Снігодід

Дід полюбляв сидіти на краю обриву. Старий із проявами деменції, за ним постійно треба слідкувати. Недогледів хоч трохи — сидить, звісивши ноги. Обрив складався з твердої глини, яку невпинно підмивало море, від чого вода фарбувалась в огидно-бурий колір. Після кожного шторму хвилі вимивали внизу дещицю землі. Далі потроху ґрунт не витримував і великим блоком падав у воду чи на вузеньку смужку піску. Так море поступово забирало занедбане село. Колись тут був спуск до води, прокопаний людськими руками, але зараз його відгризло море. Копати новий ніхто не хоче. Кому воно треба.

Дід знову втік. Сидить, спина згорблена, перекошена. Яким дивом він ще не вбився — ніхто того не зна. Що він там бубонить?

— Ви знаєте українську зиму? Ставлю гривню, якої в мене нема — нічого ви не знаєте. А я розкажу вам. Сідайте поруч, на краєчок, звішуйте ноги вниз. Сміливіше, не бійтеся: земля промерзла, тримає добре, тут всього метрів двадцять падати, не більше. Зате море як шумить. А я розкажу вам про зиму. Про вітер на Чорногорі, що змушує плазувати навколішки, бо стояти в повний зріст неможливо. Про червоний сніг у Кривому Розі, що тане на дорозі радіоактивними струмочками. Про підмерзлі болота Житомирщини, де бобри вигризли молоді дерева, залишивши понурий частокіл, ніби сама Земля хоче тебе наштрикнути. Про розбиті лісовозами дороги та брак кольорів. Так, кольори я вже забув. Та краще послухайте про зиму в наших південних степах, бо вона, безумовно, найгірша. 

Зелена травичка пробивається на узбіччях навіть у січні, дає хибну надію, що все минеться. Он же вона, розбавляє сірість ледь помітною барвою. Але це обман. За місяцем нескінченних туманів приходить стіна вітру. Постійний пронизливий вітер, вологість, мряка. Холодна вода падає на землю і намерзає на всьому товстим шаром льоду. Дорога як скло, гнилі стовпи ліній електропередач падають від надмірної ваги, навіть бетон тріскається, і люди подовгу сидять без світла. Вітер видуває із тебе всю душу, аж раптом — тиша. І ось, (хіба не різдвяне диво?) падає сніжок. Небагато, лише трохи прикрити щойно замерзле багно. Але не радійте, скоро він розтане. А як не розтане, це ще гірше: вітер почне замітати його в кучугури. Випало сантиметрів п’ять, а намете вище вашого зросту, й обов’язково у тебе перед дверима. А ще дороги перемете. А потім, як весь сніг здує з полів, вітер почне вигризати мерзлу землю — так, так! І замість снігу понесе дрібний колючий пил, покриваючи снігові перемети товстим шаром чорного суглинку. Ото й лежать вони потім до самої весни. Залишки снігу під шаром бруду. Але найгірше взимку це люди.

***

Антон човгав додому після школи. Власне, після часу, який він на думку батьків проводив у школі. Іноді він тікав до Валіка грати в маріо на приставці. Іноді вештався в сусіднє село до діда. Тому було байдуже на школу, він завжди прикривав Антона перед батьками. Навіть робив вигляд, що не помічає, як малий стріляє в нього сигарети. Натомість хлопчик робив вигляд, що слухав дідове буркотіння про кращі часи та місця. Зрідка він тікав у поле, сідав на схилі майже розпаханого кургана та дивився на тонку смужку моря. У школі йому вдавалося брехати, що вдома треба допомога з незліченними молодшими братами. Вдома брехав, що в школі треба затриматися, вчити додаткові заняття. Мама знала про його брехню, а він знав, що вона знає. Так легше брехати. А батьку було байдуже. Він приходив пізно ввечері після роботи, заливав очі та лягав спати, часто навіть не поївши.

Зараз Антон йшов провулком, який виводив на цвинтар. Минулого тижня був похорон, закопували якусь чергову бабу, до якої за життя нікому не було діла. А як вмерла, то треба всім селом зібратися, подивитися, як її землею притрушують. Перемити кістки, переповісти всі плітки. Можливо, вже прийшов час поминок, і родичі залишили трохи цукерок на свіжій могилці, треба встигнути, поки круки не роздлубали все. 

