Страхітливий Кекс
– А ти з бившими, я так панімаю, вопше не общаєшся?
«З колишніми. Розумію. Взагалі. Не спілкуєшся», — з притиском відкоригувала Таня, але тільки подумки: зараз головне – не насторожити і не злякати. Тому замість ощетинитися і висловити все, що вона думала про його мовлення ще відколи їй було 14, Таня солодко усміхнулася і проворкотіла:
– Ти знаєш, вони всі якісь такі мовчазні і холодні... на відміну від тебе.
Віталік засяяв тим яскравим самозакоханим сяйвом, яке оживало у ньому щоразу, коли хтось визнавав його беззаперечну унікальність. Він розправив плечі, випнувши колесом груди, немов готуючись до того, що зараз хтось нарешті повісить на них заслужену медаль. Таня тихцем усміхнулася собі під ніс: роки йдуть, а мудаки залишаються мудаками.
– Нє, ну я за словом ніколи в карман не ліз, ти ж мене знаєш… – промурчав задоволеним жирним котом Віталік.
– Авжеж. Знаю, – кивнула Таня.
Між цими посиденьками у недолугому придорожньому кафе зі штучними ліанами і кострубатими пейзажами Криму на стінах і їхньою останньою зустріччю минуло вже більше десяти років. Востаннє вони бачилися на випускному вечорі, половину якого Таня провела в туалеті, де, захлинаючись сльозами, плакала від образи і приниження, доки Віталік весь вечір демонстративно затискався по всіх можливих кутках із новою пасією – грудастою і голосистою Анжелкою з А-класу.
Одружилися Віталік й Анжелкою місяців через три після випуску. Весілля готувалося доволі поспішно, адже вже зовсім скоро в Анжели мав почав випирати живіт, а одружуватися “по зальоту” у їхньому містечку було не надто престижно.
За шість років шлюбу подружжя нажило двох дітей, купу боргів, кілька записів від травматолога у медичних картках (переважно Анжелиній) і стійку репутацію постійних додзвонювачів місцевого відділку міліції із повідомленнями про пʼяні дебоші. Врешті-решт Анжела забрала дітей і пішла спершу до мами, а тоді до іншого. Про всі ці перипетії Тані було добре відомо із ретельного дослідження Віталікових та Анджелиних дописів у “Однокласниках” і низки інших, менш публічних, джерел, проте вона не поспішала хизуватися своєю поінформованістю.
– Як там Анжела? – кокетливо запитала Таня, граційно надпиваючи через соломинку каву розмішану із молоком, яка тут позиціонувалася як лате.
– Та я з нею не общаюсь, – фиркнув Віталік. – Ми ж розвелись, давно уже причом. Вона, канєшна, наярює без кінця, мол, ти мені алімєнти должен, я в суд на тебе подам. Шантажирує, карочє, пóняла?
Таня кивнула з показовою уважністю, яку колись підгледіла у своєї психологині. Віталік задоволено відсьорбнув чверть келиха Жигулівського.
– Але шо мені її суд? У мене батя прокурором работає, ну ти ж в курсах. А то хитра жопа: сначала сама мене соблазнила, потом сама від мене пішла, а тепер я їй шось должен.
– У вас ніби ще діти були? – невинно продовжувала Таня.
– Та шо діти? Може, вони вопше й не мої, стопудово десь нагуляла. Ти ж помниш Анжелку, яка вона в школі була: шалава вона була, о. – Віталік знову відпив Жигулівського. Таня непомітно зиркнула на годинник: дві півлітри за тридцять хвилин – непоганий темп як для 12-ї дня.
– Нє, ну, я їм нічо не казав, ти ж панімаєш. Я тих дітей як родних любив – і зараз люблю, канєшна. Младшенький – вопще моя копія. Але з такою мамкою… – Віталік махнув рукою, демонструючи розчарованість Анжелиними материнськими здібностями.
