По той бік

1

Світ минулого з давніх часів ніс в собі тягар страхів та незвичних легенд. Місто моїх предків славилося тим, що, не дивлячись на свою бідноту та обмеженість, вони мали свої легенди, які довгий час були предметом зацікавлення студентів та науковців. Відверто кажучи, я далекий від цього настільки, наскільки це можливо взагалі і через це мене часто огортає глибока туга через втрачений спадок моїх предків, який був настільки величний, що нікому не спало на думку будучи прямим носієм записати ці легенди. Частина збереглася в працях фольклористів, але мої батьки запевняли, що більша частина цього величезного міфологічного клубка безслідно зникла. Дідусь та бабуся знали мало, батьки – ще менше, а я не знаю майже нічого, окрім декількох легенд, які вкорінилися в моїй уяві з дитячих часів. Дуже дивно, що я згадав про це лише зараз, довгий час ці думки були поховані глибоко в надрах свідомості і виринули лише зараз, коли у мене більше немає можливості розпитати в батьків про це. Відверто кажучи мені соромно за своє дитинство, за дитинних часів я мало нагадував дітей сьогодення. Мені бракувало кмітливості, хисту і дорослого погляду на світ, гострого язика, який говорить з досвідченою впевненістю, дорослого інтелекту, самостійності. Дитині належить бути зародком особистості, але чомусь мені дуже соромно за те, що колись я був таким. Мене не цікавила доля мого народу, культура предків, ніби я взагалі не був її частиною. Мені, як і будь-якій дитині здавалося, що дорослі мене не розуміють і дивляться з недовірою, пильно вглядаючись в мої очі. Я не знаю, чому мене почало це хвилювати саме зараз, напевно має бути цьому якась причина, недбало кинуте слово, яке зачепило давно забуту рану, мимохідь вхоплене зображення, яке могло мені нагадати дитинство, або ж страва, яку могла готувати мама в дитинстві, все це може слугувати своєрідним порталом в минуле, але що з цього стосується саме мене я не можу пригадати. Останні декілька днів я перебуваю в неясній задумі, щось сталося, але я не можу відповісти на питання «Що саме»? Я гадаю, що мені щось наснилось і я напружую думку силуючись пригадати той сон. Що сильніше я намагаюсь пригадати, то густішим стає передчуття чогось дійсно важливого, тим більше невідома пелена застилає мій мозок і в цьому молочному тумані я не можу вихопити жодної деталі. Неприємним є те, що це погіршує якість моєї роботи, я не можу зосередитись, мої думки постійно повертаються туди, змушуючи мене боляче закушувати губу і боротися з пекучим передчуттям того, що я пропускаю щось важливе. Наливаючи кип’яток в свою чашку я зауважив дивну деталь своєї поведінки: щоразу коли я це робив, то неодмінно відступав на крок назад, а коли наливав воду мої нутрощі стискалися в єдину купу і намагалися відсунутися якомога далі. Я щосили напружував м’язи живота, втягував їх і майже не дихав, в цей час наді мною нависала тривога, яка зникала тільки після того, як я повертав чайник з кип’ятком на своє місце. Я робив так щоразу, але ніколи не думав чому. Трохи подумавши я дійшов висновку, що в основі такої поведінки має лежати страх. Побоювання, що скло може тріснути, чашка луснути і її уламки встромитися в мій живіт, розпороти шкіру і пошкодити органи, але звідки я міг взяти таку маячню? Жоден з моїх знайомих ніколи не стикався з подібним, я сумніваюсь, що хоч одна людина в світі могла би мати такий досвід. Тим не менш, незважаючи на природу страху він все одно керував мною, змушував повторювати однакові дії раз за разом: напружувати м’язи, стискати губи в ледь тремтячу лінію, затримувати подих. Страх керував моїм тілом, навіть якщо його не було видно. Я не бачив жодної пристойної причини боятися саме цього, але ж це не означає, що вона не похована десь глибоко в моїй свідомості. 