На селі пішла нова мода: ставити паркани з бетону. Нижні секції закриті, а верхня імітує оздоби середньовічних міст. Ці паркани називалися «єврозабор» — втілюючи вбогі уявлення людей про хороше життя десь там. Забор з Європи чого? Ніхто про те не думав. Усі намагалися відгородитись одне від одного. Глухий паркан із бетону — найкраще. Щоб сусіди не зирили у вікна, не підглядали, що в тебе у дворі. В ідеалі заплести його колючим валом ожини, щоб взагалі ніхто не переліз. Дозволити собі бетонний паркан могли не всі. Дружини докірливо хитали головою та зневажливо питали чоловіків: «А коли в нас буде? Вже всі сусіди поставили, а ми що, самі вбогі на селі? Дарма я за тебе пішла». Найвищий паркан був у голови «колхозу» — слово агрофірма не використовувала навіть бухгалтерія.  

У дворі в Антона паркан був у вигляді ріденького плетеного тинка. Влітку, уквітчаний отруйним барвінком, він мав ще який-не-який пристойний вигляд. А взимку крізь нього все видно. Не солідно. Сусіди справа та зліва відгородились від них глухими півтораметровими бетонними плитами. А сусід навпроти, Пахомич, паркану не мав взагалі. Його життя було настільки ницим, що зазирати туди ніхто й не збирався. В одній із кімнат вікно було розбите і там оселились голуби. Ніхто не знав чим харчується Пахомич. Дітвора пошепки переказувала історії, що він їсть своїх голубів сирими і навіть живцем. Дорослі тицяли пальцем у нього за спиною та вважали, що Пахомич колишній депутат, тому отримує величезну пенсію — о, це омріяне Царство Небесне на землі, пенсія! Навпроти ганку Пахомич вирощував кущі блекоти і дуроп’яну, а весь інший двір безнадійно поріс височенною амброзією. З сусідами Пахомич не сварився, хоч і був постійно напідпитку. Кілька років тому він забив цеглою індика, що забіг на його подвір’я, а потім викинув птаха на дорогу помирати. Антон бачив це на власні очі, але скоріш був вдячний — індик не давав йому проходу, стрибав, роздирав руки до крові, намагався виклювати очі.

Сніг випав раптово, коли ніхто його вже не чекав. Новий рік та Різдво пройшли у ледь підмерзлому багні. Перед січневими морозами насипало добряче: лапатий, м’який, рівним пухнастим шаром.

Ліпити сніговика завжди весело. Немає більш безглуздого, а значить і більш щирого заняття. Антон зкатав гігантський перший ком. Розміром вище свого поясу. Керуючись неясним поривом, він викотив його за ворота й поставив біля дороги, щоб усі бачили. Другий ком вдалося ледь заперти нагору, але він виглядав все одно маленьким. Тож хлопчик заходився наліплювати сніг руками. Щоб поставити третій ком, довелося принести табуретку. Для носа використав велику бурульку, для очей залишки деревного вугілля.

Люди реагували на снігову бабу по-різному. Сусід зліва, проходжаючи у своїх безумовно важливих справах, зупинився, подивився, як Антон ліпить голову, і відтарабанив.

— Перше правило лижників?

На мить застиг із відкритим ротом і виряченими очима.

— Ніколи не їсти жовтий сніг! — загиготів сам до себе та й пішов далі.

Сусід зправа з’явився, коли снігова баба вже була готова.

— Це хто, сніговик? Чи снігова баба? Якщо баба то мають бути цицьки. Але ні, це мужик! — він витягнув бурульку з голови і встромив її на рівні поясу. — Отак правильно. Отепер це сніговий дід. З нормальним таким стояком. Крепким.

Потому він посмурнішав, згадавши щось своє, махнув рукою і повернувся додому.

Мати насварила Антона, що той зліпив сніговика на вулиці.

— Це ж братики твої могли гратися навколо нього. А ти, нащо ти його туди викотив, його ж перший наркоман розіб’є. Завжди ви так, все для когось, все для чужих. А про рідних подумати — зась.

І пішла в напіврозвалений туалет на задньому дворі. Вона часто бігала пісяти, коли носила чергову дитину. Туалет погано закривався, мати жалілася, що її продуває, і від того бігати доводилося втричі частіше.

