Кістлява

Андрій голосно розсміявся, закотивши очі. Йому завжди подобалися шортси-топи, в яких рівень абсурдності та гумору зростав і вибухав глядачеві прямо в обличчя, коли справа доходила до першого місця. Він занурив руку у пачку з чипсами та запив їх колою.

Сьогодні був вихідний, тож хлопець вирішив повністю присвятити цей день перегляду найабсурдніших та найкумедніших відео, дозволяючи алгоритмам вирішувати все за нього. Його мало обходило те, що майже кожен свій день він проводив таким чином: якщо у звичайні дні хлопець просто старався цього не помічати, то сьогодні міг виправдати себе, тицьнувши в календарі на слово “субота”.

Раптом картинка на екрані зависла, а мить потому почувся звук дзвінка. Андрій дуже не любив такі речі.

- Невже мені ніхто не дасть просто спокійно позалипати в екран?, - бідкався хлопець.

Дзвінок продовжувався і Андрій, притамувавши роздратування, нарешті відповів.

- Ало.

- Привіт, Андрюхо, ти як?

- Нормально. А ти?

- В мене все добре. Чуєш, ми сьогодні з хлопцями збиралися в клубі потусити, дівчаток гарненьких побачити і на чай запросити. Я думаю ти заціниш.

- Та ні, Павле, я сьогодні відпочити хочу.

- Потім будеш відпочивати, коли на пенсію вийдеш, - Павло тихенько захихотів, - а поки молодий треба гулять.

- Ні, я пас.

- Чого? Ну вийдемо в люди, хоч згадаєш як на перших курсах

тусили. У тебе такий запал тоді був. Та й дівчину тобі знайдемо, а то ти й так вже, два з половиною роки долаєш ворогів у рукопашну.

- Я не можу, багато роботи, - відповів Андрій на автоматі, не задумуючись. Хоча остання фраза Павла й зачепила його, бо звучала як виклик, Андрій змусив себе проігнорувати її.

- Чувак, я все розумію, просто хотів потусити разом, побачити тебе і вдати ніби ми все ще ті самі зелені першокурсники. Не хочеш, то не хочеш. А як передумаєш - дзвони навіть уночі, я сьогодні спати не планую, - зі сміхом сказав Павло.

- Добре, якщо щось зміниться - я передзвоню, - сказав Андрій, хоча добре знав що нічого не зміниться.

- Окей, я на зв’язку друже. Щасти.

- Так, бувай.

Андрій закінчив виклик і відчув неймовірне полегшення. Розмови з людьми вже давно почали його дратувати, а коли його кликали кудись піти

- чи то на квест, чи на концерт або у клуб - хлопець намагався тримати себе в руках і не бовкнути щось зопалу. Його мало що взагалі цікавило в цьому світі, і тим паче, якщо це щось полягало у тому, аби проводити час з іншими людьми, незалежно від того знав він їх чи ні. Натиснувши на екран, хлопець продовжив перегляд відео, потягнувшись за новою порцією чипсів. Мацаючи рукою всередині упаковки, Андрій виявив що вона порожня і розчаровано відкинув пачку в кут кімнати. Він хотів помити липку руку, але відео здалось йому настільки цікавим, що хлопець просто витер руку об ковдру і влігся на інший бік, зосереджуючись на перегляді.

Через кілька годин, хлопець вже почав голосно позіхати, хоча була лише друга половина дня. Попереднє відео закінчилось і тепер Андрій листав рекомендації в пошуках якогось захопливого та цікавого контенту. Однак чим більше він листав, тим менш цікавим ставав контент. Його перервав дзвінок від мами. Цього разу хлопець не був проти, бо все одно

не був нічим зайнятий. Він недовго поговорив з нею і позіхнув, коли закінчив розмову. Тіло потребувало відпочинку і Андрій радо піддався пориву, адже давно вже звик це робити.