– Так і що ти тепер, зовсім один? – здивовано звела брови Таня, поправляючи на запʼясті золотавий годинник від Tory Burch. Віталік знову засяяв, розпростерши груди так, аж, здавалося, яскравіше заблищав пʼятдесятиграмовий срібний ланцюжок на його волохатих грудях, що виднівся крізь розщібнуту чорну куртку класично-трисмужкового спортивного костюму Adidas.
– Танюха, ну ти ж панімаєш, такий трофєйний мужчіна, як я, не може бить адін, – відкинувся на спинку крісла Віталік. Таня із задоволенням помітила, як незграбно напнувся чорний матеріал із застібкою на череві цього в минулому обласного чемпіона з боксу і героя усіх шкільних розборок. – Нє, ну є, канєшна, женщіни біля мене, ніде правди діть. Живу зараз з одной… ну, як живу – підживаю. І на сторонкє тоже пара кандідатур є, так сказать. Але то несерйозно все, Танюш, – Віталік змінив тон на більш проникливий і присунувся ближче, поклавши лікті на стіл. – Ти ж панімаєш: каждому королю нужна каралєва, – вів далі він, уважно зазираючи в Таніні очі. – Я ж, можна так сказать, любов свою зараз іщу. Настоящу.
Таня знову закивала, уважно дивлячись на Віталіка, ніби осмислюючи його слова. Насправді осмислювала вона дещо зовсім інше: дивлячись на його округле черево і коротко стрижену голову, на якій починали виднітися ранні залисини, Таня намагалася пригадати, що саме приваблювало її колись у цьому “трофейному”, за його власним визначенням, чоловікові – бо ж таки приваблювало, і то не на жарт. Безсонні ночі, болючі очікування зустрічі, тріпотіння серця від його недолугих любовних записок, яким вона, постійна призерка обласних олімпіад з української мови та біології, пробачала навіть відверто ганебні орфографічні помилки.
Таня намагалася пригадати того колишнього Віталіка із 10-го Б, свого колишнього Віталіка. Тоді він видавався їй таким сміливим, таким крутим – цілковитою протилежністю тих соромʼязливих і худорлявих однокласників, які час від часу наважувалися залицятися до хоч і симпатичної, але однозначно “заучки”, Тані. З рельєфними мʼязами, безкомпромісною ходою і повною зневагою до будь-яких правил чи заборон, Віталік уявлявся Тані безстрашним бунтівником і відважним заступником. Він ламав носи на боксерському ринзі і місцевому пустирі – незмінному місці проведення усіх достойних “стрілок” – і курив років з десяти, попри те що його за це лупив батько (якому насамперед дошкуляв той факт, що палив Віталік цигарки, поцуплені з його, батьківської, пачки). Віталіка боялися і поважали, йому заздрили і у нього закохувалися. Такі брутальні хлопці, як він, рідко цікавилися такими правильними і порядними дівчатками, як Таня. Але він зацікавився. Поряд із Віталіком Таня чи не вперше в житті відчула себе захищеною від цілого світу – себто відчувала, доки Віталік сам не став світом, від якого годі було захиститися…
– Знаєш, ми в цьому з тобою схожі: я теж, чесно кажучи, розчарувалася в чоловіках, – зітхнула Таня, а тоді мрійливо додала: – Інколи згадую, до речі, про нас із тобою, в школі…
– Так а шо? Нема в тебе зараз ніякого ухажора чи хахаля? – пожвавився Віталік.
– Ну, був один недавно… але не склалося, – понуро відповіла Таня.
– Так а шо сталось? Ушол к другой, да? – Віталік мало язика не висолопив, очікуючи ласих подробиць. Якусь мить Таня подивувалася, як в одній людині могло уживатися таке тотальне мачо-менство і чисто бабська любов до пліток. Чоловіки ніколи не припиняли її дивувати. Тоді її думки повернулися до колишнього “хахаля”, про якого з таким ентузіазмом допитувався Віталік. Девід. Харизматичний, галантний і чуттєвий нарцис, який вирізнявся аристократичними манерами, натхненням до розмов про спільне майбутнє і добре приховуваною, але стійкою любовʼю до азартних ігор, алкоголю та ескортів, у які, як зʼясувалося потім, щедро інвестував усі позичені в Тані на міфічний бізнес-проєкт гроші.
