Жертви

1

Тарахкання кравчучки об вибиту дорогу затягувало Мішу у транс. Травневе сонце набиралося сили, тривожне літо випускника насувалося спекою та незнаним раніше стресом.

— Багато там кропиви? — запитав Міша у друга, що чалапав поряд.

— Хватить з  головою, — Діма відказав, одірвавши думний погляд од ставка. — Коли ви тих свиней вже здасте?

— Бабця договорилась за кабана на неділю…

— Нарешті, — перебив товариш. — Батько вчора гроші дав, ще твоя тисяча за мого корча, й нарешті куплю Айфон.

Міша скоса задивився на його втішену мармизу й показово підозріло спитав:

— Корча?

— Ой, та шо ти? — штурхнувши того в плече, протягнув Діма. — Файний телефон, за штуку фіг такого купиш, по-братськи продаю. Але ну шо Самсунг проти Айфона?

— Не Нокіа кнопочна й то добре, — згадавши свого старигана, хмикнув Міша…

— Це кричав хтось чи шо? — роззираючись Діма запитав.

Міша стенув плечима та пробігся поглядом навколо.

— Це шо Діана? — вгледівши знайому постать далі по дорозі, він спитав.

Діма примружився й усміхнувшись відповів:

— А хто ж? Глянь, як сракою виляє.

Вони перезирнулись та не стримавшись пирснули сміхом. За десяток метрів шляху, хлопці зупинились біля з’їзду з дороги, чекаючи на однокласницю.

— Шо ти? Куди йдеш? — запитав Міша.

— Та нікуди, вийшла прогулятись, — відказала Діана. — А ви чо’ тут лазите?

— Веду цьому валянку кропиву показати, — промовив Діма, на що зловив позирк друга з-під лоба.

— Пішли пройдуся з вами, бо від цих тестів уже кукуха їде, — потираючи чоло, протягнула Діана: — Ще цей екзамен з англійської поставили.

Хлопці мугикнули на те, Діма аж надто печально. Змовчавши вони повернули на порослу ґрунтовку, що тягнулась поза городами вздовж ставка.

— Шо там, вже вибрала, де вчитись? — перший не здужав мовчанку Міша.

Діана зітхнула та пом’явшись одказала:

— Нічого нового — хотілося б у Тернопіль чи Вінницю, але мама каже в Хмельницький іти. Аби ближче. А ти щось надумав?

— Та ж фігня… — Міша задумався, та все ж озвучив наболіле: — Ще з цими пільговими місцями незрозуміло. Чи місце в гуртожитку буде…

Діма насуплений слухав і, коли ті замовкли, знову поринувши в думки, кривляючись промовив:

— Вінниця, Тернопіль, Хмельницький… Тут аби ЗНО якось здати та в бурсу нашу. Може, — протягнув скривившись, — кудись в університет на контракт попасти.

— На контракт усіх беруть, — махнувши рукою, сказала Діана. — Батько заплатить і будеш вчитися.

— Якщо ні, можеш як я по сирітських пільгах. Скільки того діла? — ледь утримавши кам’яне обличчя, промовив Міша.

Діма, зиркнувши скоса на нього, серйозно запитав:

— На досвіді поможеш автокатастрофу підлаштувати?

— Боже, нашо так чорно? — втомлена спитала Діана. — Ви ще батька мого згадайте, що пішов із сім’ї… — задивившись вперед, вона здивовано спитала: — Це шо свині побігли?

— Свині, — Міша розділив її подив, та задумане секундою раніше все-таки сказав: — Ти дядька Славіка не вплутуй, — пожуривши пальцем, зазначив. — Він тобі першій комп’ютер купив — святий чоловік.

— Скажи це мамі моїй.

Слова Діани прозвучали аж надто всерйоз, обрубавши всі паростки, крізь біль, жартівливих балачок. Порівнявшись з першим плесом кропиви, Міша мовчки зупинився та взяв із кравчучки рукавиці та серп. Вдячно кивнувши товаришу та розстеливши рядюгу, він одягнув рукавички та приступив до марудної роботи. Обережно взяв оберемок кропиви, зрізав, склав — і так ще зо два десятка разів треба.

— Моя робота на цьому все, можна й посцяти сходити, — проголосив Діма та, глянувши на Діану, додав: — Поможеш зі шлангом?

— Боїшся маленький — сам не найдеш? — одказала вона та мило всміхнулась.

На смішок друзів, парубок махнув і поплентався дорогою, за десяток метрів зникнувши в кущах.

— Сьогодні тести робимо в тебе? — запитав Міша, зрізаючи черговий оберемок.

— Давай завтра, я… — вереск перервав слова Діани.

Захоплені подивом, вони втупились на хащі з яких прожогом вискочив Діма. Захеканий він прибіг до них, очиська квадратні, на шортах свіжа пляма сечі.

— Даремно не пішла, — вказавши на неї, кинула дівчина.

— Обісцявся трохи, пиздець, — обурено пробубнів Діма та, тицьнувши за спину, мало не скрикнув: — Там труп, блять.

— Ти обсцикаєшся, побачивши мертву рибу? Чи пташку? Мишу? — не полишала насмішку Діана. — Давай уточнимо, від цього залежить твій діагноз.

— Там мужик мертвий, Діана, шо ти городиш?! — Діма лепетав, трясучи ту за плечі.

Дівчина вирвалася з хватки стиснутої жахом. Вона глипнула на Мішу, що поклав серпа та з дитячим здивуванням лупав очима на друзів. Не знайшовши в тому погляді наміру діяти, Діана зітхнула, шукаючи спокій, та рушила до злощасного місця.

Парубки, як ті малі хлоп’ята за матір’ю, слідом. Вони зупинилися в зарослях молодої верби, де волога земля була зрошена кров’ю. Поміж соковитої зелені, недолуго розкинувши закривавлені кінцівки, лежав труп чоловіка. Діана скривившись ступила до нього, на що Діма винувато прошепотів:

— Не вступи, я посцяв прямо біля нього.

Дівчина зиркнула на нього суворо, мовляв, як ти не побачив тіло відразу, телепню? Але слів вона не вронила, лишень присівши біля трупу, скупо констатувала:

— Свіжий геть.

Сказане холодком тривоги, близькістю смерті пройшлося тілом Міші. Просякнутий огидою він розглядав пошматоване тіло — розідрана глотка ще стікала кровицею, руки, якими бідолаха марно захищався, покусані.

Діана скочила на ноги й задивилась вдалечінь, за городи, зиркнула знову на труп, і так кілька разів. Усвідомлення роззяпило їй рота з якого не відразу долинули слова:

— Це свині походу…

— Та ну, — Діма протягнув, та Міша киваючи його перебив:

— Може бути. В мене колись кабан курку зарвав.

— Воно може бути, — Діма розвів руками та, опустивши їх, з невірою додав: — Але ну не може бути.

Ніхто не наважився сперечатись, будь-які аргументи душив запах свіжої крові. Першою з пастки вирвалась Діана, тремтливою рукою вона дістала телефон та сутужно набрала короткий номер. Вслухаючись у гудки, вона стиха сказала:

— Я манала, хай поліція думає.

*

Трійця понуро сиділа на траві, безмовно, заколисані темними думками. Приречену тишу порушив поліцейський, що підійшов з ручкою та записником.

— То ви думаєте його свині вбили? — скептично він запитав.

— Певно… його ж свині, — потираючи спітніле чоло, відказала Діана. — Це дядько Сірожа, оно його хата за городом, — махнула рукою. — Я не знаю, чи тримає… тримав він свиней, але…

— Весело, — хмикнув поліцейський. — Ще хтось щось надумав?

— Емм, — не зводячи погляд, буркнув Діма: — Я… може трохи пісьнув на нього.

Чоловік на таке одкровення аж відвернувсь. Кашлем прогнавши сміх, він підніс руку, мовляв нічого страшного, та поплентавсь мовчки до машини.

— Пісьнув? Серйозно? — штурхнувши Діму, спитала Діана.

— Це ж типу ДНК. Чи ні? — зніяковіло той відказав.

2

Міша стояв перед подертою шафою зо п’ять хвилин, марно перебирав старі футболки в надії знайти щось гідне. Вицвіла, порвана, мала — злість заплелася з сумом. Хлопець зітхнув та зробив те, що зарікався ніколи не робити. Він відкрив інші дверцята, де зберігався недоторканно одяг батьків. На межі прірви печалі Міша розглядав татові сорочки та футболки, одягнув ту, в якій батька не пам’ятав. Дещо завелика, але принаймні ціла.

— Вилитий він, — журний голос бабусі струсонув його тілом.

— Ба, не треба.

Вона криво всміхнулась та попри біль розважливо мовила:

— Куди такий нарядний зібрався?

— До Діани, тести робити, — вгледівши усміх на лиці старої, він промовив наввипередки: — Не починай.

Бабуся ж, не приховуючи втіху, піддатливо сказала:

— Мовчу.

