Душний Сморід
Василь лежав на незастеленому ліжку й гортав відео в ТікТоку розглядаючи напівоголених дівчат, що звабливо вихиляли стегнами рекламуючи свої Онліфанси.
— Ва-ась! — долинув материн голос із сусідньої кімнати.
Від несподіванки Василь впустив телефон і той боляче вдарив його по носу.
— Шо?!
Він потер забитий ніс і вподобав чергове відео, де повногруда білявка нахилялася над камерою, ніби ненароком дозволяючи глядачам зазирнути в декольте.
— Ва-сь!
— Шо?!
— Вася! Ти глухий чи знову прикидаєшся?
Він зітхнув і поклав телефон на груди.
— Та шо там?!
— Іди сюди. Зараз.
Він підвівся й поплентався до кухні, наповненої запахом цибулі й пересмаженої олії. Мати у вицвілому квітчастому халаті стояла біля вікна й курила в прочинену кватирку.
— Шо таке?
— Коли я кличу, ти маєш приходити, — сказала вона й затягнулася. — Я більше так не можу.
— Та я шукаю роботу. Чесно, — на півслові він відчув, наскільки звичною стала ця фраза.
— Я це чую від липня.
— Ну, ма-ам…
— Не «мамкай» мені, — вона різко струснула попіл у банку з-під розчинної кави. — Ти, якщо не вчишся, маєш працювати. Ти навіть у технікум не зміг вступити. Розетку прикрутити не можеш, зате знаєш усіх дівчат в інтернеті по іменах.
— Не всіх, — буркнув Василь.
— Що?
— Та нічого.
Вона різко повернулася й тремтячою рукою тицьнула в його бік цигаркою, ніби указкою.
— Думаєш, життя саме прийде до тебе на той диван? Що хтось постукає і скаже: «Вибачте, молодий чоловіче, хочете роботу?»
Василь скривив губи:
— А чого б і ні.
— Не в цьому світі, — тихо відповіла вона. Втомлені очі ковзнули повз нього, кудись у вікно. — Тут або рухайся, або згниєш заживо.
Він подивився на неї: втомлене обличчя, абияк заколоте волосся… На мить у грудях щось кольнуло — й одразу зникло.
— Я піду, — сказав він.
— Гуляти?
— Та ні, у мене співбесіда, — ляпнув.
Мати звузила очі, вдивляючись у нього.
— То чого ти відразу не сказав? Яка?
Василь знизав плечима:
— Та, ще нічого невідомо. Не хочу наврочити.
— Ну, добре-добре, — вона відвела руку із цигаркою, підступила до сина і спробувала долонею розгладити нерозчесане волосся. — Іди, я думаю, такий красень, як ти, без роботи не залишиться.
***
Торговий центр пульсував, мов жива істота — яскраві вогні, блискуча підлога, у повітрі змішані запахи парфумів і попкорну. Гул сотень голосів, що зливався в один спільний ритм.
Василь безцільно бродив поміж магазинів затримуючись тільки біля вітрин із телефонами та жіночою білизною.
Він і сам не знав, чому сюди прийшов. Може, тому що тут було тепло. А може, тому що торгові центри — єдине місце, де бездіяльність не виглядає як поразка.
Він зупинився біля ескалатора. Поруч на колоні висів постер — та сама будівля, у якій він зараз стояв, освітлена знизу, наче храм. Над зображенням червоними літерами було виведено напис:
«ПОТРІБНІ НІЧНІ ОХОРОНЦІ. ОПЛАТА ЩОТИЖНЕВО»
Унизу — номер телефону. Василь дістав мобільний, і набрав номер.
Гугнявий голос сухо повідомив про брак коштів на рахунку.
Він вилаявся, запхав телефон назад у кишеню й уважніше придивився до постера. Під переліком умов дрібнішими літерами: «Відділ кадрів — 2 поверх, офіс 214».
— Ну, якщо миша не йде до гори… — буркнув він і ступив на ескалатор.
***
Відділ кадрів пах розчинною кавою і тонером для принтера. За столом сиділа жінка років тридцяти, із туго стягнутим хвостом і поглядом людини, яка бачила забагато безнадійних кандидатів.
Вона підвела очі від екрана комп’ютера.
— Ви щодо посади нічного охоронця?
— Так.
— Досвід є?
— Е-е… козу бабину якось охороняв. Не втекла.
