Щоденник сновидінь

I

Ніч, поцяткована вогнями вуличних ліхтарів, дихала морозом. Влад курив на балконі й заворожено дивився як сніг рівно, без поспіху, засипав старі хрущовки й напівпорожні вулиці. Огидна висотка навпроти нього нагадувала якийсь химерний висохлий кістяк, де люди, мов бджоли, поробили стільники.

Цікаво, а зміг би він прожити решту життя в одному й тому самому місці, як це роблять всі інші?

На балконі, що на поверх нижче, теж курив чоловік. В домашньому халаті, трохи повний. Влад з гіркотою зауважив, що хоч сусід не красень, та з його квартири не раз лунали солодкі жіночі стогони. А він тим часом вже й не пригадає, коли останній раз торкався когось, крім себе.

Влад пожбурив недопалок з балкона й повернувся у спальню. Дешевий паскудний ремонт, липкий лінолеум і жовті плями на старій побілці — оренда тут була невисокою. Умеблювання теж убоге: старий розкладний диван, обшарпана шафа та стіл з двома стільцями. Єдине, що вирізняло цю спальню серед тисяч інших схожих кімнат, диван тут стояв у великому колі із попелу, а до його ніжок були прикріплені ланцюги.

Спати в колі з людського праху — може він таки божевільний?

У сиротинці вихователі казали Владу, що він особливий, бо абсолютно не пам’ятає себе до восьмирічного віку. Навіть свого справжнього прізвища чи дату народження. У дорослому житті до цієї особливості додалася ще й одержимість.

Він завалився на диван, пристебнув ланцюг до ноги й втупив погляд у вікно.

Дістати попіл покійника задача непроста. Але оскільки під час нічних одержимостей він вбив уже пів дюжини тварин, а зло уже буквально вибивало двері у його підсвідомості, вибору у нього не залишалося.

Мрець, чий попіл можна використати для захисного кола, мусив бути мертвим не довше 7 днів. Підходяще тіло вдалося знайти в селі неподалік: там померла стара жінка, а цвинтар, де її поховали, знаходився далеко від людських очей.

Тієї ночі Влад приїхав до могили десь опівночі. Щоб не привертати увагу обходився без ліхтарів: допомагали місяць і зорі.

Лопата врізалась легко, але кожен удар об землю здавався злочином. Кожна грудка землі — доказом, що він перейшов межу. Розум відмовлявся вірити, що він зараз справді стоїть посеред цвинтаря і розриває могилу чиєїсь бабці. Жінки, яка, може, ще тиждень тому пекла пиріжки для онуків, і яка в страшному сні не могла уявити, що станеться з її тілом після смерті. Але Влад палко хотів жити. Тому він зціпив зуби й, витерши піт з лоба, продовжував копати.

Час від часу він робив паузи, щоб покурити й утамувати спрагу. Постійно озирався, щоб переконатися, чи його ніхто не бачить. Кілька разів перелякано завмирав: у кущах щось шаруділо, або десь в селі гавкали собаки.

Після кількох годин праці лопата глухо гупнула об кришку труни, що означало кінець найважчої роботи й початок найогиднішої.

Тіло жінки почало розкладатися, і Влад не був готовий до мерзенного запаху, який вдарив у лице після того, як він зняв віко. Удосталь проблювавшись, узявся витягувати труп. На щастя, мертва жінка була досить худа. Він підігнав машину, обв’язав ноги покійниці тросом і обережно витягнув її з могили. Коли вантажив тіло, на обличчя старої старався не дивитися.

Труп відвіз у ліс й поклав на заздалегідь підготовлене сухе гілля. Довго стояв і просто дивився на нічне небо, поки не наважився закінчити розпочате й, зрештою, черкнув запальничкою.

Дим не був схожий на звичайний. Запах нагадував поїздки на природу, коли хтось смажив м’ясо. Але у ньому ховалося щось нестерпно людське, огидне до мозку кісток. Влад підкидав дрова до самого ранку, але тіло згоріло далеко не повністю: залишився обвуглений скелет. Коли зійшло сонце, згріб попіл разом з уламками дрібних кісток у металевий ящик і лише тоді відчув дивне полегшення.

Повернувшись додому, з трепетом підготував захисне коло. У той день уперше за два роки він нарешті спокійно спав.

***

Озеро лежало у гущавині лісу, мов велике дзеркало. Сонце світило якось занадто яскраво, повітря тремтіло від спеки. На березі галасували діти: один кидав у воду каміння, інший бігав із гілкою, двійко купалися на мілководді.