Хлопець вдячно їй кивнув та, крокуючи надвір, промовив:

— Я на пару годин. Свиням ввечері їсти дам — не переживай.

Вулиця зустріла приємним весняним сонцем, запахом зелені. Міша ступив крок до брами, та, оцінивши ситуацію, повернувся та рушив у туалет.

— А понасирали, — пробурмотів він, обходячи курячий послід.

Віртуозний танок збив півень, через якого хлопець мало не перечепився.

— Тікай, — гаркнув Міша, штурхнувши ногою того під сраку.

Оминувши всі перешкоди, він заскочив у старий мурований туалет. Опустив шорти й обережно, згадуючи недавнє фіаско друга, зробив свої справи. Тепер можна сміливо йти до Діани, бо проситись у вбиральню в гостях геть несолідно.

Міша з полегшенням ступив надвір, вхопив свіжого повітря й тільки-но зачинив двері, як трепет крил, за ним і біль обрушились на нього. Зляканий зойк, руки механічно потягнулися за спину та намацали пір’я. Гострий дзьоб щипнув його за пальця, пазурі дряпали спину й, коли півень клюнув у голову, Міша схопив його за крило та скинув з себе на землю.

Засапаний сполошений хлопець замахнувся влупити птаха, але той стрибнув ногою Міши, як трампліном, прямісінько тому межи очі. Барва жовтогарячого пір’я летіла полум’яною тваринною люттю, та хлопець устиг прикрити лице. Пальці намацали лускату шкіру й Міша міцно вхопив птаха за лапу та підніс подалі від голови оскаженілу тварину. Погляд гарячково забігав подвір’ям, репет півня глушив думки, лишивши самі інстинкти. Хлопець кинувся до здоровенного дубового пенька, зі скрипом дерева рвучко витягнув звідти сокиру. Він зажмурився, дав м’язовій пам’яті зробити справу й важке лезо полетіло донизу.

Гамір затихнув, Міша розплющив очі, жадібно вхопив переможний вдих та оцінив картину — кров хлюпала яскравим струменем повсюди, на шорти, футболку. Голова півня валялась під ногами.

— От сука, — просичав Міша.

Подих за подихом адреналін і ляк відступали й хлопець опустив повержену тварину. Вагаючись він роззирнувся та, лишаючи криваву стежину за собою, поплутав до хати. На порозі його зустріла подивована бабуся, чиї питання “Шо там робиться таке?” він чув ще з-за рогу.

— Напав на мене, прикинь, — мало не пискнув Міша.

— Ого, — вражено бабця мовила та всміхнулась: — Ти якщо хтів холодець, міг би просто попросити…

— Я чесно кажу напав, — трясучи перед нею трупом, переконував він.

— Та я вірю, — вона обережно перебрала півня. — Ну трохи буйний півень… був, — не ховаючи усміх, бабця додала: — Піди будь ласка постав воду грітися поскубати його. І передінься, помийся чи шо, бо я тебе такого “гарного” до Діани не пущу.

3

Міша втретє перечитував слова на екрані. Спітнілою долонею він навів мишку на комірку й натиснув ліву кнопку. Ще два тести, “завершити спробу” й паршивий інтернет відправив його результат кудись у Київ, напевно. Секунди очікування, замайоріло число “187”. Хлопець полегшено зітхнув, розвернувся спиною до машини — географія непогано йде, а от історія ще той міцний горішок.

Він потер змучені очі та глянув на Діану, що вдумливо читала довідник з Історії України. Її насуплене личко, карі оченята, що бігають іменами та датами — щось було в ній таке доросле, що не покидало Мішині думки. Погляд хлопця зрадницьки опустився нижче, на груди в обтислій майці, на коротенькі шорти, на гладенькі ноги. Міша заплющив очі, ховаючи сором за втомою.

— Ну шо там? — голос дівчини врятував у боротьбі з хіттю.

— Сто вісімдесят сім, — випроставши спину, він гордо відповів та, вгледівши пластир на її пальці, спитав: — Шо з рукою?

Вона задивилася на залатану рану та хмикнувши відповіла:

— Не повіриш — миша вночі вкусила.

— Ото знатимеш, як на ніч їсти ковбасу, — гигикнув Міша.

Дівчина розділила його усміх щирою посмішкою та серйозно сказала:

— Може й так, але навряд ця миша знову вкусить — скотиняку забила, — промовила Діана та на останньому слові гупнула довідником по ліжку.

— До речі, про “не повіриш” — на мене сьогодні півень напав, прикинь.

— Та ну, — промовила Діана й посунулась на край ліжка ближче до нього. — І як то сталося?

Міша прокрутив свіжі криваві спогади та, відсортувавши деталі, відповів:

— Зі спини налетів, як скажений. Ну я його за лапи і під сокиру.

— Серйозно?

— От тобі хрест на пузі, — хлопець показав відповідний жест. — Можеш у бабці спитати… І, якщо хочеш, приходь завтра на холодець.

Вони обоє розсміялись та Міша заворожений моментом промовив:

— Може це фільм якийсь глянемо?

— Давай, — завзято відказала дівчина, та погляд її стрибнув на двері з-за яких показався кіт. — О, припхався. Мишей лови, зараза, тиняєшся тут… Ану пішов звідси!

— Мурчик, не слухай її — вона в тебе роботу забирає, — усміхнений Міша простягнув котові руку. — К-с-к-с, ходи поглажу.

Вгодований котяра поважно, перевалюючись з лапи на лапу, покрокував до нього. Міша лагідно погладив кота на що той замурчав, прогинаючи спину.

— Хороший Мурчик, хороший.

Воркота обірвалась і кіт задивився на хлопця. Зіниці тварини звузились і не встигнув Міша запитати мило “що сталось?”, як озвіріла тварина кинулась на руку. Грається — наївна свідомість шептала, та зуби глибше впилися в плоть, кігті розітнули шкіру й кровиця закрапотіла на килим.

Міша скочив на ноги, вхопивши кота за шкірку, та, завдаючи собі нестерпного болю, відідрав того від руки та швиргонув у сторону. Ошелешена Діана ледь встигла ухилитись, як тварина з репетом пролетіла повз неї. Дівчина підскочила до закривавленого Міши, її ошалілий погляд прикипів до розтерзаної долоні, та не встигла вона сказати й слова, як цілою рукою хлопець вказав на ліжко.

Настовбурчений хвіст, шерсть дибки й палаючі злобою очі — кіт готовий знову напасти. Міша шарпнув Діану за майку та гаркнув “Тікай!”, пхаючи в спину до дверей.

Розгублена, сполошена диким ревом тварини, вона піддалася. Хлопець кинувся слідом, за двері, в коридор до безпеки. Він потягнувся до ручки, закрити пухнасте зло за собою, та біль прошив йому спину. Мука вирвалась вереском ляку, стогоном та скреготом зубів. Кігті ввігналися глибше, шкрябали ребра, хребет — кричав його страх. Міша крутився безпорадно на місці, в крижаній ополонці тортур, махав руками. Скрики Діани, страждання загнали відчай у душу. Він полишив марні спроби дотягнутись до кота, що так і висів між лопаток. Хлопець бездумно кинувсь до стіни, з розгону влетівши об нею спиною.

За гулом удару Міша розчув хрускіт маленьких кісток. Хватка тварини ослабла, кігті сховались та додолу впала бездиханна тушка. Хвилину тому він щиро її любив, зараз же біль лишень стримував від наруги над трупом улюбленця.

*

Міша сидів на краю ліжка, порожній погляд втуплений у вже перемотану руку, гримаса болю. Він підвів очі на жалісливе зітхання Діани, що, мнучи край шортів, не знаходила собі місця на комп’ютерному стільці.

— Ти певно поїдь завтра в поліклініку, зроби уколи від сказу, — промовила тітка Діани, фельдшерка Оксана.

— Думаєте він скажений? — схвильовано спитала дівчина.

Міша задивився на пухнастий труп під стіною. Мила мордочка, закривавлена. Чи то його власна кров, чи тварини — заскреготали сумніви думками.

— Хтозна. Але я не бачила, щоб здоровий кіт таке творив, — одказала жінка, накладаючи останню пов’язку на спину бідоласі.

Міша з Діаною перезирнулися — була в цьому жахаюча правда, що б пояснила все, хоч допускати її не хотілося. Не вронивши слова, дівчина заходилася збирати упаковки використаних пластирів та бинтів.

— Від гріха подалі, поїдь в поліклініку. Я серйозно, — промовила фельдшерка, ступивши крок до виходу.

Почувши гуркіт вхідних дверей, вона зупинилась, та крізь вечірню тишу долинув голос матері Діани:

— Я вдома!

— Я тут мам… — гукнула дівчина та змовкла.

— А що тут сталося? — питання ще лунало з усмішкою на лиці, та спантеличене обурення випалило її дощенту.

— Мам, я все поясню… — Діана бовкнула навипередки скандалу.

