Морфогенез

Клочок волосся знову пристав до ганчірки. 

Дарка скривилась, але мовчки зняла його рукою в рукавичці і кинула до смітника.

“Осінь, — зітхнула вона, — в когось линяє кішка, в мене – Оля...”

Дівчина вичавила з ганчірки мутнувату воду – у відрі, наче химерні водорості, плавали тоненькі пасма і дрібні лусочки шкіри. 

Сусідка ще спала, обернувшись до стіни. Її подушка виглядала як гніздо: лискуче русяве волосся розсипалося довкола голови, сплутане й вологе на кінчиках.

      Дарка зупинилася, сперлася на швабру, розминаючи поперек. «Щоранку – те саме…» Вона не звикла жалітися на гуртожиток, адже могла жити в набагато гірших умовах, але волоссям Оля засіювала їхній блок гірше за будь-яку пухнасту тварину. Інколи пасма злипалися в такі грудки, ніби їх виривали жменями, що послужило причиною частих стуків у двері від інших дівчат із питаннями, чи все в них там гаразд. Сама Оля вічно відмахувалася, зберігала теплу усмішку й бурмотіла щось про анемію. Відмовлялася від усього, що б Дарка їй не пропонувала: будь то вітаміни, гребінець з натурального дерева чи новий дорогий шампунь.

Дарка вдихнула, виполоскала ганчірку й протерла під батареєю коло дзеркала, де завжди накопичувалося найбільше шкірних лусочок. Пластівці були тонкі, майже прозорі, іноді з неприємним перламутром, і вона відводила погляд, щоб не роздивлятись. «Шкіра, волосся… — злилася дівчина, плазуючи, мов клята Попелюшка, — як задовбало ділити з кимось побут!»

Та Оля все одно вселяла більше довіри за попередню сусідку, яка слухала кальянний реп о третій ночі й сушила труси на Дарчиному ноутбуці.

Дарка окинула оком подряпану численними стільцями і валізами підлогу – та блищала від води і відгонила дешевим лимонним засобом для миття. До чистої поверхні вже прилипло кілька нових волосків.

«Твою ж наліво».

Невдоволена своєю роботою, Дарка щодуху жбурнула ганчірку у відро і вода відгукнулася гучним «хлюп» та хвилею піни.

Коли дівчина вийшла в коридор, гуртожиток ще дрімав. У сусідній кімнаті хтось похропував, гуділа стара вентиляційна шахта. Дарка любила ці ранки: поки будівля ще напівсонна, а коридорами ходять тільки найвідчайдушніші або найпрацьовитіші, поки Васька з сьомої кімнати ще не почав бренькати на гітарі, а на кухні не гуркотіли каструлями і не сварились через зайняту плиту. Вікно у коридорі було прочинене, із двору тягнуло дощем, гнилим листям і димом від чийогось ранкового перекуру.

«Щоранку – те саме», — повторила про себе Дарка, втягуючи носом осінню вологу. «Цей запах, ця тиша, відчуття свободи… ми ж лише студенти, ще ціле життя попереду! А волосся, розкидані речі… це ж фігня!  І чого я так злилася на Олю? Вона ж не винна, що хворіє...»

Дарка підхопила своє відро і рушила до вбиральні.

***

Поліетилен врізався в пальці, лишаючи на шкірі некрасиві червоні смужки. Дарка відчинила двері плечем, під носа матюкаючись: біля під’їзду завжди товклися хлопці – курили та розмовляли – і ні один придурок не запропонував донести її пакети!

Оля горбилася за письмовим столом, світло настільної лампи вигризало з темряви лише овал її обличчя й рухи руки, яка кружляла сторінками блокнота. В такт легенько підстрибував недбалий хвостик, з якого стирчало рідке, мов пух, волосся.

— Ти довго, — мовила сусідка, не підіймаючи очей.

Дарка грюкнула пакетами об підлогу і взялася розкладати продукти: витягла томатну пасту, макарони, дешеве печиво, яке вони з Олею завжди їли перед сесією, щоб зняти стрес.