Влад стояв босий у теплій воді, дивився, як хвиля облизує щиколотки. Здавалось, що він знає цих дітей, обличчя й голоси знайомі. Але звідки — не міг пригадати.

— Йдемо на Сельфору! — гукнув низенький русявий хлопчисько без передніх зубів. Його голос здався неприродно гучним, наче хтось щойно крикнув йому просто у вухо.

— Йдемо, йдемо! — підхопили хором діти.

У грудях забилася незрозуміла тривога.

— Йдеш з нами? — повернулася до Влада чорнява дівчинка з двома тугими косами.

— Дідусь казав туди не ходити, — відповів чомусь Влад, — там живе зло.

Русявий хлопчик огидно зареготав. Слина бризкала з щербатого рота.

— Боягуз! — залився сміхом.

— Сцикло! Сцикло! — підхопили решту.

Регіт луною рознісся над озером. Влад опустив очі й побачив, що стоїть не у воді.

Кров. Гаряча густа кров. Він відсахнувся, закричав, вистрибнув на берег.

Діти завмерли й мовчки дивилися кудись удалечінь, наче крізь нього. А тоді з них почало облазити волосся, шкіра тріснула, і плоть гнилими в’язкими шматками сповзла з кісток. Чорнява дівчинка беззвучно відкрила рота, і з нього потекла чорна вода. За кілька секунд на нього дивилося пів дюжини закривавлених скелетів.

— Ідеш з нами?...

…Влад хотів закричати й в цей момент зробив різкий вдих і розплющив очі. Отямився на своєму ліжку. За вікном уже світало. Серце калатало як навіжене. Тут же потягнувся до лампи, увімкнув її. Узяв зі столика товстий списаний щоденник. Очі боліли від різкого електричного світла, та рука уже впевнено занотовувала сюжет сну. Чим більше часу минає з моменту пробудження, тим важче згадати дрібні деталі. Відволічешся на хвилину — і сон швидко забувався, розмивався, як залита водою сторінка.

Це озеро з мертвими дітьми раніше бачив уже не раз. І знову це слово… “Сельфора”. Що це в біса таке? Він облазив весь інтернет і не знайшов навіть натяку. Жодної згадки. Може це ім’я? Чи щось із забутого дитинства?

Ремінець на нозі неприємно вп’явся в шкіру, і в голові сплинули спогади, як все починалося. Той самий туманний ранок два роки тому, коли він переляканий прокинувся не в ліжку, а на брудній та обпльованій сходовій клітці.

Тоді це здавалося прикрістю, якоюсь випадковістю. А потім він почав прокидатися в полі, у лісі, щоразу далі від дому. Завжди босий, у самій піжамі, мокрий від роси. Тремтів від холоду, руки — в подряпинах, нігті — в чорному ґрунті, наче він щось рив.

Ланцюги здавалися тоді тимчасовим рішенням, пересторогою “заради безпеки”. Вони певний час тримали, але потім він навчився вириватися. Навіть не пам’ятав як.

Це могло б тривати ще хтозна-як довго, якби на долонях, окрім бруду, не почала з’являтися кров. Спочатку він думав, що то його власна, та ран не було. Зате десь поряд завжди був розпатраний труп собаки чи кота.

Влад зітхнув і дописав у щоденнику ще кілька деталей зі свого сьогоднішнього сновидіння. Він на жодну мить не сумнівався, ці сни — це хлібні крихти залишені підсвідомістю до таємниці його забутого дитинства, до причини його одержимості. Він щодня перечитував їх знову й знову, шукав закономірності, виокремлював місця та поради…

Чиїсь кроки за вхідними дверима вирвали з думок. Влад затамував подих, прислухався. З коридору почулися стишені голоси двох чоловіків.

— …третій поверх…, 36-та квартира, так…

Серце, здавалося, пропустило удар, в грудях похололо. На кілька секунд настала тиша. А тоді пролунав гучний стукіт у двері.

— Владислав Кравченко! Це поліція! Відчиніть двері! У нас ухвала суду на затримання!

Він судомно вдихнув. Мізки на мить зависли. Поліція? Його вистежили!

Ще кілька ударів, гучні, настирливі.

— Поліція! Відчиніть негайно!

У голові залишилась одна думка — тікати. Він за кілька секунд вдягнувся, узув черевики. Метнувся до кухні, різко відчинив двері на балкон. Холодне зимове повітря вдарило в обличчя.

— Останнє попередження!

Ухопився за металеву ринву. Руки обпалило холодним металом. Влад зціпив зуби, й стиснув трубу так, що побіліли пальці. Зібравшись духом, почав спускатися.