– Та що сталося… – сказала Таня, крутячи в руці соломинку від лате. – Застрелила я його.
Віталік поперхнувся пивом.
– Як застрелила? – вирячився на неї він.
– Ну як – з арбалета, – знизала плечима Таня. – Ще й голову над каміном повісила: як нагадування собі – не звʼязуватися більше із мудаками.
Віталік і далі витріщався на Таню, яка дивилася йому в очі зі зміїною незворушністю. На його обличчі чітко зчитувався збій системи у мозку. Таня кілька секунд посмакувала це його спантеличення, а тоді врешті змилостивилися і усміхнулася.
– Ну, ти ж знаєш: за гороскопом я Стрілець, ще й прадід у мене, подейкують, був природженим мисливцем. Так що мені на роду просто-таки стріляти написано. Але оскільки тваринок я люблю, то залишаються лише тири – і всілякі мудаки, – із цими словами вона примружила праве око, навела вказівний палець на Віталіка і двічі вистрелила із уявного пістолета: піу-піу.
Якусь мить Віталік іще дивився на неї із відвислою щелопою, а тоді розреготався.
– Ну ти даєш, Танюха! – заходився сміхом він, стукаючи долонею по столу. У його роззявленому роті Таня встигла розгледіти золотий зуб – навіть не знала, що такі ще роблять. – Ех, люблю, шоб у женщіни було чуство юмора, – досміявшись, похвалив Віталік, тоді махнув офіціантці, вказуючи на спорожнілий келих, вкритий білим мереживом залишків пивних бульбашок: – Дєвушка!
– Я тобі от шо скажу, Танюш, – почав Віталік, коли перед ним виріс свіжий кухоль пива. Він склав руки на столі у замок і заговорив вкрадливим, приглушеним голосом точнісінько як кримінальні авторитети у кіно за кілька секунд до обговорення дуже серйозної контрабандної операції. – Я всю жизнь чуствовав, шо в тобі шось є. Ти всігда була якась така, – Віталік пожував губами, добираючи слово: – особєнна. Умна, красіва, інтєлігєнтна. На олімпіади ж ти їздила, на піаніно грала, чи там на флєйті. Ну, сісьок у тебе тоді не було, канєшна, це да… Но зато тепер – це ж просто… – Віталік змірив Таню схвальним поглядом, прицмокнув язиком і похитав головою, показово дивуючись Таніній трансформації – а тоді раптом затягнув: – “Ах, какая женщіна, кака-а-ая женщіна, мнє б такую!”
Таня високо звела брови і ледь втрималася, аби не скривитися: досвід поїздок в задушливих маршрутках її юності, де спітнілі водії крутили по колу “Золотиє купола”, плюс сім класів музичної школи (таки за класом фортепіано, а не флейти) віддавна виробили у неї стійку відразу до шансону. Вона крадькома окинула поглядом залу, оцінюючи ситуацію: кілька відвідувачів обернулися на несподіване горлання, але їхній інтерес згас так само швидко, як і виник.
– Танюш, ти мене прости, якшо я тебе чимось обідив тогда, в школі, – довірливо схилився до неї Віталік, закінчивши свою серенаду. – Я дурний був, пацан совсєм, ну ти ж панімаєш.
Таня відчула, як напружилися її долоні. “Якшо обідив”. Знущається – чи серйозно? Памʼять миттєво розархівувала картинки з періоду її життя після розриву із Віталіком: ось Таня заходить на шкільне подвірʼя, і, немов за знаком невидимого диригента, усі присутні починають тицяти у неї пальцями і сміятися. Ось після великої перерви вона знаходить у себе в портфелі порнографічний журнал, де кожне жіноче обличчя замінене на її фотографію. Ось, проходячи повз хлопчачу роздягалку на фізкультурі, вона чує, як Віталік хвалиться на весь голос про те, що “Танюха, канєшно, в постєлі брєвно була, ну, шо з неї возьмеш, целка, всьому учить пришлось”. Її ж тоді так до самого кінця школи і цькували “брєвном”.