Озлоблено жінка зиркнула на доньку, губи її затремтіли й холодним тоном вона мовила:

— Хотіла б це почути.

— Мам, Мурчик на нас напав…

— Шо ти мелеш? Малі падлюки знущалися з тварини? — мати зірвалась, її очі палахкотіли люттю, що раніше палала за вертикальними зіницями кота.

Діана насупилась, сварка матері її допекла, що в голосі дівчини зникли співпереживання, сором:

— Ніхто його не чіпав! Це падло скажене якесь.

— Скажене?! Та я всі прививки йому зробила.

— Які в сраці прививки? Про що ти говориш? — слова Діани зрівнялися з материними злістю. — Ця тварюка розпанахала Міші руку, спину, а ти “прививки”.

Жінка зітхнула на докір, потерла лице, перекошене шалом:

— Ах, Міші, — кривляючись сказала. — Він певно Мурчика й забив? Можеш не відповідати. Тягаєш сюди цього приблуду — я ще мовчала. Але це вже занадто.

Гнітюча тиша сповнила кімнату. Міша мовчки підвівся, натягнувши розтерзану скривавлену футболку, рушив до дверей. Він ледь видавив з себе тихе “Дякую” фельдшерці та “Бувай” Діані й, не глянувши на матір тієї, поплентався надвір.

Травнева ніч зустріла прохолодою, співом цвіркунів — аби ж таку гармонію віднайти й собі. Борючись з болючими думками, Міша відчинив хвіртку, та вигук Діани його зупинив:

— Почекай.

Він глипнув на неї через плече — розгублена, стоїть на порозі, не в змозі віднайти правильні слова.

— Діана, я додому, — ледь здужав Міша, крізь грудку печалі в горлі.

— Та ти не слухай її…

Хлопець не повертаючись підняв пальця дороги, мовляв краще мовчи. Ще одне слово, один жалісливий погляд тих милих карих оченят і він втратить контроль, сльози хлинуть рікою та будь-які намагання щось сказати потонуть у схлипах.

І Міша пішов, не оглядаючись. Він не чув гуркоту дверей — Діана так і стоїть на порозі, дивиться йому услід, може хоче побігти за хлопцем, але не чинить наперекір його волі.

4

Напруга наростала, Міша затамував подих і підніс тремтячу руку.

— Ну? Відбій? — надокучений очікуванням Діма запитав.

— Жди, — буркнув він та взявся за бубнову даму.

Міша зиркнув скоса на Діану, що притиснула до грудей останню карту. Навряд у неї там козирка — сумніви мучили хлопця та він піддався нутру:

— Відбій.

Дівчина щиро всміхнулася й переможно поклала на ліжко хрестову шістку:

— Вчіться, синки.

Діма, зліпивши невдоволену гримасу, побився козирною шісткою. Перевівши погляд на друга, зробив свій хід. Ще кілька викладених карт і Міша лишився в дурнях, з тією ж дамою на руках.

— Вибачай друже, але жертвам нападу скаженого кота без знижок, — промовив Діма та підсунув купу розкиданих карт. — Тасуй.

Міша зітхнув і приступив до марудної роботи, зраненою рукою неоковирно збираючи колоду.

— Ти як? Йдеш на поправку? — стиха запитала Діана, задивившись на свіжі рожеві шрами.

— Жити буду. На медпункті дали якусь чудодійну мазь, як бачиш, уже й пов’язки не треба.

— Бля, я не можу, — гигикнув Діма. — Тупо завалив кота.

— Та йди ти… — Міша й сам не стримав усміх — так воно зараз безглуздо звучало.

Діана ж мовчала, присоромлена глипала на складені на колінах долоні. Може й сказала б щось, зборола сором, та їхню увагу перетягнули кроки, а за ними й бабуся Міши, що заглянула в кімнату.

— Шо ви тут, молодьож? В карти ріжетеся? — розважливо вона запитала. — Мо’ вам чаю якогось?

— Та ні, дякую. Я скоро буду йти, — відказала дівчина та, глянувши на телефон, себе виправила: — Вже буду йти.

— Тебе провести? — спитав Міша та всміхнувся на схвальний кивок.

— Ви там тільки дивіться акуратно, — бабуся дала настанову, пожуривши пальцем. — Бо щось сільська живність Мишка незлюбила останнім часом.

Діма мало не задушився сміхом та скрипучим голосом видавив:

— Ой не кажіть.

— Та він ото надухався до Діани йшов. А тварини ніжні до того смороду, — сказала бабуся й сама не втримала смішок.

— Надухався? — протягнула дівчина, підхопивши насмішку.

— Ба, — буркнув Міша, аби обірвати знущання, — то дезодорант такий, від поту.

— Ой, нехай, — сказала вона, махнувши рукою. — Смерділо на всю хату все одно.

— Ба, — гукнув хлопець та показово цмокнув, мовляв досить.

— Мовчу-мовчу. Але поночі не блудіть лишнє, — бабуся, повторивши напуття, полишила їх зі словами: — Добраніч, молодьож.

Міша похапцем зіскочив з ліжка та, рятуючись од шквалу жартів, промовив:

— Йдемо?

— Йдемо, — Діма потягнувшись кивнув. — Я з вами, бо пропущу знову якийсь заміс.

5

Вони брели через непроглядну темінь, рятуючись од неї ліхтариками на телефонах. Діана й Міша попереду, Діма позіхаючи неспішно позаду.

— Як тобі, Мішаня, апарат мощно світить? — в спину товаришу він сонно запитав.

— Мощно, — відказав той. — Телефон шикарний, з мене пляшка пива зверху.

— Гарна ідея.

За гуком сов балачка стихнула й трійця мовчки повернула на побиту дорогу вздовж ставка. Міша вглядався в густі зарослі обабіч, марно намагаючись щось розгледіти. Незворушна темінь, од якої тягуча тривога не давала відірвати погляд. Вона підбивала ноги, копирсалася в мислях та витягнула з Міші:

— Це дивно якось.

— Ти про шо? — Діма пробурмотів.

— Це шо, швидка? — Діана перебила їх, тицяючи пальцем на сині вогні з-за рогу.

Ніхто не наважився відповісти і питання повисло риторичним. Міша пришвидшив крок, аби втамувати цікавість, та вже за десяток метрів до машини ледь переставляв обтяжені неспокоєм ноги. Автівка ж миготіла, наче різдвяна ялинка, миготіла, як дитяча травма.

— Добрий вечір! — промовила Діана.

Міша стрепенувся на її ніжний, та серйозний голос, пробігся шляхом її позирку та вгледів водія швидкої, що курив біля машини. На його мовчання, дівчина підійшла ближче та запитала:

— Що тут сталось?

Чоловік зробив міцну затяжку, скоса поглядаючи на них. Насупився на видиху хмари їдкого диму — так і стоять зарази малі — та відповів:

— Мужик напився, виліз на коня, впав — зламана шия, смерть. Довольні?

Міша з Діаною перезирнулися, разом стенули плечима.

— Відносно, — ляпнула Діана, на що отримала недопалок під ноги.

На додачу суворий позір і чоловік, мовчки залізши до кабіни, повів машину геть од просякнутого смертю місця.

Печальний факт обрушився тягарем помислів. Міша копирсався в них, як мала дитина, що зламала іграшку, та не може зліпити її докупи.

— А я казав — це якось дивно, — він промовив, здивований тим, як сердито прозвучали власні слова.

— Мужик впав з коня — це не дивно, це понеділок, — розвівши руками, ліниво заперечив Діма.

— Якщо розглядати цей факт окремо, — загорівся Міша. — Але що ми маємо в сукупності? Дядька Сірожу загризли свині, на мене напав півень, потім кіт. Тепер смерть дядька Івана. Не дивно?

Діма роззявив рота на запал друга — не так легко висміяти незбагненну жаску закономірність.

— І мене вночі миша вкусила, — пробурмотіла Діана.

Міша вхопився за соломинку підтримки та, зупинившись посеред дороги, промовив:

— Це факт, народ. Відбувається якась фігня.

Інші зупинилися також, їхні розгублені лиця благали пояснень, очевидної правди, яку вони упустили та яку їм благородно подарує друг. Але Міша мовчав, не менш розгублений.

Яскраве світло ліхтарика з подвір’я праворуч засліпило їх. Скривившись вони прикрили долонями очі та Діма роздратовано гаркнув у невідоме:

— Шо ти, суко, світиш?!

Ліхтарик клацнув та повернув владу темені. За плямами, що лишило сліпуче світло на сітківці, Міша не розгледів незнайомця, лишень розчув тупіт ніг та крик Діми:

— Правильно, уйобуй підарас!

— Шо ти кричиш так? — Діана штурхнула товариша в плече.

— Та я нич не бачу тепер, — огризнувся Діма, потираючи очі.

Міша зрушив з місця, потягнувши своїм кроком інших за собою. Упевнившись, що зайві вуха їх не почують, він тихо промовив:

— Є якісь теорії?