— Та Шпичук причепився, — кинула Дарка. — Маньячелло. Задовбав.

— А що він викладає? Мікроекономіку? — запитала Оля, все ще занурена у свої каракулі.

— Макро, — поправила Дарка, сягнувши рукою в косметичку, аби докласти нові ватні диски, але насупилась, не відчувши пальцями звичного холодного металу на дні. Зазирнула всередину – і переконалася: дещо зникло.

— Ти не бачила мої манікюрні ножиці? — обережно спитала Дарка, намагаючись звучати природньо. — Маленькі такі, з білими ручками…

Оля повільно підняла голову. Освічена лиш лампою, її шкіра здавалася ще блідішою, ніж раніше – мовби якось потоншала за ніч. Під очима темніли синці.

— Ні, — вона похитала головою. — Та і я їх не брала.

Дарка провела рукою по чолу, намагаючись згадати, коли востаннє обрізала нігті. «Це якийсь абсурд. Вони ж завжди лежали там, невже я їх переклала? Тільки куди?»

— Може, за комод впали? — припустила Оля, знову схиляючись над записником.

Дарка пробіглася очима по столу, підвіконню, заглянула навіть у свій кошик для білизни, порилась у рюкзаку, перевірила аптечку, навіть сходила до ванної. Тоді повернулася до кімнати і перебрала постіль. Її рухи ставали все різкішими щохвилини.

Ножиць не було.

Хребтом дівчини прокотився холод: наче кімната на секунду стала їй чужою, а вона сама була злодійкою, що рилася в речах іншої людини. «І це тільки ножиці. А якби ноутбук зник, тоді що?»

— Дивно, — пробурмотіла вона, сідаючи на ліжко. — Ну й ладно. Знайдуться.

Краєм ока вона помітила, як на скроні в Олі, біля лінії росту волосся, виднілися ледь помітні почервоніння, схожі на садни. Дарці знову зробилося не по собі. Вона рвучко підвелася, розпакувала решту продуктів, ненароком переплутавши місцями йогурт та шампунь, але тоді її погляд знову повернувся до сусідки. Записник на столі був розкритий, але дрібні літери, цифри й схеми наче сплелися докупи і прочитати щось здалеку було нереально. Дарці раптом захотілося спитати в Олі, що саме та пише. Можливо, щоб відволіктися від настирних думок про те, що хтось міг снувати їхньою кімнатою вдень, перебирати речі, забирати особисте. 

Та замість цього вона сказала:

— Якщо раптом побачиш мої ножиці – кинь мені в тумбочку, окей?

Оля кивнула, усміхаючись, хоча очі досі були прикуті до блокнота. 

— Звісно. Якщо хочеш, можеш поки брати мої.

Дарка ще раз уважно подивилася на червоні незагоєні подряпини на голові в сусідки і нервово ковтнула: «При всій повазі до Олі, ножиці в кожного хай будуть власні. Хто його знає, що з нею…»

Знизу засвистів чийсь чайник.

***

Дарка прокинулася від дивного тиску під шкірою – ніби хтось легенько торкнувся її руки, прикусив трохм і тут же зник. Спершу вона списала це на звичайне нічне оніміння, перевернулася на бік, але щойно розплющила очі – погляд мимоволі впав на руку, що чомусь засвербіла.

Поряд із синьою ниточкою вени було два чіткі проколи. А трохи вище – ще чотири. Усі майже однакові – маленькі і почервонілі.

У горлі стало сухо.

Дарка сіла, сон мов рукою зняло, задерла рукав футболки вище. Біля плеча виднілося ще декілька слідів. Наче в рядок.

— Олю! — покликала вона.

Сусідка розплющила очі майже одразу, ніби не спала зовсім. Ледь помітно стрепенулася, а тоді голосно позіхнула.

— Що таке? — Оля потягнулася, розминаючи тіло, і в той момент, коли рукав її нічної сорочки сповз донизу, Дарка помітила на її руці такі ж самі сліди і миттєво зістрибнула з ліжка.

— В тебе… в тебе теж ця хрінь є! — вигукнула вона, тицяючи своєю рукою сусідці ледь не під самого носа.