Тим не менш, Антону сподобався його снігодід. Хлопчик розкопав на звалищі за селом іржаву виварку та приладнав її зверху, у боки встромив покручені гілки сливи. Тепер він виглядав респектабельно.

Шкільна вчителька поверталась з роботи — Антон намагався з нею не перетинатися, але тут недогледів, зайнятий своєю справою. Вона здалеку побачила снігову фігуру, і йшла посміхаючись. Підійшовши, вгледіла бурульку, встромлену замість голови в «пах», і зарепетувала про молодь, яка нікого не поважає. Антон просто втік, поки вона не змусила викликати маму.

Вночі снігодіда вбили.

Голову розтрощили вщент, середній ком лежав поруч, розколотий навпіл, а на нижньому виднілися жовті сліди сечі. Мародер криво висцяв слово «хач».

Антон сприйняв це як виклик.

Вночі температура впала, тож сьогодні сніг вже не ліпився докупи сам. Хлопчина набрав води в колодязі у відро і взявся ліпити знову. Зі снігу, трохи змоченого водою, утворювалась каша, яка на морозі ставала міцнішою за бетон. Середній ком вдалося відреставрувати, зцементувавши розбиті частини водою. Далі Антон посилив його з усіх сторін додатковою бронею з льоду. Він уявляв, як нападник вночі спробує розламати снігодіда: вдарить рукою, очікуючи зустріти м’який сніг, а там буде лід, і він розіб’є собі пальці до крові. Потім розізлиться, почне бити сильніше, ще сильніше, зламає собі руку, відіб’є ногу, і врешті, знесилений, замерзне на дорозі насмерть. А непорушний снігодід буд височіти над невдахою. Ці думки зігрівали. Голову довелося зробити повністю зі снігольоду, додатково посадити на арматуру з гілок, щоб нападник не відкрутив її вночі.

Спав Антон здебільшого на вулиці: влітку на горищі, взимку в погребі. В хаті було нестерпно від плачу малих, постійних наганяїв від матері, запахів поту, сечі і помиїв. Цієї ночі він виліз із погреба та причаївся за рогом будинку, щоб побачити на власні очі як нападник зазнає поразки перед його сніговим генералом.

Мороз швидко вніс свої корективи: стояти непорушно було дуже холодно, тож Антон тихцем зайшов у хату погрітися й може прихопити якусь одежину.

Батько грав маму біля печі. Та стояла, нахилившись раком, спершись на припічок руками, заховавши німе обличчя в передпліччях. З майки в неї випали малі груди, розтягнуті постійним вигодовуванням дітей. Антон кожен день бачив, як малеча їх їсть, але зараз вони огидно дрижали в такт батькових потуг. Він стояв ззаду мами, зі спущеними штанями, обхопивши руками її живіт. Там був хлопчик, це точно, бо дівчат мама не доношувала до такого великого живота. Вони виходили з неї, ніби знали, що не варто вступати в цей світ живими. Після того мати ставала ще смурнішою, кричала ще сильніше, карала за найменший непослух.

Мати скрикнула і миттю стишила голос, проковтнувши напівплач-напівстогін — боялась розбудити малих. Батько ляснув її по животу: навідмаш, склавши пальці так, аби не було гучного звуку. Потім ще раз, і ще раз. Його кістляві сідниці раз у раз смикались, у такт із кожним ударом. Антон стояв заціпенілий від страху, розпачу, огиди і… цікавості? Він не відвернувся одразу, не втік. Змерзле тіло схопили дрижаки, дихання перехопило, в голові зашуміло. Він задкуючи вийшов у сіні, а там прожогом кинувся на вулицю, навмисно грюкнувши вхідними дверима якомога сильніше.

Вибігши за ворота, хлопчик ледь не врізався в Пахомича. Той стояв із сокирою біля снігодіда, намагаючись врубати йому голову. Із горла Антона вирвалося жалюгідне скавучання, він знову позадкував, зайшов у двір, не спускаючи очей із нападника. Дошкандибав таким чином до погребу, забився в нього, зачинився на гачок та привалився до дверей.