— Кінець світу? Завтра наче передають дощ з жаб, — криво всміхнувшись, Діма сказав.

— Не смішно, — буркнув Міша та підніс зранену руку. — Я ручку не можу нормально тримати.

Діма примружився та єхидно всміхнувшись спитав:

— Ручку? Та що при Діані твердіє?

— Знаєш шо?

— Хлопці, — несміливо дівчина промовила, та вони на неї геть не зважали.

— Шо? — ступивши крок до товариша, Діма насмішкувато запитав.

— Та замовкніть вже, — гаркнула Діана, приклавши палець до вуст. — Чуєте?

Міша зиркнув з-під лоба на друга, та все-таки змовчав. Серед співу цвіркунів долинало іржання коня. Тривога хлинула крижаною зливою, холодним потом розігнавши крихти обурення. Занімілі від ляку, вони глипали вулицею, звідки прийшли, звідки доносились звуки роздратованої тварини.

Вмить вони обірвались, рознісся далекий гуркіт, дещиця напруженої тиші, й, вистукуючи канонаду жаху вибитим асфальтом, на дорогу вилетів кінь.

Трійка друзів сковані страхом дивились на тварину, що мчала до них, доки крик Діми не розірвав пута приречення:

— Тікаєм!!!

Хлопець перший рвонув шляхом подалі від лиха. Нервово озираючись інші стрепенулися слідом. Вони мчали мов сполошені зайці, бігли за власне життя, ледь торкаючись землі. Серце гупало в скронях, жадібні подихи скрипіли легенями.

Коли ж за десятки метрів безпека заглянула в думки Міши й він оглянувся в надії видихнути й зупинитись, жах обірвав несміливі сподівання — кінь зовсім близько.

— Забір, швидко! — він крикнув друзям.

Діма перший зметикував та з гуркотом металевого паркану зникнув з очей. Міша кинувся слідом та в останній момент зупинився. Він почекав на Діану, підставив їй замок із рук, та скривившись од болю, перекинув ту через забір. Мить полегшення змінилась на нічний кошмар — сотні кілограмів злоби готові забрати життя. Міша вхопився за металопрофіль, вистрибнув на нього животом і повалився на землю в подвір’я. Скрипучий гул рознісся за спиною, але паркан вистояв.

По ту сторону, на дорозі люте іржання. Міша поточився подалі від нього та вчув роздратований вигук Діани:

— Це дача, придурок! Там нікого немає!

Діма полишив марно шарпати двері та розвів питально руками.

— До мене, городами! — викрикнула задихана Діана та сутужно рушила в напрямку власної хати.

Міша відхаркнув слимаків густої слини, набрав у легені повітря, знову готовий бігти. Та, глянувши у спину друзям, він прислухався — гримотання копит дорогою далі, на повороті — кінь перерізав їм шлях.

— Не встигнем! — хлопець заволав та кинувся городом у перелісок за ним. — За мною!

Вони мчали свіжозораним городом, за ним через траву шугонули в хащі. Гілля молодих дерев батогами шмагало тіла, хвощ цупко чіплявся за одяг, та Міша знав, ще декілька метрів, і от стежина. Вузеньким манівцем життя вона привела їх на сусідню вулицю. На межі сил, за високою травою хлопець розгледів першу хату.

— Туди! — загорлала Діана позаду.

Змучені вони забігли в покинуте подвір’я. Замок на дверях — жорстока реальність. Міша тримався за бік, де розростався тупий біль, розгублений глянув на друзів: Діма кашляв спершись на стіну, Діана ж навколішках рилась у траві.

— Знайшла, — підскочивши скрикнула вона.

З поржавілою викруткою в долоні, дівчина припала до дверей. Руки, все тіло її тремтіло, та коли іржання вдарило страхом, замок нарешті впав додолу та Діана розчахнула зі скрипом двері.

Вони завалилися в темінь хати, сліпими кошенятами поповзли в невідоме. Міша роздобув з кишені телефон та освітив приміщення. Він вгледів Діану, що замкнувши на клямку двері, підперла їх вішалкою та вперлася міцно спиною в дерево.

Хлопець потягнув Діму за шкірку, став поряд неї, їхніми тілами зміцнити барикаду. Вони стояли за хитким муром, що відгороджував їх од нестримної стихії, злоби природи. Міша глипав на друзів: тіні падали химерами на перелякані лиця, окроплені краплями поту, що падав додолу у пилюку.

Фиркання, важкі кроки надворі. Жахаючі звуки висіли на спині, струмом ляку пробиваючи хребет. Тремтлива надія заповзла в душу — тварина віддалялась од хати. Повітря вийшло полегшенням з грудей та подих застрягнув, коли гуркотання копит обрушилось на землю. М’язи хлопця напнулись до судом, сильний удар пронизав тіло.

Завіси на дверях запищали, копито пробило трухляву дошку, тріски тої полетіли на підлогу. Вони зіщулились, зуби зціплені від болю. Перелякані погляди зустрілись, та під шум наступної атаки, Діана приречено сказала:

— В кімнату.

Спотикаючись вона зрушила з місця, хлопці за нею. Знесилені, зболені, вони зачинились у спальні. Борячись з мукою, стогнучи, Діма підставив тумбочку під двері, та безсило впав біля неї додолу. Загнаними звірями підлітки дивились одне на одного. Десь там, у темені, кінь виніс вхідні двері та підкови зацокали об дерев’яну підлогу. Відчай обрушився на Мішу, він втупився в маленьке віконце, не в змозі віднайти дух розбити його та вискочити знову в ніч, знову марно бігти.

Крок за кроком тварини, їхні лиця блідли, дрижаки трусили тілами та позирки вже не шукали в інших допомоги, а безпомічно опустились долі. Та в коридорі, біля дверей кінь зупинився. Його іржання інакше — розгублене. Невблаганна мить очікування розтягнулась у вічність, але тварина не нападала, не намагалась розтрощити чергові двері. Кінь просто пішов, лишив їх наодинці в трясовині бездумного мовчання…

— Звідки ти знала, як відкрити двері? — за хвилинами тиші, Міша спитав.

— Я іноді приходжу сюди, — мало не заплакавши від знемоги, Діана відказала. — Коли мама задовбе…

6

Травневе сонце приємно торкалося шкіри, легкий вітерець, пахощі зелені — прекрасний весняний день. Та легкість од краси навколо не навідувалась у душу. Міша йшов озираючись навколо, розглядав кожен закуток, очікуючи засідки. Напруга вимучила за сотню метрів шляху від хати, й хлопець ледве знаходив дух рухатися далі.

Він минув хати, вулиці, й біля ставка, де було ні душі, нарешті віднайшов крихту спокою. Міша звернув з старої асфальтної дороги на стежку, що тягнулася пагорбом догори. Там, серед величезних осокорів височів колишніх колгоспний тракторний стан, оточений масивним парканом. Він наближався туди з пересторогою та вагою морального обов’язку, який хлопець випадком поклав на себе.

Змучений нелегким підйомом і задушливими думками, Міша сперся на холодний паркан і дістав з пакету каструлю. Зібравши докупи побиту останніми подіями сміливість, він гукнув:

— Рекс! Ходи сюди, Рекс! — лякаючись власного крику, він гучніше вигукнув: — Рекс!!!

Хвилина тривоги, ще кілька викриків і з-за рогу показалась старенька німецька вівчарка. Хлопець пильно вдивлявся в посивілу шерсть, раз-за-разом позираючи на дерево поряд, що за потреби стане порятунком.

Останній шанс втекти… полегшене зітхання — собака завиляв хвостом наближаючись до Міші. Той хутко роздобув у траві алюмінієву миску та висипав туди картоплі та кілька залежаних котлет.

— Шо там? Ті кавказькі вурдалаки не ображали тебе? — гладячи пса, що лащився біля ніг, Міша турботливо спитав. — Ну все, ходи їсти бігом.

Він відсунув обережно собаку до наїдків і той, полишивши вітати годувальника, жадібно кинувся до їжі.

— Правильно — наїдайся Рекс, бо я навряд приходитиму часто, — на голос хлопця пес завиляв хвостом, накликавши на парубка сум. — Буду бабцю просити забрати тебе до нас. Мати Діани скурвилась, то інших варіантів немає.

Нахмурений, Міша заходився ховати каструлю до пакета, та, поки пес ще їсть, повернувся йти, аби той не поплентався слідом. Страх полишив його, змінився на печаль. Він не заходив до Діани останній тиждень, не було тих посиденьок годинами, переглядів фільмів і простих, але важливих, балачок — у нього жорстоко забрали мало не єдине хороше в житті…

Журба розбилася на друзки холодним приреченим ляком. Міша до болю зціпив зуби, зажмурив очі, почувши за спиною гарчання. Лють: жахаюча й знайома, виривалася з пащі пса, мало не доводячи хлопця до сліз. В ньому не знайшлося сил тікати, натомість, хапаючись за крихти надії, він повернувся.