Оля схилилася ближче, роздивляючись ті дрібні проколи, потім перевела погляд на власну руку – де через блідість шкіри ті здавалися ще яскравішими і нагадували мухомор.

— Схоже на клопів, — сказала вона зрештою. — Пам’ятаєш, Марта з «трійки» теж з такими ходила? А потім по пів року виводила їх. Ну, клопів, не сліди…

— Але вони ж не… кусають… так рівно? — невпевнено запитала Дарка, торкнувшись слідів і зразу відсмикнувши руку, щоб не рознести бозна-яку заразу. 

Оля знизала плечима, ніби це дрібниця.

— Кусають по-різному. Ми клопів проходили на першому курсі, і то не надто довго. Є багато інших комах, які це могли зробити. Треба змінити постіль.

Вдвох вони зняли простирадла, запакували в целофан ковдри і подушки. Із тканин сипалися дрібні часточки пилу та волосся, прямо на підлогу, яку Дарка старанно терла весь минулий ранок. 

Жодної комахи.

— Хоч вони і ховаються, пилові клопи – то звична справа в гуртожитку, — піймала її занепокоєний погляд Оля і співчутливо усміхнулася: — Не переживай ти так. Треба все це випрати в гарячій воді, та й все. Якщо пощастить – я заберу одного сьогодні на лабу, щоб роздивитися під мікроскопом, ти ж не проти?

Дарка швидко кивнула, гидливо кривлячись, доки витрушувала свій халат. Вона не бажала навіть думати про те, скільки клопів повзало нею вночі і скільки яєць могло бути відкладено у їхній кімнаті.

— Прання за мною, — запевнила її Оля. — Ти виглядаєш втомленою. Відпочинь трохи.

Дарка хотіла заперечити, але натрапила очима на дзеркало. Виглядала дійсно дещо гірше, ніж думала: під очима залягли тіні, а на руці сяяли ті самі сліди – тепер ледь-ледь темніші, наче окислились, подібно металу.

Вона швидко опустила рукав.

***

На Олине розчарування, їм навіть не вдалося спіймати жодну тварюку, щоб випатрати пінцетом й дослідити після пар. Вони перепрали абсолютно усі тканини, від штор і до білизни, та історія з клопами не закінчилася на цьому.

Наступні тижні злилися для Дарки в один нескінченний кошмар.

Вона інколи прокидалася від того, що їй ставало жарко так, ніби вона лежала під величезним гарячим прожектором. Скидала ковдру, але нічого не змінювалося – у горлі дерло, хотілося пити до болю і вона ледве дотягувалася до чашки біля ліжка.

Це були хороші ночі. Принаймні вони з Олею були лише вдвох.

Набагато частіше ж вона просто прокидалася тому, що відчувала чужі липкі руки на собі – вони торкалися зап’ястків, спини, ключиць, смикали її шкіру та волосся, перераховували ребра. Іноді вона розплющувала очі, дезорієнтована темрявою, і вгледівши біля ліжка чоловічий силует, заходилася криком – аж доки не прокидалася Оля і не бігала довкола з холодними компресами та заспокійливими засобами.

Вранці на руках і ногах з'являлися нові потворні синці. Бузкові, червонуваті, жовті, синьо-зелені, як море... Роздивляючись понівечену шкіру в душі, Дарка вважала її схожою на химерну палітру, тільки замість натхнення митця відчувала лише втому і нерозуміння того, коли і де могла так вдаритися. На парах, коли не прогулювала, то ловила себе на тому, що дивилася на викладача, але не могла запам’ятати жодного слова, ніби звук проходив крізь неї, не затримуючись у голові ні на мить. Одногрупниця (як же її звали?) питала, чи все гаразд, а Дарка весело усміхалася і кивала, а тоді бігла до підвального мінімаркету, який круглий рік блимав синьою різдвяною гірляндою – і купувала найдешевші сигарети, які викурювала там же (хоча не курила ніколи в житті). І від цього на кілька хвилин голова ставала легшою (але тільки на кілька!). 