Хлопець увімкнув якесь відео на фоні, щоб краще спалось і відвернувся до стінки. Заплющивши очі, він кинувся назустріч сну, адже це саме те, що йому дуже подобалось. Андрій завжди мріяв, щоб світ який його отучує був схожим на сон: ти просто лежиш на ліжку, не напружуючись, і в той же час, проживаєш найцікавіші моменти свого життя, зустрічаєш друзів, коханих і просто насолоджуєшся життям. Але реальність була геть іншою, і Андрій привчив себе її ігнорувати.

Почувся віддалений гуркіт мотору, повітря враз стало важким. Коли підлога хитнулася від нерівної дороги, Андрій розплющив очі і побачив що знаходиться в старенькій міській маршрутці. Він як завжди стояв, затиснутий з обох боків тілами інших пасажирів. Всі сидячі місця були зайняті жінками, дітьми і старенькими бабцями. Та хлопцю було все одно, він відгородився від зовнішнього світу навушниками і закрив очі, уявляючи себе в іншому місці.

Але як тільки хлопець закрив очі, мотор завив з такою силою, що його було чути навіть крізь навушники. Андрій роздратовано збільшив гучність, та це не дуже допомогло: мотор продовжував ревіти, наче живий, і чим довше він ревів тим більше ці звуки нагадували крики жаху і болю. Стояти на ногах теж стало набагато важче: маршрутку трясло і кидало з боку в бік, наче маленьку шлюпку в шторм. Наступний поштовх був таким сильним, що хлопець вхопився другою рукою за поручень і відкрив очі. Його почало нудити.

Озирнувшись навколо, Андрій помітив як пасажири почали на нього витріщатися. Опустивши погляд, хлопець зиркнув на вікно навпроти: в нього і справді був змарнілий та стомлений вигляд, а очі витріщені ніби в нажаханого кошеня.

Втім, всі поштовхи припинилися, і звуки мотора стихли, тепер хлопець чув лише пісню, яка грала надто гучно в навушниках. Та все ж самопочуття в хлопця продовжувало погіршуватись: невідома тривога накотилася з новою силою, дихання пришвидшилось а голова запаморочилась. Андрій не міг збагнути причину цього стану і глянув навколо себе: всі пасажири поводились природно, говорили, залипали в телефонах або просто дивилися у вікно. Всі, крім однієї бабці на задніх сидіннях. Стара в чорному пуховику тримала на колінах великий білий пакет і пильно стежила за Андрієм. Хлопець дещо розгубився, не очікуючи уваги з боку когось стороннього, але погляд старої лише додав йому клопотів.

Він відвернувся від неї і закрив очі, але саме в той момент його знову почало кидати в різні боки. Хлопець напружився і з усієї сили тримався за поручень, поки маршрутку хитало. Круті маневри чергувалися з періодами тривалої надокучливої вібрації в ногах, яка нагадувала їзду по бруківці. Андрія ледве не вирвало: він прикрив рукою рота і розплющив очі. Все здавалось цілком нормальним, навіть слабкі поштовхи та колихання всередині транспорту були звичними для міської дороги. Але голова все ще гуділа а руки почали труситись.

Хлопець кинув погляд на стару: та піднялась з крісла і стояла ближче, все ще дивлячись на Андрія. Її жилаві старечі руки стискали білий пакет мертвою хваткою, а чорні пильні очі не відвертались від хлопця ні на мить. Андрій прокліпався і потрусив головою, але це лише погіршило його стан. Тоді він вирішив вийти з маршрутки і сісти в іншу, де не було б цієї дивної бабці. Проте коли він попрямував до водія через салон, Андрій відчув чиюсь руку на плечі. Важка мозолиста рука опустилась на його праве плече, в ніс вдарив запах старості:

- Куди це ти йдеш, Андрію? Пакет візьми.

- Ви… Ви хто, - тремтячи промовив Андрій, поглянувши на бабцю.

Стара єхидно посміхнулася і жестом показала хлопцю мовчати, вклавши до рук важкий пакет. Наступної миті Андрій прокинувся.