— Хлопці, будемо виламувати!

Руки боліли від напруги. Поряд, на поверх нижче, був балкон сусіда. Оцінив шанси: якщо промахнеться, то він труп. Адреналін бушував у венах, часу на роздуми не залишалося. Влад зібрався із силами й стрибнув. Падіння було коротке і болюче: ударився колінами об бетон, роздер долоні.

— Заходимо! — почулися голоси.

Зверху щось гримнуло, почувся тріск. Поліція вже таранила двері. Влад визирнув вниз — за ніч снігу добряче намело. Це був його єдиний шанс. Він переступив поручень балкона й, не даючи собі часу подумати, відштовхнувся. Сніг прийняв його, але не м’яко: тіло вгрузло на пів метра вниз, ліву стопу трохи скрутило. Він заточився, упав на бік. За мить піднявся — біль віддавав у підвернуту ногу, але терпимо. Бігти можна.

Десь зверху, з його квартири, ще чувся галас. Вони уже здогадалися, що він втік? Відправили когось у погоню?

Страх гнав вперед. Не озираючись, він помчав у вузький провулок між будинком і гаражами. Сніг засипав очі, холодний вітер різав обличчя. Та стихія не тільки шкодила, а й допомагала: хуртовина швидко замітала за ним сліди.

II

Якщо ти роками займаєшся дрібними крадіжками, стоїш на обліку в поліції, а потім до цього ще й додається осквернення могил, то рано чи пізно тебе знайдуть. Влад знав, що цей день настане, та не був до нього готовим.

Він сидів на задньому сидінні автобуса, загорнувшись у плащ, ніби намагався стати меншим, непомітним. Щоразу, коли маршрутка зупинялася, він стискав кулаки, обережно підсувався ближче до заднього виходу, з тривогою поглядав на двері. Здавалося, от-от сюди зайде трійка озброєних людей і попрямує до нього.

Невже тепер доведеться йти на кладовище за новим тілом?

У пам’яті зринув запах смаленої плоті — і тіло пройняла відраза. Він ще довго намагався змити його з себе в душі. Одяг, який просяк тим димом, він одразу ж викинув. Влад сильніше закутався в плащ. Якщо відкинути залишки сумління, зараз на вулиці було десь 10 градусів морозу. Земля замерзла. Навіть якщо він знайде свіжу могилу, розкопка буде сущим пеклом і за ніч він не встигне. Тим паче, що його чортопхайка залишилася біля під’їзду, а зараз уже напевне на штрафмайданчику.

Зараз у нього було лише два варіанти: або змиритися й лягати у могилу, або перемогти й самому стати могилою для того, що виривається в цей світ з позамежжя. А для цього треба повернутися туди, звідки все почалося.

Він витягнув з внутрішньої кишені плаща щоденник. Найцінніше, що у нього є. Добре, що встиг вхопити з квартири. Розгорнув на першій сторінці. Там був описаний той найстрашніший сон, що він бачив щоразу, коли вночі приходила одержимість. Кошмар перестав снитися тільки тоді, коли Влад зробив коло з праху навколо ліжка. Він знав той сон напам’ять, але все одно постійно перечитував, у надії зауважити щось, на що раніше не звертав уваги.

У тому сновидінні він бачив важкі металеві двері в темному підвалі. Відчував запах пилу та цвілі. І щось лихе за дверима говорило до нього.

— Випусти мене! Тут так холодно і страшно! — лунав приглушений старечий голос. Влад звідкись знав, що точно так само говорив його покійний дід.

Він затамовує подих і чує інші голоси.

— Випусти нас! Врятуй! Воно нас мучить! — слізно просить голос дівчинки. Він впізнає і її — це та чорнява зі сну на озері.

У двері щось грюкає з неймовірною силою, у повітря піднімається хмара пилюки.

— Випусти! Воно шматує мене живцем! У мене такі глибокі рани! — благає жіночий голос. Такий близький і рідний. Він боїться навіть думати, що це може бути мама.

Двері ледве витримують удари, завіси скиплять. Здається, що сила з якою б'ють, абсолютно нелюдська.

— Випусти!! — заревіло щось. — Випусти мене, бо коли я вийду, то здеру з тебе шкіру, зжеру твої органи!..

Він завжди прокидався швидше, ніж істота встигне виламати двері. Але кожної ночі тварюка ставала сильнішою. Що станеться з ним, якщо вона врешті-решт вирветься?