Коли вона приходила до гуртожитку, думки знову збивалися в купки, наче мокрий попіл.

Вимикала світло – і все починалося наново.

Тремор. Задишка. Чужі тіні на периферії зору, які розчинялися, щойно вона намагалася сфокусуватись.

Дотики до шиї. Голки у венах.

(можливо, вона колола собі щось сама?)

Дзвонили подруги, дзвонила мама, дзвонив навіть здивований її поведінкою декан: телефон вічно бринів і миготів, тож згодом Дарка зовсім його вимкнула. Вона терла себе губкою ледь не до крові, і все одно не могла змити з тіла бридкий залишок чужих дотиків. Їй здавалося, вона обійшла всі кімнати останнім часом – але ніхто з сусідів, навіть завзятих сов, не бачив, щоб до її кімнати вночі хто-небудь заходив.

І вона не розуміла, що було гірше: ці нестерпні нічні напади чи те, що вони припинилися так само раптово, як і почались.

***

Минуло більше місяця відколи кошмари Дарки досягли свого апогею і дивовижно розчинилися. Вона повернулася до навчання, вибачилась за мовчанку перед мамою, одногрупницями – навіть здала кілька пропущених завдань, поступово забуваючи невтішний період, мов розмитий спогад з дитинства. Дівчина переконала себе, що сторонній ніяк не міг потрапити до гуртожитку, що їй і підтвердила стара вахтерка за коробку цукерок.

Все повернулося до нормального стану. Напевно.

Окрім Олі.

Щось прилипло до босих ступень Дарки, щойно вона спустила ноги на холодну підлогу. Вже почався грудень і знадвору шаруділи лопатами двірники, розчищаючи сніг, а у вікно ломилися голодні снігурі. Олі в кімнаті не було, зате з вбиральні лунали звуки блювоти, ні на мить не припиняючись.

«Хтось добре відсвяткував початок сесії, чи що?» – всміхнулася Дарка. Вона підвелася, човгаючи брудною долівкою, яку не мила через свій тривалий психоз. «Невже Оля не могла прибратися тут хоч раз?» – цокнула язиком дівчина. Прочинила двері, вийшла в коридор – їм пощастило, що кімната була розташована неподалік від загального туалету.

Оля стояла на колінах перед унітазом. Кафель довкола був вимазаний блювотою з домішками крові, від цього видовища Дарку й саму ледь не знудило, але вона стримала поклик, хоча серце все одно підскочило їй до горла.

— Олю, Боже, що з тобою?! — Дарка впала навколішки поруч, трясучи сусідку, мов ганчір’яну ляльку, намагаючись привести до тями.

Оля вчепилась у фаянсову кришку так сильно, що їй побіліли пальці. Обличчя було ніби воскове, під очима пульсували вени. 

— Все… добр-ре… — вона спробувала всміхнутись, але це виглядало радше як болісний спазм. 

— Добре?! Тут… тут все в… Ти маєш лягти! Я викличу тобі швидку! Так не повинно бути! — Дарка підхопилася, щоб побігти за телефоном, але Оля різко схопила її за зап’ястя, змусивши лишитися на місці. Дарка здригнулася – вона не чекала такої сили від такої худої і ослабленої дівчини.

— Все добре, — тон Олі раптом став грубішим, ніж зазвичай. — Не треба нікого. Мені просто недобре. Ти не знаєш нічого про моє здоров’я, тому будь ласкава, припини мене допитувати.

Вона випустила руку, знову зблідла й додала вже тихо, майже лагідно:

— Дарко, будь ласка. Йди. Я приберу.

Дарка ковтнула повітря, намагаючись стримати сльози від смороду. Наче з вбиральні раптом висмоктали увесь кисень, лишивши тільки вуглекислий газ і запах гнилизни.

— Я…мені ж було погано...Ти дбала про мене… А я зовсім забула про тебе! — щоб не зірватися на крик, Дарка відвернулася до вмивальника, ховаючи очі: «Господи, як мені соромно. Я знову злилася на неї за брудну підлогу, але ж їй і так хріново…»

Оля опустила голову. Нічого не відповіла, тільки знову затремтіла, повела плечима і сперлася на стінку, поступово сповзаючи донизу.