Серце не вгамовувалося, стукотіло, наче барабан. Від частого дихання паморочилося в голові. Хлопчик намагався заспокоїтись, але не виходило. Уява невпинно повертала до того, що він щойно побачив: набубнявілий живіт матері, по якому ляскає щосили батькова рука. Сокира Пахомича. Спущені штані. А раптом Пахомич прийде сюди? Він же бачив, куди Антон побіг. Що йому той хирлявий гачок на дверях? Він рознесе його одним ударом ноги. А потім буде рубати наосліп сокирою в темряві, поки не влучить. Далі витягне непритомне тіло на вулицю і при світлі Місяця відрубає йому голову. І поставить на снігодіда зверху, насадивши на залишки гілок. А вранці все село збереться, і буде дивитися, дивитися, і тицяти пальцями, хитати головами, хреститися і знову тицяти пальцями.  А потім розбіжаться по домівках, зачинивши їх якнайкраще. І вибудують ще більші паркани, нажахані і навчені.

Терпіти далі було несила. Уява розкручувала чимдалі жахливіші сцени. Кроки Пахомича ввижалися в стукоті власного серця, в скреготі стиснутих зубів. Антон наважився — вискочив із погреба й побіг заднім двором на город. Треба заховатися від сусіда. Але в хату він не міг повернутися, там на нього чекав не менший жах. Тож хлопчик побіг між городами до діда.

Сусіднє село Артемівка складалося з однієї короткої вулиці вздовж моря. Дід довго вештався світом, постійно втрапляв у кримінальні історії, але повсякчас викручувався з них. Одного осіннього вечора він приїхав попутками, маючи з собою лише пачку готівки у пакеті з Сільпо. Викупивши дім, на який пішли майже всі гроші, він закрився там від людей, майже ні з ким не спілкувався, нікуди не виїжджав. По селах таких не любили, але небезпідставні чутки про кримінальне минуле рятували діда від проблем із сусідами.

Антон мчав навпростець через засніжене поле, продирався між посохлими соняшниками. Вдень Артемівку було видно навіть від краю села, вночі дорога вздовж лісосмуги теж була очевидною, але хлопчику ввижалося, що Пахомович женеться за ним із сокирою, або от-от з’явиться попереду. Стовбури з понурими головами зогнивших соняхів закривали від очей примарного переслідувача, вони ж не давали зрозуміти, куди бігти. Заблукавши, Антон вирішив податись впоперек рядків — однаково кудись та й вибіжить за межі проклятого поля.

Так і сталося, соняхи раптово закінчилися, а земля прямо під ногами обірвалася кручею біля моря. Зрозумівши де він вийшов, Антон побіг вздовж берега до дідової хати.

Ключ знайшовся на своєму місці, за будкою сліпого пса, який впізнав хлопчика за запахом і звично лизнув у руку. Відчуття шорсткого вологого язика на змерзлій долоні повернуло Антона до тями. Він обережно, аби не здійняти галасу, відкрив двері і зайшов усередину.

Дід спав за столом, поклавши голову на руки. Перед ним стояла напівпорожня пляшка самогону, без стаканів, натомість біля неї чорнів пістолет. Антон вгледівся крізь морок, що ледь підсвічувався місячним світлом із вікна — точно, пістолет, а поряд розсипано кілька набоїв. Хлопчик тихенько підняв його зі столу. Важкий холодний метал. «Чи безпечно залишати його тут? А раптом дід прокинеться, побачить, що хтось у домі є і застрелить зп’яну в темряві? Дід міг таке утнути. Або й себе застрелить». Він забрав пістолет із собою.

У хаті було холодно, навіть морозно. Дід майже не палив грубу, температура всередині не дуже відрізнялась від температури зовні. За це він вже поплатився обмороженням кінцівок: на ногах не вистачало пальців, а на лівій руці мізинця та передмізинного пальця. Антон заліз у свою комірчину — крім хлопця до діда ніхто не заходив, тому він виділив йому свій куток і дозволив облаштувати як йому заманеться, — заховав пістолет під ганчір’ям і повернувся на кухню. 

Щоби дід знову не вмерз, він вирішив трохи протопити. Тихцем приніс знадвору з полінниці мокрих дров, хмизу. Дістав пляшку з соляркою, пошарився в діда в кишенях і витяг звідти запальничку та кілька сигарет. Хлюпнув соляри на хмиз, запалив. Дим через погану тягу в печі пахнув у кімнату, змусивши малого кашляти.