Мабуть, коли він народжувався, доля просто тикнула в нього пальцем: “Ось ти — особливий! Будеш брамою між цим світом і чимось поза межами людського розуміння. Успіхів!”

Перегорнув ще кілька аркушів щоденника — усі вони були списані минулими сновидіннями. Більшість доводилося бачити тільки один раз, інші ж, особливо темні й моторошні, повторювалися регулярно.

Йому часто сниться темний хвойний ліс. Крізь крони дерев видно червоний місяць, що заливає все довкола багряним світлом. Десь вдалині протяжно виють вовки. А він просто без упину мчить, минаючи дерево за деревом, шукає якусь стежку, все намагаючись знайти вихід з темної гущавини. Та дерева рухаються, стежка змінюється, мов жива, плутає, водить колами.

Інколи сниться повішеник в саду. Він висить, ледь похитуючись, на старій сухій яблуні. У нього немає обличчя, а у небі над ним літає величезна зграя чорних ворон, їхнє каркання зливається в суцільний крик. А потім покійник починає смикатися, оживає й сон обривається.

Сни не просто підкидали загадки. Вони вказували, направляли, шепотіли наступні кроки. Він бачив високу вежу — і це виявилася ратуша цього міста. Переїхав сюди наступного ж дня. Бачив уві сні дивний символ — і угледів його на одному з тутешніх будинків. Одразу ж почав шукати в ньому вільну квартиру. Сни віщували майбутнє, не раз застерігали від біди. Хтось би назвав це удачею, збігом чи інтуїцією, та Влад був абсолютно впевнений: ці видіння були його даром та прокляттям водночас.

А потім однієї ночі йому примарився цвинтар. Надмірно великий, темний, порослий мохом. Чоловік у гостроверхому капелюсі витягнув мерця із розкопаної могили, поклав його на купу сухих гілок і підпалив смолоскипом. Багаття тут же спалахнуло й жадібно поглинуло покійника.

“Той, хто мертвий сім днів, стримає того, хто мертвий вічно…”

Після того, як автобус зробив уже два повні кола по маршруту, і ніхто з поліції його не зупинив, Влад трохи заспокоївся. Притулився головою до холодного скла й варився у власних думках. Від морозу знадвору шкіра трохи заніміла. Укотре передивившись щоденник, він його врешті сховав й взявся роздивлятися пасажирів.

Люди були непривітні, заклопотані. Цікаво, як би вони реагували, якби дізналися, що за кілька метрів від них сидить буквально брама в пекло?

Водій автобуса увімкнув у салоні опалення, тож Влад трохи розімлів від тепла. Розстібнув плащ, зручно вмостився. Дрімота підходила обережно, як кіт.

Уривки розмов пасажирів губилися в шумі двигуна, долітали туманно.

— …оце хуртовина сьогодні, машини ледве їдуть…

— …”ГазБуд” розікрали, все попиляли на метал…

— …цього місяця комуналка буде шалена…

— …читав перевипуск “Мисливця на нечисть”. Воно трохи дитяче, але таке атмосферне…

— …та “СільФтор” недавно знесли, там зараз нічого нема, а колись з навколишніх сіл працювати їздили.

— … отут біля світлофора зупиніть, будь ласка.

Влада мов струмом вдарило. Він миттю схопився з крісла і кинувся до виходу. Двері автобуса саме зачинялися, коли він прошмигнув між ними, мов миша, і вивалився на морозне повітря.

— Я перепрошую! — озвався він до кремезного діда у важкому кожусі. — Ви згадували щойно про “СільФтор”, що це таке?

Дід не очікував питання, на мить розгубився, та швидко опанував себе.

— Та це завод такий був. Ще років 15 тому як закрився.

Невже це воно? Сельфора! Звісно, якщо слово не вигадане, то значить воно викривлене! Кретин! Він мав би раніше здогадатися. Він весь час був так близько!

— А де він?

— Біля Васильців, то по дорозі на Юріївку. Десь 25 кілометрів звідси, — дід вказав напрям рукою. — Туди маршруткою можна доїхати.

ІІІ

Двері автобуса жалібно скрипнули й Влад зістрибнув на вкриту кучугурами зупинку. Село зустріло похиленим дорожнім знаком “Васильці”. Хуртовина миттєво обсипала лице дрібним гострим снігом. Вітер тягнув у бік, хапав за поли плаща, ніби намагався повернути назад.

Уздовж роздовбаної сільської дороги у два ряди стояли будинки. Частина з них ще виглядала добротно, доглянуто: рівні паркани, розчищені від снігу стежки. З кількох коминів йшов дим. Та більшість була явно занедбана, навіть красти ні́чого. За селом, на пагорбі, чорніли руїни заводу.