— Ця фаза завжди така важка… — видихнула вона.

— Що? — перепитала Дарка, схиляючись над сусідкою, щоб краще чути.

— Дарко… принеси… мої табл-летки… — пробелькотіла Оля так тихо, що Дарка ледве розібрала.

— Які? Де вони?

— Н-на… на тумбочці, біля ліжка, здається…чи в ящ-щику… будь ласка…

Дарка коротко кивнула і помчала назад у кімнату. 

«На тумбі, значить… Добре. Якісь пігулки. Просто пігулки. Їй стане від них краще, вона ж біологію вчить, має знати, що робить. Я їй допомагаю, отже, я не цілком забила на її здоров’я, правда ж? Подумаєш, пару тижнів провалялася в лихоманці…»

Руки дівчині тремтіли, але вона намагалася діяти швидко, хоч і не розуміла, як ті бісові таблетки узагалі мали виглядати. На тумбі стояв маленький флакончик. Дарка схопила його і вже розвернулася до виходу, але її мереживна штанина зачепилась за металеву застібку Олиної підковдри.

«Бляха-муха, — прошипіла дівчина, намагаючись звільнитись, — я зовсім не маю грошей на нову піжаму, ще й таку гарну… чому не можна купляти постіль з гудзиками, курва, ну чому?»

Звільнившись від чіпкої застібки, Дарка рвучко відкинула ковдру від себе і на власний жах вгляділа під нею щось неправильно гладеньке. Наче бежева шкіряна тканина.

«Не дивись. Просто бери таблетки і йди».

Але нога сама зробила крок назад. Кінчиками пальців Дарка схопила край ковдри і припідняла. А тоді заклякла від здивування.

На ліжку лежала здерта шкіра. Великі клапті, наче зрізані чи обдерті спеціально, подібні до порваної оболонки, непотрібної, старої. «Як змії роблять», — подумала Дарка. Вона видихнула зі здавленим хрипом й інстинктивно затулила рота руками, щоб Оля не почула її з коридору. В грудях запекло.

«Це не реально. Це сон. Я бачила гірше… ні. Ні, не бачила. Точно ні. Чорт, не хочу я на це дивитися!»

Таблетки ледь не випали з пальців. Дарка зібрала останні рештки сил і рвонула назад до ванни, зашпортавшись на порозі.

— Ось! Тримай! — голос тремтів, але вона старалася звучати оптимістично. — Ти ж вип’єш їх, так? Тобі стане краще? Стане ж?!

Оля вдячно узяла таблетки, на мить заплющила очі, перш ніж ковнути. Її дихання поступово вирівнювалося, а блювота зовсім пройшла. Вона непевно всміхнулася:

— Ти добра до мене. Дякую.

Дарка кивнула, але заради безпеки відступила на крок. Картина шкіри на постелі досі стояла в неї перед очима.

— Може, нам… таки доправити тебе в медпункт? Все ж…

Оля хитнула головою:

— Не потрібно. Я скоро… знову буду… собою. Йди. Я приберу все. Йди-и! — вона весело протягла останнє слово і Дарка стрепенулася, мов щойно вийшла з-під гіпнозу. Щойно вона переступила поріг вбиральні, рішення обрушилося на неї раптово і чітко, мов холодний душ:

«Ні. Я так більше не можу. Це якийсь пиздець. Мені треба виїхати. Переїхати будь-куди. Подалі від неї. Подалі від її клаптів шкіри, жмутків волосся. Від клопів, чи що воно там було. Я не можу, не можу…»

За її спиною Оля сплюнула в унітаз закривавлений зуб.

***

Дарка кидала речі в дорожню сумку поспіхом, але все одно намагалася не шуміти. Доки Оля затримувалася на парах, сусідка вирішила скористатися моментом.

«Це правильно. Це не зрада. Просто… мені треба час. Треба прийти до тями. Після того, що зі мною відбувалося. Після того чоловіка…чи тих марень».