Хлопець хотів взяти телефон і перевірити час, але почув шарудіння поряд з собою і остовпів - біля його правої руки лежав той самий білий пакет. Хлопець хутко присів біля пакунку, не розуміючи як той опинився біля нього. Він довго вдивлявся на дивний предмет, намагаючись збагнути що там. Сонячні промені ковзали по пакету, але він був зі щільного матеріалу, тож не просвічувався. Андрій не розумів що йому тепер з цим робити, йому кортіло взяти цю річ і жбурнути з вікна якнайдалі, а там нехай хтось інший думає що з цим робити і звідки воно летіло. Але хлопцю було лячно чіпати пакет руками, тож він вирішив трохи скоригувати план: знайти щось довге, чим можна взяти пакет і потім вже донести його до сміттєпроводу.

Андрій плавно підвівся не зводячи погляду з пакета, одягнув капці і вийшов з кімнати. Він побрів до комірчини і знайшов стару кочергу, яка лежала тут ще з того часу як він переїхав від батьків. Кращого предмету для викидання містичного пакунку годі було й шукати.

Двері до спальні відчинилися і Андрій покрокував до пакета. Він заніс кочергу над пакунком і намагався підчепити його, як раптом пакет почав шурхотіти, було схоже ніби всередині пакета щось рухалось. Від рухів всередині, пакет звивався і пульсував, наче живе біле серце, всередині нього щось шипіло і хлопцеві вдарив у носа вогкий солонуватий запах. З-під пакету з’являлися тонкі прозорі крапельки, які невдовзі утворила на ліжку калюжу. Борючись з нудотою, Андрій затис носа рукою, а тоді все ж підчепив пакет кочергою і поніс його до виходу. По дорозі він кілька разів зірвався і впав на підлогу. Андрій протяжно застогнав, коли пакет вчергове впав на підлогу. Він кілька разів не зміг поцілити, але нарешті в нього вийшло і хлопець миттю відчинив двері і поніс пакунок до сміттєпроводу.

Коли Андрій почув як пакет приземлився у контейнер для сміття, від нарешті видихнув. Хлопець витер піт із чола і оглянувшись навколо, повернувся до квартири. Всередині стояв той самий солонуватий запах, ніби від водойми, але не свіжість моря а чад із боліт. Андрій з тривогою повернувся до спальні і коли впевнився що більше сюрпризів не було, стягнув мокре простирадло і прочинив вікно, посунувши ліжко так щоб на нього падало сонячне проміння. Далі хлопець дістав телефон і подзвонив Павлу, залишатись самому в будинку більше не було в його планах.

- Та… Так?, - сонно промовив Павло.

- Привіт, Павле.

- А, це ти… Привіт, Андрію. Що сталось?

- Та ні, чого б це?

- Просто ти ніколи просто так не дзвониш.

- Не ніколи, а просто рідко. Ти просив подзвонити якщо я передумаю і захочу піти потусити. Ну от я і подумав і вирішив що я хочу потусити. Ви сьогодні збираєтесь?

- А, он в чому справа. Це дуже добре, що ти надумав нарешті, чувак.

Так, звичайно ми збираємось.

- Коли?

- Коли виспемось, звичайно, - Павло посміхнувся.

- Добре, ну тоді набереш, окей?

- Так, друже, без питань. Давай, до вечора.

- До вечора.

Телефон задзвонив приблизно о сьомій. Це був Павло. Він сказав що сьогодні всі збираються в клубі о десятій і попросив Андрія прийти трохи раніше, щоб вони змогли зібрати решту хлопців. Андрій був не проти, і насправді радий. Йому потрібно було провести час деінде, принаймні поки інцидент з пакетом не забудеться. А для цього підійде будь-яке місце, тим паче клуб. Андрій зібрався, поглянув на себе у дзеркало, трохи пригладив

волосся і в призначений час викликав таксі.

Навколо клуба було шумно. Неонова вивіска блимала посеред вулиці, приманюючи молодь, яка хотіла весело провести час. Павло стояв неподалік парковки і махав Андрію.