2

Прокинувшись я широко відкрив очі і прислухався, тоді підвівся і наближаючись до вікна не припиняв вслухатися в тишу. Було темно і я навряд чи міг помітити щось. Я шукав собак, їх не було. В такий час господарі не вигулювали своїх улюбленців, але і безпритульних псів я теж не зауважив, в такому випадку загрозливе гарчання, яке розбудило мене йшло не ззовні. Я перевірив радіо, телевізор, і повністю виключив можливість появи звуку з вулиці, або якогось приладу. В такому випадку звук йшов зсередини. Мене розбудило гарчання пса, який мені просто наснився. В перші декілька секунд пробудження воно продовжувало відбиватися в моєму мозку – гарчання сторожового пса, який всіляко відганяв мене і скалив зуби. Я знав це, але геть не бачив. Про те, що це був саме пес я міг стверджувати лише через наявність гарчання. Я ніби чітко бачив його перед собою, але не міг визначити ні колір, ні породу, я не міг нічого сказати про його зовнішність. Знову молочно-білий туман залив мій мозок і очі, але цього разу з туману вигулькнув пес. І хоч я не мав найменшого поняття про його вигляд я міг стверджувати, що в цьому тумані щось таки є, як мінімум це пес, а за його спиною мало бути ще щось.  Думаючи про це я повернувся до ліжка і майже одразу заснув. Очікуваного продовження сну не відбулося, решту ночі я проспав міцно, без сновидінь, а зранку був сповнений сили та ентузіазму. Цього дня мені працювалося краще, тож додому я повернувся у піднесеному настрої і завершуючи свої справи вклався спати раніше ніж зазвичай. 

3

Це був перший сон в якому я зміг роздивитися все навколо себе. Туман поступово спадав, я зміг побачити землю під ногами і, власне, самі ноги. Довкола було волого і брудно і я з жалем зауважив, що був в штанях, які лише увечері забрав з хімчистки. Тепер їх доведеться прати бо я ,майже напевно, забрудню їх. Трава і папоротники навколо були вкриті росою, мене огортали хмари водяної пари, важкі і прохолодні. Вдихати повітря було складно, тож я «їв» його вдихаючи ротом. На моє щастя хтось вже витоптав тут невеличку дорогу, тому міг не перейматися тим, що доведеться пробиватися крізь зарослі і чагарники. Я озирнувся, за моєю спиною густішав туман, змішувався з парою і набував твердого і задушливого вигляду. Десь там був пес, якого я не бачив.

Отже, якимось чином мені вдалося пройти повз нього. Ця новина мене безмежно втішала, бо я зовсім не хотів зустрічатися з ним ні уві сні, ані на яву. Я вирішив, що маю просуватися вперед, тож облишив думки про пса і зосередився на дорозі. Вздовж дороги росло всіляке бадилля, серед цього різноманіття трав траплялися й такі, яких я ніколи не бачив. Одна з таких рослин реагувала на дотик, коли я торкався чорної пелюстки вона підривалася і подібна до чорного метелика пурхала геть. Мені це здалося кумедним, тож вишукуючи їх в траві я вчинив трохи бешкету. Повільно просуваючись вперед  зауважив ще декілька цікавих квітів. Одна з них мені здалась особливо привабливою. Я потягся до неї рукою, але заледве торкнувшись пошкодував. Моя долоня почала нестерпно свербіти. Свербіж ніяк не вщухав і я роздер собі шкіру нігтями іншої руки. Від розпуки я вдарив ногою прямо в зарослі квітів і виявив, що тепер у мене свербить ще й нога. Від сильного свербежу хотілося вити, тож я кинувся геть звідти. Що далі я йшов, то легше ставало дихати, свербіж  потроху вщухав, а повітря ставало легшим. Я опинився в лісі. 