Рекс стояв біля напівпорожньої миски, шерсть його стирчала дибки та стерті зуби виблискували сказом.

— Рекс, малий, не треба. Борись, я тебе прошу, — крізь грудку в горлі Міша благав зламаним голосом.

Але за карими очима улюбленець не встояв перед тиском чужої злоби. Оскалений, пес кинувся на хлопця. Міша поточився, під вагою тварини рухнув додолу. Біль та темінь в очах, тепле дихання на шкірі. Він встиг закрити обличчя руками, та в плоть їх впялися зуби. Крик вирвався з Міші мукою та жалем, лишаючи пустку в душі. Хлопець намагався вирвати лівицю з мертвої хватки, заливаючи кров’ю власне лице. Він ухопився правою рукою за шию пса, стискаючи марно густу шерсть тварини. Та собаку було не зупинити, той шматував Мішину руку до скреготу зубів на сухожиллях. Заполонений відчаєм, хлопець шарпнув пса з останніх сил та скинув з себе. Силкуючись встати, він сперся на здорову руку, та собака миттю вгризся в її передпліччя. Погляд забігав у безнадії, вихопив каструлю, що валялась поряд у траві. Міша потягнувся до неї, але рухнув на землю, вибивши з легень залишки повітря. Та пальці все ж намацали холодний метал і, долаючи муку, він ударив.

Пес заскулив та відпустив правицю. Міша звівся на коліна, але з новою хвилею гарчання, ілюзія спасіння згасла, змусивши вдарити знову. Собака впав додолу, кровиця забарвила шерсть, та невідана сила підривала того знову і знову в атаку. Міша здіймав щоразу каструлю догори та, зажмуривши очі, бив, стікаючи кров’ю та сльозами.

Останній удар, останнє скавучання та пес замертво рухнув долі. Хлопець поваливсь у траву біля нього, у пролиту кров. Схлипи тріпали Мішиним тілом, допоки біль не змусив підвестися, стягнути футболку й обмотати рани, аби спустошеним добрести додому.

7

Їдкий спирт, старість і смерть — запах лікарняної палати остогиднув до нудоти. Міша занурений у минувші дні листав довідник з Історії, борючись зі сном. Скрип дверей витягнув з трансу — невже знову уколи? Але замість медсестри в палату завітали знайомі обличчя.

— Привіт, закуска німецької вівчарки, — промовив Діма попереду.

— Привіт, — махнувши рукою, і Діана привіталась.

Міша хмикнув і, відклавши довідник, одказав:

— Не смішно, — похитав головою. — Привіт. Вас як сюди занесло?

— Мама заставила зробити прививки від сказу, — промовила дівчина, сівши біля його ніг на ліжко. — Домовилась по блату.

— За мене не домовилась, тому я просто відлинюю від роботи з батьком, — відповів Діма, що вмостився поряд на стілець. — Але шо ми? Ти як тут? Бачу рукам габелі. Довго дрочити не зможеш?

Міша гигикнув на серйозно задане питання та, здужавши посмішку, промовив:

— Довго… Протягнеш руку допомоги?

— Не при людях же, — відказав друг, кивнувши на мужика, що лежав на сусідньому ліжку повернутий до стіни.

— Хватить, Діма, — буркнула Діана. — Ми тут по ділу… — пильно задивившись на Мішу, вона стиха сказала: — Здається я знайшла закономірність у нападах.

Настрій змінився — погляди повні остраху, холодним протягом веселощі й жарти витягнуло з палати. Діма приклав палець до вуст і знову кивнув на незнайомця поряд.

Міша на те заперечно похитав головою сказавши:

— Та він коматозний якийсь…

На ці слова, заскрипівши ліжком, чоловік повернувся та сівши сказав:

— Чуєш, малий — базар фільтруй.

— О, проснувся, — крутнувшись на стільці, Діма промовив. — Ти, бойовий дід, може погуляєш? Бо я тобі покажу фільтра, що в травматологію переведуть.

Незнайомець аж рота роззявив на таку зухвалість. Але, коли подібне каже міцний здоровий парубок, хоробрості менше. Тому кинувши злостивий позирк, він взув тапочки та мовчки почовгав з палати, на прощання гупнувши дверима.

— Правильно, пиздуй, підар старий, — буркнув Діма та спокійніше додав: — Розказуй, Діана, теорію.

— Дякую, — вона кивнула й, діставши листок паперу з сумочки, протягнула Міші. — Я зробила схематичну карту вулиць довкола ставка й позначила всі напади: серйозні червоним, менші зеленим.

Хлопець підсунувся до спинки ліжка та, сівши нормально, перейняв аркуш. Кожна позначка розганяла серцебиття, мучила зболене тіло, шарпаючи думками, тягнула у болючі спогади.

— А цей хрестик на дорозі?

— То на мене гуси напали, — глянувши на вказане товаришем місце, Діма відказав.

— І як? — не здіймаючи погляд, байдуже Міша спитав.

— Зо два трактором задавили.

Хлопець на те хмикнув, не в силах поглузувати з такої біди. Натомість Діана підхопила нитку розмови:

— Бачиш, основні напади ось тут в мене на вулиці. Чим далі, вони слабші…

— Не останній, — промовив Міша, зиркнувши з-під лоба.

— Якщо дивитися по радіусу, це недалеко, — відказала Діана, та завзяття її тануло з кожним словом. — І я припускаю радіус росте…

Вона не встигла доказати, як стукіт у вікно перетягнув увагу. Трійця пильно дивилася на голуба, що сидів знадвору на підвіконні. І лишень, коли він здійнявся знову у небо, Діана продовжила:

— Це тенденція. З якою треба щось робити.

— Я вже достатньо “зробив”, — Міша фиркнув, піднісши забинтовані руки. — Ваша черга.

Дівчина насупилась на злість, та забравши в хлопця схему, сказала:

— А що ми зробимо? Треба просити в когось допомогу, бо це не діло.

Міша закотив очі — втома переросла у злобу: на ситуацію, на весь світ, на безпомічність у ньому.

— В кого? В моєї сімдесятилітньої бабці? — емоції вирвались на волю. — Чи в мами твоєї, яка тільки й рада буде, якщо мене корова якась заб’є? Щоб сраний приблуда її доню не спаплюжив.

— Ауч, — Діма скривився на сказане.

— Я і про тебе можу.

— А я шо? — з дитячим подивом той протягнув.

— Окей, давай попросимо в твоїх допомоги. Шо вони, грошей нам дадуть? Вони ж вміють відкупитися від сина, замість того, щоб чимось помогти.

— Краще б я промовчав…

— Пішли, Діма, — повільно підвівшись, Діана промовила. Насуплена, відвела показово погляд убік, аби не дивитися в налиті люттю очі Міші. — Одужуй, через пару днів поговоримо, — додала крізь зціплені зуби та покрокувала до виходу.

Діма послухався та мовчки рушив слідом, наостанок лишень несхвально похитав головою, глипнувши на друга.

8

Міша чалапав порожнім коридором школи, розганяючи кроками тишу, що засіла тут із дзвінком на перший урок. Він вхопився за ручку дверей, та вчасно зупинився, постукав, перед тим як зайти. Вчитель кинув на нього здивований погляд, що опустився на перемотані руки, поблажливо сказав:

— Сідай.

Міша сів за вільну парту за друзями. Буркнувши “Привіт”, Діма вхопився за рюкзак звільнити місце, та Міша його зупинив, махнувши, мовляв не треба.

Неоковирно хлопець дістав підручник і вчув смішок поряд. Місцевий “чмошник”, як всі йменували Рому, ошкірився, спостерігаючи муки Міші. Той зиркнув на нього скоса, стримався, аби не скандалити посеред уроку.

*

Сім уроків фізичного та морального болю збігли. Міша вийшов зі школи, засліплений яскравим сонцем, замріявся про зручний диван і відпочинок.

— Я не знаю, як здати цю англійську, — заскиглив Діма позаду.

— Та шо ти ниєш? Там більшість тести. Тобі дати сайт, де готуватися? — запропонувала завзято Діана.

— Не знаю, — віддавшись відчаю, буркнув той.

— Все, йдемо до тебе, все тобі покажу, — відрубала Діана. — Бо я вже не можу.

Міша слухав ті балачки, та не чув. Шлейка рюкзака, що ріже йому плече і яку він не може поправити — єдине, що турбувало. Не витримав, потягнувся розтерзаною рукою і зойкнув од болю.

Діана мовчки зрівнялася з ним і поправила ту злощасну шлейку. Її посмішка, турботливе погладжування затертого місця — Міша розтанув, спер голову на її плече та полегшено зітхнув. Секунда гармонії, яку зруйнував власний зір, що віддалік вихопив клятого Рому, який все гигикав кепкуючи, як на першому уроку.

— Пізда цьому підару, — буркнув Міша та, зціпивши зуби, рушив до однокласника.