Вона не усміхнулась. Пальці з довгими нігтями застукали по клавіатурі.
— Ім’я?
— Василь Слісаренко. Олександрович.
— Судимості?
— Що, типу тюрма? Ні. Чистий.
Жінка натисла кнопку на внутрішньому переговорнику:
— Вітю, зайдеш на хвилинку? Тут кандидат.
За кілька секунд відчинилися внутрішні двері. Увійшов широкоплечий чоловік у темній сорочці і з похмурим поглядом. На бейджі значилося, що його звуть Віктор Вознесенський і він начальник охорони.
— Хочеш працювати вночі? — запитав він.
— Якщо платитимуть, — знизав плечима Василь.
— Платитимуть, — куточок рота Вознесенського сіпнувся, але усмішкою це назвати було важко. — П’єш?
— Іноді.
— Не тут. Куриш?
— Нє.
— Наркотики?
— Дякую, ні, — спробував пожартувати Василь.
Кадровичка беземоційно буркнула:
— Ха-ха. Ніколи не чула цей жарт.
Вознесенський не відреагував.
— Є хтось, хто може за тебе поручитися? — спитав він.
— Мама, — видавив Василь.
— Вона тут працює?
— Ні.
— Тоді немає, — сухо відрізав Вознесенський. — Із сигналізацією чи відеотехнікою працював?
— Ну… З мікрохвильовкою хіба, — Василь ніяково усміхнувся.
Вознесенський зітхнув.
— Робота проста. Патрулюєш, стежиш за моніторами, замикаєш. Твій напарник Ігор тобі все покаже-розкаже. Він трохи в літах. Працює тут довше за всіх, тож поважай його. Просто робиш, що він каже. І не ходиш сам у котельню.
— У котельню? — не зрозумів Василь.
Вознесенський стис перенісся, ніби в нього розболілася голова.
— Почекай хвилинку за дверима, хлопче.
Василь вийшов у коридор, сів на незручний стілець і мляво заходився похитувати ногою.
Крізь тонкі двері було чути голоси:
— Є ще кандидати?
— Жодного. Тільки він.
—… тупий, як цегла.
— Не має значення. Нам просто треба, щоб там хтось робив обхід. З рештою, Ігор сам упорається.
—… не витримає і тижня.
— Ну, тоді знайдемо іншого.
— Гаразд.
Двері рипнули. Вознесенський стояв у проході, тримаючи теку.
— Вітаю, Василю. Прийнятий. Зможеш почати завтра вночі?
Василь кліпнув:
— Завтра? Та без проблем.
— Добре. Принеси паспорт і вдягни щось тепле. Форму видамо за тиждень.
Жінка простягнула йому бланк для підпису. Підписуючи, Василь не міг не глянути на фотографію на стіні — те саме зображення, що й на плакаті внизу, торговий центр освітлений знизу. На мить йому здалося, що фото на картині блимнуло. Він кліпнув — і все стало як було.
***
Уночі торговий центр був інакший.
Тихий, порожній, але не мертвий. Музика змовкла, ескалатори завмерли, та м’яке гудіння вентиляції заповнювало темряву, мов рівне дихання сплячого велета.
Попереду йшов Ігор Антонович. Високий, худий, у вицвілій чорній формі. Промінь його ліхтаря ковзав по плитці та склу.
— Отже, це перший поверх, — хрипко бурмотів він. — Фудкорт он там, електроніка — туди. Не мороч собі голову назвами магазинів — міняються швидше, ніж дружини Синьої Бороди.
— Кого? — Василь ішов позаду, засунувши руки в кишені куртки.
— Чуєш це гудіння? — Ігор Антонович зупинився біля фонтану в центральному атріумі.
Василь прислухався. Десь угорі уривчасто муркотіло й зітхало. Наче над стелею спав величезний кіт.
— Металевий щит десь деренчить? — припустив він.
— Це він дихає, — старий охоронець підняв палець вгору. — Спершу страшно, а потім звикаєш. Тепер хоч знаю, що не сам.
Василь невпевнено всміхнувся:
— Ви давно тут?
— Майже тридцять років, плюс-мінус. Повернувся з армії в дев’яносто другому. Тоді тільки-но добудували цей центр — гордість міста була. Відтоді тут.
— Все тут знаєте.
— Не без того.