Вона цілий ранок прокручувала в голові, як пояснить це Олі. Потрібні були добрі, лагідні слова. Дарка хотіла пояснити, що проблема не в Олі – зовсім ні! – просто, проблема в її шкірі, її нігтях, її волоссі повсюди, чорт, навіть її крові, яку вона випльовувала в унітаз кілька днів тому…

— Це всього на пару тижнів… Ліза запросила мене пожити в неї, бо їй самотньо…я тебе не покину… — промовляла Дарка вголос, доки складала косметику докупи.

«Фальшиво. Вона ніколи мені не повірить»

Дарці навіть почало здаватися, що вона перебільшує з цим переїздом – все ж, після того злощасного дня, коли вона знайшла в Олі під ковдрою гору шкіри, сусідка наче як пішла на поправку: навіть волосся в неї наче стало густішим, та й повернувся рум’янець до щік... Вона досі ходила згорблена, але принаймні не розкидалася ні нігтями, ні зубами, і Дарка вважала себе божевільною через те, що щиро раділа цьому (так, наче в більшості студентів сусіди були такими ж). Вона навіть жартувала (в голові, звісно), що Олі дійсно потрібно було «оновитися», як рептилії, але гнала ці думки геть, коли дивилася на ще незагоєні сліди від голок на руках та синці, які сходили дуже довго. 

«Сподіваюсь, в нової дівчини не буде таких кошмарів від цієї кімнати, як у мене. Шкода тільки, ножиці так і не знайшла».

Дарка застібнула косметичку й поклала зверху на сумку. Та коли потягнулася за курткою на спинці стільця – косметичка зісковзнула й глухо впала. З неї вилетіла помада, покружляла на місці, а тоді покотилась і зникла під ліжком Олі.

— Та твою ж… — Дарка зітхнула й опустилася на коліна. Половина кімнати, що належала сусідці, завжди була захаращена стосами конспектів і розкиданими речима, тож Дарці довелося відсунути все, щоб нормально зазирнути під ліжко. «Е, ні, помаду свою я їй не залишу!»

Вона простягнула руку, ковзаючи пальцями по холодній підлозі. Намацала пилюку, багато пилюки, щось схоже на зламану пружину і щось несподівано металеве й гостре.

Пальці сіпнулися назад і вона з подивом витягла свої манікюрні ножиці, вкриті шаром бруду й пилу.

«Впасти сюди вони не могли. Сволота. Що ще з моїх речей ти брала?!»

Дарка щосили жбурнула ножиці – ті перелетіли кімнату, вдарилися об стіну і впали на її порожнє ліжко – а тоді, зібравшись із духом, дівчина трохи підняла Олину  ковдру, що звисала аж до підлоги. Зазирнувши у простір під ліжком, вона зойкнула і вдарилася головою об каркас.

В темряві лежала оголена дівчина.

Неймовірно бліда, наче мрець; з русявим волоссям, зібраним в охайний густий хвіст на потилиці; широко розкритими скляними очима. 

Дарка застигла, не здатна ні закричати, ні навіть кліпнути. Серце калатало так, ніби намагалося пробити грудну клітку.

Дівчина під ліжком була схожа на Олю – тільки здоровішу, живішу, хоч як би дивно це не звучало.

Дарка повільно відсунулася назад, руки їй дрібно тремтіли. Вона відчула, як повітря в кімнаті загусло, а кожен вдих здавався загучним.

Як вона не відчувала запаху мертвого тіла увесь цей час?

Сумка поруч впала на бік, речі висипалися, але Дарка вже не зважала. Відповідь на її питання знайшлася миттєво – від тіла тяглися тоненькі трубки, майже непомітні в напів мороці, по яких туди-сюди снувала якась червонувата рідина. Відкинувши ковдру цілком, Дарка відкрила перед собою ціле звалище порожніх шприців, скляночок з незрозумілими латинськими назвами, використаних бинтів та контейнерів, закритих на ключ.

На одному з контейнерів лежав сірий записник.

Одержима жагою дізнатися, що вона щойно побачила, Дарка схопила нотатник обома руками і розгорнула на першій же сторінці, ледь не розірвавши палітурку.