- Маєш чудовий вигляд, красеню, - захихотів Павло, простягаючи руку. Андрій потиснув її і стримано посміхнувся.

- Привіт.

- Привіт? Привіт і…, - Павло запитально глянув на друга.

- І що?, - розгублено перепитав Андрій.

- Чесно кажучи, я думав ти будеш більш багатослівний сьогодні.

Чуєш, ти якийсь знервований… Все добре?

- Та я…, - Андрій зупинився на півслові. Він хотів би розповісти Павлу про те що з ним сталося, але потім передумав. Не хотів видаватися дивним і не бажав щоб з нього потім глузували. Він не був впевнений що Павло одразу почне глузувати, але така вірогідність Андрію здалась можливою, тому він вирішив нічого не казати.

- Ти що…, - Павло очікував відповіді.

- Ну… Хватку, напевне, втратив, - Андрій ніяково усміхнувся. Павло кивнув:

- Це і не дивно, чувак - скільки років тебе тут не бачили. Але то нічого - зараз он посидимо і все миттю згадаєш. Бачиш які ціпоньки?, - Павло показав на дівчат які стояли в черзі - сьогодні поїдеш додому з однією з них. Андрій кивнув і хлопці, привітавшись з друзями, зайшли всередину.

Сидячи всередині, Андрій слухав розмови і час від часу вставляв свої п’ять копійок. Було важко зосередитись, тому що постійно хтось ходив повз, хлопці виходили покурити а музика приглушувала звуки розмови. Андрій підійшов до барної стійки і замовив віскі з колою. Колись це був його  улюблений  напій.  Зараз він пив його на автоматі, майже не

відчуваючи смаку. Раніше це місце наповнювало його енергією і драйвом, та зараз, навіть перебуваючи з друзями, хлопець не відчував того запалу: кольорові ліхтарі здавалися йому тьмяними, музика безглуздою а атмосфера - надто пафосною. Єдине що вивело хлопця з цього стану - чийсь дотик до правого плеча.

Це був Павло, він усміхався і познайомив Андрія з якоюсь дівчиною.

- Що ж, ви тут балакайте, а мені треба он до того столика підійти - старі знайомі, самі розумієте.

Залишившись наодинці з новою знайомою, Андрій сам того не помітив як поступово вийшов з заціпеніння, йому хотілося будь що втримати її увагу і компанію. Були часи, коли дівчата кидались на нього і самі пропонували поїхати з ними; так, у свої молодші роки Андрій міг звабити майже кого завгодно. Але зараз, він насилу міг підібрати якісь слова щоб розсмішити свою нову знайому.

- Мабуть я справді вийшов з форми, - подумав Андрій.

- То, чим ти займаєшся?, - запитала дівчина.

- Я… Навчаюсь, - сухо промовив Андрій. А ти?

- І я навчаюсь, - відповіла дівчина. Ветеринарний, люблю тварин і хочу їм допомагати.

- Це дуже хороша професія, - відповів Андрій.

На мить запанувала тиша, і хлопець, сподіваючись якось виправити це запропонував їй випити. Аня, так звали дівчину, сказала що вона не проти і Андрій замовив їм по коктейлю. Хлопець слухав як дівчина розмовляла і кивав, червоніючи від ніяковіння. Він спіймав себе на тому, що дівчина йому сподобалась, але йому було складно підібрати слова щоб продовжити розмову, тож ініціативу взяла на себе Аня. Коли принесли коктейлі, Андрій жадібно випив свій, сподіваючись що це додасть йому впевненості і пробудить старі навички. Але все було навпаки, і навіть гірше ніж до цього: він геть розслабився і кліпав очима, не розуміючи як

реагувати на слов дівчини. Павло періодично поглядав на друга, сподіваючись що той нарешті познайомиться з Анею як слід і вони разом поїдуть додому.

Через десять хвилин такої розмови, навіть захмілілий Андрій помітив що Ані стає нудно. Дівчина мовчки дивилась на танцпол, покушуючи губи. Вона все більше уникала погляду Андрія, а тоді вибачилася і кудись відійшла. Хлопець сподівався що вона незабаром повернеться і замовив ще два коктейлі.