Невже він тут народився? З одного боку Васильці огортав густий сосновий ліс. З іншого — кілька озер і завод. Десь тут мало минути його дитинство.

Влад подумав, що мав би відчути щем в душі, піднесення, упізнати знайомі місця. З пам’яті мали б виринути якісь теплі спогади, як він ганяє з хлопчаками в м’яча, катається на велосипеді, лежить під копицею сіна. Та це місце натомість його гнітило, а десь під серцем оселилася тривога.

Влад дістав з кишені пом’яту пачку, витягнув сигарету й прикрив долонею запальничку від вітру. Затягнувся й відчув, як стає трохи легше.

На зупинку, крізь замети, йшов низенький вусатий дядько у старомодному пальті й смішній шапці.

— Добрий день, — привітався, — Вибачте, а не буде сигарєти?

Влад мовчки простягнув пачку. Той витягнув одну й подякував. Завелася розмова.

— А ви, бачу, не місцевий? — сторожко перепитав чоловік.

— Я тут народився. Але сам дітдомовський. Приїхав взнати чи ще якісь родичі залишилися.

— А фамілія твоя яка?

— От не знаю. Не пам’ятаю. Але якщо це поможе, то я Владислав. Мене десь 20 років тому з села забрали.

Дядько на мить задумався, а тоді повів плечима.

— Вибачай, та не скажу. Я за молодості дальнобойщиком їздив багато, дома рідко бував, не знаю всіх. Можеш в селі людей старших запитати, вони точно мають щось таке пам’ятати.

Невдача. Та наївно було б сподіватися, що йому так одразу пощастить.

— А чи чули ви може якісь незвичні історії про цю місцину? Ну там про нечисту силу, наприклад?

Дядько примружився, кинув косий погляд.

— А чого питаєш?

— Та цікавлюся таким. Знаєте, відео знімаю.

Чоловік струсив попіл з цигарки.

— У нас тут люд трохи забобонний, ходили байки, що на озерах дідько живе. Там діти попропадали, — він показав рукою десь за завод. — Находили тільки шорти й футболки. Потопилися, скоріш всього. Зараз навіть не представляю, щоб малих кудись гулять пустили без старшого, а тоді то було норма. Озера ж оті на місці кар’єру, а там, рахуй, дна нема… Люди казали, що там провалля аж до самого пекла. Придумують, понятне дєло, але сам розумієш…

Влад відчув, як у його мозку наче щось клацнуло. І на одну мить він побачив їх.

Троє малих стояли позаду чоловіка по коліна в снігу. Мокрі футболки прилипли до синюватої шкіри. Волосся злиплося бурульками. Дивилися прямо в очі, не кліпаючи.

Влад вирвався з заціпеніння диким криком. Сам не зрозумів, як відскочив назад, перечепився і завалився спиною в сніг.

Дядько підскочив, з несподіванки впустив недопалок. Перелякано озирнувся.

— Та що ти робиш, блін?! — витріщив очі. — Ти якийсь больний?!

Влад метав поглядом навколо, але дітвори вже не було.

Чоловік ще постояв кілька секунд, дивлячись на Влада так, ніби не знав, чи кидатися по допомогу, чи тікати геть.

— А, Бог з тобою, — якраз вчасно під’їхала маршрутка — і дядько хутко застрибнув у неї, гучно грюкнувши дверима.

Що це в біса таке? Примари минулого? Чи сни прориваються в реальність? Холод давно пробрався під плащ, але від побаченого його кинуло в жар.

Влад підвівся й спробував заспокоїтися. Поволі пішов в глиб села, обтрушуючи себе від снігу. Схоже, що то лише крихта, маленька частина правди, яку залишалося дістати з небуття. У навколишніх озерах й справді може жити якесь незбагненне зло. І його дід щось знав про це.

Він уявив, як мерзенна потвора, схожа на павука, вилазить з озера й починає в селі криваву різню. Розриває людей навпіл, відриває їм голови, пожирає живцем. А що, якщо це і є та тварюка, що виривається з-за дверей в його підсвідомості?

На узбіччі, біля гнилого сарайчика, сиділи дві собаки. Худі, скуйовджені, з настороженим поглядом. Одна тихо загарчала на нього, притискаючи хвіст. У пам’яті спалахнув спогад.

…Пів року тому він отямився десь на краю міста, на пустирі, а перед ним лежав мертвий пес. Живіт розпанаханий, ніби нещасного дворнягу хтось розірвав. Минуло ще кілька секунд, перш ніж Влад зрозумів, що його руки були в крові. Шок та усвідомлення того, що сталося, накрило раптово, мов хвиля.