— Еее… — прохрипів дід, піднявши голову. — Це хто тут? Валєра? У мене нема грошей, і баби нема… 

Він раптом встав з-за столу і чітко промовив.

— Треба все-таки посцяти.

І знову сів.

— Де пістолет? А? Це Антоха? Ти? А хто ще. Блядське село. Жити не дають, і вмерти хуй вийде. Вийде-вийде, тут і в вікно не вийдеш, а як вийдеш, то в гівно вступиш, не в собаче так у сусідське, ото аби піднасрати всім. Хіба тільки з кручі стрибати. Треба битися, розумієш, Антоне, треба. Він тобі, а ти раз йому туди і все. Отак треба. А не оце все, ховатися в жопі.

Дід зробив кілька ковтків прямо з пляшки, вмостив голову на руки й знову заснув.

Протопивши хату, хлопчик забився у свою комірчину. Закурив дідову цигарку, яка мала дуже незвичайний гіркувато-землистий смак. Від неї тіло одразу розслабилось, та разом зі спокоєм прийшли спогади. Пахомич із сокирою. Сідниці батька, що гоцають нервовим ритмом. Живіт матері і глухі удари по ньому. Сокира Пахомича. Зрубана голова снігодіда. Пістолет.

Найгірше стало, коли Антон помітив, що в нього збільшився і затвердів член. Напруга між ногами не спадала, змушувала повертатися  до спогадів, які виринали картинками з діафільмів що батько колись крутив на стіні. А сцени в уяві збільшували напругу ще сильніше. Хлопчик не розумів, що відбувається з його тілом — у школі всі жартували про секс і дрочку, дражнили одне одного. Та жартувати це одне, а вперше відчути зміни в тілі це геть інше. «Чого батя був ззаду? Ніби хуй має вставлятися спереду. А якщо ні? Тобто він нічого не розуміє.» Він нічого не розуміє в цьому житті.

Ні, Антон зрозумів, що в спогаді з батьками його збуджують саме батькові кістляві сідниці, ледь підсвічені кволим місячним світлом. «Тобто я педик? Ні, не може цього бути. Треба бути мужиком, треба бити, як дід сказав. Дід мужик.»

Він перестав обмацувати свій член і витяг з-під ганчір’я зброю. Пістолет холодив руку, яка ледь встигла зігрітися. Сокира Пахомича вже не лякала.

Піч давно згасла. Антон видлубав із попелу кілька теплих вуглинок. «Те, що треба. Вони мають боятися так само, як боявся я»

Дорога додому пройшла спокійно, хіба штані сповзали від ваги пістолета. Із села Артемівка в село Григорівка, далі Степанівка, Дмитрівка. Якби села називалися Світланівка чи Маринівка, чи змінилося б хоч щось? Малий хлопець того не знав. Ось його сліди на снігу: хаотично кидаються з однієї сторони в іншу й тікають у поле. Ніякий Пахомич за ним не гнався тоді. Але це вже не має значення. 

Він підібрав відрубану голову снігодіда. Бурулька, вморожена на місці носа, зламалася від падіння, залишивши куций краєчок у п’ять-вісім сантиметрів. Замість очей вставив свіжі дров’яні вуглинки, переклав пістолет у іншу кишеню й поліз до сусіда в хату крізь розбите вікно, прихопивши з собою голову.

Всередині голуби сиділи на поламаному дивані. Більше в кімнаті нічого не було — тільки товстий шар замерзлого посліду. Акуратно знявши з ручки голуба, Антон тихо відчинив двері — не замкнені. У сусідній кімнаті виявилось несподівано чисто й обставлено краще за будь-яку кімнату, бачену хлопцем до того. Посередині стіл із кришталевими фужерами на білій скатертині, у кутку блищали золотом ікони, під ними догоряли дві воскові свічки. Пахомич спав поряд на великому ліжку.