За півгодини самотнього сидіння, Андрій випив наступний коктейль і подивився в зал, шукаючи Аню. Її не було вже досить довго і Андрій відчув як в серце закрадається тривога. Не знайшовши її всередині, він вийшов на вулицю і коли обходив будівлю по колу, побачив як дівчина дуже схожа на Аню з кимось сідала в таксі.

Андрій закипів від люті. Він вилаявся і завив, а тоді підняв камінь з землі, і кинув у бік авто. Але це було марно, тому що таксі вже поїхало. Хлопець кинувся наздоганяти авто, але не пробіг і сотню метрів як в нього загорілося в грудях і він зупинився щоб перехопити подих. Стоячи біля якогось паркану, Андрій продовжував лаятися і бив паркан ногами, аж поки жерсть не зігнулася під його ударами. Він подивився на мерехтіння вивіски клубу, тоді замислися і киплячи від люті побрів додому.

Вдома хлопець грюкнув дверима, закрив усі штори і плюхнувся в ліжко - воно все ще було не застеленим, але це не турбувало Андрія. Він лаяв Аню останніми словами, так само як і Павла. Коли той телефонував, Андрій весь час скидував виклики, а потім закинув Павла у чорний список, щоб той йому більше не телефонував. У його голові не вкладалося як Аня могла так із ним вчинити, адже він купив їй коктейлі і слухав усі її розповіді. Все це здавалося йому несправедливим, Андрій ліг на незастелене ліжко і застогнав, скрутившись калачиком.

Наступні дні він провів вдома - не ходив на пари, не відповідав на

дзвінки і майже не їв. Ліжко Андрій не застелив а вікна так і залишились заштореними. Та його це не обходило, хлопцю комфортніше було так:він не бачив цей світ і сам не хотів щоб його бачили. Кілька разів хтось приходив та стукав у двері, але Андрій не відчинив. Тепер він зрозумів, що йому не треба було нікуди йти і взагалі щось робити: у нього було все що потрібно. І це все вміщувалося в телефоні. А все що залишалося Андрію - вчасно заряджати його і перевертатися на інший бік, коли попередній почне боліти. Так тривало до вчорашньої ночі.

Тієї ночі хлопцю наснився дивний сон: він стояв під палючим пустельним сонцем - неприродній ландшафт для його місцевості. Та найдивнішим було те, що під босими ногами Андрія скрипіла дерев’яна підлога, а не розпечений червоний пісок. У тіні кам’яної брили він помітив змію, що дивилася на нього. Прагнучи сховатися від спеки та плазуна, Андрій зробив кілька кроків убік, але далі щось тримало його за шию. Хлопець зазирнув за плече і остовпів - його шия була затягнута в зашморг, а дерев’яна підлога виявилась підлогою шибенниці. Хлопець зробив спробу схопити мотузку руками, але ті були зав’язані у нього за спиною. Не встиг він навіть і зойкнути, як підлога під ним провалилася і мотузка зламала його шию. Саме від цього хрускоту хлопець і прокинувся.

Шия нила, але він був живий. Пам’ятаючи про попередній сон, Андрій озирнувся навкруги, але на щастя нічого незвичного не помітив. Тоді він нахилився щоб взяти склянку з колою і зробив кілька ковтків. Смаку Андрій не відчув, ніякого приємного поколювання на язиці не було, навіть солодкуватого присмаку. Тоді він помітив у склянці щось біле, це нагадувало кубик льоду. Все б нічого, але він не кидав лід у колу. Опустивши пальці у рідину, Андрій витяг дивну річ і підніс її до очей.