Щоб опанувати себе, Таня на мить заплющила очі і зробила глибокий вдих. Віталік мав би це зчитати як сигнал того, що зараз вона теж поділиться чимось особистим і вразливим, клюнувши на його нехитру наживку.
– Ти теж мене пробач, – збентеженим голосом, потупивши погляд, мовила Таня. – Я ж теж тоді далеко не все тобі сказала, що хотіла.
А тоді підвела на Віталіка очі і додала:
– І далеко не все зробила.
Із цими словами Таня, немов згадавши про важливу зустріч, поспішно глянула на годинник.
– Слухай, я зараз маю бігти, але… – Таня роззирнулася, перевіряючи, чи їх ніхто не чує, тоді грайливо усміхнулася і примружила очі. – Поїхали сьогодні в “Лагуну”.
– Ого! Нє ожидав, – Віталік виглядав як пітбуль, який узрів у піднятій руці господаря ласий шмат яловичини. – Канєшно, нє вапрос.
– Ні, ну я просто подумала, – зашарілася Таня, – що раз я все одно застрягла в Рівному аж до понеділка, і раз ти теж тут, то чом би й не… Плюс у мене до тебе є ділова пропозиція, – немов спохопилася вона, переключаючись на діловитий, пожвавлений тон. – Насправді це просто доля якась, серйозно. Я повірити не можу, що усе так склалося. Зовсім же ж випадково зустрілися.
Звісно, “випадковість” цієї зустрічі була Таніним чітким прорахунком. Магічним чином, її чорний кросовер почав пробуксовувати саме біля рідного містечка, і у Тані не було жодного вибору, як віддати її на огляд механіку в СТО поблизу траси – саме тому, де, за дивовижним збігом обставин, працював Віталік.
– Коротше, слухай, яке діло, – змовницьким тоном почала Таня, – тільки нікому про це не розказуй, гаразд? Ти ж розумієш, містечко маленьке, люди заздрісні, будуть зараз вставляти палки в колеса, і тобі, і мені…
Віталік слухняно закивав і присунувся ближче…
Таня вийшла із кафе задоволена собою. Її прорахунки виявилися навдивовижу точними, хоча тут варто було віддати належне і Віталіку: від часів їхньої юності він анітрохи не змінився.
Виїхавши на трасу Київ-Чоп, Таня ще раз прокрутила в голові весь план: сьогодні пʼятниця, а отже, після роботи Віталік традиційно піде з пацанами на пиво. Там він добряче пиячитиме, розбовкаючи геть усе, що вона заповідала йому тримати в таємниці: хвалитиметься “бившою” і золотими горами, які вона обіцяла. Швидше за все, по секрету розповість і про замок під Бродами, який Таня недавно успадкувала від тітки, і про готель, який збирається тепер там відкривати, запрошуючи його, Віталіка, до партнерства. Можливо, навіть покаже Нокію, яку йому дала Таня – нібито з міркувань приватності і захисту від можливих прослуховувань конкурентами, а насправді, аби уникнути будь-яких слідів у телефоні самого Віталіка, на випадок, якщо телефон колись таки знайдуть.