Високо вгору тяглися дивні синюваті дерева. Тут я зміг вдосталь начухатися об кору дерев, тож моя проблема свербежу остаточно втратила свою актуальність. Однак, опинившись тут я відчув ледве вловиму тривогу, ніби тут варто було чогось берегтися і я нашорошив вуха. Щойно я це зробив як одразу почув дивний, заледве вловимий, звук ніби щось волочилось по землі, або по дереву. Свій шлях я продовжував уважніше, зарікся торкатися невідомих предметів, будь то рослина, предмет чи тварина. Розглядаючи дерева я зауважив, що всі вони групувалися навколо одного  дерева, воно перебувало в центрі і було значно більшим від інших. На його гіллі поблискували сині і сріблясті листочки, кора дерева мала глибокий синій колір, майже чорний. Що ближче я наближався до нього, то сильнішим ставав цей монотонний звук. Коли ж я нарешті підійшов до нього впритул і втупив погляд в крону - таємниця розкрилась переді мною і я чкурнув звідти як ошпарений. 

Прокинувшись від звуку будильника я довго не міг пригадати саме цю деталь. Декілька днів я силував свій мозок витягти зі сну образ того дерева, але марно. На деякий час сни зовсім зникли з мого життя. Я ходив на роботу, займався всілякими побутовими справами, зустрічався з родичами, готував та  здійснював довгі прогулянки парком. Поки одного дня мій мозок нарешті вирішив відкрити мені деталь, про яку я вже й забув зачепившись за образ маленького полоза, який трапився мені в парку. Спостерігаючи за тим, як звивається його тонке тіло, як лусочки його шкіри труться одна об одну я пригадав той дивний звук, а разом з тим і його джерело. Коли уві сні я наблизився до дерева, то побачив, що стовбур обвиває довга змієподібна істота. Не зовсім змія, вона мала кінцівки, які валялися біля стовбура окремо від тіла. Слизьке і огидне воно все ніяк не закінчувалось. Воно повзло вгору все вище і вище, губилося в кроні і не припиняло свого руху ні на мить. Невідомо звідки починалося і не ясно чим закінчувалося. Я не бачив хвоста чи голови, хоч і декілька разів обходив дерево. Вигляд цієї істоти справляв на мене гнітюче враження. Рани від обрубаних кінцівок, незбагненна мною анатомія, викликали жах і огиду, а найбільше – почуття тривоги, невчасності. Мені здавалося, що я не повинен був цього бачити, ніби це  видовище не було призначене для моїх очей. З моменту як я пригадав цей образ, не без допомоги полоза, він ніяк не йшов мені з голови. 

4

Пізньої ночі я зіскочив з постелі не в змозі витримати пекельний біль, мої  легені кипіли від спертого повітря, губи уривчасто хапали повітря стримуючи клубок в горлі, а очі конвульсивно шукали перекис. Я відчував, що помираю. Тремтячою рукою я притримував живіт, відчував пальцями липку кров, вона застигала на моїх пальцях і стягувала шкіру, текла до ліктя і збиралася в рукаві. Пучками закривавлених пальців я занурювався у теплі нутрощі, гладеньку і пружну поверхню нирок, м’яку текстуру печінки. До горла підійшла нудота. Я боявся поглянути вниз, боявся побачити нутрощі, які я тримав в руці. Закушував язик, прикривав рота рукою, сльози текли по моїх щоках. Я боявся, що можу пошкодити нігтями кишківник, але під нігті набилась і застигла кров. Я відчував, як з моєї ноги сочиться кров і не знав за що хапатися. Я відчував солодкуватий запах гною, металічний смак крові глибоко в горлі , яке тремтіло і здригалося від думки, що кров підступає до ота і виливається через губи. Намагаючись не напружувати м’язи живота і стримувати потік нудоти я тремтів, мене нудило, кров і органи покидали моє тіло. Я сповз з ліжка на підлогу, поруч не було нікого щоб мені допомогти. Я вхопив пляшечку перекису, яку тримав в шухляді біля ліжка і вилив собі на живіт, на ногу, зовсім не думаючи про наслідки. Треба було щось робити, але мозок перебував в страшних конвульсіях і не міг нормально працювати. Поступово наставав спокій, Розкритий рот глибоко вдихав повітря і видихав його великими порціями. Так я просидів десь пів години, а тоді вирішив поглянути на свої страшні рани. Якщо я досі живий, то, можливо, мої рани не були аж такими безнадійними, тож існував шанс викликати швидку і якось їх зашити. 