«12/09. Я знову прокинулася від цього печіння всередині. Думала, що цього року обійдеться, але трохи прорахувалась... Шкіра знову пішла дрібними тріщинами, особливо пальці. Нігті прогинаються, як желе. Фу. Волосся теж почало сипатися. Якщо почнеться відшарування глибших шарів, буде так собі. Як минулого разу. Тоді боліло так, що втрачала свідомість. 

P.S. Шкода волосся найбільше. Хотіла пофарбуватися цього семестру, але доведеться відкласти»

«19/09. Дарка така гарна. В неї густе і лискуче волосся, щоправда, чорне, але яка нафіг різниця? Чиста, пружна шкіра. Нормальний гормональний фон – я бачила результати її аналізів, коли вона розклала їх на столі. Мені подобається термін «нормальна». Я б теж хотіла бути нормальною. Я дивлюся на її руки довше, ніж слід. Але вона не помічає, звісно ж»

«22/09. Очні яблука трохи болять. Страшно, що можуть знову почати мутніти. Але то таке. Я маю трохи її ДНК! Вона думає, що загубила ножиці. Ха! Я їх забрала. Завтра піду в лабу трохи раніше, дублікат ключів в мене вже є. Треба буде подякувати за нього Міші»

«05/10. Почала синтезувати. Алілуя! Під ліжком умови неідеальні – пил, та й недостатня вологість. Але термоконтейнер тримає стабільні 36,1°C, а це головне. Потім взагалі викину, мабуть. Та поки ще не час. Сказала Дарці, що в нас клопи, яка я генійка! Позбирала її матеріалу з усієї постелі, доки вона відлежувалась. Вона красива, звісно, але така дурненька!»

«22/10. Запах тканин при нагріванні трохи солонуватий і взагалі неприємний... Доведеться купити нову маску, чи респіратор, може. Дарці сниться щось, вона крутиться ночами. Заважає робити ін’єкції, довелося кілька разів покликати Мішу, щоб потримав її, хвала небесам, він живе під нами і може зайти через балкон, щоб ніхто не бачив! Але і я обережна: треба потроху витягувати з неї силу, але не перестаратися. Не можна, щоб вона пронюхала, що до чого. Головне, щоб в неї не почало проявлятися те ж, що й в мене. Інакше вважай – весь прогрес до сраки. А я так не хочу»

«29/10. Заготовка тіла росте повільно. Але ж росте! Я пишаюся своєю роботою. За кілька тижнів зніматиму термоконтейнер. Шкіра вже вкрила левову частку каркасу, але нігті занадто ламкі, що робити – поки хз, почитаю на дозвіллі. Сьогодні вперше з тіла капнула рідина. Це значить, що капіляри формуються! Дарма я боялася. Це не найгірше. Найгірше – що Дарка, походу, курить. А я хочу собі здорові легені. Блін»

«14/11. Може, окремо виростити легені? Не знаю. Це довго, а все майже готово… Хоча вона вже наче перестала палити, і добре. Зараз би жити в місті і скаржитись за курців, хоча вуличне повітря нітрохи не чистіше! В мене скоро почнуть випадати зуби, буде складнувато це приховувати… Переживу. Я нарешті бачу обрис нового обличчя! Красуня. Схожа на мене більше, але й від Дарки щось є. Ну чому я не можу повпливати на зовнішність..?  Взагалі можу, але я ж не хочу всю себе туди віддати, бо ще ж на пари ходити якось треба, а так буду прикута до ліжка цілими днями… кошмар. От би допрацювати цей момент в майбутньому»

«28/11. ПІПЄЦ. Сьогодні було так погано, думала, виблюю усі нутрощі… Дарка, звісно ж щось запідозрила, прибігла допомогти, мені навіть шкода її стало, але вже пізно щось міняти. Мінус зуб, ха-ха. Можливо скоро буде й мінус палець. Але не можна тягти з пересадкою, вже тупо нікуди. На Різдво поїду до тата. Б’юсь об заклад, він не впізнає мене!»