Декілька загрозливих кроків і тому було вже не до сміху. Хлопчина миттю зірвався на біг. Злість же не давала Міші відпустити жертву та попри знемогу він рвонув слідом. Десятки метрів, поворот за школу, крики позаду, крізь садок, чагарники, та поміж каштанів Міша таки наздогнав втікача та, не зважаючи на біль, міцно схопив того за шкірку.

— Мішаня, ти шо робиш? — вигукнув захеканий Діма позаду.

Лють не дала й погляд кинути на друга. Хлопець штовхнув однокласника в дерево й міцно притиснув до стовбура.

— Не смішно вже, суко? — гаркнув крізь задуху. — Чого ржав? Що смішного? — ледь стримався аби не вліпити по мармизі.

Щупле тільце здобичі затремтіло, та каяття не лунало, натомість промовила Діана:

— Та відпусти це гімно мале, забий.

Ще хвилину тому він би зробив усе, що вона скаже, та зараз Міша заніс кулак закричавши:

— Чо’ ржав питаю?!

— Бо ти заслужив! Ви всі заслужили! — відгавкувався той загнаним псом.

— Стоп. Шо ти сказав? — Діана скочила до них і пильно задивилася в осатанілі очиська Роми. — Всі заслужили… — задумано протягнула вона та ошелешена сказала: — Це ти. Твого батька вбили, його друга…

Не відпускаючи хватку, Міша задивився на подругу. Злість змішалася з подивом і суміш ця вирвалась здивованим позирком на Рому й питанням:

— А нас за шо?!

— Чого мовчиш? — гаркнула Діана. — За шо блять?

—  Бо ти фіфа, — Рома фиркнув і накинувся б на неї, та Міша стримав. — Кожен ранок проходиш біля мене, навіть не вітаєшся. А я тобі валентинку дарив…

— Шо?!! — Діана взялася за голову. Спантеличена вона ходила туди-сюди, не опускаючи рук. — Блять. Не вітаєшся — та я зранку на очі не бачу…

— А я? Я тут до чого…? — розводячи руками, Діма спитав.

Рома визирнув з-за Міші та скривившись відказав:

— Ти ще питаєш? — він повернув свій погляд на Мішу та продовжив: — А ти, бідний сирітка. Залізти їй у труси то не помішало…

Діана перервала в’їдливі слова, вхопивши хлопця за футболку:

— Шо ти зробив? Кажи!

— Кажи, падло, — на мить мовчання, Міша додав: — Я забив каструлею улюбленого собаку. Вгадай, що зроблю з тобою…

Хлопчина дивився мовчки на них, та в очах його все не було страху, у них виднілася солодка втіха од перемоги. Єхидно всміхнувшись, він гордо відповів:

— Я прокляв вас.

— Прокляв? — Діма єдиний здужав щось сказати. — Шо? Ми шо повіримо цьому дебілу? — насупився з невірою. — Прокляв… Та ну…

— Ти зараз ведеш нас до себе додому, — опанувавши себе, спокійно промовила Діана та нарешті відпустила хватку. — Розказуєш, показуєш все що зробив і можливо лишишся відносно цілий.

*

Вони йшли конвоєм під весняним сонцем: Рома попереду, Діма за ним притул, щоб злочинець не втік, Діана ж з Мішою позаду, роззираючись, аби хто їх не зупинив.

— Давай іди, — гаркнув Діма, штурхнувши Рому в плече, коли той спіткнувся. — Бо я тебе…

— Не треба, чувак, — Міша обірвав погрозу, нажаханий спогадами.

Рома шморгнув носом, поправляючи футболку. Ображеною дитиною він глипнув на інших, промимрив:

— Та відчепіться від мене. Шо ви хочете?

Діана похитала головою на таке лицемірство, не втримавшись їдко промовила:

— Вбити батька, хрещеного — й оком не моргнути. А зараз нити? Яке ж ти жалюгідне гімно.

— Думаєш я не знаю, — зіщулений той злобно відказав. — Так, я малий, гидкий, тупий. В мене немає друзів, немає грошей, — слова лунали з гіркотою. — Але шо мене за це чмирити? — зиркнув скоса на мовчання інших, іронічно всміхнувся: — Я проклятий і ви тепер прокляті.

Міша цмокнув, закотив очі — виливає тут душу повну жовчі — та промовив:

— Замовкни, сраний філософ.

Мовчання знову затягнуло їх у холодні тенета. Вони повернули з ґрунтовки на асфальтовану дорогу вздовж ставка, що звертала далі на злощасну вулицю. Тривога встеляла шлях, підбивала Мішу нервово озиратися. Зграя птахів у небі — свідомість малює напад трепетом крил, бризками крові. Пролетіли — застояне повітря вирвалося з легень хлопця. Він повернув зір на шурхіт листя неподалік на пагорбі. Розгледів там корову на припоні і з жадібним подихом занурився в жах. Той змушував не відводити погляд, вдивлятися в чорні очиська.

Корова зірвалася з місця, дзенькіт ланцюга, гуркіт землі під вагою тварини.

— Тікаєм! — пролунав бездумний Мішин крик.

Розгублення на лицях, за ним страх, й інші побігли за ним. Лишень Рома так і стояв, оскал грав утіхою на обличчі юнака. Він щось нерозбірливо кричав їм услід, та голос обірвався глухим скриком. Міша глипнув через плече та жахнувся — корова збила однокласника з ніг, лишаючи на асфальті криваві сліди. Удар копитом у голову, бура кровиця, моторошна смерть.

Упоєна вбивством жорстокість гнала тварину далі. Міша звернув на стежку до старого колгоспного садка. Сили лишали його зранене тіло, стишуючи біг. Першим хлопця обігнав Діма, кілька метрів і Діана прогналася повз.

Діма зупинився біля першої яблуні, кинувся дертися вгору, та нога зісковзнула на сухій корі. Він зойкнув, схопився за роздерте коліно. Діана ледь не врізалась у друга, силкувалась залізти сама, та невдало. Міша настигнув їх, та стогнучи від болю підсадив Діану.

Рев тварини, тріск гілля молодих дерев на шляху. Всі троє не встигнуть — думка розпуки пронеслася в голові. Міша побіг далі. Хирлява яблуня попереду єдина надія. Дряпаючи долоні, гнаний гуркотом позаду, він заліз на дерево, нажаханий оглянувся — ще секунда й корова візьме Діму на роги, та хлопець в останній момент підстрибнув, вхопився за гілляку. Його м’язи напнулись, потягнули тіло догори, та корова все ж встигла зачепити й так побиту ногу. Болісний крик, та Діма втримався, закинув здорову ногу на гілку.

Полегшення тривало мить, настала Мішина черга зустріти звіра. Масивна туша врізалась у стовбур під ним. Дерево затріщало, похитнулось, але встояло. Оглушена корова затремтіла, кілька непевних кроків і вона знову зірвалася з місця взяти розгін.

— Міша злазь! — приречений лемент Діани. — Сюди, сука, сюди!

Тварина ж на неї не зважала. Вона обрала жертву й, здригаючи землею, перла на Мішу.

— Блять, — розчарування та злість вирвались з Діани.

Дівчина стрибнула на землю, волаючи погналася садком:

— Давай, падло! За мною.

Міша заклякнув, затремтів, наче хворе дитя. Він не зводив погляду з подруги, з її розпашілого личка, розпатланого волосся — декілька метрів, секунд і смерть настигне її. І коли відчай ввігнав зуби в душу юнака, Діана зупинилась біля яблуні, та спритно здійнялася гілками догори, до безпеки.

Радісні викрики хлопців, за ними гул, тріск дерева та кісток і корова замертво впала додолу…

9

Міша шалено крутив педалі, оглядаючись раз-по-раз ловив ями, та не стишував ходу й біля потрібної хати влупив по гальмах.

— Ну, давайте, — прошепотів він, закусивши губу, та не зводив погляд з повороту попереду.

Кілька секунд довжиною у вічність і звідти показався Діма на велосипеді, за ним Діана. За мить захекані вони зупинилися поряд.

— Ти смертник? — буркнув засапаний Діма.

— Я з хати зучора не виходила, — роззираючись промовила Діана. — Якщо нас уб’ють…

— В мене є план, — він перебив дівчину та, злізши з ровера, наввипередки питанням додав: — Підіграєте.

Зібравши докупи сміливість, хлопець рушив у подвір’я, повторюючи подумки заготовлені слова. Біля дверей він зупинився, глибоко вдихнув та постукав.

Постать у хаті за вікном, дзвін клямки й на порозі з’явилася жінка у чорній хустині.

— Добрий день, тьотя Іра, — скривившись од недолугості слів, промовив Міша. — Пробачте, я знаю це геть невчасно…

— Шо таке, Міша? — апатично запитала вона.

— Тут така справа, — ледь здужав присоромлений. — Ми з Ромою готували реферат. І він у нього на комп’ютері… А нам післязавтра здавати.