Відкривши очі я побачив в якому жалюгідному стані перебуває моє тіло. Притиснувшись спиною до ліжка, яке перебувало в цілковитому безладі, я сидів мокрий в калюжі перекису, задерши штани на нозі і прикриваючи рукою свій оголений живіт. Жодних слідів крові чи ран, ясна річ, не було. Моя досі тремтяча рука ще боязко стискала шкіру на животі, а зігнутий мізинець, як гачок, зачепився за внутрішню частину пупка. Це відкриття вразило мене більше ніж якби я дійсно виявив себе в калюжі крові і з кишками назовні. Мовчки прибираючи безлад я деякий час не міг думати ні про що. Мій мозок був цілковито пустий, а очі широко відкриті. Коли я це зауважив свій стан заціпеніння, то вирішив розворушитись, випити кави і посидіти на кухні. Спати після такого мені не хотілося. Я дуже добре пам’ятаю хто наніс мені такі травми. 

Засинаючи того вечора я знову повернувся до синього дерева, але коли вирішив піти далі на виході з лісу мене зустріло двоє псів. Один з них вчепився в мою ногу, а інший почав шматувати мій живіт. Волаючи і намагаючись врятувати своє життя я не одразу усвідомив, що прокинувся. Собак більше не було, але всі свої каліцтва та біль я приніс з собою. Сидячи за столом я вловлював ледь відчутні імпульси болю на вкушених ділянках. Я відчував тиск неіснуючих зубів на тілі, м’язи посмикувалися під шкірою, тріпотіли в тривозі і страху бути пошматованими. Все моє тіло напружилося, піднялося на боротьбу проти зовнішнього невідомого ворога, який загрожував його цілісності та життю. Але ззовні ворога не було

5

Уявна загроза не пройшла для мого тіла безслідно, наступного ранку я відчув перші ознаки хвороби. Симптоми посилювалися, ставали дедалі нав’язливішими і мені довелося залишитися в ліжку. Увечері стало зрозуміло, що так легко хвороба не відступить. Позначка на термометрі зростала, а разом з нею зменшувалась моя сила. Вночі мене знобило, почалися розлади травлення, а руки і ноги почали свербіти. Мені довелося просити сусідку про допомогу, це було вдалим рішенням. Хоч вона і була значно старшою за мене, але наступного ранку я вже не міг дістатися кухні і самостійно приготувати собі їжу. Мене знобило, шкіра вкривалась липким потом і від нього починало свербіти все тіло. Шкіра набрякала, надималась і я відчував, як під нею кипить волога, яка все більше відділяла шари зовнішнього захисту від м’язів. Сусідка лишилась в моїй квартирі, аби подбати про мене, вона навела лад, за що я їй нескінченно вдячний. Приготувала їжу, яку я не міг їсти, мій шлунок та кишки відмовились працювати, тому вся з’їдена мною їжа виходила в незмінному, щоправда огидному, стані.  Мені здалося, що нога набрякла, тканини тріщали і рвались, пульсували запаленим гноєм, але виглядали цілком нормально. Мене гризли муки невідповідності між відчуттями та реальним станом мого тіла. З кожною годиною мені здавалось, що життя, як кров, поступово покидало моє тіло, скапувало з невидимих ран і холодило кінцівки. Я перестав розрізняти сон і реальність. У важкій гарячці я то провалювався в сон без видінь, то знову виринав з нього. Конвульсивно вдихав повітря, якого мені не вистачало, перекладав обм’яклі, позбавлені сили, кінцівки і не в змозі довго тримати своє тіло при тямі знову засинав. 