Вони зупинилися біля дверей із написом: «Технічне приміщення. Лише для персоналу». Ігор Антонович відімкнув замок і клацнув вимикачем. За дверима тягнувся вузький коридор, у повітрі стояв запах металу й вогкої картонної упаковки.
— Там унизу — силова. Щитки. Не чіпай нічого, поки я не скажу. Побачиш червоне світло на будь-якому блоці — одразу клич мене.
Він показав на стіну сірих панелей, де зелені діоди миготіли, наче ліниві світляки.
— Світло в центрі ніколи не гасне повністю, — сказав Ігор Антонович. — Просто тьмяніє. Бувають ночі темніші, бувають світліші. Залежить від настрою.
— Настрою торгового центру? — скривився Василь.
— Побачиш.
Вони рушили далі. Позаду пролунало довге стомлене зітхання. Звук прокотився хвилею уздовж коридорів і від несподіванки Василь навіть присів.
Старий охоронець поглянув на телефон.
— Як за годинником, — й у відповідь на німе питання хлопця, додав: — Опалення відключається. Щоночі в цей самий час. Треба перезапустити піч.
Василь насупився:
— Начальник казав, щоб я туди не ліз. Сказав, що краще не чіпати.
Ігор Антонович сухо засміявся.
— Вознесенський забагато верзе. Кабінетна душа. Жодної ночі тут не провів. Казки про котельню — то дурня. Старі робітники любили лякати новачків.
— Які ще казки?
— Та ніякі. Балачки просто. Ходімо — покажу.
Вони пройшли в чергові двері із застережним написом «Лише для персоналу» і спустилися бетонними сходами. З кожним кроком ставало тепліше, повітря наповнювалося запахами гарячого металу.
Котельня мала низьку стелю; труби спліталися, наче жи́ли, і тягнулися до величезної червоної печі в кутку.
— До торговельного центру тут був дім офіцерів. Поки не завалився, — сказав старий охоронець. — Тільки мені здається, вона тут ще до того стояла.
Він ледь торкнувся дверцят печі з великим вентилем і майже стертим гербом — двоголовим орлом.
— Бач, Франца-нашого-Йосипа на сто років пережила й ще на стільки ж переживе.
— Кого? — спитав Василь.
Ігор поплескав по вентилю:
— Вона трохи прошена, але хороша. Ти побачиш.
Він повернув вентиль. З нього вирвалося шипіння, пара повільно поповзла догори, ловлячи тьмяне світло.
— Її вже на газ переробили, але, думаю, старі звички лишилися.
Він відкрив дверцята й посвітив телефоном у середину. Василь зазирнув і не побачив ані вогню, ані води.
— Кажу ж, — на газ переробили, — повторив старий охоронець. — Але все одно треба раз на ніч провітрювати.
У надрах печі, щось голосно клацнуло.
Ігор Антонович зачинив дверцята, поплескав по них:
— Ось так. А тепер — головне.
Він вирівнявся й урочисто проказав:
— На добраніч, гарної роботи, тримай нас у теплі.
І глянув на Василя:
— Давай, повтори.
— Ви серйозно? — скривився той.
— А як же, — спокійно відповів Ігор. — Кажи.
Василь ніяково пересмикнувся, але подивився на вентиль. Згадалася мамина фраза «або рухайся, або згниєш», Вознесенський із тим холодним поглядом, і як його оцінили як «тупого, як цегла». Він кашлянув і теж проказав:
— На добраніч, гарної роботи, тримай нас у теплі.
Піч глухо загуркотіла. Трубами прокотився звук, схожий на вдоволений видих.
— Бачиш? — підморгнув Ігор. — Завжди працює.
Василь почухав потилицю:
— Ви справді це робите щовечора?
— Вже тридцять років, — підтвердив Ігор, підіймаючи погляд на мереживо труб. — Це місце… не просто бетон. Труби — його жили. Електрика — нерви. Вентиляція — дихання.
— А ми тоді хто?
— Антитіла, мабуть. Відганяємо паразитів усяких.
— О, я знаю цю групу! — зрадів хлопець, нарешті почувши щось знайоме.
Але тепер старий охоронець нагородив його нерозуміючим поглядом.
Усмішка з обличчя Василя швидко зникла: з глибин труб долинув глухий металевий звук — три чіткі удари. Один. Другий. Третій. Повільні, навмисні.