Жінка задивилася на нього та, байдуже хмикнувши, звільнила їм шлях всередину. Довго не думаючи, друзі шмогнули повз неї та за гуркотом дверей залишилися в хаті самими.

— Нащо? — розводячи руками, запитала Діана.

Міша змовчав, роззувся та рушив до спальні покійного однокласника, де колись давно бував. Лишень зачинивши за ними двері та ввімкнувши комп’ютер, він промовив:

— В Роми був кнопочний телефон. Отже прокляття тут.

Діана аж рота розкрила від захвату та хвацько всілася за комп’ютер. Без вагань вона відкрила браузер, історію пошуків.

— П’яте травня, — підказав Діма.

— Ага, — буркнула Діана. — Слідкуйте, де тітка Іра.

Міша кивнув другу, мовляв твоя робота, й прикипів до екрану.

— Порно, — озвучувала побачене Діана, — порно. Мій фейсбук?

Хлопці пирснули сміхом, на що зловили спантеличений позирк.

— Покійний дрочив на тебе, — відповів Міша на німе питання.

— Клас, — протягнула Діана та повернулась до справи.

П’яте травня позаду, ніч четвертого — все почалося тоді. Вона відкрила кілька вікон, хвилина боротьби з повільним інтернетом і очі забігали чорним екраном, червоними літерами. Вона читала безмовно, напружена не видавала й звуку. Скрип мишки зупинився, важкі зітхання і напружений смішок:

— Що там? — не повертаючись Діма спитав.

— Суїцид через всратий переклад, — Міша констатував.

— Премія Дарвіна, — додала Діана та, діставши телефон, сфотографувала екран.

 Діма зиркнув на них та надокучений загадками спитав:

— Ви про шо?

— Прокляття перекладене з англійської, вгадай на яку, — Діана сперлася на бильце крісла, потираючи чоло. — Українською буде: бла-бла… нехай помруть усі, хто чинить мені біль.

— Як виявилось, самобичування теж рахується, — промовив Міша, не зводячи очей з червоних рядків.

Шквал роздумів утопив їх у водах мовчання. Вони знайшли те що шукали, але що з цим робити? Жодного антипрокляття, та й сам прокльон виглядав, як маячня, дитяча жахачка з другосортних фільмів.

— Народ, а ви знали, що дядько Сірожа тримав голубів? — не повертаючись, Діма монотонно спитав.

— Знав, але… — Міша обірвав власне питання.

Він підійшов до закляклого друга.

На даху хліва, велика клітка з металевої сітки. В ній сотня птахів, збожеволіли, тріпають крилами, дряпають, клюють метал. Їхня в’язниця здалася миттєво, голуби вирвались на волю та різнобарвною хмарою вдарили у вікна. Кілька зламаних скривавлених тілець, заляпане кров’ю скло затремтіло, розбилось. Птахи вихором залетіли у хату… Гамір, тріпотіння крил, гострі кігті, маленькі дзьоби відшукали прокляту плоть. Міша схопив ковдру з ліжка, закрився нею, мов щитом, та голуби були повсюди, норовили добратись до обличчя, видряпати очі. Страх кричав думками дії й Міша заходився ловити одіялом птахів, бити об стіни, лишаючи життя. Бійня наповнила кімнатку лементом, трупами, але хлопець не зупинявся. Інші стали з ним на жорстокий шлях — Діана осатаніло махала табуреткою, Діма голіруч ламав крихкі пташині кістки.

Трепет крил затих, лишились зойки та лайка. Громом усе заглушив гуркіт, скрип. На порозі стояла розгублена мати Роми, червоними від сліз очима вона оглядала побоїще. І тільки вуста її розтулились, Міша захеканий випередив питання, на яке відповіддю могла бути тільки брехня:

— Пташиний грип, — ляпнув безглузде. — Птахи дуріють від цієї зарази.

— Суцільний жах, — впевнено підхопила Діана. — На Діму он гуси недавно напали, — не чекаючи заперечень, шквалу претензій, вона вхопила Мішу за рукав та потягнула повз жінку крізь двері.

Діма підтюпцем шмигнув у коридор за ними, наостанок ляпнувши:

— Ви порубайте курей, від гріха подалі.

10

Міша зайшов до хати зі зливи, зняв мокру куртку та, закинувши її на двері сохнути, гукнув:

— Ба, курей загнав.

— Добре, — голос тої долинув з темені хати.

Поправляючи пасма мокрого волосся, хлопець ступив у коридор і клацнув вимикачем — безрезультатно, світла немає. Розчарований, він рушив у свою кімнату, де на нього чекала усміхнена бабуся.

— Гля, якого апарата маєш, — кивнувши на ноутбук на столі, мовила вона.

Міша роззявив рота та миттю вхопив покупку, розглядаючи ту.

— Не новий, звичайно… — прибідняючись промовила бабця, та внук її перебив:

— А де ти його взяла?

— Та це Сашко тьоті Танін продавав. Дорогувато, але новий такий ми б не потягнули.

Міша крутив ноутбук у руках і не міг повірити власним очам. Жодної подряпини, потертості, наче новий. Не стримуючи захвату, він сказав:

— Та він ціленький. Круто, бляха. Дякую, ба! — розплився у посмішці.

— Тільки цейво. Казав Сашко якийсь “віндовс” треба поставити, бо він там міняв деталі якісь. Зробиш таке?

— Запросто, — одказав хлопець, нарешті здужавши покласти покупку. — А скільки взяв за нього?

Бабуся махнула рукою та загадково відповіла:

— Секрет… Ой, і ще розпитала Сашка за гуртожиток. Він же ото у Вінниці вчиться. То казав може без проблем попросити до нього в кімнату підселити навіть.

— Серйозно?

— Він так казав, — стенула вона плечима. — Місць малувато зазвичай, але, як він попросить заздалегідь, поселять.

 — Якщо так — шикарно, — ошелешений од потоку гарних новин, Міша промовив.

Посміхаючись, вони так і стояли мить у кімнаті, розділяючи безмовно радість.

— Буду йти робити щось їсти, — плеснувши сказала бабуся. — Бо за дощем стемніє раніше, а до завтра світла навряд дадуть.

Хлопець кивнув їй услід та втішений вмостився на ліжко. Думки дзижчали щасливим роєм бджіл навесні. Він безтурботно мріяв про майбутнє: без остраху, тривоги, й помисли ті збурили його.

Міша схопив телефон та набрав похапцем Діану.

— Алло, — пролунав зі слухавки її безрадісний, та приємний голос. — Шо там? Теж немає світла?

— Немає, — не змігши розділити зажуру дівчини, він продовжив: — Таке питання: в тебе є ще той диск з віндовс, що давав інформатик?

— Є, — протягнула вона і Міша знав, що за сотні метрів Діана посміхається з ним в унісон. — Ну що? Можу тебе привітати?

— І не раз — не хочу зурочити, але я певно у Вінниці буду вчитися, — мало не пискнув од утіхи.

— Клас, — піднесено вона протягнула. — Але не “будеш вчитися”, а “будемо вчитися”, раз така гулянка… Ти, взагалі, не зайнятий? Приїжджай до мене — відсвяткуємо чи що. Мами вдома немає.

Міша в ту ж секунду готовий був кинутись у зливу, помчати до неї. Та болючі спогади норовливо залізли в макітру.

— Мами немає, але є сусідка…

— Яка певно побачить і розпатякає, — перебила сердита Діана. — Хрін на них, приїжджай.

Будь-які сумніви залишили хлопця. Не кидаючи слухавку, він кинувся до шафи роздобути чистий одяг для такої нагоди. Відклавши телефон на ліжко, він хапцем натягнув найновішу футболку.

— Я тут. Заїхати в магазин, взяти щось? — підхопивши гаджет, він запитав.

У відповідь мовчання — невже мережа померла?

— Діана? — упевнившись, що дзвінок триває, мовив насторожено він.

— Їдь швидше, — тон її утратив радісні ноти, насичений ляком бринів словами: — В нас проблеми.

— Що сталось?

— Кишага, той що за городом живе, вже годину стоїть у своєму садку під дощем… — тривога прибила голос Діани до шепоту. — Не зводить очей з моєї ха…

Сигнал обірвався, батареї на вишці зв’язку розрядилися, вернувши в минулі зловісні віки.

Міша ковтнув згірклу слину та задививсь у вікно на кресання блискавиць. В ньому не лишилося сил на сумніви, ляк…

— Ба, я до Діани. Можу бути пізно, — ледь здужав промовити спокійно на прощання.

*

Міша гнав щодуху велосипед. Серце калатало в грудях, дощ лупив важкими краплями в лице, та хлопець не збавляв ходу попри знемогу. Нарешті потрібна хата й він вдарив по гальмах, кинув велосипед у траву та помчав у подвір’я. Стукіт у двері й на порозі показалася жінка.

— Гукніть Діму, — засапаний він пробелькотів.