«05/12. Зранку в мене випав один ніготь. Поклала його до коробочки – можливо, стане у пригоді для порівняння. Але можна і новий буде взяти. Подумаю. Але що головне: Тіло готове! Зуби прорізались – одразу всі, рівно, красиво... Зекономлю на брекетах (вперше в житті!)»

«08/12. Сьогодні. Після пар. Вона нічого не підозрює, а може й підозрює…? Не треба було її недооцінювати. Хай там як, що ж тут зробиш, коли для нас обох пізно… Я трохи змінила структуру ДНК, де були ризики, але судячи з усього, все пройшло гладко. Дуже хотіла, щоб Дарка не заважала в останню ніч, але вже вирішила нічого їй не вводити, бо ще втече. Мало накопичитися удосталь препарату, з вересня-то місяця!

Трохи підлатала себе, але не було особливо сенсу. Просто мала залишки необхідної субстанції… по приколу, короче. Чекати більше  – ноу вей! Сьогодні буде переселення.

Я зроблю все швидко. Я вмію. Це ж не вперше.

А Дарка…блін, Дарку я берегла.

Я обіцяю бути обережною з нею»

Хтось грюкнув дверима – і Дарка підскочила від цього звуку, застана зненацька. Вона впустила щоденник на підлогу. Оля стояла на порозі у білому халаті, який їй страшенно пасував: в одній руці вона тримала ганчірку, з кишені стирчали захисні окуляри. Помада Дарки, яку вона і забула, що взагалі-то шукала, покотилася до дверей і зупинилася перед Олею, яка її підняла.

— Оце шукала? Улюблену помаду? Розумію. А ножиці? Ножиці теж знайшла?

— Знайшла, — просичала Дарка крізь зуби, повільно підводячись. Вона глянула на вікно: єдиний вихід з кімнати. Прикинула, чи боляче буде летіти з восьмого поверху. «Боляче, напевно. Міша – справжній акробат, якщо не боявся залазити на таку висоту через балкон. Цікаво, а він прийде на пересадку? Хто це взагалі, одногрупник?» 

Дарці хотілося взяти щось, встромити в тіло під ліжком, знищити ту мерзоту, яку виростила її клята сусідка, виростила на основі їх обох. «Ножиці. Ножиці на ліжку!» Але щойно вона, подібно спринтеру, відштовхнулась, щоб зробити останній ривок, слизька долоня притиснула до її обличчя шматок тканини, просоченої різким, солодкуватим запахом. 

Дарка судомно сіпалася, молотила повітря руками, але сили витікали з неї швидше, ніж вона могла щось вдіяти. Світ перед очима змикався, наче дверцята старої шафи. Оля схилилася над Даркою і посміхнулась тією хижою, порожньою посмішкою, якої ніколи раніше не демонструвала.

— Усе гаразд, — прошепотіла вона, ніби заспокоювала дитину. — Не бійся. Ти ж нікуди не дінешся, розумієш? Бо тепер ти – частина мене…

***

«08/10. АПДЕЙТ: Тіло прийняло мене трохи гірше, ніж я прогнозувала. Дихання рівне, судини реагують слухняно. Але іноді скручує, наче від судом… хєрня якась. Раніше такого не було. Поки незвично чути свій голос іншим тембром, але хоч артикуляція вже моя. Старе тіло слід прибрати сьогодні вночі. Починає смердіти. Міша допоможе його викинути. Боже, як я люблю цього хлопця! Але навіть він не знає, що зі мною не так. Каже, може не прижилося що… йому видніше, він ж не вперше цим займається. Я, звісно, теж не вперше, але раніше такого не було… Він навіть казав, що донор може «відчувати» свою присутність у вигляді якоїсь частини мене.. бр-р-р… не заздрю Дарці, в такому разі. Але з’ясувати, чи це дійсно так, я не можу.

Короче, відчуваю тільки полегшення. І цікавість. Велику, пульсуюча цікавість до всього, що мені тепер доступне. 

На столі, поруч із лампою, досі лежить її помада. Щоразу, коли дивлюся на цей кораловий колір, у мене смикається щелепа.

Треба викинути»