6

Відкривши очі я відчув легку прохолоду, яка огортала моє тіло.  Я стояв у ледве теплій воді, а під моїми ступнями вминалась слизька глина. Болю майже не було, я зробив декілька кроків і натрапив на цікаве явище: за кілька метрів від мене простягалась лискуча біла сітка, вона тяглась стільки, скільки сягало око і була своєрідним парканом, який відділяв цілковите ніщо в якому перебував я від безмежного, такого само простору по той бік. Навколо не було нічого окрім води і глини під ногами, та блакиті неба над головою. Не було ні берега, ні вітру, ні хмар, тільки безмежна водна гладь та жовтувата сітка попереду.  Я наблизився майже впритул і виявив, що ця сітка була сплетена з товстих канатів, які складалися з вологого людського волосся, воно було безбарвним, волога надавала йому жовтавої позолоти і важко тягла до землі. Пасма волосся і окремі волосини вибивалися з загального плетива і стирчали на всі боки. Від нього віяло теплом і запахом вологої людської шкіри. Деякий час я розглядав його, придивлявся до недбалих вузлів, до червонуватих плям, які можна було помітити у різних місцях. Глина під сіткою була нерівномірною, сповнена грудочок, на які натикалися ступні. Я обережно простягнув руку і прикладаючи чималі зусилля підняв частину сітки над головою щоб утворився прохід. Переставляючи ноги і опинившись по той бік я відчув, як позаду мене в глину щось впало, Повернув голову і помітив свіжу червону пляму в тому місці де я тримав сітку. Мій шлях продовжувався. Я хотів  обмити у воді руки, на яких лишився масний слід волосся, але виявив, що на одній руці більше не маю пальців. Це мене аж ніяк не збентежило. 

Вода під ногами ставала теплішою, а глина поступово перетворилась на камінь. Озираючись я більше не бачив сітки, тепер мене оточував безмежний  водяний простір, який від неба відділяла тільки лінія горизонту. Я йшов довго, день мав би йти до завершення, але я не помітив жодного предмета, який міг би відкидати тінь, або жодного небесного світила, на яке можна було би орієнтуватися в дорозі. Втоми я теж не відчував, а тому йшов все далі. Поглянувши на свої ноги я виявив, що більше не йду крізь воду, під моїми ногами була суха кам’яна поверхня. Гладенький сірий камінь являв собою невеличкий острів на якому могло поміститися лише декілька людей, але комфортним він міг би бути лише для однієї. На острові не було нічого за винятком невеличкої розтрощеної стіни та декількох балясин, на яких лежав суцільний кам’яний моноліт. Вся ця конструкція нагадувала недбало закинуту в процесі будівництва балюстраду. Маленька кам’яна платформа, піднята над водою, частина розбитої стіни заввишки приблизно півтора метри, чотири однакових балясини, вкриті тріщинами та розломами, грубо оброблені в одному стилі, та продовгувата брила на них - такий вигляд мало моє оточення. Я поклав руку без пальців на імпровізовані перила і вглядався в горизонт. Попереду мене зустріла нескінченна морська пустеля, глибока і недосяжна, Якби в цю мить мені спало на думку покинути острів, тоді я ризикував втопитися, дна більше не було видно. Я напружив зір і побачив, що горизонт наближається. Чітка лінія то тут, то там рвалась, з неї виринали якісь фігури. Що ближчим ставав горизонт, то чіткішими вони здавалися, я старанно вглядався і напружував очі, поки нарешті не роздивився їх досконало. Черепахи. Величезні черепахи плавали в синіх водах, їхні масивні ласти розбивали нерухомі водні простори, а величезні, помережані мозаїкою пластин, панцирі здіймалися над водою як живі столітні скелі. Помітивши їх я нарешті зауважив сонце. Це відкриття стало для мене таким несподіваним, що воно одразу ж засліпило мене. Воно було яскравішим ніж зазвичай і випромінювало ледве тепле, майже цілковито біле світло.