Тоді він відмовлявся вірити, що здатен на таке, переконував себе, що це разова аномалія, що може собака напала на нього перша. Але це повторилося через кілька тижнів. А потім ще раз. І ще…

Від всіх цих думок розболілася голова. Якщо він нічого не дізнається, то що тоді? Не спати взагалі? У якомусь журналі доводилось читати, що людина може обходитись без сну десь 72 години. А потім починає сходити з розуму, бачити сон на яву. Але у нього уже відбувся зсув реальності. Скільки в нього залишилося часу? День?

Через мороз та хуртовину ніхто з місцевих навіть не висовував носа на вулицю. А ходити із запитаннями по хатах, як сектант, він не хотів. Та й ніхто б його не пустив. Влад подумав, що на місці селян уже б давно нацькував на себе собак.

А зміг би він увірватися до дому якоїсь бабці, вбити її й спалити? Якщо від цього залежить не тільки його життя, а й доля цілого села, то що тоді?

Він відмахнувся від цієї думки, відчув огиду до себе. Може він і злодій, та не вбивця.

За десяток метрів від нього по снігу пробігла маленька закривавлена постать. Влад на мить закляк. Серце загупало десь аж в горлі. Протер очі й обережно підійшов ближче. Жодних слідів крові. Знову примарилося?

Він присів, набрав пригорщу снігу, потер ним обличчя. Ні, він не спить. Намагався повільно й глибоко дихати, щоб заспокоїтися.

Може причиною тому є повернення в рідне село? Або це ознаки, що захист у його підсвідомості вже на грані?

Деякий час він просто безцільно бродив селом, поки не змерз так, що було вже несила терпіти. Зрештою, удача нарешті всміхнулася: його увагу привернув невеличкий продуктовий магазинчик.

Сільська крамниця була типовим пережитком нульових. Час тут, здавалося, зупинився. Усередині було кілька стелажів, заставлених всім підряд: макаронами, крупами, хлібом, олією, чаєм. Влад завважив коробки з печивом, яке, певно, уже й не знайти в міських супермаркетах. Продавчиня, дебела старша жіночка у вицвілому фартусі, уважно змірила новоприбулого оком з ніг до голови.

Влад купив гаряче “маккофе”, щоб зігрітися. Пластиковий стаканчик був такий тонкий, що пальці одразу відчули жар. Тепло трохи повернуло замерзле тіло до життя. Влад швидко випив каву й прокашлявся.

— Я не місцевий, але народився тут, шукаю родичів, — почав було він обережно.

— Та бачу-бачу, що чужий, — відізвалася жінка.

— Мене з Васильців забрали в сиротинець десь років 20 тому. Мені тоді вісім було. Може пригадуєте щось таке? Хто міг би бути моїми батьками? Мене, до речі, Владом звуть. Прізвище не пам’ятаю.

— Влад… Влад… — продавчиня повторила його ім’я і ще раз вгледілася в лице. Нахмурила брови, зморщилася. Раптом в її очах загорілася здогадка.

— Ти певно Миколи Іваніва внук. Як звали малого уже не згадаю, але ти на його дочку Іру дуже похожий.

Щось болюче замуляло в пам’яті.

— Ви знали їх?

— Не особо, сім’я їхня була не дуже благонадьожна, пили багато, ми з ними майже не общалися. Коля такий мовчазний був, дивний, а дочка його, непутяща дівка, сина нагуляла, — залепетала жінка. — Так-сяк намагалася ростити, а потім десь завіялася, казали з новим хахалем в город уїхала. Внук до лісу втік, його аж через пару днів знайшли. А Колі від того щось приключилося, і він повісився.

Жінка говорила спокійно, буденно, ніби це розповідь про героїв якогось дурнуватого телесеріалу. Сни зі щоденника калейдоскопом пронеслися перед очима. Якщо це все правда, то дід повісився через нього? І ті видіння то спотворені спогади?

— А хтось з родичів ще лишився? Де дім? — його голос тремтів.

— За родичів нічого не чула, — продавчиня вгледіла як змінився його вираз обличчя і дивилася тепер з жалем. — В будинку тому уже як 20 літ ніхто не живе. Але якщо тобі цікаво, то він в кінці села, недалеко від заводу. Там криниця ще біля дороги.

IV

Ішов повільно, втягнувши шию в комір, щоб хоч трохи сховатися від холодного вітру. Снігопад не зупинявся ні на мить, а зимове сонце вже помалу котилося за горизонт.