- Це що таке?, - подумки запитав себе хлопець. Він намацав на ліжку телефон і посвітив. Гримаса здивування застигла на його обличчі - Андрій тримав у руці зуб. Хлопець кілька хвилин витріщався на нього, не до кінця

усвідомлюючи що це і як таке трапилось - у нього ніколи не було проблем із зубами. Він незграбно підвівся і пішов до ванної. Увімкнувши світло, хлопець примружився і втупився поглядом у дзеркало. Звідти на нього дивилося висохле кістляве обличчя, яке обрамляло пасмо рідкого волосся. Хлопець знову подивився на зуб, але цього разу його увагу прикувала рука: суха і кістлява, просто як і обличчя, вона була бліда, неначе присипана сажею. Нігті на пальцях стали довшими, причому Андрій точно пам’ятав що нещодавно він їх підстригав.

Хлопець розгублено підійшов до дзеркала і відкрив рота, намагаючись оглянути місце, з якого випав зуб. Він не міг впізнати себе: його здорові багряні ясна раптом посиніли, зуби стали жовтими, а у верхній щелепі з’явилася прогалина. Ось те місце з якого випав зуб. Відсахнувшись від дзеркала, хлопець помітив дещо дивне: раніше, коли він так близько стояв до нього то дзеркало запотівало від його дихання. Але зараз воно було чистим, на ньому не залишилось ніяких слідів. Андрій відсахнувся від дзеркала і мало не впав на підлогу. Його синющі ноги ледве тримали хлопця.

Ледве дійшовши до ліжка, Андрій впав на нього обличчям і перевернувся на спину. Його охопила паніка, він судомно підхопив телефон і почав перевіряти симптоми. За його запитом не було ніяких результатів, Андрій був у розпачі. Тремтячими руками хлопець набрав номер швидкої допомоги.

- Швидка допомога, чим я можу допомогти?

- Я терміново потребую лікаря… У мене… У мене… Я не знаю, - хлопець заплакав, але не відчув як по його обличчю стікали сльози.

- Ало? Говоріть, яка у вас ситуація.

- Я ж кажу, - схлипував Андрій, - я не знаю… У мене випав зуб, а потім…

- Ало?

Дзвінок скинули. Андрій не міг зрозуміти, що сталося адже він все чітко пояснив жінці-диспетчеру. Він перевернувся на бік до стіни, а тоді побачив як з подушки щось ковзнуло під ковдру. Хлопець остовпів і щосили потягнув за ковдру. Під нею лежало щось плоске, схоже н яєчний білок. Андрій посвітив ліхтариком і закричав: біля нього лежало людське око. Розплющене, ніби яєчний білок на сковорідці воно розтікалося по ліжку. Найгірше було те, що це було його око - він впізнав це по тонкій блакитній смужці що раніше була райдужкою. Хлопець просунув пва пальці в місце де раніше було його ліве око, але його пальці не зустріли ніякого опору і залізли всередину його черепа. Андрій з жахом скрикнув, намагався підвестись, але вже не міг: його тіло повністю паралізувало так, ніби він лежав у крижаній ванні. Андрій не міг навіть ворухнути пальцем - він просто не відчував своїх м’язів. Все що залишалося йому зараз - бути німим спостерігачем цього кошмару, сподіваючись прокинутись.

Двері скрипнули, але Андрій цього не почув. У кімнату зайшла стара. Побачивши її, Андрій хотів закричати, але міг лише спостерігати за нею.

- Впізнав, - звернулась стара до хлопця. Це добре, що впізнав. А я все думала, коли ми з тобою знову побачимось, знала, що вже скоро.

Андрій не чув жодного її слова. Стара витягла порожній білий пакет.

- Ти, Андрійку, не тримай на мене зла - я ні в чому не винна. Я лише роблю, як ти хотів. Сам же казав - не хочеш ти бути в цьому місці, не подобається воно тобі, не відчуваєш ти більше смаку ЖИТТЯ. Що ж, я відповім на твій поклик, - стара сумно поглянула на нажахане око Андрія.

- Та ти не скигли, хлопче, не скигли.

Стара махнула кістлявою рукою і остання іскра в оці Андрія згасла. Присвіши на ліжко, стара в чорному перехопила подих. Ніч попереду була довгою.