 На деякий час я втратив здатність чітко бачити, коли ж зір повернувся до мене я зауважив те, чого не було видно раніше, проте саме це я мав би роздивитися в першу чергу. Зовсім близько від мого самотнього острова, над водою височіла велична кам’яна фігура жінки. Це був вишуканий витвір мистецтва, кам’яна Венера. Народжена з тиші морського простору, вона не мала нічого спільного з сороміцькою історією народження богині краси.  Кам’яна і спокійна, з ніг до голови вона застигла в нерухомій позі, підібгавши під себе ноги і сидячи в центрі величезної, предивної форми мушлі. Вся її постать демонструвала велич нелюдського творіння. Мушля вкрилась білим шумовинням, якимось пористим і крихким каменем. Її обличчя демонструвало часткову відстороненість від усього сущого, але разом з тим кожен хто зміг би побачити її однаково сказав би, що перед ним богиня моря і небес, вічна і неподільна, моноліт, який стоїть тут з початку часів, коли  цього моря ще не було. Вона була джерелом руку, нерухома в своїй суті вона піднімалась над морем без опори і витала над водою. Єдиним, що з’єднувало її  з оточенням була крихітна цівка вологи, яка безперервним потоком стікала звідкись з надр монументу і впадала в море, живила і наповнювала його. Я випростався і зробив декілька кроків до неї, в її білосніжну велич. Але в цей момент весь біль, який я пережив останнім часом, навалився на моє тіло суцільним ударом. Я рвучко подивився назад і остовпів: мені в спину вгризлась величезна огидна істота, вона нагадувала пса, але була цілковито жахливою. Синювата слизька шкіра вкривала його кістляве тіло, за ним тягся довгий хвіст, який губився десь під водою, в її таємних надрах. 

Мене охопив первісний жах. Варто було мені лиш відчути це дивне відчуття хтонічного, спадкового страху, як він кинувся шматувати мене. Одна його паща люто розривала мій живіт, інша кидалась на шию, а третя відривала кінцівки. Нищівний біль пронизував мене страшним холодом і я відчував, що в моєму тілі не лишилося жодної живої частинки, яку б він не пошматував, не поглинув, не роздер. Він нищив моє тіло впиваючись сотнями зубів в найменшу ділянку тканини, відділивши голову від тіла він розтрощив мій череп, змусив витекти очі і втоптав їх в камінь. Трощив кістки і вичавлював з них вологу, рвав сухожилля, шматував мозок і язик. Я кричав доки міг, не в змозі терпіти біль я відчував крах кожної частини мого тіла, переживав розрив легень і трощу кісток, але прокинутись не міг. Будучи розтрощеним і розмазаним об камінь мій мозок божеволів і волав про порятунок, коли рота вже не було.  Мене вже не було, від мене лишилась суцільна кривав пляма, але я продовжував відчувати. Засліплений болем я волав до своїх предків про допомогу, про заступництво, але тим лютішим ставав звір, який з давніх часів був покликаний на знищення нашого роду, на роздирання наших дітей в непроглядних хащах і болотах. Він був виведений на загибель нам і крізь століття ніс свою смертоносну місію. Його жовті очі, налиті диким шалом і жагою нашої крові були невідступно звернені до мене з першої секунди мого народження на світ. Його зуби, з першим моїм подихом, були призначені для моєї плоті, а його пазурі, з першим моїм словом, готувалися пошматувати мою горлянку. 

7

Відкривши очі я ще деякий час відчував нестерпний біль, але тепер я розумів, що мені більше нічого не загрожує. Я мовчки дякував за порятунок всім відомим мені силам. Слабкість накочувалась на мене непідйомними гарячими хвилями і я мусив підвестися щоб знову не заснути, але спати я не хотів. Сусідки не було, напевно вона пішла додому, або ж вийшла принести води. Я підвівся і вийшов на кухню, за вікном загорівся ранок, сонце розфарбувало небо в фіолетові, зелені та золотаві кольори, і я не міг відвести погляду від небес, ніби бачив їх востаннє в житті. Я почав готувати яєчню. Жовте кружальце в білій піні хрустіло і набувало матової поверхні, я ще раз поглянув у вікно і опустився на підлогу. Впираючись спиною об кухонну шафку я прислухався до того, як над головою шкварчить яєчня, стало неймовірно холодно. Ніби над фаршем, який колись був тілом, завивало холодне повітря. З кожною хвилиною моє тіло наливалось свинцевою втомою, я поступово втрачав щось, а що саме - не бачив. Сонце заглянуло в кімнату густим променем, який лягав на предмети не змішуючись з середовищем, не розсіюючись. Концентроване сонце приносило з собою прохолоду нового дня, воно лягло на жовток, який вже зовсім згорнувся, на моє обличчя. І в цьому янтарному, палаючому світлі мені здавалось, що я сиджу в калюжі власної крові, що мої ноги лишились десь в спальні, куди не доходить світло. Весь світ сповіщав про початок нового дня. 

