці почала зникати напруга. Загуркотів вітер знадвору. Розчинилися гучно вікна. Затріпотіли фіранки. Бурмотіння Клото посилювалось. Вона поклала веретено з сяючою ниткою поруч і протягнула вперед руки долонями до верху, наче кудись тягнулась.

Гриміло закляття. Звук бився об стіни, серванти, ходив дрібними хвилями по калюжі з крові, бринів по фіранках. Декілька фотографій зі стіни впали і розбились на друзки.

Нарешті все обірвалось. Світло повернулось, а звуки зникли. У Клото в руках з нізвідки з’явились великі кравецькі ножиці. Вони світились чорненим сріблом, притягували погляд.

Вона взяла ножиці лівою ще не проклятою рукою, провела гострим краєм від грудей Насті по її пласкому ніжному животу, насолоджуючись як шкіра покривається сиротами, спустилась нижче пупка і встромила одне з лез на всю глибину.

Настя несамовито закричала. І це все, що вона могла. З її очей покотились сльози. І вона кричала і кричала, поки стара відьма розрізала їй живіт. З кожним рухом лез, чорнота ширилась рукою Клото. Наче хвилями розходилась і підіймалась все вище і вище. Долоня всихалась, пальці видовжувались.

Нарешті Клото вийняла ножиці зі скривавленого живота і відклала їх в сторону. Вона перехилилась через Настю, яка вже не могла кричати і була на межі свідомості. Жінка схопила кішку однією рукою, іншою відкрила щілину в плоті і поклала туди мертву тварину. Зайвого простору не було, тому Клото прийшлося надавити як слід. Частину нутрощів вивернуло назовні. Вона зібрала їх і врешті помістила все як і хотіла.

Клото потягнулася до свого волосся. Мертві пальці зашаруділи в пошуках чогось між пасмами та знайшли — довгу товсту голку. Вона витягнула нитку з веретена і, висолопив язика та прикривши одне око, почала вставляти її у голчате вушко. Коли вставила, то потягнулась до калюжі крові під Остапом (та добряче розтеклася навкруги) і промокнула голку в ній. Разом з тим лампочка в люстрі засяяла наче сонце, так яскраво, що позникали тіні.

Це приголомшило Клото. Вона оглянула все навкруги, подивилась на Остапа і здивовано промовила:

— Ого, справжнє кохання... але смертне...

Потім схопила два краї шкіри живота Насті і почала їх зшивати. Вона робила грубі стібки, прихоплювала чималі закривавлені лантухи шкіри.

Настя не рухалась. Її вже не було. З останнім стібком зʼявилась Атропа.

Остап відчував як життя остаточно вислизає з нього, витікає разом з кожною краплею крові. Він вже не мав сили навіть хрипіти. Дихання сповільнилось. Картинка перед очима гасла.

— Атропа, — вимовила Клото і посміхнулась коханій.

— Клото, — вимовила у відповідь Атропа і теж посміхнулась. Її рука, яка ще донедавна належала Насті, торкнулась щоки Клото, потім шиї і притягнула її до себе. Вони зійшлися в довгому палкому поцілунку. З чорної руки випала голка і довгі кістляві пальці прослизнули вздовж шву вниз туди, де було полумʼяне розпашіле лоно Атропи. Два з них ввійшли в середину, і Атропа не припиняючи поцілунок занявчала і як кішка вигнулась, підібгавши ноги в колінах.

Врешті, Клото відірвалась від губ коханої сестри, пригадав, що в них є непроханий глядач. Вона подивилась на Остапа. Атропа підвелась на ліктях і теж поглянула на скривавленого паралізованого чоловіка у кріслі.

— Дай нитку, — скомандувала Атропа і простягнула руку.

Клото розмотала з метр пряжі, перекусила зубами і передала її в сестрину руку. Та взяла її і, схопивши ножиці, встала на ноги. З її живота крізь грубий шов заструменіла чорна кров. Назовні визирали клапті рудої шерсті.

Вона сіла на коліна перед Остапом і зазирнула в його згасаючі очі. Потім показала йому срібну нитку, розкрила ножиці і торкнулась ними рівно по середині. В ту саму мить, серце Остапа з останніх сил несамовито закалатало, він відчув і ноги, і руки, і вже стихлий біль повернувся і запульсував з новою силою. І це було останнє, що він відчув.

Атропа зімкнула леза. Сталевий звук розлетівся мов вибух.

Впала нитка і скінчилось життя.

Остапове серце завмерло, а в його очах закарбувалось таке рідне і чуже обличчя.