Поставивши голову на стіл, хлопець взяв свічку та підніс до неї вуглинки з очей. Дочекавшись, поки ті розжеврілись, знову вставив їх у очі голови снігодіда. Очі горіли в напівтемряві тьмяним світлом — це тривало хіба з десяток секунд, та час, здавалося, замерз і не ворушився. Антон поправив пістолет у штанях, взяв голову, підніс її над обличчям Пахомича та гучно гавкнув, мов старий пес. Чоловік відкрив очі, але не закричав, як очікував хлопчик. З його рота вийшло лише здавлене квакання, він завмер. Ворушилися тільки губи, з яких пролунало «святий боже». Антон опустив голову снігодіда на обличчя кривдника, намагаючись влучити бурулькою в око. Потім ще раз, і ще. Заніс її над головою та з усієї сили кинув брилу снігу й льоду в закривавлене лице.

Відступивши на кілька кроків назад, він дістав пістолет, навів його на тіло — як же тремтять руки — і натиснув на гачок. Нічого не відбулося. Натиснув ще раз і ще — нічого. Спробував смикнути верхню частину, як це робили в кількох бойовиках, що він бачив раніше — нічого. Мабуть дід не збирався стрілятися. Антон кинув зброю на ліжко й побіг. Кімната з голубами, розбите вікно — порізався об скло. Байдуже. Тепер залишається тільки бігти. Тікати переможцем.

І він тікав. Вздовж лісосмуги, крізь туман, що як завжди невчасно спустився на землю. Крізь стовбури посохлих соняшників, тепер вже швидше, швидше. Сніг під ногами закінчився — поле тут підходило впритул до кручі. І він не втримався. Час знову зупинився. Але все життя не пронеслось перед очима, ні. Лише одне питання, яке застрягло у навіки сповільненій миті: «Це все?».

Доторк до обриву, шоркання головою об глину, переворот у повітрі і удар, хрускіт.

Він ще приходив до тями. Не міг поворушити ні рукою, ні ногою, але очі дивилися в небо. Воно знову розвиднілось.

Антон лежав з поламаним хребтом і тихо замерзав. Смерть від гіпотермії дуже дивна. Тобі раптом перестає бути холодно, ти відчуваєш тепло, навіть жар, що йде зсередини. А потім просто засинаєш. Хвилі підбиралися все ближче. А спокійні зорі, глибокі-глибокі, сяяли над ним. «Чому я раніше не дивився на зорі? Чому я не поговорив ні з ким? Чому ніхто ні з ким не говорить? Може, якби…» 

Потім вкотре здійнявся східний вітер. Шторм лютував тиждень. Хвилі підхопили маленьке тіло й довго таскали у піні вздовж берега: то вдаряли об глину, то перекочували по піску, то забирали назад. Мороз чимдалі дужчав, вистуджував голу землю і воду. А потім вітер стих, і море замерзло: за кілька днів льодові тороси запаяло товстим шаром криги. Задоволені рибалки одразу скористалися з такої нагоди, що випадає раз на кілька років і миттю висипали на ще хисткий лід ловити рибу. Найбільша чепа — яма на дні моря, де бичок зимує — в околицях села називалась Могила, бо знаходили її за положенням кургану.  Старі й не дуже чоловіки пробурювали в кризі лунку за лункою та закидали туди вудки, а ще переповідали здогадки про зникнення хлопчика й напад на Пахомича. 

— Та що таке, сверлю-свердлю, а воно не йде далі. Камінь там вмерз який, чи що?

Рибалка дістав бур і охнув: він намагався прогризтися крізь морожене м’ясо. Швидко схопили ломи, порозбивали лід навколо. Спочатку з’явилася дитяча рука, зламана в кількох місцях, потім тулуб зі слідами вгризання від бура. А далі витягли понівечене морожене тіло Антона.

*** 

Дід закінчив свою розповідь, це вперше за багато часу він говорив так багато і зв’язно. Історія про хлопчика з сусіднього села, який безслідно зник, була відома всім — її переповідали не один рік, навіть телевізійники приїжджали якось, привозили купу «екстрасенсів». Але ніхто не знав достеменно, що відбулося насправді. Кожен розповідав своє.

— А звідки ти знаєш то все, діду? А, хоча пусте, ходімо додому, вставай, бо змерзнеш на холоді сидіти на голій землі.

Я обережно взяв його за плечі, аби він не шубовснув униз як той Антон.

— Що значить «звідки»? — дід мацав повітря перед собою, ніби пестив чиєсь обличчя. Вітер підсвистував у його порожніх очницях. — Ти ж сам мені все розказав, Антоне.