Звідкілясь доносилось грюкання. Спершу здавалося, що це десь неподалік. Але коли воно не припинилося навіть після того, як він пройшов кілька кілометрів, збагнув, що звук лунав просто в голові.

Про близькість до дому здогадався по воронах: їх раптом стало надто багато. Вони підіймалися в повітря чорною масою, кружляли над головою і безперервно каркали. Влад намагався ненароком не глянути на дерева неподалік. Бо якщо ворони несправжні, значить це ще один сон проривається в реальність, і десь поряд має висіти самогубець. А цього бачити він не хотів.

Коли з-за повороту показався ліс та хатина з колодязем, серце гучно тьохнуло. Знайшов! Птахи обсіли дерева, дах, паркан й в одну мить різко затихли.

Будинок стояв осторонь дороги, ніби ховався від людських очей. Колись біла штукатурка посіріла, частково обсипалася, оголивши цеглу.

Хуртовина постаралася добряче: Влад провалювався у замети, поки йшов до дому, сніг сипався в чоботи.

Потріскані двері були незамкнені. Він обережно їх штовхнув.

В повітрі стояв важкий запах пилюки. Крізь вибиті шибки на підлогу нанесло багато снігу. Дошки під ногами під кожним кроком відгукувалися протяжним скрипом.

Він усе чекав, що от-от почне згадувати, та нічого не відбувалося. Спогади муляли, походили на величезний гнійник, що мав от-от луснути й отруїти мозок. Грюкіт у голові став сильнішим. Істота відчувала його слабкість.

Не знайшовши нічого цікавого в спальні, він перейшов до вітальні.

Під стіною стояв старий трухлявий диван, поряд важка дерев’яна шафа, а в кутку кімнати комод. Телевізора на ньому давно не було, тільки сміття і порожні пляшки з-під горілки.

Оце й усе? Заради цього він сюди їхав? Просто щоб дізнатися, що його матір була хвойдою, а дід алкоголіком і самогубцем? Що робити далі?

Раптом знову почувся грюкіт. Та цього разу не в голові. Він лунав десь з-під підлоги. Чітко і дуже гучно.

Першою думкою було тікати. Та він не зрушив з місця: занадто далеко зайшов, щоб зараз просто втекти. Усі його марення у сні й на яву крок за кроком вели сюди. Піти зараз означало зрадити в першу чергу собі. Він тут, щоб нарешті з цим всім покінчити.

Звук лунав з підвалу. Треба лише знайти вхід.

Дошки на підлозі були різної довжини й кольору, деякі потріскані, інші ввігнуті. Під стіною, біля старої шафи, ледь помітно виднівся тонкий прямокутний контур. Влад підійшов ближче, присів. Ляда. По тілу прийшло нервове збудження.

Замерзлими пальцями торкнувся однієї з дощок поруч — та захиталася. Влад відсунув її вбік і побачив невеликий отвір. Підчепив край ляди пальцями, набрав в груди повітря і потягнув на себе.

З підвалу тягнуло сирістю і якимось особливим пронизливим холодом. У темряві проглядалися вузькі дерев’яні сходи. Влад проковтнув клубок у горлі й, подивувавшись власній сміливості, поставив ногу на першу сходинку і почав повільно спускатися. Світло від ліхтарика на телефоні помалу розсіювало темряву.

У підвалі було значно холодніше, ніж у будинку. Уздовж стін тягнулися ряди старих полиць з банками, іржавими інструментами та ящиками.

Та серед звичних для підвалу речей виднілося щось зовсім інше — те, чого тут не мало б бути. На одній з полиць стояла ціла стопка книжок. Трохи далі, на перевернутому ящику валялися розкидані старі фотографії. Мабуть, перш ніж накласти на себе руки, дід сховав деякі цінні речі тут.

Влад трохи вгамував хвилювання й почав розглядати світлини. Силуети на них ще трималися: на одному з фото був колодязь, що біля дороги, й маленький хлопчик біля нього. Обличчя занадто розмите — суцільна біла пляма.

Увагу привернуло кілька старих фоторамок. Пил прилип до скла, і довелося провести рукою, щоб роздивитися обличчя. З фото на нього дивився немолодий високий чоловік із видовженим обличчям. Здається, світлина була зроблена десь в саду. Поряд було інше фото. Там той самий чоловік обіймав за талію молоду симпатичну дівчину. В її рисах обличчя Влад впізнав щось до болю знайоме. Мабуть, то були його матір з дідом.