Він глянув на Ігоря Антоновича:
— Це ви?
Той не ворухнувся. Його бляклі очі були прикуті до печі.
— То вона просто вітається.
***
Форму Василю видали тільки через два тижні. Цей час минув, наче повільний сон. Ніч за ніччю — ті самі коридори, ті самі лампи, той самий рівний гул. Нічого особливого не траплялось, і Василя це влаштовувало.
Після того як люди йшли, у торговому центрі з’являвся свій спокій. Великий, порожній, передбачуваний — без сюрпризів, без шуму, без вимог.
Ігор Антонович сидів за пультом охорони, окуляри сповзли на ніс, товстий паперовий роман лежав на коліні.
Василь гортав стрічку в телефоні, блакитне світло малювало на його обличчі яскраві плями.
— Вам ніколи не буває нудно? — нарешті спитав він.
— Гм? — старий охоронець навіть не підвів очей.
— Ну, ми просто сидимо тут. Замкни пару дверей, глянь камери, перезапусти того монстра внизу — і все.
Ігор перегорнув сторінку із сухим шелестом:
— От у цьому й суть, хлопче. Люди думають: коли тихо та спокійно — значить, нічого не відбувається. Але саме тоді й відбувається важливе. Маленьке. Те, що не любить, коли на нього дивляться.
— Маєте на увазі пацюків? — скривився Василь.
— Може, пацюків, — сказав Ігор Антонович. — А може, і ні.
Василь усміхнувся, похитав головою:
— Ви говорите, як моя бабуся.
— Можливо, твоя бабуся знала більше, ніж ти думаєш, — старий нарешті підняв погляд від книжки. — Це місце… воно має свій ритм. Відчуваєш уже?
— Відчуваю, що мені нудно, — буркнув Василь.
— Відчуєш, — Ігор Антонович ледь посміхнувся й знову повернувся до читання.
Василь закотив очі й знову втупився в телефон.
За якийсь час старий охоронець підвів очі від книжки і прислухався.
— Ти ж замкнув задні двері, правда?
Василь навіть не відірвав погляду від телефону. Він був десь посеред гри, великим пальцем шалено натискаючи на екран, де персонаж перестрибував через перешкоди.
— Ага-ага. Замкнув.
— Точно?
— Сто відсотків. Годину тому перевіряв.
Старий ще мить дивився на нього, потім зітхнув і повернувся до читання.
Минуло дві години. Василь усе ще сидів там: світло екрана відбивалося в примружених очах, біля ліктя шелестів пакет із чіпсами.
Монітори світили в кутку, по черзі показуючи порожні коридори, зачинені магазини, вимкнений фонтан. На одному з екранів задні двері, які мав замкнути Василь, стояли широко відчинені.
— Чорт… — прошепотів він, різко вирівнявшись.
Поглянув на крісло Ігоря Антоновича. Порожнє.
Пальці метушливо застукали по клавішах, перемикаючи камери. Десята. Восьма. Друга. Дев’ята.
На камері № 9 Ігор йшов коридором, трохи накульгуючи — Василь раніше цього не помічав. Старий зупинився, нахилив голову, ніби щось почув.
З-за колони вийшло двоє. Обоє в темних куртках із капюшонами, один — у чорній шапці, другий — із бейсболкою, натягнутою мало не на очі. Один ніс лом, другий — великий рюкзак.
— Ні, ні, ні… — Василь стис рацію так, що побіліли кісточки.
На екрані нападник із ломом щось сказав, кивнув. І раптом різко замахнувся. Лом влучив Ігорю в плече, той упав на одне коліно, підняв руку, намагаючись захиститися від наступного удару.
Другий удар прийшовся в живіт. Третій — у голову.
— Ей! Стій! — крикнув Василь у порожню кімнату, забувши, що нападники його не чують.
Старий повалився на підлогу.
Василь ударив долонею по великій червоній кнопці.
Червоні вогні спалахнули по всьому центру, сирена завила так, що скло задрижало у вітринах.
Нападники на мить розгублено завмерли, потім метнулися до відчинених дверей.
— Швидка… швидка… — пальці Василя ковзали по телефону. — Тут… напад… адреса… — він ковтав слова, не відриваючи очей від монітора.
На екрані лишився тільки Ігор. З-під його голови повільно розтікалася густа темна пляма.