Додаток

Якщо ви вирішите поцікавитися про причину його смерті, то лікарі, які приїдуть забрати його і засвідчити його смерть, скажуть вам, що він помер від втрати крові. Незважаючи на те, що на його тілі не було жодного ушкодження, а вся кров лишилась на своєму місці, він помер від того, що його органи не отримали своєї крові. Яким чином так сталося вам не пояснять, не можу пояснити і я. Я думаю, що він встиг розповісти вам достатньо, аби ви могли зробити власні висновки. 

Він був не поганим чоловіком, наскільки я міг судити, дещо дивакуватим в дитинстві, худорлявим і слабким, а його очі можна було би назвати водянистими, я гадаю, але не поганим. Два маленьких озерця води, він часто грався зі мною коли ми були дітьми, але іноді, в розпалі веселої гри, він раптом застигав і тривожно прислухався до оточення. Його маленьке обличчя набувало дорослої серйозності, а в тілі відчувалась нервова напруга і сильний імпульс, який міг щосекунди розірвати його тіло, неначе скляну чашку, і вилити всю його суть назовні. В такі моменти і я припиняв гру. Вдивлявся в нього і  чимось він нагадував мені одну з тих легенд, про які я  дізнався набагато пізніше, читаючи зразки непопулярної літератури, якою ніхто не користувався в бібліотеці університету де я навчався. Це був радше забобон для вагітних жінок, за яким не можна було заходити в воду перебуваючи на пізніх етапах вагітності. Життя людей, в побуті яких і виникли подібні правила, крутилося навколо річки, вони жили з риболовлі, а їхнє життя проходило на березі. Нещасні випадки траплялися часто, а тому вагітним жінкам забороняли заходити далеко в воду, або ж плавати в човні. На їхню думку, небезпека загрожувала не стільки матері, скільки ненародженій дитині. Серед потопельників були й вагітні жінки, які нібито залишалися під водою, гірко плакали над долею свого ненародженого малюка і затягували живих вагітних до себе, не з метою поповнити ряди нещасних, а з метою вкласти душу свого дитяти в її лоно, дати шанс народитися. Такі діти дуже відрізнялися від однолітків, могли не їсти, лише пити воду, від цього вони мали іншу зовнішність, а найбільше відрізнялися їхні очі. Проте тут, як і в багатьох інших локальних вигадках, описи таких дітей дуже різнилися. Хтось стверджував, буцімто при народженні вони широко розставляли пальці і нагадували жаб, а інші наголошували на надзвичайно гарній зовнішності, але нещасному погляді. Всі погоджувалися в тому, що  вони були одними з численних водяних духів, яких боялися і уникали. З часом люди цього міста змогли вивести спеціальну породу собак, які могли цілими днями переслідувати свою жертву і завжди досягали її, рвучи на частини. Такі пси ніколи б не вчинили зла людині, перед дітьми вони були сумирними і давали тягати себе за вуха, чи слинити хвоста. Але водяних духів вони нещадно знищували, тому жителі міста мали чимало таких собак. З часом вони розповсюдились по всьому світу. Такі пси були у Александра Македонського чи Людовика ХІ. Ними тішився Фрідріх ІІ настільки, що побажав поховати своїх улюбленців поруч з собою. Серед численних легреток спокій імператора охороняли й декілька цих пекельних тварин. Одного такого пса на ім’я Калігула мав сумнозвісно відомий лорд Грейвстон, якому цей пес приніс лише збитки та глибоке нещастя. Вони карали вбивць своїх господарів, захищали дітей від повзучих водяних гадів та були вірними друзями людини впродовж тисячоліть, але так само могли завдати нестерпного болю, якщо раптом виявиться, що ти, або твій родич, маєте хоча б краплю нелюдського духу. Вочевидь, до наших днів дійшли лише змішані гібриди цього виду. Я не можу сказати скільки їх було в світі, чи їхня кров розчинилась в безперервному потоці еволюції, чи збереглась та утвердилась в тілах сучасних псів. Важить тільки одне – ніщо не зникає без сліду. 

Кінець?