Столик у “Лагуні” буде заброньований на імʼя Віталіка. На столі його чекатиме наперед оплачена пляшка Jack Daniels, покликана розрадити його самотнє очікування. Десь за півгодини “позичена” Танею Нокія озветься дзвінком, і Таня млосним голосом повідомить, що, на превеликий жаль, з Лагуною у неї сьогодні не складається, бо її терміново викликають на завтра до Франківська. Але, власне, ночувати вона збирається у своєму майбутньому готелі, тож якщо Віталік не проти, вона може підібрати його на виїзді з міста, і навіть машину по нього пришле, щоб виправдати всі незручності…
Проїхавши кілометрів 70 у бік Києва, Таня зупинилася на заправці і, заплативши за бензин, акуратно поклала чек до гаманця. Тоді сіла за кермо і поїхала в зворотньому напрямку. Хвилин за пʼятнадцять вона зʼїхала з траси і попрямувала сільською дорогою у бік свого місця призначення. Чим далі вона просувалася, тим розбитішою ставала дорога і тим менше будівель залишалося довкола, аж доки вона не опинилася на занедбаній ґрунтовій дорозі посеред соснового лісу. Врешті-решт Таня виїхала на галявину, зупинилася перед старою скрипучою брамою і заглушила двигун.
Якусь хвилину вона постояла перед брамою, втягуючи носом холодне осіннє повітря і оглядаючи двоповерховий камʼяний будинок. Будинок трохи осунувся, його темні вікна зяяли пусткою під похмурим осіннім небом, а навколо пахло сирістю. Однак для Тані це місце було особливим. У минулому тут було мисливське угіддя, яке заснував легендарний Танін прадід – той, від якого вона успадкувала талант до полювання. Прадіда, звісно, Таня ніколи бачила – він помер задовго до її народження. Однак відколи вона вперше потрапила сюди, вона знала, що тут – її фортеця. Зáмок.
Таня відчинила браму і переставила свій Мерседес за будинок, подалі від дороги. Потім дістала з багажника металеву валізку і серед численних ампул із ботоксом і гіалуроновою кислотою знайшла дві порції транквілізатора. Раптом, згодиться?
Всередині будинка було холодно і чомусь пахло опалими яблуками. Зачинивши за собою двері, Таня одразу пішла до спальні на другому поверсі. Старі важкі деревʼяні дошки вітали скрипом кожен її крок. Таня перевдяглася, зібрала волосся в акуратний хвіст і вже за кілька хвилин, прихопивши привезену зі Львова газету, прямувала до підвалу.
Піднявши важку деревʼяну ляду, Таня обережно спустилася сходами вниз до невеличкого квадратного приміщення, обшитого листовим металом і заставленого по периметру полицями із консервацією багаторічної давності. Таня підійшла до полиць у лівому кутку, прибрала із них банки із квашеними помідорами і обережно відсунула стелаж. Тоді тихенько промацала пальцями стіну, шукаючи місце, на яке потрібно було натиснути, щоб піддалася одна із бляшаних панелей.
За панеллю ховалися тяжкі металеві двері із маленьким круглим отвором. Таня просунула у щілину довгий товстий ключ. Двері тихенько клацнули і подалися. Вузька смужка тьмяного підвального світла врізалася у безпросвітну темряву, що панувала усередині, освітивши невеличку ділянку камʼяної підлоги. Якусь мить Таня постояла, слухаючи власне дихання і тихеньке цокання старовинного годинника на стіні, тоді причинила за собою двері, дістала з кишені запальничку і, підсвічуючи собі шлях, рушила вперед, рахуючи кроки, доки не дісталася до величезного обкладеного каменем каміна. Там Таня підсунула свіжий випуск “Високого замку” під заздалегідь наготовані колоди і підпалила газетний папір.
За кілька хвилин вогонь уже весело танцював на осикових полінах, освітлюючи відблисками продовгувату кімнату із низькою стелею. Відігрівши руки біля вогню, Таня підійшла до свого улюбленого обшитого зеленим оксамитом крісла навпроти каміна і з почуттям приємної втоми, як після тяжкого, але продуктивного робочого дня, опустилася на мʼяке сидіння. Погладжуючи заокруглене різьблене бильце крісла, вона вперше за довгий час поглянула на свою підбірку.