— Зараз, — насупилась з подивом вона, та причинивши двері, гукнула: — Діма, тут Міша прийшов! Щось термінове!

Секунди очікування переляком мучили єство, та, жуючи печиво, нарешті показався товариш.

— Шо за гарячка? — він запитав.

— Бери дощовик, поїхали.

Його тону було достатньо, аби обійшлися без зайвих питань. Діма, заковтнувши наїдок, зробив, як звеліли й, крокуючи до велосипеду, промовив:

— Здається я щось знайшов.

— Ця фігня вселилася в людину, — в спину тому Міша промовив.

Діма миттю заскочив на ровера й, зиркнувши крізь зливу на друга, спитав:

— В кого?

— Кишага — алкаш, що живе через город Діани.

Діма кивнув, зціпив зуби та, натиснувши на педалі, зірвався з місця.

*

Роззираючись вони зайшли в подвір’я: нікого — дещиця полегшення завітала в душі. Підтюпцем, зіщулені, хлопці забігли на ґанок і Міша постукав у двері, що відчинились за кілька секунд.

— Швидко, заходьте, — потягнувши Мішу за рукав, буркнула Діана.

Її тіло напружене від страху, насуплені брови. Дівчина кинула оком на подвір’я та похапцем замкнула за ними двері.

— Він так і стоїть, — зітхнувши знесилено, промовила вона. — Вичікує щось.

Міша роззувся та, закинувши мокру куртку на вішалку, спитав:

— Який план дій?

— Я дупля не ріжу — в поліцію не додзвонимось. Та й що ми скажемо? Сусід стоїть в себе в подвір’ї? — відказала Діана.

— Народ… — Діма вставив слово, та Міша його перебив:

— Може просто звалимо звідси?

— А якщо він цього й чекає? Зловити нас беззахисних надворі, усіх трьох.

— Народ! — Діма підвищив тон, аби таки влізти в розмову. — Здається я щось найшов, — зиркнув на Мішу, якому так і не зумів розказати. — Те прокляття. Я походу знайшов оригінал.

— І чим це допоможе? — не стримуючи роздратування, фиркнула Діана.

Діма розтулив рота, та бухикнувши пішов на кухню, нічого не сказавши. Він набрав чашку води, випив залпом і, вмостившись на стілець, діставши телефон, промовив до друзів, яким вривався терпець:

— Там форум сатаністів якийсь. Саме до нашого протидія не вказана, — монотонно розповідав, водячи пальцем по екрані. — Але я рився там до пів ночі й знайшов загальні правила зняття проклять.

Діана потерла очі, зганяючи залишки пересердя, та, сівши поряд, спитала:

— Ти впевнений?

— Ну як тобі сказати? — Діма простягнув їй телефон з відкритими нотатками. — Я переклав усе через той сайт, що ти давала. Зліпив ото щось докупи.

— М’ясо трьох тварин, — насуплена читала дівчина, — полин, звіробій… Це що за рецепт?

Діма глянув на Мішу, в його спантеличені очі, та непевний відповів:

— Це типу інгредієнти, з якими викликали демона. Ними ж його можна вигнати назад в пекло.

— Як? — озвучив повисле питання Міша.

Товариш стенув плечима, обірвавши розмову, що загрузла в болоті сумнівів.

— Змішаємо все, розведемо водою і залляємо Кишазі в горлянку, — ствердно промовила Діана.

— План параша, — буркнув Міша. — Але іншого немає. В тебе є все?

Дівчина пробіглася вдруге рядками та підвівшись відказала:

— М’ясо в морозилці є. По травах, — прикусивши губу, вона копирсалася в думкам, та за мить додала: — В мами є фіточаї від усіх болячок. Я того гімна напилася стільки, що, курва, мусить бути потрібне.

Хлопці сиділи за кухонним столом, очі втуплені в пластикову пляшку, в мутну рідину — їхню єдину надію.

— Його немає, — сказала Діана, забігши на кухню.

— Це гарна новина чи погана? — глипнувши на неї, Діма спитав.

Відповіді ніхто не знав, взяти на себе сміливість припустити теж ніхто не здужав. Гуркіт, удари кулаком у вхідні двері — страх розтерзав сум’яття.

Тремтячою рукою Міша взяв пляшку й передав Діані. На схвальний кивок, він зібрав крихти сміливості та рушив до вхідних дверей.

Звірячий крик знадвору, дзвін ударів об тонкий метал. Тіло хлопця тремтіло, ляк холодним потом зрошував спину. Зціпивши зуби до болю, Міша прокрутив клюк та рвучко відчинив двері, влупивши ними непроханого гостя.

Вигравши секунду для втечі, аби не попастися безглуздо в хватку смерті тут у передпокої, він рвонув з місця. Важкі кроки, гамір позаду, Міша шмигнув у коридор, влупившись на ходу у стіну.

“Не зважай, біжи” — думки кричали, роздирали свідомість.

І він побіг, ще кілька кроків, порятунок зовсім близько.

Знову біль — тупий, тягучий, розповзається потилицею, проникає глибше в голову та темінню просочується в очі. Ноги підкошуються, тіло летить шкереберть додолу. Спершу коліна б’ються об підлогу, німотою сковуючи м’язи. Руки інстинктивно рятують голову і клацнувши зубами, Міша вдаряється об власне передпліччя.

Надсадний крик чується за гулом, вітальня з’являється мерехтливим образом перед очима — Діма, що приховавшись за дверима, б’є нападника табуреткою в макітру.

Кров з розбитої брови на смуглому лиці. Непевні кроки, стіл рятує Кишагу від падіння… Знову морок, волання… Міша бачить, як старий кухонний стіл пролітає над ним та прибиває друга до стіни. Зойки, лемент… Хлопець зводиться на побиті коліна, роз’ятрена Діана поряд, намагається розкрутити пляшку, та дзвінкий ляпас відкидає тендітне тіло об сервант. Дзвін посуду, стогін… Кишага робить до дівчини крок, заносить кулак.

Вхопившись міцно за пошарпану свідомість, Міша підскакує. Тіло його не слухається, та він кидається на спину нападнику. Руки знаходять шию того, аби лялькою не впасти додолу. Ненависть нашіптує дії: “задушливий захват, тягни до себе щодуху”. Міша так і робить, осатанілий крик виривається з його грудей й обоє падають додолу. Мукою дух вибитий з легень, але хватку хлопець не відпускає.

— Заливай, — мить ясності лунає криком.

Навколішки Діана підповзає до них, тремтячими пальцями таки розкручує пляшку й заливає буру суміш в горлянку злу. Те тріпається, вищить в обіймах Міші, розриває болем йому макітру й хлопець скидає з себе тіло. Діана тягне парубка попід руки до себе, притискає зболену голову до грудей.

Нажахані, вони глипають на Кишагу, на муку, що трусить ним… 

Фонтан чорного блювотиння, чорнильним озером розтікається підлогою та спалахує червоним вогнем…

Усе стихло, чоловік не ворушиться, полум’я безслідно зникло.

— Де я? — шепіт лунає крізь кволу тишу.

Відповіді немає, натомість зойк і Кишага хапається за серце, скімлить від болю та замовкає, хрипом відпускаючи останній подих.

11

Міша сидів на дивані, спершись скронею на плече Діани. Біль потроху відходив, стишений її теплом, фруктовим запахом волосся та шматком замороженого м’яса, що хлопець тримав пів години на потилиці.

— Ми перевірили його хату, — долинув з коридору голос поліцейського. — Срач, купа пляшок і задушений товариш по чарці в комплекті.

— Шикарно, — протягнув інший. — От це я розумію мужика “білка” вхопила: вбивство, три побитих підлітка і вмер од інфаркту.

— Хоча б судової тяганини менше буде. Ти тут все? Будемо їхати?

— Зараз, секунду, — той одказав і, крокуючи у вітальню, кинув: — Перевірю малих і їдемо… Шо ви тут? Точно нікому в лікарню не треба?

Міша махнув рукою, не в силах відповісти. Блювати не тягне — отже не струс мозку, жити можна.

— Певно треба, — пробурмотів Діма, що скручений сидів у кріслі. — В мене походу зламане ребро.

— Тоді ворушись, бідолаха, — суворо та все ж співчутливо промовив поліцейський. — По вас двох завтра заїду, знімемо побої — то не горить.

На останньому слові Діана хмикнула, не зводячи погляд з цілесенького килима, що химерним дивом не згорів дотла.

— До завтра, — буркнув Діма, кульгаючи повз друзів. — Нап’ємося в гівно, — вгледівши нахмурене лице вартового закону додав: — Чайку, офіцере, чайку.

Міша з Діаною провели їх безсилими смішками, не поворухнувшись сиділи поряд, розділяючи переможне, та гірке мовчання.

— Скоро мама приїде, — за хвилинами тиші промовила дівчина.

— Поприбирати може.

— Я манала, — зітхнула вона. — Давай краще фільм якийсь подивимось.