***
Василю дали тиждень відпустки. Хто його підміняє, він не питав, але випадково почув, як денні охоронці говорили, що сам Вознесенський виходив у нічні.
Самому Василю начальник не сказав ні слова. Подейкували, що їздив у лікарню до Ігоря.
«Не моя провина, — думав Василь тепер, смикаючи ті самі задні двері. — Я замкнув. Точно замкнув».
Він обвів променем ліхтарика найтемніші кутки. Не тому, що думав, ніби там хтось ховається. Ні-ні. Просто, про всяк випадок.
У кімнаті охорони монітори жевріли блідим світлом. Фонтан. Фудкорт. Задній коридор. Порожньо.
Василь сів, крісло скрипнуло, і він потер обличчя долонями. Дістав телефон і запустив гру —будь-що, аби заглушити шум у голові.
Рівно о десятій світло в коридорі на секунду згасло, монітори на мить підморгнули. Зображення навіть не встигло зникнути повністю — лише коротко напливли горизонтальні смуги.
— З напарником було краще, — промовив він уголос і прислухався до відлуння.
Ніби у відповідь усі лампи разом заблимали. Хвилі світла прокотилися будівлею — клац-клац-клац-клац — і вляглися. Усе стало, як було.
— Поганий контакт десь на щитку, — пробурмотів він і здивувався фальцету, яким прозвучав його голос.
Він відчув непереборне бажання піти в туалет. Звичайна справа — ніч довга. І все було добре, аж поки він не спробував помити руки.
З крана витекла тоненька, жалюгідна цівка води — і за кілька секунд урвалася.
Мокрими руками Василь провів по обличчю й подивився на своє відображення.
— Я замкнув двері, — знову сказав він уголос, просто щоб розігнати тишу.
У відповідь десь знизу долинуло важке зітхання — згасла піч у котельні.
Василь вилаявся. Він стояв у коридорі й відчував, як холод підповзає тонкими, невидимими пальцями. Він не був певен, чи справді стало зимно в усьому ТЦ, чи це він собі надумав. Він зачекав хвилину, сподіваючись, що станеться диво й система перезапуститься сама.
Не перезапустилася.
— Та, блін… — Василь рушив до сходів у підвал.
Кроки лунко віддавалися в порожньому центрі. Коли він спускався вниз, із рота вже йшла пара. Двері котельні застогнали, коли він їх штовхнув.
Василь зупинився перед древньою чавунною піччю і спробував пригадати інструкції Ігоря Антоновича.
Вентиль. Він покрутив його так, як це робив старий. Той піддався не відразу, наче знехотя. Пара тонким струменем витяглася зі шва й розчинилася в повітрі.
Тепер дверцята. Аби не обпектися, натягнув рукав на долоню й відкинув клямку. Посвітив у середину. Порожньо. Десь глибоко щось тихо перемкнулося.
— На добраніч, — не дуже впевнено сказав він. — Гарної роботи… тримай нас у теплі.
Слова повисли в розпеченому повітрі, не давши очікуваного ефекту. Ніщо не рикнуло й не зітхнуло, труби не здригнулися від вдоволення.
«Може, я неправильно сказав? Може, треба, як він…»
Василь відчув, як у грудях ворушиться не страх, а щось інше — туга, злість, сором.
— Працюй, — сказав він тихіше. — Давай, просто працюй, курва.
Піч мовчала.
Він ще раз відчинив дверцята й щосили захряснув їх.
— Працюй, я сказав, — голос став різкішим. — Чуєш?
Щось у глибині печі дзенькнуло.
— Працюй, смердючий мотлох, — виплюнув він і вдарив піч ногою.
Потім ще раз. Сильніше.
Метал загудів під його підбором.
— Чуєш мене?! — кричав він, гамселячи по печі руками й ногою. — Я замкнув ті кляті двері! Я все зробив! Тож працюй, давай!
Гострий, шиплячий струмінь перегрітої пари вирвався зі шва біля вентиля і хльоснув Ваисиля по зап’ястю.
Шкіра миттєво почервоніла, за кілька секунд спухла пухирями.
Василь завив від болю й відскочив, притискаючи руку до грудей.
— Бляха! БЛЯХА!..
Труби над головою задрижали. Десь у глибині будівлі щось велике наче ворухнулося, міняючи позу уві сні. змінюючи позу уві сні. З’явився глухий, важкий ритм: гуп… гуп-гуп… гуп…
Світло в котельні заблимало.