Ось вони вишикувалися перед нею струнким рядочком – усі до одного, як вона і казала Віталікові, мовчазні і холодні. Віктор, витончений поціновувач Шопена, який пишався тим, що після його побоїв ніколи не залишалося слідів. Денис, хронічний брехун і талановитий газлайтер, поживши із яким Таня почала настільки сумніватися в своїй реальності, що почала ходити до психолога. І, звісно, аристократичний Девід, над долею якого так щиро реготав Віталік.
Ці чоловіки ніколи не були знайомі між собою, але кожен із них мав спільну рису: вони кривдили жінок, зокрема і Таню. Саме це обʼєднувало їх усіх – ну, і ще той факт, що тепер їхні голови висіли над Таніним каміном, прикрашаючи три із чотирьох дерев’яних дощок для мисливських трофеїв. Вакантним залишалося лише крайнє ліве місце, почесне, яке вона берегла для особливого чоловіка, чи, як сказав би, напевно, він сам, – особєнного. Найпершого.
…Коли за кілька днів слідчі таки почнуть його шукати, найпершим чином їм переповідатимуть нісенітниці про замок під Бродами, який Таня буцімто успадкувала від тітки, і партнерство у готельному бізнесі, яке – це знало ціле місто – ні в здоровому, ні в хворому глузді Віталіку ніхто би не запропонував. В “Лагуні” зможуть підтвердити, що Віталік там був, пив, можливо, навіть встиг облапати котрусь із офіціанток. Якщо комусь вдасться розшукати викликаного до “Лагуни” таксиста, той, можливо, згадає нетверезого пасажира, якого підвозив із клубу до заправки на виїзді з міста у бік Львова. А можливо, і не згадає.
Коли слідчі прийдуть до Тані, вона з подивом кліпатиме очима на запитання про Броди, замок і спадщину: єдина Таніна тітка померла, коли їй було років пʼятнадцять, не залишивши їй у спадок навіть квартири, не кажучи вже про замки, а від готельного бізнесу Таня, власниця успішного косметологічного салону, була дуже і дуже далека.
У рідному місті Таня опинилася проїздом, повертаючись зі Львова із виставки-продажу інʼєкційних матеріалів для салону. Поспішала назад до Києва, але мусила зупинитися перевірити машину і випадково перетнулася з однокласником Віталієм, який тут-таки запросив її у кафе неподалік, тож доки Таня чекала машину з огляду, вони сходили на каву, ну, себто каву пила переважно вона – однокласник прикладався до пива, і коли він затягнув пʼяну пісню, Таня, скориставшись з моменту, коли Віталій пішов до вбиральні, розрахувалася за них обох і пішла (про те, що саме вона наполягла, щоб кафе вони залишили поодинці, “щоб хтось, бува, чогось не запідозрив”, Таня, звісно, промовчить).
Далі, за потреби, Таня надасть слідчим низку акуратно розкладених доказів її непричетності: оплачений рахунок у готелі у Львові, звідки вона виїхала в пʼятницю зранку, чек із заправки дорогою на Київ, отриманий через годину після їхньої із Віталіком зустрічі, і навіть датований запис із камери спостереження у її салоні, куди вона відразу після при повернення привезла увесь закуплений матеріал (головне опісля знову змінити налаштування дати та часу на тій-таки ж камері).
Заплющивши очі і слухаючи потріскування в каміні, Таня пригадала фрагмент своєї розмови із Віталіком:
– Ну ти вапщє крута, – дивувався Віталік, доки Таня розповідала йому про свої вигадані готелі. – На бесі, нєбось, їздиш?
– На Мерседесі, – солодко усміхнулася Таня, а тоді підморгнула. – Ну, ти ж розумієш: кожному королю потрібна королева.
– А кожному мудаку… – тепер уже вголос продовжила думку Таня, але замість закінчувати, просто усміхнулася своїм трофейним чоловікам.
Годинник на стіні пробив четверту. Таня відчула приємне хвилювання, як і завжди, коли готувалася здобути черговий трофей. Тоді солодко потягнулася в кріслі, підвелася і пішла змащувати свій арбалет.