Він відставив фоторамки й продовжив пошуки. В ящиках було багато книг. Якісь старі детективи, жіночі романи, шкільні підручники, дитячі книжечки й навіть кілька коміксів. Світло ліхтарика ковзнуло по обкладинці одного з них.Темний фон уже став тьмяно-сірим, фарби втратили яскравість, але загальні форми все ще були впізнавані. На обкладинці було намальоване готичне кладовище і чоловічок з гостроверхим капелюхом й лопатою в руках. З верхнього краю ледь виднілися великі літери заголовка: “Мисливець на нечисть”.

У грудях похололо. Влад схопив комікс, спробував розгорнути сторінки, та вони злиплися від вологи. Намагався підчепити край сторінки, але папір рвався, розсипався в руках.

Ні-ні-ні, що за маячня! Це не міг бути просто комікс! Цей обряд був реальним. Він йому справді допоміг, це не могло бути самонавіюванням! Якщо це правда, то усе у що він вірить стоїть на брехні.

Щось знову загрюкало. По тілу пробігла дрож. Звук лунав з-за стелажів із коробками, на які він раніше не звернув уваги. Влад глибоко вдихнув і посунув стелаж в сторону. Той огидно заскрипів й піддався.

За ним були ті самі металеві двері.

Двері з його сну.

— ГУП! ГУП! ГУП!

Пилюка піднялася в повітря, звук луною рознісся по підвалу. Влад просто стояв і дивився, як його найстрашніший нічний кошмар здійснюється в реальності. Розум відключився.

— Відкрий двері, синку, він мене ріже, він мене мучить! — волав голос його матері.

У нього вибило дихання. З-поміж інструментів зауважив лом. Страх, здавалося, заволодів тілом, та руки діяли мов на автоматі.

— Випусти, врятуй, врятуй! — благали діти.

Він упер лом в іржавий підвісний замок, і натиснув. Метал скрипнув. Додав сили, й він тріснув із сухим, хрустким звуком.

— Не ходи туди купатися.... Там живе зло, — проговорив тихо голос діда…

— …. А ті хто туди пішов мають бути покарані! — додав голос істерично.

Влад смикнув двері на себе. Тонкий промінь прорізав темряву й зачепив щось блякле на підлозі.

Кістки.

В підвалі були дитячі кістки.

І він все згадав.

Згадав як 20 років тому він стояв тут. Але перед ним не кістки, а закривавлені діти на бетонній підлозі.

— Він мучить нас! Допоможи! — благає з надривом.

У спотвореному обличчі він ледь впізнає ту чорняву дівчинку з двома тугими косами. Поряд в крові лежать інші. Не дихають.

В кутку підвалу — напіврозкладене тіло дорослої жінки прикрите рядном. Його матері.

Він пригадав, як чув її крики з-під підлоги. Дід казав, що то зло з ним грається, а його не можна випускати, інакше воно тебе знищить, захопить, спалить все людське й ти втратиш глузд. Розказував, що зло осквернило маму гріхом, і вона більше не людина. Переконував, що вона належить тільки йому, і ніхто не має права її забрати.

З часом мама затихла. Та згодом з підвалу почали долинати інші крики. Дитячі.

Він згадав, як дочекався, коли діда не буде вдома, а сам поліз в підвал і відчинив ті кляті двері. А тоді, злякавшись, що з ним зроблять так само, втік в ліс.

Пригадав, як блукав серед ялин вночі, чув виття вовків, і все біг й біг, намагаючись втекти від зла, що, здавалося, неухильно йшло за ним.

Пригадав труп діда на сухій яблуні в садку, воронів, які сиділи на ньому й викльовували його очі.

Він пам’ятав усе.

Світ, який він знав, розвалювався на частини.

Але зло більше не стукало. Він його випустив, пропустив крізь себе і повністю поглинув.

Розум його помутнів, та він знав, що робити далі.

— Пішли. Я вас виведу. Я не врятував вас тоді. То врятую зараз.

Він опустився на коліна й почав обережно згрібати кістки до купи. Скелети ще трималися, але фаланги й ребра відламувалися, розсипалися. Та він цього уже не помічав. Влад горнув останки до себе, гладив, плакав, просив пробачення.

Він бачив перед собою уже не кістки, а живих дітей. Земля захиталася під ногами, підвал зник, і він знову опинився на тому самому озері. Діти бігали по мілководдю, сміялися, бризкали один на одного водою. Ласкаво світило літнє сонце.

Снігопад припинився. У селі стало темно й тихо. Морок зимового вечора розсіювався синіми вогнями поліцейської патрульної машини.