Василь позадкував, руку пекло́ гарячим болем.
— Ні… ні, ні… — повторював він, уже не розуміючи, до кого звертається.
Котел знову видав низький звук — поміж механічним стогоном і попереджувальним гарчанням тварини.
Василь рвонув угору сходами, ледь не перечепившись.
На першому поверсі він влетів у найближчу вбиральню. Підставив руку під кран. Нічого.
Другий кран. Він відкрутив його повністю. Десь усередині труби тихо булькнули й загоготіли, ніби зі сміху.
Лампи над головою двічі блимнули — і згасли повністю.
Василь почув власне дихання — часте, рване. І ще щось. Нечіткий, затяжний вдих, що прокотився будівлею, як хвиля. Він вискочив із вбиральні, притискаючи обпечене зап’ястя до грудей.
Торговий центр зустрів його коридором, наполовину зануреним у пітьму. Лише дальня частина світилася тьмяною смужкою безпеки.
Василь зробив крок уперед — і ряд ламп на стелі мигнув і згас.
Клац.
Ще крок.
Клац.
Темрява не збиралася його відпускати.
— Ні… ні, ні, ні…
Він рвонув уперед. Стукіт черевиків по плитці розкотився торговельним центром. Освітлена ділянка попереду здригнулася й почала стискатися, мов відступаючи від нього. Він рвався до неї, як потопаючий рветься до поверхні води.
Труби над головою загуділи. Низько, тремтливо, дедалі глибше.
— Припини це! ПРИПИНИ!
Він побіг швидше. Попереду, посеред світлої плями, він розрізнив двері. Вихід.
Василь шарпнувся до ключів на поясі. Пальці тремтіли, ковзали по металевому кільцю. Він намацав широкий ключ із пластиковою голівкою.
Позаду гул у трубах перетворився на хрип. Старечий, важкий.
Останні лампи в коридорі заблимотіли, як свічки, на протязі.
Він навалився на двері, ткнув ключ у замок. І той — диво — увійшов із першого разу. Василь повернув його — і в ту ж мить світло остаточно згасло.
Пронизливий крик роздер будівлю. Звук бився об вітрини, розходився сходами, сповзав вентиляцією. А потім так само раптово обірвався.
Із сухим клацанням засвітилися всі лампи.
***
Вознесенський зустрів Ігоря Антоновича з майже радісною усмішкою і довго тис руку.
— Добре, що ви повернулися. Вас тут дуже не вистачало.
Старий охоронець вдячно кивнув, потішений похвалою. Потім роззирнувся, шукаючи поглядом напарника.
— Що трапилося з хлопцем?
Вознесенський знизав плечима:
— І цей покрутився — та й пішов. Добре, хоч ключі залишив.
Ігор Антонович несхвально похитав головою:
— Молодь. Їм аби в телефоні бавитися.
Торговий центр був точнісінько таким, як він його пам’ятав: тихим, наповненим рівним, спокійним гудінням, до якого він звик за багато років.
Коли за останнім працівником зачинилися двері, Ігор Антонович спустився в підвал.
— Добре, — прошепотів він, поклавши долоню на нерівну чавунну поверхню печі. — Я повернувся.
Піч відповіла низьким гудінням. Не гучним — тим, що відчувається більше кістками, ніж вухами. Труби над головою ледве чутно здригнулися.
Він ще постояв, прислухаючись до легкого шипіння пари, віддаленого клацання і тихого «пульсу машини», а потім пішов, знаючи, що за кілька годин повернеться, щоби провести звичний ритуал.
Подумав, що був неправий, коли порівнював торговельний центр із тілом, а себе — з імунною системою. Насправді це був храм. Його були осквернили, а тепер він очистився.
Старий охоронець пройшов повз колону, на якій знову висіло оголошення:
ПОТРІБНІ НІЧНІ ОХОРОНЦІ. ОПЛАТА ЩОТИЖНЕВО. ПОЧАТОК НЕГАЙНО.
Під ним — фото торгового центру. Якби Ігор нахилився і придивився уважніше, то побачив би за широкими скляними дверима темний силует.
Фігура з піднятими руками. Немов би хтось намагається вирватися.
Але він не зупинився і не придивився. Він поспішав перевірити чи замкнені всі двері.
Ритуалів треба дотримуватися.
